"На екзамені процитував Лемешка: "Футболіст без удару — як баба без грудей"
Гостей дому Арістових зустрічає рудий кіт Васька. Він справжній улюбленець патріарха харківського футболу. Кошеня періодично перериває нашу розмову і дозволяє на мить відволіктися і оглянути квартиру. Ось на фотографії Віктор Олександрович в юності, ось він з Кубком СРСР, а он зі світлини посміхаються парубки бойового Металіста зразка 1969-го: Каштанов, Корольов, Савченко, Панов, Юшка. Що не ім’я, то епоха.
Розмови з ветеранами – чудова можливість зрозуміти, яким був футбол тих часів. Футбол, який залишив про себе на згадку лише кілька фотографій. Відсутність відео, обмаль рясних спогадів учасників… Хочеться встигнути дізнатися якомога більше. Розповіді Віктора Арістова – унікальні і певною мірою хрестоматійні. Відсутність оціночних суджень, лише сухі факти, приправлені щирими емоціями. Єдина ключова риса таких історій Віктора Олександровича – намагання захистити, пробачити, пояснити. Слухаєш і дивуєшся – таких добродушних і порядних людей просто не існує. Потім зупиняєшся і подумки радієш. Та ні, існують. Ось же він, сидить перед тобою.
"Сивак подарував українську книжку. Дуже цікава!"
- Старших за мене гравців Металіста в Харкові більше немає, — каже Віктор Олександрович. – Нас тільки п’ятеро залишилося. Дивися: Іван Матвієнко, з яким я в центрі оборони грав. Ще Владислав Гунько, крайній захисник, і Валерій Марченко, теж до речі, оборонець. Бачиш – тільки захисники на цьому світі залишилися (посміхається).
- П’ятий довгожитель Олександр Поллак?
- Так, і теж захисник. Він, до речі, останнім часом зіпсувався.
- Олександр Олександрович ображається на керівництво Металіста 1925. Мовляв, навіть з днем народження не вітають.
- Ми з Сашком у чудових відносинах. Хороша людина, проте має свій непростий характер.
- Поллак розповідав, що вас у Харкові називали "почтенным", тобто поважним. Звідки це пішло?
- Насправді навіть забув, хто це придумав. Мабуть, через мій вік, адже у Металісті початку 70-их я був найстаршим.
- У середині серпня ви відзначили 80-річний ювілей. Гучно святкували?
- Запросив трохи більше 30-ти гостей: Сергія Малька, Славіка Хруслова, свого вихованця, Володю Лінке.
- Ваш син, Володимир Арістов, багато років працює оператором у Металісті. Не хотіли, щоб він пішов вашою дорогою?
- Якось не особливо. Футболом він займався у Валерія Богданова в групі. Одного разу глянув – не дуже в нього йде. Кажу тренеру: "Валеро, жени його! Нехай не заважає тобі".
- У вас спортивна сім’я. Дружина Галина Павлівна – майстер спорту з волейболу. Цікаво було б почути вашу історію знайомства.
- Я з Рязані, вона – з Хабаровська. А познайомилися в Одесі, де вона грала за Буревісник, а я був гравцем СКА. Там і одружилися.
- Вважаєте себе харків’янином?
- Я тут з 1966-го року. Українську мову розумію і читати можу, але спілкуватися важко. Якось Олександр Сивак, який грав за Карпати і Металіст, подарував мені книжку. Його сестра бібліотекарем працювала. В ті роки чомусь українські книжки забороняли і почали з бібліотек вилучати. От вона і додому принесла, а Сашко мені віддав одну.
- Як називалася?
- "Меч Арея" письменника Івана Білика. Дуже цікава! Бився з нею зодва тижні. Брав на виїзди, всюди носив з собою.
"Наш товарняк дістався до пункту призначення, а наступний потяг розбомбили"
- На батьківщині давно були?
- Давно. У мене всі родичі під Москвою живуть. Додому тягне, хоча розумію, що не потраплю вже на могилу батьків. Спілкуюся з родичами лише по Skype. Боляче дивитися на те, що відбувається на Донбасі. Чомусь завжди згадую, як вперше в Україну приїхав з командою Енергія, що представляла місто Волжський. На ранній стадії Кубка СРСР ми мали зіграти у Станіславі, нинішньому Івано-Франківську.
- Перші враження?
- Сміялися з хлопцями з українських слів. Оці всі назви: "панчохи", "перукарня"… Думали, що там має бути "пекарня". До речі, у матчі з івано-франківцями довелося грати проти Мирослава Думанського. Пам’ятаєш такого?
- Легенда місцевого футболу. Потім ви грали з його сином Ярославом у Металісті.
- Так, Славік сезон тут побув. А його батько Мирослав залишив мені чудову пам’ять – ахіл порвав. Ми тоді перемогли і вийшли на московський Локомотив. В рамках вояжу до Станіслава ми також провели ще два спаринги: в Коломиї і Чернівцях.
- Як вас приймали?
- Дуже добре. Ніколи жодного негативу тут за все життя не було. Ніякої упередженості.
- Ви народилися у Рязанській області і ваше дитинство припало якраз на воєнні роки. Спогади не найкращі?
- Вперше я дізнався, що таке футбол у 1945-му. Саме тоді московське Динамо проводило турне в Англії. Колись були такі великі круглі радіоприймачі – всі дорослі слухали репортаж. От і я вирішив долучитися до них. З того моменту вболіваю за московське Динамо. На жаль, моя недосяжна мрія не збулася – гравцем цієї команди я так і не став.
- Шанси у вас були?
- Спочатку соромився підійти до тренера юнацької школи. Коли мені було 12, я відвідував матчі першості Москви серед дітей. Вважав, що я не гірший за тих хлопців, проте так і не насмілився.
- Ваш батько був військовим. Цілком реально, що футбол ви могли проміняти на мундир?
- Батько служив у авіації, був авіамеханіком. Коли почалася війна, ми жили у Воронежі. Нас з мамою евакуювали і товарним потягом відправили на Урал. З того часу мій головний спогад – німецькі літаки. Бачив їх на власні очі, як вони бомбили… Здавалися мені тоді такими маленькими в небі.
- Доїхали товарняком благополучно?
- Нас довезли до містечка Баскунчак, відомого соляними озерами. Потяг зупинився і всі кинулися з вагонів навтьоки. Пам’ятаю зенітки поруч з дорогами. Наш потяг дістався до пункту призначення, а наступний потяг німці розбомбили. Разом з мамою поїхали до Комишина, згодом зустрілися з батьком. Наш рідний Михайлов у Рязанській області, де я народився, німці взяли. Однак через 13 днів місто визволили. У 1944-му ми повернулися додому.
"Ділилися вулиця на вулицю і жбурляли одне в одного камінням"
- Тоді й почали займатися футболом?
- Так, все зароджувалося на вулиці. Пригадую нашу шпану і її ігри – ділилися вулиця на вулицю і жбурляли одне в одного камінням. Викручувалися, втікали – це все загартовувало тіло і дух. Коли камінь влучав у суперника, то радості не було меж (посміхається). Що вдієш – такі післявоєнні забави.
- Ваша перша професійна команда була з Таганрогу?
- Перший свій матч я зіграв за колектив з рідного Михайлова. Потім батько переїхав у Жуковський під Москвою, де працював у ЦАГІ, Центральному аерогідродинамічному інституті. Пізніше я вступив у "морехідку" в Астрахані, де продовжив займатися футболом. Нас перевели у Краснодарський край. Тоді почали призначати на різні моря. Я вибрав Таганрог. Азовське море — не найкраще місце для моряків (посміхається).
- Як потрапили у місцеве Торпедо?
- Прийшов на стадіон і попросився на тренування. На зборах в Геленджику мені зламали ногу. В заявку на сезон не потрапив, почав лікуватися. Товариш порадив з’їздити на оглядини в Астрахань. Так я став гравцем Волгаря і у першій же грі забив двічі. Потім моя доля змінилася завдяки тому, що у 1960-му до нас приїхала команда з Волжського, яку очолював Антонін Сочнєв.
- Володар Кубка СРСР, кращий бомбардир чемпіонату СРСР, який служив на лінкорі "Марат", а також брав участь у футбольному матчі в блокадному Ленінграді.
- А ще відомий тим, що відмовив Василю Сталіну. Той вирішив забрати його у футбольну команду ВВС. Там ще передісторія є – батько Сочнєва був головою колгоспу і мав кілька коней. У голодні роки їхня сім’я з’їла маленького жеребця. Хтось тут же написав у відповідні органи – батька відразу посадили. Приблизно у той момент Сталін запрошує Сочнєва і пропонує звільнити батька в замін на його перехід у ВВС.
- Чому Антонін Миколайович відмовився?
- Іван Лихачов, чиновник іменем якого згодом назвуть автомобільний завод ЗіЛ, пообіцяв Сочнєву, що батька розконвоюють і він працюватиме на заводі, а не сидітиме у в’язниці. Він же за Торпедо виступав, яким опікувався завод. Сочнєв розповідав про те, як прийшов до Сталіна в кабінет і відмовився.
- Син кривавого тирана був не у захваті?
- Почав страшенно лаятися і вигнав Сочнєва з кабінету. Щоправда, компроміс таки потім знайшли і Антонін Миколайович залишився в Торпедо, де він потім грав з Олександром Пономарьовим.
- Як ви стали гравцем команди Сочнєва?
- Я забив гол у ворота його Енергії. Залишив Астрахань зі скандалом – якусь статтю гнівну про мене у комсомольській газеті написали. Зробили ворогом. Виникли проблеми із заявкою у Федерації – Волгар не хотів мене відпускати. Добре, що Сочнєв все владнав. І я знову в дебютному матчі забив. Потім відзначався у прем’єрних матчах в Одесі та Харкові. Так у мене складалося. До речі, я розповідав, як у Харкові на стадіоні "Локомотив" поле провалилося?
- Під час гри?
- Безпосередньо під час матчу. Діра величезна. Почали засипати – землі не вистачає. Врешті закрили куском фанери.
- В чому причина?
- Як виявилося, колись там була церква і її підірвали. Купол залишився, сформувалася порожнина.
- Коли ви прийшли у Металіст, то головну арену міста якраз реконструювали?
- Так, тому довелося грати на різних стадіонах. Колись грали на траві з горбочками. Якби нинішнє покоління вийшло на наші поля, то зійшло б з розуму. До речі, виступав я на різних позиціях. Починав у Харкові півзахисником. Грав просто жахливо. Коля Каштанов постійно сварив: "Як тобі не соромно?" Згодом я закривав позицію центрального захисника. Там мені шалено подобалося грати. Відчував, що гра вдається.
"Стрибаю, головою відбиваю і падаю прямісінько в штангу"
- Ви пам’ятаєте футбол початку 60-их. Яким він був?
- Судді сповідували жорстку манеру. Коли воротар вибивав м’яч в центр поля, то двоє суперників завжди сходилися у верховій дуелі. Головна умова – не доторкатися руками. Тільки поклав руку на опонента – все, свисток. Ти використовував руки тільки для того, щоб стрибнути. Постійно стикалися головами. Порахував серйозні травми за кар’єру – у мене 22 штуки. Ребра ламали, руку теж.
- У вас зараз дуже сильно напухла права рука. Це наслідки тих травм?
- Подагра дошкуляє. Це все неправильне харчування, відкладення солі в організмі.
- Читав, що колись у Саратові ви влетіли головою у штангу. Що за жахіття?
- Голову встиг вивернути, тому вдарився плечем. Сашко Савченко, наш воротар, вискочив з воріт і його перекинули. Бачу, як м’яч скаче в порожні ворота. Стрибаю, головою відбиваю і падаю прямісінько в штангу. Добре, що відвернувся. Плече не зламав, зате хребет болить до сьогоднішніх днів.
- У 1962-му слідом за Сочнєвим ви їдете у Сімферополь.
- Мене почали турбувати з армії. Знайомі хлопці з ростовського СКА попередили: "Тебе до нас заберуть". Було боязко, адже там грали Понєдєльнік, Одинцов, Шикунов. Тут якраз приходить лист із Риги – мене запрошують в Даугаву. Сочнєв сказав, що мені буде важко там адаптуватися і порадив відмовитися. А потім запропонував варіант із сімферопольським Авангардом, де я провів десяток матчів.
- Від армії ви так і не втекли. Поїхали в одеський СКА?
- Забрали голими руками – я вдало зіграв проти Юри Заболотного з Чорноморця і приглянувся одеситам. Тоді ж з Харкова приїхав Віталій Зуб. Мене, а також Адольфа Поскотіна, він забрав із собою. Умови погодили і я відпросився, щоб владнати всі моменти в Сімферополі. Повернувся, переночував у готелі, а на ранок приходять двоє військових: "Збирайтеся з нами".
- Від армії таки не втекли?
- На порозі військкомату почув: "Впіймали". Воєнком зателефонував командувачу і дав мені трубку. На тому кінці почув: "Синку, ти що, не хочеш у нас в Одесі грати?" Мене відвезли в аеропорт і опівночі я вже був в Одесі, одягнений у форму. Два місяці ганяли у військовій частині, як сидорову козу. Намагалися вправити мізки, щоб більше так не робив.
- Так в Харків ви тоді іне потрапили…
- Був ще варіант з Чорноморцем, який тоді очолював Всеволод Бобров. Теж посеред ночі приїжджає посланець і пропонує стати гравцем "моряків". А я ж уже військовослужбовець. Приїхав до Боброва, все пояснив. Обіцяв домовитися з командувачем Амазаспом Бабаджаняном, але він мене не віддав. Золота людина!
"Серебрянников захоплює м’яч під пахву і заїжджає у ворота"
- Отже, в харківський Авангард і Чорноморець ви не перейшли, зате стали футболістом одеського СКА. Результати команди були доволі непоганими.
- У 1963-му стали чемпіонами України, наступного року вийшли у Вищу лігу. Якби не той інцидент, то могли претендувати на більше.
- Що сталося?
- Святкували вихід у "вишку". Наприкінці сезону нас привітали і кинули напризволяще. А в команді було багато гравців, які дуже любили випити. Всі дивувалися – як це їм вдається гуляти і грати у футбол. Того вечора частина колективу пішла відзначати у ресторан "Море". Там відбулася бійка.
- Хто був її ініціатором?
- Хто винен – невідомо. Одеський курсант одружувався. Підсумок – зламана щелепа нареченого. Кажуть, що Чорноморець руку до цього приклав – "роздули" всю цю історію. До речі, "моряки" нас називали "мобутівцями". В Африці, у Заїрі, тоді були два правителі Мобуту і Чомбе. Казали, що перший був людожером. Нас називали на його честь (посміхається).
- Незважаючи на присутність в команді любителів вогнища та гітари, як каже Володимир Лінке, серед гравців СКА вистачало класних виконавців: Іштван Секеч, Немировський, Бліндер, Станкявічус.
- Напевно, легендою всього одеського футболу можна назвати Валентина Бліндера. Часто спілкуємося з ним. Він живе в Одесі, кандидат хімічних наук. Щодо інших хлопців, то справді колектив був чудовим.
- У Вищій лізі ви грали проти найкращих нападників СРСР: Федотова, Басалика, Рейнгольда, Стрельцова, Нодії, Лобановського, Базилевича, Біби. Хтось особливо запам’ятався?
- Нас всі команди "возюкали". Почали сезон з того, що одного гравця після тієї бійки посадили. Збори практично вилетіли. Це все негативно вплинуло на команду. В перших матчах нас просто знищували. Наприкінці сезону, коли було пізно, ми ввімкнулися: обіграли Шахтар, внічию зі Спартаком в Москві зіграли, розписали мирову з Пахтакором.
- Дербі з Чорноморцем – особлива подія?
- Битва! Стадіон повнісінький. У 1965-му для нас гра нічого не вирішувала, зате для суперника очки мали значення. Очевидно, керівництво клубів домовилося між собою. Тренер нам нічого не сказав, однак ми самі все розуміли. Побачили, що склад поставили не основний. Борю Петрова, наприклад, не випустили у старті. Вирішили з хлопцями – битимемося смертним боєм.
- Трималися ви довго.
- До останніх хвилин. За Чорноморець тоді грав Валерій Лобановський. Йде 87 хвилина, по "нулях". Хтось закидає м’яч мені за спину на Лобановського. Я біжу швидше, випереджаю його і намагаюся головою скинути воротарю. Міг вибити, навіть сісти на м’яч… Але я хочу відіграти воротарю. Тягнуся головою, а м’яч то від мене скаче. Лобан вибігає з-за спини, виходить віч-на-віч і приносить перемогу Чорноморцю.
- Драма.
- Стадіон загорівся – почали палити газети. Уявляєш моє становище? На все життя запам’ятав. Добре, що хлопці підтримали мене. Те саме трапилося з Динамо.
- Знову помилка?
- Останній тур, трави нема – суцільний лід. Керівництво киян пропонує нашим: "Треба, щоб ви програли з великим рахунком". Вони претендували на перемогу в кількох номінаціях. Ми вперлися – нехай спробують обіграти. Відбитися то не складно. Вони технічні, але на льоду важко атакувати. Базилевич несеться по флангу, подає. Ніхто не встигає до м’яча, проте Серебрянников стрибає ногами вперед, захоплює м’яч під пахву і заїжджає у ворота.
- Зараховують?
- Гол! В підсумку, розгромили кияни нас 3:0.
"Решко біг і бубонів: "Я все одно буду в основному складі грати"
- Після трьох сезонів у СКА і вильоту з Вищої ліги ви їдете у Вінницю.
- Спочатку вирушив додому, під Москву. Хотів виступати за Раменське. Рівень не дуже серйозний – треба було грати у футбол і працювати десь на роботі. Для мене, гравця Вищої ліги, це звучало дико. Раптом, звідки не візьмись, приїхали посланці від Віктора Жиліна, який запрошував мене у Вінницю. Віктор Степанович називав мене "Віталіком" (посміхається).
- Запрошував вас Жилін, однак, як і в історії з Харковом, ви знову не попрацювали з ним?
- Віктор Степанович привіз мене у Вінницю, ми пройшли збори і тренера прибрали. На його місце прийшов Олег Макаров – надзвичайно добра людина. У нас було кілька екс-динамівців. Зокрема, Валентин Трояновський. Які передачі роздавав! Лобановський завдяки йому в атаці почав грати. Валя часто грав у доміно з Макаровим – гравець і тренер були ледве не на одному рівні.
- У Вінниці підібралася хороша команда. Взяти хоча б Яноша Габовду, який зовсім скоро перейде у львівські Карпати і виграє Кубок СРСР.
- По-справжньому він розкрився у Львові. Хоча у вінницькому Локомотиві теж забивав. В команді називали його Іваном. Запам’ятався мені капризним футболістом. Якось їдемо на гру, Габовда сидить похнюплений. Начальник команди запитує: "Іване, що з тобою?" Той відповідає: "Болить, все болить. Мабуть, отруївся. Холодильника вдома не маю". Миттєва реакція: "Іванку, буде тобі холодильник" (сміється).
- Приблизно у той час свою кар’єру в Локомотиві розпочинав 19-річний Стефан Решко.
- Стьопа в дублі був. Пригадую епізод – ми тренуємося, а він поруч біжить і бубонить собі під ніс: "Я все одно буду в основному складі грати". Згодом він переїхав у Чорноморець.
- Справжня загадка тієї Ниви – Віктор Юн Чен Ян.
- О, Вітя! Батько його китайцем був. Я фактично прийшов на місце Юн Чен Яна. Не знаю, яка його доля – зник десь. Але скажу, що грав він дуже добре.
- У ваші часи не було у вільному доступі відеонарізок за участю провідних захисників світу. В кого навчалися?
- Мені подобалася гра Олексія Попічка з Чорноморця. В одеському СКА грав зі Славою Архипенком. Зразковим у ті часи вважав Миколу Ліняєва з ЦСКА. Ледве біг, зате як позицію вибирав. Просто не обіграєш — як стіна! Відзначу найкращого захисника в історії Металіста – Ростика Поточняка. Гравець рівня збірної СРСР. Багато в плані моїх навичок зробив Віктор Каневський в Харкові. Тренер використав модель з Динамо, і у Металісті на кшталт пари Соснихін-Круликовський грали я та Іван Матвієнко.
- Мали свої секрети?
- Намагався дивитися нападнику в очі. Розумів, куди він віддасть м’яч і починав зміщуватися. Мене лише двічі спіймали. Одного разу Іванов з московського Динамо замахнувся в одну сторону, а віддав в іншу. Вдруге таке сталося, коли я грав проти Ігоря Нетто.
"Войнов сказав: "Грати ви не вмієте. І так, як я грати ви не будете"
- Каневський прийшов у Металіст в юному, як для тренера, віці. Преса жорстко критикувала наставника, мовляв, про команду не думає, готується до виїзду в США.
- Тренер лише на два роки старший за мене. Каневському було 30, але його поважали і навіть трохи побоювалися. У 1968-му у нас була взагалі чудова команда. Це при тому, що Віктор Ізраїльович категорично відмовлявся працювати з суддями.
- Помічники у Каневського були досвідченими: легенда харківського футболу Віталій Зуб і Анатолій Сучков, перший в Україні селекціонер, який допоміг здобути Динамо прем’єрне чемпіонство 1961-го.
- Анатолія Андрійовича називали "Блискавкою" — українською мовою. За те, що, коли був захисником Динамо, то швидко бігав.
- Ви певний період часу в Металісті провели з Миколою Корольовим, який кілька десятиліть був найкращим бомбардиром в історії команди. Михайло Лупол, екс-воротар Карпат та Металіста сказав про нього: "Слава псує людину". Розумієте, що він мав на увазі?
- Так, Коля був таким. Зрештою, навіть прізвище підкреслювало статус – тут він був королем. Міг собі дозволити таку поведінку.
- Справжньою зіркою Металіста у своєму першому сезоні був Роман Шподарунок – не кожен зі старту заб’є 23 голи.
- Приїхав сільський хлопчина. Техніки не мав, зате ліз туди, куди нормальна людина не полізе. Забивав вухом, носом, коліном… Мав хороший удар. Зіпсувався він після Карпат. Коли його взяли до Львова, усі в Металісті зраділи – нарешті пограє у Вищій лізі, вийде на серйозний рівень. Але після повернення до нас він був не Романом, а піжоном.
- Олександр Поллак щось схоже розповідав про Юрія Войнова, наступника Каневського в Металісті. Легендарний гравець справді більше думав тоді про свій зовнішній вигляд, ніж про тренувальний процес?
- Все правильно Поллак каже. Войнов розвалив команду. Почалася зміна поколінь, набрали хлопців з області. Не тих набрали… Юрію Миколайовичу байдуже було. Старші гравці відразу скептично налаштувалися після фрази тренера: "Грати ви не вмієте. І так, як я грати ви не будете". Вперше Войнова я побачив у Москві, де пацаном ходив на матч СРСР-Угорщина. Він наглухо закрив Пушкаша, з’їв! Маестро.
- Поллак і Бордаш представляли в Металісті Закарпаття. Кажуть, другий мав шалений удар.
- Я за все своє життя сильнішого удару не бачив. Нинішні м’ячі Йосип рвав би на шмаття. Головне, що Бордаш бив влучно. Воротарі боялися, суперники не хотіли у стінку вставати. Якось Бордаш нокаутував Олександра Мірзояна – зле стало від потрапляння м’яча. Які він два голи забив бакинському Нафтовику! Азербайджанці потім перешіптувалися: "А Бордаш приїхав?" Ми їх лякали Йосипом (посміхається).
- У 1970-му Металіст їде в турне у Британію. Спогади на все життя?
- Прилетіли в аеропорт Хітроу, сіли в автобус і страшно перелякалися. Куди ж ти їдеш по зустрічній смузі? (посміхається) Ми не знали про особливості дорожнього руху в Англії. Провели матч з Віганом, загалом емоції чудові. Навколо автобуса мотоциклісти, супровід поліції…
"На комп’ютері у мене пароль — "СіськаКіт38"
- Коли ви завершили кар’єру, то стали дитячим тренером, а потім ввійшли у тренерський штаб Євгена Лемешка. Що ви запам’ятали про цю велику людину?
- Неперевершений психолог. Якихось особливих тренувань у нього не було. Зате Лемешко мав чуття на гравців. Запрошував, в основному, відіграних хлопців. На них ставили хрест наприклад, в Києві. А в Металісті вони ставали зірками.
- Лемешка багато цитують, а його афоризми є золотою класикою футболу. У вас є улюблені?
- Я приїхав на ліцензування тренерів до Києва, на екзамен до Сергія Морозова, телевізійного експерта і процитував Лемешка. Тема реферату – виконання ударів. Зібралася вся аудиторія, всі такі серйозні. Першим виходжу я і кажу: "Перш, ніж розпочати, пропоную вашій увазі епіграф. Використаю слова Євгена Пилиповича Лемешка, який казав, що футболіст без удару – це те саме, що баба без грудей". Весь зал залився сміхом. Захист роботи минув у чудовому гуморі.
- Лемешко був жорстким у ставленні до команди?
- Всіх тримав у тонусі. Якщо його запрошували в Москву на різні заходи, то завжди відправляв мене чи Леоніда Ткаченка. Не любив залишати команду без нагляду. Хоча, звичайно, багато жартував. До невисокого Славки Медвідя казав: "Який же ти ведмідь?" Той відповідав, що він "Медвідь, а не ведмідь".
- У вас були конфлікти з Лемешком?
- Ніколи. Знаєш, який пароль у мене на комп’ютері?
- Цікаво було б почути.
- "СіськаКіт38". Це слово Пилиповича. Грали взимку на снігу на запасному полі з командою з чемпіонату області. Програли, сідаємо в автобус. Спереду Лемешко, позаду я, а за мною нападник Юра Бондаренко. Пилипович страшно не любив програвати. Дивлюся, сидить і починає заводитися. Дивиться по сторонах. Повертається, а там Юра сидить вальяжно. "Зараз приїжджаємо, збирай речі і щоб я тебе не бачив у команді. Ти не гравець, ти… Сіська Кіт". Зайшли потім до Пилиповича в кабінет і питаю: "А хто такий цей Сіська Кіт?" Він відповідає: "Американський танцюрист". Ну добре… Прийшов додому, відкрив велику радянську енциклопедію.
- Знайшли?
- Шукав всюди, де тільки можна. Наступного ранку зустрічаємося: "Пилиповичу, немає такого СіськаКіта". Та й почали сміятися.
"Натравили на Деркача хуліганів – мали позбавити алкоголізму"
- У 1985-му Олег Блохін двічі забив Металісту, матч завершився внічию 2:2, а ті голи стали 199-м і 200-м у кар’єрі видатного форварда. В кулуарах потім казали, що не все було чисто. Підтвердите?
- Так, йому дали тут забити. Негласна вказівка. Лемешко нічого не казав, він не любив таке. Пригадую, вірмени приїхали і плачуть:"Віддайте гру". Пилипович ніколи гроші не брав. Врешті дали адміністратору, виходимо на гру. Лемешко кличе адміністратора і каже: "Поверни їм гроші".
- Чому так?
- Для того, щоб не віддали суддям. Тримав до останнього. Розумна людина!
- У тому ж 1985-му Металіст програє Спартаку 0:7, а Лемешко видає крилату фразу: "Краще один раз програти 7:0, ніж сім разів по 1:0".Все залетіло?
- Абсолютно. У нас було нещастя з воротарями – в Кутепова був перелом руки, а в Юри Сивухи – вивих плеча. Однак Сивуха вийшов у старті і запустив зі своєї вини тільки один чи два голи. Після цього Пилиповичу приносять фотографію табло з "0:7". Лемешко дивився довго і написав рукою: "Бенефіс Сивухи" (сміється). Десь була у мене в архіві. Дуже хотів Юрі показати.
- У Харкові при вас розпочинав кар’єру Велі Касумов. Після Металіста у його кар’єрі були Нефтчі, московські гранди і Бетіс. Ви пам’ятаєте його 18-річним.
- Касумов на рік чи два переписаний. Здоровий, мужикуватий. Ох, намучилися ми. Московське та київське Динамо полювали за ним. Влаштували у Харкові в Академію внутрішніх військ. Туди з Харкова нікого не брали, навіть дітей чиновників. Вступали у вуз лише іногородні. Якимось чином через обком Велі пропхали туди. Екзамени? Як їх здавати, якщо Касумов ледве російською говорить. Поставили лише умову – провчиться місяць і його відрахують, а хлопця, який мав би вступити, візьмуть. Зрештою, Касумова у нас таки потім забрали. Спочатку Нефтчі, потім московські Спартак і Динамо. Але і це ще не все.
- Що тепер?
- Поїхав грати за юнацьку збірну проти угорців – ті знайшли засіб, який визначає реальну кількість років людини з точністю до місяця. У Геннадія Костилєва, тренера збірної, були кілька кавказців. Звичайно, всі перероблені. Довелося частину складу міняти. В тому числі і Касумова. Одного дня викликає мене і Ткаченка Пилипович: "Де Касумов? Хочете, щоб я у в’язницю сів?" Велі ні у збірній, ні у Харкові. Мамі побоялися дзвонити – не могли сказати, що зник. Подзвонили в училище, де він тоді навчався і нам розповіли, що він живе у гуртожитку. Приїхав з Москви і не повертається в команду — боїться. Нам аж на душі відлягло.
- Одним з головних талантів вашого Металіста вважався Борис Деркач. Згодом у його кар’єрі було Динамо, перемога в Кубку СРСР і кілька років в угорській в’язниці. До недавнього часу Деркач перебував у Камбоджі. Кажуть, був безвідмовним хлопцем.
- Тяжка людина… Парадоксально, але він з хорошої сім’ї. Батьки-лікарі ніяк не могли його втримати у руках. Одного разу вирішили з Леонідом Ткаченком, що варто якось відгородити його від всіх цих спокус. Нічого не вдавалося. Прийняли рішення – натравити на нього "сявок".
- Це хто?
- Хулігани. Попросили їх переговорити з Борисом. Якось готуємося до тренування, підходять ці пацани: "Йди сюди!" Почали "наїжджати", називати різними словами. Суть розмови – якщо ще раз побачимо п’яним, то буде тобі зле. Деркач трохи перелякався… Я не розказував, як він ЦСКА забив? Ох, гол Роналду у ворота Ювентуса це дрібниці. Борис діяв на позиції центрального захисника. Як він опинився у чужому штрафному майданчику? Здається, кутовий подали і зробили це не найкращим чином. Головою м’яч скинули на кут штрафного – там Деркач вистрибнув. Як пробив через себе в дальній кут! На жаль, відеозапису того матчу вже не знайти.
- Олександр Єней, який грав у Металісті розповідав про прихід у команду Леоніда Буряка: "Від нього м’яч навіть на сантиметр не відскакував. Прийом, удари – вищий пілотаж. Жодного лайливого слова від нього не чув. Вишуканий джентльмен! Міг ще в Динамо грати не один сезон". Яким вам запам’ятався Буряк?
- Це справжній професіонал. Піжонство? Лише в тому плані, що він нікого близько до себе не підпускав. Але у нього все по поличках: підготовка до гри, налаштування. Коли Металіст його взяв, то на зборах в Сочі люди приходили дивитися на Буряка. На звичайні тренування! Передачі в нього шалені були – як дасть!
"Фоменко телефонував цілий тиждень: "Як гратимете з Дніпром?"
- Коли у 1988-му ви стартували в Кубку СРСР, то могли повірити, що виграєте трофей?
- Ні, звичайно. Особливо складно було перед півфіналом у Вільнюсі.
- Гравцям Металіста справді вручили по велосипеду за те фантастичне здобуття Кубка?
- Так, і я свій велосипед отримав. У нас же в Харкові завод був. При тому, що нам обіцяли якісь особливі велосипеди, але отримали ми звичайнісінькі.
- Команда образилася?
- Так, хлопці трохи були розчаровані. У когось запитували – за Кубок машини давали в інших містах, різні блага. А тут велосипед.
- Чому Лемешко залишив Металіст?
- Момент був доволі неприємний. Команда у статусі володаря Кубка поїхала на збори. Хлопці почали себе трохи підносити, а Пилипович, на жаль, не відчув це. Ми брали участь на турнірі в Тбілісі: тбіліське та мінське Динамо, ми і якісь багатенькі тбіліські ветерани. Металіст вийшов у фінал з ветеранами. Хто повинен був виграти? Ветерани. Отримали якісь преміальні і наступного дня вирушили в Харків. На наше нещастя потрапили в один потяг з мінчанами.
- В чому проблема?
- Лемешко гроші хлопцям не віддав, знаючи, що вони їх проп’ють. В потязі дві команди зійшлися. Хтось з гравців Динамо сказав: "Ми гроші за турнір отримали". Наші обурилися і пішли до Лемешка. Відбулася неприємна розмова. Пилипович, звичайно, засмутився. Готуємося до наступного збору, але футболісти йдуть до керівництва: "Ми з Лемешком на збір не поїдемо".
- Бойкот?
- Запропонували мені поїхати. Я відповів, що не варто так чинити з головним тренером. В оперному театрі організували зустріч. Хлопці вперлися… Кажу: "Ви ж собі гірше зробите". Команду на збори повіз Леонід Ткаченко, а Пилипович поїхав з Харкова. Ось так з ним некрасиво вчинили.
- На початку 90-их головним тренером Металіста стали ви. Молодь, як на підбір: Кандауров, Ніченко, Скаченко, Призетко, Прудіус.
- Ех, якби ми ще рік разом пограли, то могли створити чудову команду. Проте їх розібрали, як гарячі пиріжки. Пригадую другий чемпіонат України. Динамо і Дніпро йдуть нога в ногу, а у нас попереду гра з дніпрянами. Михайло Фоменко, наставник киян, телефонує мені цілий тиждень: "Як гратимете з Дніпром?" Я відповідав, що битимемося. Пообіцяли хлопцям преміальні за перемогу над командою Миколи Павлова.
- Металіст за чотири тури до фінішу переміг Дніпро і фактично позбавив їх чемпіонства. Для вас це була остання гра на посту головного тренера.
- Вадик Колесник вкинув аут, а Владислав Прудіус забив єдиний гол. На останніх хвилинах Сашко Помазун виручив – потягнув вихід сам на сам. В перерві до мене підійшов один харківський чоловік, наближений до спорту, і каже: "Ти що робиш? Вони ж гру віддають. Міняй Помазуна". Я не послухав його, а Помазунчик нас врятував. Тільки потім я дізнався, що представники Дніпра перед грою спіймали кількох наших хлопців, вивезли за місто, вмовляли, переконували. Не знаю, чи пропонували фінанси, але наші гравці грошей не взяли.
- З Павловим не розмовляли потім?
- За кілька турів до цього він тихесенько забрав у нас Призетка завдяки тому, що тренував збірну і мав таку можливість. Наобіцяв багато… Зробив тільки собі гірше. Всі розізлилися і вирішили битися з Дніпром. А Призетка заявити Дніпро так і не зміг.
- Після Металіста ви працювали у Миколаєві, Зорі, Поліграфтехніці. Згідні з тим, що ви занадто добра і м’яка людина для тренерської діяльності?
- Понесло мене по містах. Так, жорсткості не вистачало. Всі мені про це кажуть. В Поліграфтехніці працював з Анатолієм Бузником, дуже класним та інтелігентним фахівцем. Дивуюся, чому він не тренує. В Зорі працював з Юрієм Єлісєєвим, чемпіоном СРСР. Але там у нас грошей взагалі не було. Команда називалася Зоря-МАЛС. Чому МАЛС?Таку назву мала фірма, яку тримали "бандюки". Про неї навіть казав російський генералпо телебаченню.
- Як ці люди були пов’язані з Луганськом?
- Президент клубу навчався з цими хлопцями. Інколи щось підкидали нам. Вони на Дальній Схід перевозили товари. Мали у власності літаки, гроші. Але перебували в конфронтації до керівництва міста. Так сталося, що Зоря була по середині між ними. Доходило до того, що хлопці відмовлялися на тренування виходити.
- У вас розпочинав Шелаєв, а ще грали Микитин, Джугелі, Старовик, Коробченко, Шопін, Кирюхін, Галюза.
- Олега я взяв фактично з юнаків, зробив капітаном команди. Галюза також розпочинав зовсім юним. По іменах команда була серйозною.
- У 1997-му ви їдете у Владивосток, де фактично завершуєте тренерську кар’єру. Як опинилися на краю світу?
- Віталій Коберський, який грав у Металісті і мінському Динамо, працював у Лучі. Запропонував цей варіант. Однак там нас швидко сплавили. Ніхто не хотів у Владивосток їхати – дорого та й 9 годин з Москви летіти. Після Луча повернувся сюди, в Харків, який став для мене другим домом. Зараз вже навіть не думаю про жодні поїздки. Намагаюся радіти кожному прожитому дню.