"Люди мене не розуміли, але я досяг набагато більшого, ніж міг собі уявити": історія успіхів та невдач Бояна Кркіча

Немає кращого місця для зустрічі з людиною, пов'язаною з Барселоною, ніж ресторан готелю Софія. 

Він знаходиться на відстані 400 метрів від стадіону Барселони на Камп Ноу. 

Це правильне місце, щоб поговорити з людиною, яка так глибоко пов’язана з Ла Масією — академією Барселони. Людина настільки пов’язана з клубом, що, незважаючи на те, що він не грав за нього з травня 2011 року, Барселона відвела йому зал на своєму стадіоні, щоб оголосити про його завершення кар'єри у віці лише 32 років.

Гравці, які пішли на пенсію, іноді вже не нагадують себе у свої дні слави — вони можуть бути символом часу, що минає. З Бояном Кркічем це не так. Боян виглядає так само, як у своєму дебютному сезоні-2007/08.

У нього немає жодної зморшки. Він у найкращій фізичній формі. Незважаючи на те, що йому вже четвертий десяток років, він все ще має дух усміхненої дитини, який колись викрав серця натовпу Камп Ноу, дебютувавши за першу команду через кілька тижнів після того, як йому виповнилося 17 років. Тож чому він вирішив піти на пенсію так швидко?

"Початок і кінець етапу — це не питання віку, це питання досвіду, знання того, як обрати потрібний момент", — розповідає гравець. "Особливо в Сполучених Штатах і Японії за попередні три роки, коли я був один. Був самотнім.

Самотність була присутня в усіх переживаннях, які я мав. На особистому та професійному рівні я вже почувався реалізованим. Я досяг набагато більшого, ніж міг собі уявити, коли починав. Це було щире рішення".

Чим довше він говорить, тим легше це зрозуміти. Боян визначає себе як чутливу людину, і в якийсь момент ця чутливість змусила його стати одним із перших елітних футболістів, який зізнався, що страждав від тривоги під час професійної кар'єри. У той час психічне здоров'я все ще було табуйованою темою, особливо у світі футболу.

Тепер, вийшовши на пенсію, він пояснює масштаби цього та вплив, який він мав на його кар’єру.

Все почалося не дуже добре стосовно виступів та ситуації в клубі в середині першого сезону з першою командою Барселони.

"Всі ці емоції почали панувати в мені", — каже Боян. "Я відчував, що втратив контроль. Моє тіло реагувало запамороченням. У мене було запаморочення, що тривало 24 години і змінювалося в залежності від того, що відбувалося. Коли я був спокійний, у мене були постійні запаморочення. Відчував, що не контролюю те, що переживаю.

Особливо на мене вплинула моя нова ідентичність. Я був Боян, публічна особа. Це впливало на моє повсякденне життя, на мою особистість і на мене. Я — людина, яка любить фізичний, емоційний і реальний контакт. І я побачив, що все це впливало на мене — на 100 відсотків.

Це були нові досвіди, і, напевно, я не хотів їх. Я хотів грати у футбол, але не хотів слави. Мені ніколи не подобалися перебільшення, а це було перебільшенням. Це в підсумку змусило моє тіло зрозуміти, що моє життя йде шляхом, який я не хотів. Я хотів лише грати у футбол."

Це відчуття зростало до того моменту, коли йому довелося прийняти радикальне рішення — відмовитися від участі у Євро-2008 як члена збірної Іспанії, яка потім перемогла в турнірі.

В лютому був престижний товариський матч проти Франції у іспанському місті Малага. Його запросили до збірної вперше, але у день матчу він не міг зіграти. Заява для преси була, що він хворів на гастроентерит, але насправді це була панічна атака. "Я був на межі", — каже він зараз. Ситуація продовжувалася.

"Я прийняв дуже людське рішення не їхати на чемпіонат Європи, і на мене було багато журналістського тиску. Преса не розуміла, чому 17-річний каталонський хлопець відмовляється. І це не мало нічого спільного з політичними питаннями (такими як кампанія за незалежність Каталонії від Іспанії). Я був хлопчиком, якому потрібні були просто простір і час, щоб зрозуміти, що відбувається. Відмова була рішенням, за яким не було чиєїсь провини.

Я відчував, що повинен сказати правду. Але правду не сказали, коли я пропустив свій дебют у національній команді. Вони сказали, що у мене гастроентерит. Це не я сказав, а Іспанська футбольна асоціація. Вони з самого початку не сказали правду. Хлопчикові в 17 років не має сили або голосу, щоб казати це".

У результаті він лише один раз зіграв за збірну — 25 хвилин у матчі проти Вірменії наступного сезону.

Боян бачив психологів ще з дитинства. Це, очевидно, допомогло йому обрати момент свого відходу, коли він залишив Барселону і переїхав в Англію в 2014 році, а також відмовитися від національної команди через своє психічне здоров'я, коли це ще не було відомо більшості на загальному рівні. 

Він додає: "Моє тіло та розум більше не могли впоратися. Мені потрібне було рішення. Емоційно це було великим грузом.

Часто люди не знають, як сказати: "Досить". У них забагато амбіцій або вимог. Вам потрібно зрозуміти свої обмеження та інструменти, якими ви володієте в даний момент, щоб впоратися з ситуацією. Мені було лише 17 років, мало досвіду, але мені довелося приймати це рішення. Щоб продовжувати рости і жити мрією грати у футбол. Ціною, яку я повинен був заплатити, було не поїхати на чемпіонат Європи".

Він вирішив не розповідати про переживання нікому у футбольному світі. Ні головному тренеру Барселони Франку Райкарду, ні одноклубникам.

"Якщо пояснити людині, яка не пережила розрив м'язів, що це за відчуття — вона не зрозуміє біль", — говорить Боян. "Незалежно від того, наскільки багато ви пояснюєте тривожність, люди не розуміють. Їм важко співпереживати. По-перше, тому що я не виражав свої емоції на зовнішній площадці. Крім того, я не пропускав жодного тренування, я грав. Як так може бути?". 

Це було маленьким відхиленням в його кар'єрі. Боян прибув до Барселони у віці дев'ять років з Ліньоли, маленького міста на заході міста, і швидко пройшов через академію. "Я швидко піднявся по категоріях — я не завершував повних сезонів з однією командою. Це не гарантувало мені нічого. Все, що я знаю, це те, що речі йшли добре".

Після того, як йому виповнилося 16 років, він дебютував за Барселону Б, а до завершення того сезону-2006/07 грав у першій команді, хоча й в товариських матчах. Він також побив кілька рекордів. Боян досі є найкращим бомбардиром в історії молодіжних команд клубу з 423 офіційними голами.

"Я ніколи не мав мети стати гравцем першої команди Барселони", — каже він. "Коли я грав, я почувався як дитина — я просто хотів грати для задоволення. Я хотів забивати голи, і я їх забивав.

Для Барселони Б все було серйозніше. Там були гравці вдвічі старші за мене, але я ніколи не відчував, що мені треба добре грати, щоб потрапити до першої команди. Я відчував, що мені потрібно грати добре тому, що це була моя відповідальність, і тому що я мав досвіди, які допомагали мені швидко розвиватися в дуже юному віці".

Барселона Б грає у професійних лігах Іспанії, і незважаючи на те, що команда була понижена до другого дивізіону в тому сезоні-2006/07, Боян завершив його як їх найкращий бомбардир у віці 16 років. Це створило проблеми з старшими одноклубниками.

"У футбольній роздягальні є багато конкуренції", — каже він. "Я розвивався дуже швидко, і це призвело до актів заздрості. Незважаючи на те, що мене підвищували до інших команд, я продовжував забивати голи в  різних категоріях. Рік з командою Барселони Б був складним.

Я приїхав, коли сезон уже розпочався. Гравців критикували. Раптово приходить молодий хлопець і починає забивати. Це не приносило щастя — ні моїм одноклубникам, ні суперникам. Вони бачили, що я маю риси, які дали мені шанс виступати на такому рівні".

Тоді з'явилося запрошення від Райкарда. Він хотів спробувати хлопця на тренуванні.

"Того дня я помирав від спраги. Я сидів у роздягальні перед тренуванням, але не міг піднятися, щоб взяти пляшку води. Я прибув за годину до тренування і все це час сидів, не рухався. Я підвівся для тренування, повернувся, прийняв душ і пішов додому. Я навіть не пішов у тренажерний зал.

Я був у своєму тихому місці, лише спостерігав. Це, можливо, перебільшення, але це показує, якою повинна бути повага, коли ви переходите на новий рівень. Я відчував, що повинен заслужити все, що мені дали. Навіть пляшку води".

Почалося те, що він називає "постійною мрією" — гра в першій команді.

Він пройшов підготовку до сезону, потім поїхав на чемпіонат світу U-17 в Південній Кореї, де забив п'ять голів і став третім за результативністю гравцем турніру, поки Іспанія не програла в фіналі збірній Нігерії в серії пенальті. Він повернувся і зробив свій офіційний дебют за Барселону у матчі Ла Ліги проти Осасуни 16 вересня. Кілька днів по тому відбувся дебют у Лізі чемпіонів проти Ліону на Камп Ноу, коли Боян замінив Ліонеля Мессі в 17 років.

"Я не мав часу переварити все це", — каже Боян. "У мене були можливості, і були результати. І це було постійно.

Франк Райкард був надто важливий для мого розвитку. Він дав мені доступ до професійного світу та підтримку, яку гравцеві потрібно для розвитку і кар'єри. Тренер дуже важливий — він дає вам впевненість, захищає, знає вас і може вижати максимум з вас. Він надав мені все це, хлопцеві в 17 років.

Я відчував, що він мене захищав, що він був тут для мене. Це було в будь-якій ситуація. Перед грою, коли він заміняв мене, або на тренуванні, якщо він бачив конфліктну ситуацію між старшими партнерами та молодими — він підходив до мене і говорив щось. Я дуже емоційна людина, таким був і Франк".

Пізніше, після того, як Пеп Гвардіола замінив колишнього гравця збірної Нідерландів на початку літа 2008 року, одним з його найбільших прихильників став Златан Ібрагімовіч. Іронічно, що потім Гвардіола віддав Ібрагімовіча в оренду в Мілан, щоб Боян міг грати.

"Златан захищав мене від усього. Він — один із найкращих гравців, але він має найбільше серце з усіх, кого я коли-небудь зустрічав", — каже Боян. "Той рік (сезон-2010/11) був для нього складним, і він завжди показував велич. Він був прикладом для всіх. Златан — естраординарна людина".

Він ще не встиг повністю усвідомити, що відбувається з ним, а фанати Барселони вже сповнили його надіями. Вони називали Бояна новим Мессі.

"Я не розумів, чому мені привласнювали такі заслуги", — каже Боян. "Я цього не хотів. Я хотів йти своєю дорогою. Я вчився відокремлювати чужі цілі від своїх. Але це сталося, і це завжди траплятиметься. Ми завжди шукаємо нового Мессі, нового Роналдіньо. Але ті самі люди, які вам кажуть "новий Мессі", потім називають вас провалом.

Я розумію, що це частина гри, але це мене втомлювало. Вони не дозволяли мені бути самим собою. Я розумію, яким гравцем я є, які досягнення я мав і це робить мене дуже гордим".

Тиск, який відчував Боян, може бути відчутний й іншим, яким присвоюють ті самі аванси.

"Фізично я був готовий змагатися, і я довів це. Але особисто — ні", — продовжує Кркіч. "Ми живемо в світі, де суспільство хоче миттєвих результатів — нові люди завжди захоплюють. Але ми забуваємо, що за всім цим стоїть людина і вона все ще дуже молода. 

"Стадії успіху є для того, щоб їх пройти, і хоча мої були дуже краткочасними, я пройшов їх усі. Але те, що не може траплятися — це випадки, коли Ансу Фаті або Ямін Ламаль, які попередні роки перейшли з юнацької в першу команду Барселони, пропускають основний етап особистого і професійного зростання. Це — щось, що самі клуби повинні контролювати і не допускати.

Це важливо, оскільки на рівні формування відбувається зростання. Незалежно від того, яким гарним гравцем ви є, немає гарантії, що ви зможете грати у елітному дивізіоні. 

Ми несправедливі до молоді. Потім ми скаржимося на їхнє ставлення. Це не їх провина, це наша провина. Ми навчаємо їх тому, що грати в першій команді легко і що немає цінності в грі в резервній або юнацькій команді. Ми руйнуємо основи розвитку".

Якщо хтось знає академію Барселони, то це Боян. Тому його часто пов'язують з поверненням після завершення кар'єри для ролі у керівництві молодіжною футбольною програмою клубу. Він не приховує, що бажає цього. Він готувався до магістратури з менеджменту спорту в Інституті Йогана Кройффа тут, у Барселоні, і тепер планує пройти курс тренерства.

"Якщо у мене є що-небудь, так це знання з мого досвіду як гравця. Я маю їх завдяки ситуаціям, які мені довелося пережити, і досвіду, з яким я можу співчувати іншим гравцям у подібній ситуації. Це щось, що було б дуже круто для мене — допомогти гравцеві дістатися до найкращих своїх можливостей".

Боян також згадав про свій час після відходу з Барселони у Італію у 20 років літом 2011 року. Він грав в Серії А (Ромі та оренді в Мілані), Ередівізі (орендна угода в Аяксі), Прем'єр-лізі (в Сток Сіті), Бундеслізі (орендна угода в Майнці), Ла Лізі (в Барселоні та оренді в Алавесі), МЛС (Монреаль Імпакт) та Японській J-League (Віссел Кобе). Із всіх цих ліг, відкидаючи Барселону, його улюблений період був зі Стоком, починаючи з 2014 року.

"Прем'єр-ліга — це найкраща ліга. Це та ліга, якою я найбільше насолоджувався. Вболівальники Стоку — ті, яким я найбільше симпатизував і яких я найбільше полюбив. У нас були фантастичні роки, але я також пережив труднощі футболу. Я отримав розрив хрестоподібної зв'язки. Але я добре і швидко відновився. То були фантастичні роки.

Прем'єр-ліга відрізняється організацією, історією, повагою від футбольних фанатів і футболістів. Також ЗМІ. Вболівальник йде на футбол. Для них це релігія. Вони не замислюються над тим, проти кого ви граєте, вони йдуть на поле, щоб підтримати свою команду".

МЛС вразила його після того, як він обміняв Сток на Канаду чотири роки тому. "Це ліга, що постійно розвивається. Вона стає все більше помітною, щорічно з'являються нові клуби, покращуються стадіони. Футбол, або, як його там називають, "соккер", — це менш важливий спорт там, але приваблює все більше і більше  людей".

"Ми часто робимо помилку порівняючи себе, питаємо себе, чи могли б ми зробити щось краще, і забуваємо про те, що ми зробили. Якби ми зосередилися на цьому, ми б почувалися набагато більш задоволеними. Ми бачили б, що те, що ми зробили, що має велику цінність. Це те, що я намагаюсь робити.

Чотирирічний хлопчик, що ганяв за м'ячем, зміг грати 16 років на професійному рівні. Я ніколи не переставав бути чутливою людиною, і я пишаюсь, що це зберіг".