Відверто. Валерій Пустовойтенко. Частина друга
Валерій Пустовойтенко очолював Федерацію футболу України в щасливі для нашого футболу роки. Повернення Лобановського, зростання його третьої "команди-зірки", видатні матчі української збірної проти діючих чемпіонів Європи та світу. Але разом із тим – і відчуття недосказаності: "лише" півфінал Ліги чемпіонів, поразки в плей-оф, хай серед наших суперників і були майбутні призери чемпіонату світу…
Нині, в розмові з найбільш статусним очільником футболу незалежної України, ми поговорили про те, як йому вдавалося суміщати пост Прем’єр-міністра країни та президента ФФУ, з якими проблемами зіштовхувався тодішній вітчизняний футбол та що може почерпнути нинішнє керівництво нашого спорту із досвіду 90-х.
У другій частині нашої розмови – про становлення збірної України.
– На вашу каденцію в ФФУ випало й формування оновленої збірної України – при вас вона стартувала у відбірковому турнірі до чемпіонату світу. Пригадаєте перший матч національної команди при вашому президентстві?
– Так, з Литвою грали. Переграли суперників у досить результативній грі. Особливих подробиць уже не пам’ятаю, але точно знаю, що гра вдалася й принесла хороші емоції.
Як і виступи збірної у ті роки загалом – тоді й нас був потужний тренерський штаб, та й ті гравці, як викликалися у національну команду, вирізнялися майстерністю. Була велика конкуренція – тому й тренери мали з кого вибирати.
– Які матчі виділите як найважчі?
– Навіть важко визначитися. Ми ж грали з діючими чемпіонами Європи – німцями, діючими чемпіонами світу – французами. У кожній команді – як не діючий, то майбутній володар Золотого м’яча!
За атмосферою вирізнялися матчі проти Росії – відчувалося, що це небуденна подія, а справжнє історичне протистояння. Ніколи не забуду домашній матч, коли ми вели в рахунку, але ледве не впустили перемогу.
– Напередодні матчу Україна – Росія в Києві було оголошено, що Ринат Ахметов виділяє преміальні за перемогу від себе. Президент Шахтаря уже на той час був попереду інших в фінансовому плані?
– Я не пам’ятаю. Знаю, що ФФУ виділяла преміальні всім, хто був причетним до київської перемоги. Але напруження між Україною та Росією відчувалося вже тоді. До слова, наші вболівальники тоді російських перекричали – ми ще жартували, що гості не змогли палко повболівати, бо ми кожному на сидіння поклали бутерброд із салом. Тож коли треба було скандувати, у них роти були зайняті. На цей жарт, до речі, дехто із гостьової делегації образився…
Та й на матчі в Москві я був – коли Андрій Шевченко забив знаменитий гол. Росіяни тоді побіліли – вся їхня політична еліта була на тому матчі.
– І яка атмосфера панувала у VIP-ложі Лужників?
– Ми сиділи разом із Володимиром Путіним – він також на той час був Прем’єр-міністром. В ложі був і екс-прем’єр Сергій Степашин, тодішній мер Москви Юрій Лужков, який, наскільки пригадую, у першому таймі сидів на трибунах.
"Душили" нашу збірну надзвичайно – пам’ятаю, як Лужний, котрий на той час уже грав за Арсенал, постійно протистояв Тіхонову – це була справжня чоловіча боротьба, і добре, що росіянина у підсумку замінили. Не знаю, що б було в другому таймі, якби він лишався на полі.
Взагалі, атмосфера на матчі була надзвичайно напружена. І стався один, так би мовити, позаштатний епізод.
– ???
– Ми сиділи в ложі, а під її вікнами проходила така металева покрівля. І прямо перед нами з Путіним по ній пробігла якась людина. За той час цей чоловік міг зробити все, що хотів. Але виявилося, що це був звичайний вболівальник, який видерся на покрівлю лише для того, щоб перебігти із сектора в сектор. Начальник охорони, який доповідав про цей інцидент, виглядав надзвичайно розгубленим.
– Після фінального свистка, попри нічийний результат, все ж таки були переможці і переможені…
– Пам’ятаю, ми з Путіним пішли спершу в російську роздягальню – їхні гравці були настільки пригніченими, що аж плакали. А після цього ми пішли в нашу роздягальню – там настрій, звісно, був протилежним. На той час існувала трішки інша система преміювання, але я відразу ж подвоїв винагороду за той матч, адже для нас це була не нічия, а перемога. Потім ми з Путіним поїхали в українське посольство, випили по сто грам і роз’їхалися.
– Путін більший вболівальник за вас, чи він не настільки пасіонарний щодо футболу?
– Здається, що ні. Але йому потрібно віддати належне – він поставив питання так, що між кожною компанією розподілені всі види спорту, команди, і їм роблять все, щоб вони гідно представляли свою країну на міжнародному рівні.
Тому я завжди кажу, що нам потрібно досягти єдності, зібрати усі зусилля спонсорів, громадських організацій, держави заради спорту. Адже у підсумку успіхи країни в спорті можуть важити не менше, аніж досягнення політиків.
– Попри те, що наша збірна гідно протистояла французам та росіянам, у плей-оф вона поступилася скромним словенцям…
– Взагалі, в плей-оф нам не щастило – раніше з хорватами, пізніше – з німцями та греками. Щодо останніх, вважаю, не слід було проводити той матч в Донецьку. На жаль, на той час атмосфера навколо футболу не сприяла консолідації вболівальників навколо збірної…
– На 1996 рік, коли ви очолили ФФУ, припала ще одна історична подія – повернення в Україну Лобановського. Валерій Васильович суттєво змінився за час "арабського відрядження"? Ви знали його раніше?
– Так, причому, досить давно. Спершу – з футбольної сторони, адже він грав в Одесі, де я жив. Пізніше він працював тренером у Дніпрі, де я теж уже на той час працював.
Звісно, ця людина – ціла епоха в футболі. Він був найкращим, а найкращі мають працювати у збірній країни. І коли ми вирішили запросити його у збірну України, я вів ці переговори, і він погодився. Але поставив умову, що усі збірні від наймолодшої й до національної повинні готуватися за однією системою, яку запропонував Лобановський. До якогось часу вона працювала, але коли наші клуби стали багатшими, то почали вирішувати свої проблеми так, як бажають – за допомогою іноземних гравців, тренерів.
Валерія Васильовича я дуже шанував, це була дуже розумна, толкова людина, яка мала дуже високий авторитет серед футболістів. До речі, тренером збірної він працював безкоштовно, відмовившись від зарплати.
– Попервах він був консультантом національної збірної, лише пізніше очоливши її паралельно з роботою в Динамо. Рішення прийняти збірну нелегко давалося Лобановському?
– Я б так не сказав. Можливо, керівництво Динамо могло бути проти, але вони з Григорієм Суркісом самі про все домовилися. Вони розуміли, що треба піднімати рівень українського футболу, тож з боку Григорія Михайловича не було ніяких заперечень.
– Ще один позитивний аспект вашої каденції – при вас припинився відтік гравців зі збірної України. Це раніше Цимбалар, Онопко, Канчельскіс та багато інших ставали під інший прапор – а з середини 90-х грати у синьо-жовтих барвах ставало престижно. Завдяки чому?
– Звичайно, зіграло свою роль те, що наша національна команда почала грати на офіційному рівні, та ще й виходила у плей-оф, грала на рівних з провідними збірними світу. Велика заслуга й наших клубів, які почали проявляти себе на євроарені. Тобто українські гравці побачили, що й вдома можна ставати успішними.
Футболісти ж іще з радянських часів були забезпеченими людьми – а з розвалом Союзу вони раптово стали ніким, гроші пропали, клуби були бідними. А в спортсмена коротке життя – і за ці 10-15 років треба забезпечити себе на все життя. А що далі? Хтось піде спортивним тренером працювати, інші – коментаторами, ще хтось – на державну службу… А щоб мати з чим піти "на пенсію", футболісту треба гарно заробляти під час виступів.
– Але цим заробленим ще треба вміти розпорядитися…
– Так. У нас тут по сусідству престижний ресторан "Бель Вю" – заходжу раніше й бачу декілька гравців основного складу Динамо за пивом. Вони почали благати, щоб я нікому не розказував. А я їм говорю: "Я-то нікому не скажу, але подумайте про себе – вам ще грати й грати!.." Дехто з них, до речі, таки досяг успіху в футболі…
– Преса відзначала, що під час Євро-2012 у збірної України були чи не найвищі преміальні. З початком 90-х, напевно, не порівняти?
– Я не знаю, які нині преміальні у нашої збірної, і навіть не хочу цікавитися – вважаю, що це справа ФФУ і його керівництва.
Одне можу сказати – у ті часи я завжди відвідував збірну перед відповідальними матчами, особисто приїздив на базу на Конча-Заспу. Та й після матчу вважав за правило зайти в роздягальню, потиснути руки хлопцям. Це – елементарні, але дуже потрібні речі…
– До слова, уже тоді говорили, що збірна має отримати власну базу. Але її не побудували й донині…
– Вважаю, що такі кошти краще потратити на розвиток дитячо-юнацького футболу, аніж будувати окремий, дорогий в будівництві та експлуатації, об’єкт.
Моя теза – у збірній ми граємо за державу, а не за гроші. З головним тренером збірної ми завжди узгоджували преміальні, їх отримували не тільки футболісти, а й усі, хто працював зі збірною заради спільного результату.
Краще домовитися з Суркісом – от у нас Григорієм Михайловичем була джентльменська угода, він за перебування збірної на динамівській базі ні копійки не брав, і збірна тренувалася в комфортних умовах на Конча-Заспі. А зараз навіть легше – нині стало більше готелів під Києвом, тож можна жити не на базі, а приїздити на тренування.
– Леонід Кучма, за часів президентства якого ви очолювали уряд та ФФУ, також є футбольною людиною?
– Так. Він опікувався футболом ще в Дніпропетровську, та й уже будучи Президентом України, відвідував фінальні матчі Кубка країни, найголовніші поєдинки збірної та клубів. Вважаю, що так і повинно бути – перша особа країни має бути на таких заходах, які важливі для народу.
До речі, його допомога футболу була відчутною. Скажімо, свого часу УЄФА вимагав від нас реконструювати НСК Олімпійський, замінити дерев’яні лавочки на індивідуальні пластикові сидіння. Це була дуже серйозна справа, на ті часи – вона коштувала великих грошей, 36 мільйонів гривень. І якби не було розуміння й підтримки глави держави – цей проект складно було б втілити в життя.
– Пам’ятаю, уже на оновленому Олімпійському перед матчем, здається, з Росією ви особисто вибивали на трибуни м’ячі у подарунок вболівальникам. Не задумувалися про їхню долю?
– Думаю, вони дісталися щирим любителям футболу – адже тоді на стадіоні було багато вболівальників, усі прийшли на надважливий матч.
Пам’ятаю, підійшов до мене мер Києва Омельченко і сказав: "Ну ти і б’єш!" А забив я його й справді досить далеко на трибуни…
– Іще однією проблемою збірної лишалося її матеріальне забезпечення. Давні гравці національної команди України розповідали, що перші матчі гралися в одній і тій же формі, і нібито вони на футболці зі своїм номером навіть дірки в тих же місцях впізнавали… Наприкінці 90-х з точки зору екіпіровки та побуту українські збірні уже виглядали солідно. Завдяки чому?
– І підприємці допомагали, і були вже спонсорські контракти, продаж прав на трансляцію… Ми безпосередньо контактували з потенційними спонсорами і в підсумку змогли забезпечити збірну.
– Ви як керівник федерації вели маркетингові переговори? Скажімо, при вас збірна України перейшла від "Умбро" до "Пуми" й почала грати у новій формі…
– Звісно, я вникав у ці питання. Динамо тоді отримало контракт з "Адідасом", а збірна – з "Пумою". Виникали певні питання – деякі гравці грали в бутсах "Адідасу", і "Пума" нас оштрафувала, зняла певні кошти. На той час контракт з "Пумою" був дуже вигідним, хоча й форма "Умбро" мені дуже подобалася – я зберігаю її й донині.
– Збірна України 90-х дала нинішньому футболу чимало тренерів, але й шоу-менів – як того ж Леоненка, котрий нині прославився своїми скандальними заявами. Цікаво, тодішні гравці у розташуванні збірної показували свій норов, чи перед вами вели себе скромно?
– Ось ви згадали прізвище – а я навіть не дуже добре знаю його як гравця збірної. Він там пограв трішки до мене, але на той час уже прийшло інше покоління. З ким із гравців я добре знайомий – це з Андрієм Шевченком, Владиком Ващуком, Сашею Шовковським, Олегом Лужним, Юрою Калитвинцевим і багатьма іншими. Це хороші хлопці, розумні й розсудливі. Вдячний їм за те, що вони з повагою ставляться до старших динамівців, до ветеранів футболу. У нашій збірній був чудовий мікроклімат.
Далі буде
Артур Валерко, Football.ua
Фото із архіву В.П.Пустовойтенка