Нічия команда

Тренер рівня Маркевича у глобальному розумінні мав опинитися в ролі спостерігача. І таки опинився

Коли Мирон Богданович очолив Дніпро, в нього було два варіанти: перший – глобальна перебудова гри команди з докорінною зміною стилю, другий – мінімальне тактичне корегування зі збереженням структури гри часів Хуанде Рамоса.

Вже тоді було очевидно, що тренер опиниться в ролі такого собі Бенітеса, котрий приходить в клуб після Моуріньо. Тому що варіант номер один був вкрай непрогнозованим, і за місяць до старту в кваліфікації Ліги чемпіонів існував ризик, що можна було встигнути хіба зламати те, що залишилося після іспанського тренера, але не побудувати свою команду. А варіант номер два означав, що Маркевич мусить відмовитися від своїх фахових поглядів і усталених принципів ведення гри, й дати можливість футболістам робити на полі те, що вони звикли робити. Іншими словами, тренер рівня Маркевича у глобальному розумінні мав опинитися в ролі спостерігача. І таки опинився.

Відверто кажучи, тренер серйозно здивував, коли обрав другий варіант. Тому що він у своєму замислі міг нести лише локальний і миттєвий успіх: команда "на старих дріжджах" могла пройти Копенгаген, можливо, яскраво та впевнено стартувала би в чемпіонаті, а в кращому випадку – провела би на високому рівні півсезону. В підсумку, влітку 2014-го команда була в гнітючому стані (втрутилися відхід Ротаня, незрозуміла ситуація з Коноплянкою, травма Стрініча та його бажання залишити клуб, і так далі), і змогла витиснути максимум саме в другому півріччі. Тобто для Маркевича склалося все якнайкраще в умовах його стратегічного вибору напрямку роботи на чолі Дніпра – команда провела аж півсезону на тому рівні, який не дозволяв сумніватися в глибинному аналізі наставником ситуації на початковому етапі його роботи в Дніпропетровську.

Однак і сам Маркевич мав розуміти, що успіх в ЛЄ лише відтерміновував момент, коли настане глобальна порожнеча з кричущою вимогою почати врешті-решт будувати "новий Металіст" у Дніпропетровську. Проте Маркевич не став будувати влітку 2014-го і взимку 2015-го, коли в команді були Стрініч, Коноплянка, Калініч, Канкава… А вирішив це робити тепер, коли за півтора роки його роботи в Дніпрі кадрова ситуація в команді робить його практично приреченим. Після завершення трансферної кампанії на старті сезону Мирон Богданович нарешті привселюдно заявив: "Мені хотілося б прищепити Дніпру комбінаційний стиль гри… думаю, з нашими новачками буде простіше це зробити". Однак рівно за два місяці риторика тренера змінилася кардинально: тепер, виявляється, на місце колишніх лідерів у команду прийшли "м’які, нікому непотрібні іграшки". Втім, Маркевич повсякчас забуває, що футболістів можна не лише купувати, але й створювати. Зрештою, на відсутність матеріалу для цього в Дніпрі в умовах нинішнього чемпіонату, скаржитися йому не слід.

Навряд чи сам Мирон Богданович наразі знає, як таки побудувати в Дніпропетровську свою команду

А от що потрібно робити – визнати, що нинішня яма, в якій опинився Дніпро, доводить, що час для ігрового зламу з переходом на інший стиль футболу сам наставник обрав помилково. Бо ж будівництво нині – річ дуже невдячна й дорога: після фіналу Ліги Європи всі чекали від команди щонайменше й подальшого руху в площині сильних європейських клубів, натомість отримали 0:4 від Сент-Етьєна, а в чемпіонаті Дніпро мучиться з туру в тур. Натомість і стратегічно, і кадрово найсприятливішим моментом для будівництва було літо півтора роки тому. Найімовірніше, за таких умов Дніпра й близько не було би в фіналі Ліги Європи, і, можливо, навіть тепер, у часи скрути, ніхто не пожертвував би тим європейським тріумфальним поступом заради глобального розвитку (котрий, у свою чергу, зважаючи на попередні досягнення Маркевича з Металістом, був би практично гарантованим імовірно навіть цього сезону, якби тренер почав займатися звичною для себе роботою з моменту приходу в клуб).

Проте якщо говорити саме про корінь нинішніх проблем, то він ховається саме там – у липні 2014-го, коли сам Маркевич загнав себе в пастку. Наразі ж вихід із цієї вкрай складної ситуації тренеру знайти не вдається. Маркевич помітно нервує, не отримує жодного задоволення від роботи, а в його очах під час матчів своєї команди (перший тайм проти Говерли – не виняток) читається приблизно таке: "Боже, ну що за телепні, у що вони грають?!".

Взимку глобально покращених умов для роботи на ринку в нього не буде, тому навряд чи сам Мирон Богданович наразі знає, як таки побудувати в Дніпропетровську свою команду без купівлі готових дороговартісних гравців. А в контексті будівництва команди вже й так марно минули півтора сезони. Після фіналу Ліги Європи Дніпро майже шість місяців, як завмер у тривожній і тупиковій позиції: це вже не команда Рамоса, але й далеко ще не команда Маркевича.

Вічно так тривати не може. Але ж півроку для Дніпра – хіба не вічність?