Відверто. Валерій Пустовойтенко. Частина третя
Валерій Пустовойтенко очолював Федерацію футболу України в щасливі для нашого футболу роки. Повернення Лобановського, зростання його третьої "команди-зірки", видатні матчі української збірної проти діючих чемпіонів Європи та світу. Але разом із тим – і відчуття недосказаності: "лише" півфінал Ліги чемпіонів, поразки в плей-оф, хай серед наших суперників і були майбутні призери чемпіонату світу…
Нині, в розмові з найбільш статусним очільником футболу незалежної України, ми поговорили про те, як йому вдавалося суміщати пост Прем’єр-міністра країни та президента ФФУ, з якими проблемами зіштовхувався тодішній вітчизняний футбол та що може почерпнути нинішнє керівництво нашого спорту із досвіду 90-х.
У третій частині нашої розмови – про міжнародну політику й футбольну дипломатію, Євро-2012 і його спадщину, а також про свій, власний, улюблений футбол Валерія Павловича Пустовойтенка.
– Нині лише кілька клубів на весь професіональний футбол України фінансуються місцевою владою. Це наш недолік, чи наш плюс, що клуби у нас, в більшості, приватні?
– Це плюс. Пам’ятаю, коли я працював мером Дніпропетровська, "Южмаш" почав уже менше отримувати замовлень, і йому складно стало утримувати команду Дніпро. Але керівники підприємства – і Макаров, і Кучма – знаходили можливість допомогти футболу, пізніше додалися структури, які могли допомогти. А ми, місцева рада, знаходили можливість звільнити їх від частини плати податку, який вони виплачувати в місцевий бюджет.
Не треба давати футболу гроші з державного бюджету! Влада повинна зробити умови для розвитку підприємництва в країні, самі підприємці повинні показувати прозоро свої прибутки, а тоді вже можна приймати рішення сесії, після якого частина прибутків буде переходити на команду.
Зараз мені просто соромно, що у Львові Карпати на останньому місці! Як таке може бути, що грає команда не на найсучаснішому стадіоні міста? Для такого мера, як Садовий, це не зовсім гарно. Він свого часу допомагав зведенню Львів-Арени, тож тепер треба, щоб він допоміг стадіону розвиватися і бути затребуваним.
– На той час, у кінці 90-х, Динамо, звісно, безроздільно панувало в чемпіонаті України й кинути виклик у боротьбі за золоті медалі киянам ніхто не міг. Але вже починав підніматися Шахтар, потихеньку налагоджувалися справи у Дніпрі та інших клубах. Як керівництву ФФУ вдавалося витримати баланс між інтересами різних клубів?
– На той час ніяких конфліктів інтересів не було. Я відвідував і базу Динамо, і базу Шахтаря. Мав прекрасні відносини і з Ринатом Ахметовим, і з Григорієм Суркісом (тим більше, що він очолював новостворену на той час ПФЛ). Тобто, ніякого протистояння, ніякої "футбольної війни" я не відчував.
Вважаю, що керівник федерації повинен бути рівновіддаленим від клубів. Я був саме таким, і всі про це знали. Тому й не було ніякого інтриганства. Це передавалося й гравцям, тому й на полі було спокійно, і в збірній не існувало якихось угруповань. Футболісти – теж люди. Ось мені до вподоби командний дух в нинішньому Динамо – тільки Хачеріді захотів відповісти на якусь провокацію суперника, відразу його оточили одноклубники, відтіснили, не дали зробити помилки і підвести команду непотрібним вилученням. Емоції згасли, і гравці через кілька хвилин уже обнялися.
А якщо є якесь нездорове протистояння – то воно зачіпає не лише керівників клубів, а й футболістів, тренерів, вболівальників і навіть їхні родини.
– Невже на той час не відчувалося, що починається якесь протистояння між клубами?
– Мені здається, конкуренція загострилася лише тоді, коли в наш футбол влилися дуже великі гроші. Треба розуміти, що це кошти власників клубів, їхні особисті гроші. Вони вкладають в результат зусилля й значні інвестиції, але гри нема, або й є ще якісь негативні суддівські явища. От тоді конкуренція переростає у протистояння. А у часи, коли я очолював федерацію, ні "балагану", ні підкилимних ігор не було.
– Навіть до самого кінця вашої каденції?
– Хіба що під кінець. Уже десь навесні, коли йшла підготовка до конгресу ФФУ, я почав відчувати, що проти мене почали трішки "працювати".
– Зараз наші провідні клуби все ще платять футболістам величезні кошти. Тоді, у кінці 90-х, могли б ви подумати, що той же Шахтар виб’ється на європейський рівень і за зарплатами, і за інфраструктурою, і за амбіціями?
– Чому тут дивуватися? Донбас став у економічному плані значно багатшим за інші регіони. Подивіться: у нас зовсім різні області. Навіть сусідні сільради інколи відрізняються, що вже говорити про цілі регіони. Донецька область дуже потужна і за кількістю населення, і за виробництвом, і за економічним потенціалом. Далі – Дніпропетровська, потім – Харківська, а за ними – всі інші. Тож коли на підйомі підприємства – буде підтримка й футболу. Ринат Ахметов багато зробив для Шахтаря.
А я ж пам’ятаю, як довго сумнівався Ярославський стосовно Металіста, його просто благали взяти клуб. Він приїздив до мене в кабінет, дуже переживав, що нема гри. А потім команда постійно почала завойовувати медалі, та й сам президент клубу прикипів душею.
– Металіст, як і той же Шахтар, робив основну ставку на латиноамериканських майстрів…
– Звісно, легіонери привнесли багато нового в наш футбол. Але все одно мені здається, що вони не вкладають в свою гру душу. Поки є гроші – грають, немає – не будуть. А коли гравець стає патріотом своєї команди, області, держави – все стає зовсім іншим. Тому мені особливо прикро за Металіст, де нині вже багато українських гравців, але ось така складна ситуація склалася в клубі.
– У ваші часи були подібні проблеми у клубів?
– Були, звісно. Проте рівень витрат був незрівнянно нижчим, тож і проблеми вирішувати було легше. Пам’ятаю, як база Чорноморця у якийсь момент опинилася під загрозою, її вже не могло утримувати Чорноморське пароплавство. І тоді довелося займатися її утриманням, особисто губернатор області був задіяний. І у підсумку вдалося зберегти її для одеського футбольного клубу. Були створені умови для реконструкції одеського стадіону. Сподіваюся, Чорноморець і нині знайде можливості продовжувати виступи на найвищому рівні. І, зокрема, у рідному місті!
– То що заважає проводити нині матчі чемпіонату України в Одесі?
– Вважаю, що правоохоронні органи повинні забезпечити безпеку проведення поєдинку. На жаль, з боку держави ніхто цим не займається. Є ж чіткий порядок обстеження стадіону перед матчу, несення варти під час гри. Це ж простіше всього – написати папір, що склалася така ситуація. Але ж ми людей позбавляємо можливості відвідати футбол! Треба ставити питання до міністерства спорту, до міліції та інших органів. Адже якщо ми самі не граємо у наших містах, то хто з Європи захоче до нас приїздити?!
Те саме – з Дніпром і єврокубками. Якщо не можна в дніпропетровський аеропорт прибути, то чому в Кривий Ріг літаки не направити? Ми самі, на жаль, робимо все для того, щоб європейські футбольні органи не давали проводити у нас матчі!
– У ваші часи у найвищих футбольних колах Європи та світу ставлення до України було хорошим? Чи відлуння недавніх скандалів впливали в негативному плані?
– Ні, ставлення було добрим, причому, завжди.
І нині, вважаю, європейські футбольні органи стараються з розумінням ставитися до наших проблем. Хоча у нас ситуація дуже складна, і, як ми вже говорили, ми інколи самі собі робимо "ведмежу послугу" з цими інцидентами на стадіонах чи власним безладом.
– Те, що ви були Прем’єр-міністром України й одночасно керівником вітчизняного футболу, відчувалося якось на міжнародних зустрічах?
– Звичайно. Пам’ятаю, під час зустрічі з Жаком Шираком президент Франції постійно запитував, як там наш футбол, як Динамо, збірна. Мені свого часу Григорій Суркіс подарував значок Динамо з брильянтиком, а я його передарував Шираку. То всі п’ять днів, що він перебував у нас в країні з офіційним візитом, він був із тим значком – видно по всьому, що йому було дуже приємно носити такий подарунок.
А коли я відвідував Францію з офіційним візитом, це співпало з матчем наших збірних. І на величному стадіоні Сен-Дені ми дивилися його з Шираком. Статус Прем’єра допомагав мені вирішувати стратегічні питання й для футболу. Але й футбол допомагав налагоджувати міжнародні контакти – чимало керівників світового рівня люблять і розуміють цю гру. Пам’ятаю, із президентом МВФ Камдессю ми перекинулися кількома словами – і Україна отримала кредит. А потім як припинили – так і все…
Взагалі, із спілкування зі світовими лідерами у мене склалося враження, що вони більш спортивні. Поясню: напевно, достаток у цих країнах вищий, нагальні питання вирішені, тому вони можуть приділяти більше уваги спорту і здоров’ю.
– Спілкування з ким із футбольних керівників Європи запам’яталося найбільше?
– Напевно, з багаторічним керівником Німецького футбольного союзу – Егідіусом Брауном. Проходило якесь виїзне засідання УЄФА, яке я також відвідував. Я тоді якраз хворів, виглядав змарнілим. А через кілька років він мене запросив на 100-річчя Німецького футбольного союзу. Пам’ятаю, вони стояли з Герхардом Шредером, і Браун відзначив, що я почав набагато краще виглядати.
До речі, так сталося, що Німеччина нас полюбляла – ми відчували підтримку герра Брауна в УЄФА, щоб наша країна отримувала якусь копійку на власний футбол. Він завжди йшов нам назустріч. Він володів російською мовою, тож з ним ми спілкувалися взагалі без перекладача.
– На той час президентом УЄФА був великий швед Леннарт Юханссон – людина, яка стояла біля витоків структури того європейського футболу, який ми знаємо і любимо. Це була масштабна особистість?
– Так. І зовнішньо – великий, високий. І за розумом – він мислив на десятиліття наперед. Востаннє бачив його на нашому чемпіонаті Європи – спілкувався з ним. Він казав, що ми провели зразковий турнір…
– У нинішньому чемпіонаті України з футболу стартувало всього 40 команд. На той час, коли ви очолювали український футбол, тільки в другій лізі було більше. Що ж трапилося з професіональним футболом у нашій державі?
– На жаль, не стало багато з тих підприємств, які на той час утримували футбольні клуби. Нині наше виробництво, наш бізнес животіють. За останні роки ми втратили 50% економіки України. У нас змінилася структура ВВП. А раз економікою не займаються – стагнація настає і в футболі. Стадіони попередавали на баланс місцевих рад, а у них немає коштів ними займатися. Ось і ростуть там бур’яни, пасуться кози.
– Як вважаєте, чи скоро наш професіональний футбол стане самоокупним? На сьогодні так виглядає, що це "меценатський проект" для дуже багатих людей…
– Ні, не скоро. Особливо зараз. Тому треба, щоб були меценати. І щоб влада допомагала клубу. Ось взяти клуб Волинь – місто Луцьк маленьке, у області населення менше, ніж у місті-мільйоннику. Добре ще, що цьому клубу Коломойський допомагає. А от за Карпати мені соромно! Сподіваюся, що Садовий зможе прочитати, що йому треба зайнятися футбольним клубом свого міста.
Вважаю, що витрати у нашому футболі неспівставні з життям народу. І самі клуби підняли ці видатки, коли почали підвищувати зарплати у погоні за великими досягненнями. А опустити планку буде дуже складно – бо, по-перше, легіонери не приїдуть, а, по-друге, наші теж будуть думати, чи грати. Але кращі з них будуть – бо є любов до футболу.
– При вас Андрій Шевченко переходив у Мілан, а пізніше отримав "Золотий м’яч" найкращому футболісту Європи. Світове визнання його не змінило?
– Ні. Я дуже добре його знаю – він розумник, скромний і талановитий хлопець. У житті так буває – начебто всі грають в одну гру, але в одних життя вдається, а в інших – ні. Одні живуть скромно, бідно, а є такі, хто зміг стати значними фігурами не лише в спорті, а й у житті. Тому молоді треба займатися собою і рівнятися на таких, як Андрій. А не думати зі шкільної парти, скільки він буде отримувати й на чому їздити.
– Проба сил Шевченка в політиці вас здивувала?
– Так.
– Не варто йому було в цю сферу йти?
– Не варто. Хтось, напевно, його використав, а ця справа – не його. Дай, Боже, щоб він показав себе на тренерській роботі. Хоч і кажуть, що з великих футболістів не виходять великі тренери – йому варто спробувати. Позитивні приклади є.
– Що у вашій колекції футбольних сувенірів для вас найдорожче?
– Сувенірів багато, але найдорожчий – футбольний м’яч з фотографіями моєї родини: я, моя дружина, двоє моїх синів з невістками. Немає на ньому лише мого найменшого онука…
– Він буде футболістом?
– Не знаю, не хоче грати в футбол. Я був у Барселоні, привезли йому з дружиною форму Барселони – не зацікавився. Для нього головне – машини… А ось його старша сестра, коли була маленькою, грала тільки в футбол.
– Тому на початку розмови ви й згадували жіночий футбол…
– Так. Я відвідував різні матчі, але запам’ятав один – грала київська команда зі, здається, Дончанкою – такі були емоції, що після фінального свистка дівчата буквально з горла воду пили…
У юнацьких командах Одеси в мої часи на одне місце претендувало по декілька гравців
– Ви бачите себе в сучасному футболі?
– На місці вболівальника. Я очолюю Фонд сприяння розвитку футболу України – оце моє. І зараз завжди беру сумку з формою, і коли їду кудись в регіони в робочі поїздки – роздаю дітям. Ось скоро поїду на батьківщину і щось юним футболістам відвезу…
А йти в федерацію – навіщо? Хай працює молоде покоління. Головне – щоб Андрієві Павелку вистачало наснаги й часу для роботи в футболі, адже він керує бюджетним комітетом Верховної Ради, а це дуже відповідальний пост, який вимагає постійної присутності й уваги.
– Вболівальником якого клубу ви себе вважаєте – Чорноморця, Дніпра, Динамо чи може МФК Миколаїв з вашої рідної області?
– Та всього українського футболу! Раніше, коли жив в Одесі, вболівав за Чорноморець. До речі, перші 10 років, коли працював у Дніпропетровську, все одно вболівав за одеситів. Це потім Дніпро прийняв у своє серце. Зараз живу у Києві, тож вболіваю за Динамо. Але завжди радію за успіхи всіх українських клубів. Хай у них буде побільше перемог на міжнародному рівні!
А взагалі, мрію, щоб у нас був сильний внутрішній чемпіонат, тому що єврокубки – це добре, але щотижня ми дивимося саме свій футбол. І для тих же італійців, англійців саме свій чемпіонат – найголовніший. Пам’ятаю, я був на матчі МЮ та Ліверпуля – так ось від стартового свистка до фінального і гравці, і тренери, і вболівальники віддавалися грі повністю. Стадіон дзвенів, ніхто ні на мить не зупинявся.
– Ви відвідали чимало спортивних подій. Які запам’яталися найбільше?
– Тричі був на Олімпіадах, в тому числі – й на фінальних матчах футбольних турнірів в Атланті, Сіднеї та Афінах. Відвідував фінал Ліги чемпіонів – коли грали Ювентус та Реал. Звісно, на матчах збірних багато де бував – в тому числі, й на Євро-2012.
– Цей турнір, який увійшов в історію України та Польщі, витримує рівень олімпійських ігор та інших масштабних спортивних заходів, які ви відвідували?
– У нас вийшов дуже гарно підготовлений, душевний турнір. Вважаю, що країни-організатори можуть ним гордитися.
– У тій же книжці Буряка я вичитав, що в юності ви були хорошим захисником. Але все життя пропрацювали управлінцем, керівником. Не думали, як склалося б ваше життя, якби ви вирішили залишитися футболістом?
– Я грав у Одесі за команду заводу імені Жовтневої революції, потім – за команду Одеського політехнічного інституту. Ми, до речі, були третіми призерами всеукраїнського студентського турніру. Ігри були сильні – проти нас грали дублери Динамо, Карпат, а також харків’яни. Ставала наша команда й чемпіоном міста Одеси. У кожного заводу була своя команда – я все місто знаю за футбольними стадіонами, на яких ми грали юнаками. Навіть у юнацьких командах тренер не знав, кого ставити! Треба було 11, а приходило по 40-50! Тому за такої конкуренції й виростали справжні майстри. А я паралельно з футболом працював, вчився на вечірньому відділенні – а щоб досягти успіху в справі, треба тільки нею й займатися.
Усім молодим футболістам, у яких є ця Божа іскра до футболу, побажаю обов’язково її розвинути – поки молоді, поки здорові. Бо якщо ти відбудешся в футболі, то займеш своє місце і в суспільстві. І так само – у кожній професії: треба прагнути до самовдосконалення і постійно не спинятися на досягнутому. Цьому, мені здається, нас і учить футбол.
Артур Валерко, Football.ua
Фото із архіву В.П.Пустовойтенка