"Прокидаюся вночі, а перед очима фішки стоять". Зірка Академії Шахтаря про теорію Григорчука, втечу з Донецька і помилки молодості

На карті Європи, мабуть, важко знайти країну, де б не пробував свої сили наш герой. У часи, коли інтернет в Україні тільки зароджувався, інформації про часті міграції Руслана Заневського було обмаль. У нашій розмові уродженець Одеси відкриває правду – він їздив у десятки команд в різні країни континенту. Десь затримувався на кілька місяців, а інколи тренувався всього пару тижнів. І справа не у слабких футбольних якостях Руслана. Тут причина набагато глибша.

Заневський відверто про все розповідає в інтерв’ю. Йому лише 31, проте складається враження, що по той бік слухавки сивочолий досвідчений чоловік. Історія нашого героя – яскравий приклад того, як буває, коли приймаються неправильні рішення, робляться невдалі вчинки і дивним чином складаються обставини. Руслан не соромиться свого минулого і відкриває душу навиворіт.

"Ділюся з хлопцями своїми прорахунками і хочу їх застерегти"

- Руслане, ви один з наймолодших тренерів одеської футбольної школи "Атлетик". Коли поруч з тобою такі колеги, як Гецко, Голоколосов, Зубков, Заярний, Колчин, Сак і Руденко, то проблем з підказками не виникає?

- Головним нашим методистом є Віктор Захарович Зубков. Це людина, яка передусім сприяє моєму становленню як молодого тренера. Хоча пораду може дати кожен з тих, кого ви назвали. У нас багато легенд, але при цьому панує дружня атмосфера. Комфортно, коли ти можеш чогось навчитися і здобути досвід, якщо просто запитаєш пораду в старшого колеги. Ніколи не відчував, щоб це було комусь "в напряг".

- Відчуваєте, що реалізовуєте себе в дитячому футболі?

- У мене є своя база дітей, певні напрацювання. Розпочинав я з "нуля". Перші два роки були важкими. Зараз я працюю в задоволення, хоча мене постійно щось не влаштовує, я хочу прогресу у всіх значеннях. Не впевнений, що на сто відсотків реалізовую свої амбіції. Проте я хочу вчитися чогось більшого. Не бачу перешкод перед собою і своїми вихованцями. А труднощі є завжди. Намагаюся донести дітям, що в футболі нічого неможливого немає. Все, перш за все, залежить від них.

- Погодьтеся, ваша кар’єра футболіста складалася з багатьох помилок. Вказуєте дітям про це, використовуючи власний приклад?

- Безперечно. Я прийшов у цю сферу, бо маю досвід. Крім того, знаходився у багатьох солідних клубах. Я не прийшов з вулиці, певні знання маю. Ділюся з хлопцями своїми прорахунками і хочу їх застерегти. Коли ти досягаєш певного рівня, то виникає багато ризиків. Хочу, щоб вони чули мене і вчилися на моїй історії. Роблю це порційно, детально пояснюю. Бачу по очах, що можу достукатися до них. І мене це тішить та мотивує.

- Ваша молодша сестра – тенісистка Марина Заневська, яка нещодавно прийняла бельгійське громадянство. Цікаво, яким чином ваші батьки змогли виховати двох професійних спортсменів.

- Зусиль було чимало, батьки давали нам все, що могли. Взагалі спорт це серйозне випробування. Я закінчив вже давніше, а Марина, наприклад, переживає непростий період травм. Постійна боротьба з собою, змагання за очки. Часу на заліковування травм немає. Вона грала один турнір на таблетках і травма погіршилася.  Але я вірю, що вона повернеться сильнішою. У неї хороша школа, вона займалася в академії Жюстін Енін, вигравала юніорські Шоломи.

"Кар’єра Селезньова – бомба, але не повірив би в нього у той момент"

- У 13-річному віці ви поїхали з Одеси в донецький Шахтар. Серед ваших одноліток на хорошому рівні виступали Ігор Коротецький та Максим Сирота. Хто виглядав найбільш талановитим у класі?

- В Нікополі ми обіграли Динамо і стали чемпіонами України. Практично відразу мене та Коротецького запросили у Шахтар-2. Сирота та Сергій Колесниченко в московське Динамо поїхали. Нападника Дмитра Молдована у 17-річному віці взяли на контракт в першу команду, за яку він дебютував при Мірчі Луческу. Це серйозне досягнення, адже тоді українців у складі було обмаль. На жаль, негативно на кар’єру Молдована вплинула травма. Взагалі мені здається, що тоді шансів для розвитку у нас було менше, ніж тепер.

- В Шахтарі-2 вистачало талантів: Фомін, Селезньов, Ярошенко, Кулаков.

- Неймовірні перспективи мав Костя Ярошенко. Його гра викликала в мене захоплення. Кар’єра Селезньова – бомба, він великий молодець. Але зізнаюся, що не повірив би в нього у той момент. Думати – це одна справа, а в житті буває інакше. От взяти Ярика Ракицького. Знав його ще по інтернату. Звичайний маленький хлопчик, якого я навіть добре не пам’ятав. А подивіться, на якому рівні він пограв і продовжує грати.

- Одного разу ваш наставник Микола Федоренко охарактеризував вас, як технічного гравця, але без характеру і злості. Погоджуєтеся з цим твердженням?

- У мене характер був, є і буде. Якби у мене не було характеру, то я не став би капітаном Шахтаря і не грав за збірну України U-17 на Євро. Коли я потрапив у Шахтар-2, то зіткнувся з психологічною проблемою. Я нікого не звинувачуватиму. Просто мене вчили грати у футбол, але не пояснювали, які ризики можуть на мене чекати. Тільки наш куратор Віктор Носов попереджав: "Руслане, ти маєш бути готовим до всього. Зараз ти лише дитина. Але з часом почнеться випробування грошима, тиск результату, конкуренція". Я закрився в собі, залишався на базі, працював, працював, працював. Безперестанку тренувався. Інколи я занадто сильно вірив у себе. Коли виникали труднощі, я думав: "Не напрягатимуся, все одно досягну успіху". В якийсь момент перестав докладати зусиль, розслабився. Може, тому Федоренку так здалося тоді і, напевно, він мав рацію.

- З Шахтаря ви йшли гучно зі скандалом у пресі, що доволі дивно, як для рядового молодого футболіста. Додавав розголосу той факт, що вами цікавиться міланський Інтер.

- Представники італійської команди побачили мене на одному турнірі, де я став найкращим гравцем. Вийшли на мого представника і напередодні завершення контракту з "гірниками" мене запросили в Мілан на перегляд. Поруч на полі тренувалася головна команда, мені видали екіпірування. Це шалені дитячі емоції! Тим більше, що Інтер – мій улюблений клуб дитинства. В підсумку, попрощалися з умовою, що через півроку я приїду в Італію знову.

- В Інтер ви більше не повернулися.

- Все склалося так, що я поїхав у Мілан. Це був непростий період виснажливих тренувань. Принаймні, ніколи більше так солодко воду я не пив. Однак претендувати на заявку Мілана я не міг, тому мене відправили в оренду в Нуорезе на Сардинію. Це нормально, коли молодих легіонерів відправляють у нижчі дивізіони для ігрової практики. Там я зіткнувся з дивними речами, яких не бачив раніше. Джанлука Феста, капітан і найстарший гравець Нуорезе, який виступав за Рому, Інтер і Мідлсбро, після тренування ходив і збирав м’ячі та "фішечки". Мене це дуже дивувало. Просто не міг уявити, щоб таке відбувалося в Україні.

"Руднєвс зі злості сказав: "Все, буду закінчувати з футболом"

- В Італії ви були на перегляді у ще кількох командах?

- Їздив у Брешію, в Реджину до Вальтера Маццаррі. В Мілані бачив, як Альберто Джилардіно і Сержиньо тренуються. Разом з тим, мене дивувало, як досвідчені італійські футболісти не вміють навіть м’яч набивати. В Пармі грав легендарний Нестор Сенсіні – людина м’яч руками підіймала з трави. А ще Італія запам’яталася мені культом Шевченка. На кожну мою згадку про Україну тільки й чув "Шева, Шева, Шева".

- Як завершилася ваша італійська епопея?

- Мені якраз виповнилося 18 років, я чекав на виготовлення необхідних документів. Проте надійшла відмова у робочій візі. В Мілані начебто хотіли мені дати шанс, але не були готові сплачувати агентські комісії. Тоді ж виник варіант з раменським Сатурном. Там на тренуванні я травмував меніск. Коли вилікувався, мені запропонували контракт і російське громадянство.

- Відмовилися?

- Відразу. Згодом сказали, що це не проблема і на мене розраховують. Я мав летіти на збори в обоймі Владіміра Вайса. Не витримав це годування обіцянками, сів на електричку і поїхав у Москву. Там черговий варіант виник зі Спартаком, але я себе на оглядинах взагалі жодним чином не проявив.

- Так ви опинилися в Латвії.

- Транзитом через бухарестське Динамо. Я підписав контракт з латвійським Діттоном.

- Команду тоді тренував Сергій Юран?

- Я з ним не перетинався і прийшов, коли працював Сергій Кірьяков. Моїми партнерами були колишні спартаківці Сонін та Кудряшов, а також Євген Постников, який зараз в Астані грає, а також досвідчений ексгравець Динамо Юрій Грицина. Колектив був потужним.

- Кірьяков на хорошому рівні грав за Карлсруе та Гамбург, проте недавно відзначився дивним вчинком, коли побився з журналістом. Яким тренером він був на старті своєї кар’єри?

- У нас було повне взаєморозуміння, я відчував, що моя гра йому подобається. Мене це надихало. Я міг з ним говорити не, як з тренером. Це була якась футбольна дружба. На жаль, він швидко пішов після скандальної дискваліфікації.

- У Діттоні з вами грав 18-річний Артем Руднєвс, якого сміливо можна вважати найбільш талановитим гравцем з Латвії останнього десятиліття.

- О, в мене є чудовий спогад, пов'язаний з ним. Ми проїхали 40 хвилин на тренування, вийшли на жахливе поле з суцільними горбами і ямами. Якщо пробив повз ворота, то біжиш за м’ячем умовно кажучи кілька кілометрів. Ні роздягальні, ні душових… Переодягаємося після заняття, сидимо поруч і знімаємо бутси. Артем зі злості каже: "Все, напевно, буду закінчувати з футболом". У нього якраз якісь варіанти з бізнесом були, знайомі хлопці товар з-за кордону "тягали". А в Діттоні Руднєвс заробляв зовсім небагато.

- Через кілька років після цього він був основним нападником Гамбурга.

- Я згадував ці слова, коли він у 2010-му оформив хет-трик у ворота Ювентуса. Насправді не сказав би тоді в Діттоні, що Артем стане великим футболістом. Добре біг, бив з двох ніг, але на цьому все. На фоні цієї гнітючої атмосфери і горбистого поля я б ніколи не повірив, що він стане зіркою Бундесліги.

"Дивлюся на м’яч і таке враження, що вперше бачу"

- Після Латвії ви їдете в Бельгію. Що було далі?

- Попрощався з Діттоном, приїхав в Одесу. Цілий місяць взагалі нічого не робив! Сиджу вдома, відзначаю Різдво, телефонує агент: "Маємо запрошення від Шарлеруа". Коли прощався з батьками, то казав, що їду на прогулянку і скоро повернуся. На першому тренуванні судоми ноги позводили. Наступного дня вийшов в екіпіровці Шахтаря на спаринг і забив гол. Словом, проявив себе добре.

- Проблем з контрактом не було?

- Агент потім розповідав, що йому подзвонили на 15-й хвилині: "Ти привіз нам зірку". Ще позавчора я відпочивав в Одесі, а тут я підписую контракт з клубом елітного бельгійського дивізіону. Я почав забивати за резервну команду і відчув шалену впевненість. Нарешті оголошують, що мене включено у заявку на матч з Андерлехтом.

- Хороший початок.

- Недавно дивився Лігу чемпіонів, де Динамо протистояло Андерлехту Томаша Радзінскі і Яна Коллера, а тут я заходжу в роздягальню цього стадіону. Не втримався і почав знімати все на телефон. Наш капітан це побачив і зупинив мене: "Ей, ми  — Шарлеруа. Що ти робиш?"

- Довіри в Бельгії до вас знову було не багато?

- Тренер Жакі Матейсен постійно повторював: "Твій потенціал – це чемпіонат з топ-5". У нас був чудовий контакт, в мене виросли крила. Мій найкращий період у кар’єрі – це Шарлеруа. Ноги самі несли. Хороші результати команди не залишилися непоміченими – Жакі запросили на підвищення в Брюгге.

- Новий тренер не бачив вас у команді?

- Філіпп Ванде Валлє, який у 90-их грав за збірну Бельгії, все життя був тренером воротарів. І тут його призначають головним в Шарлеруа. Він був фанатом лише місцевих футболістів, а я навіть мови добре не знав. Однак при ньому я повноцінно дебютував за Шарлеруа і поїхав у відпустку.

- Під час відпочинку щось пішло не так?

- Вийшов з відпустки і зрозумів, що просто не встигаю. Конкуренція, тести, шалений режим… На зборах в Голландії отримую травму. Постійно здавалося, що от-от наберу форму і проб’юся в склад. Дивлюся на м’яч і таке враження, що вперше бачу. В психологічному плані поплив… Так я попрощався з Бельгією.

"Зрозумів, що перестав отримувати кайф від футболу"

- Черговий етап – Фінляндія. Принаймні, там у вас була ігрова практика?

- Приїхав на запрошення Олексія Єрьоменка, який допоміг мені влаштуватися в Яро. Хоча ні, я ще до цього з Алма-Атою на збори в Туреччину з’їздив. Підписав контракт з фінською командою і відчув, що все знову йде не так, як повинно. На полі ноги відривають, холод шалений. Здавалося, що там навіть Мессі не заграв би. Деякі команди були спрямовані на руйнування і на те, щоб винести суперника за поле разом з м’ячем. Після двох років я залишив Фінляндію і поїхав у Вентспілс Романа Григорчука.

- Відчули на собі усю вимогливість Романа Йосиповича?

- Поїхали на тритижневі збори. Нереально довго… Хоча я більше втомився від теорії. Варіації тактик, різні функції гравця… Прокидався посеред ночі, перед очима фішки стоять, піт по чолі стікає. Інколи не розумів, що повинен робити на полі, настільки багато завдань було. Все завершилося тим, що я не відповідав високим вимогам Григорчука в контексті тактики та "фізики", і ми попрощалися з Вентспілсом. 

- На цьому ваші закордонні пригоди завершилися?

- Я приїхав в овідіопольський Дністер, де мені допомагали прийти до тями. Зрозумів, що перестав отримувати кайф від футболу. У мене нічого не виходило, взагалі ні фіга… Деякі речі раніше робив із закритими очима, а тут все валиться. Я на очах погас. Спробував реанімувати все в Полтаві, потім у Реал-Фармі. На поле так і не виходив і продовжив деградувати.

- Коли відчули, що ви остаточно на дні?

- Настав момент, коли я мав перезавантажити своє життя. Тренувався сам, бігав, працював наодинці. Навіть у Сконто поїхав на оглядини. Мені в той момент не себе було шкода, а футбол, який у моєму виконанні був жахливим. Я довго вбивав у собі футболіста, але казав собі: "Руслане, треба закінчувати. Ти пропустив той момент, який призвів до всього цього". На щастя, абсолютно випадково виник варіант з тренерською діяльністю. Так я потрапив у дитячий футбол, який мене затягнув і певною мірою врятував.

"Навколо було багато сміття і речей, з якими я не впорався"

- У 17-річному віці ви разом з Олександром Гладким та Олександром Яковенком виступали у фінальній частині Євро.

- Наша збірна у відборі "прибила" німців та данців. Інша справа, що на чемпіонаті Європи в першому матчі не пощастило з англійцями і все пішло шкереберть. Пропустили після рикошету, програли 0:2. Потім був каток Португалії і з групи ми не вийшли.    

- Тренерський штаб Віктора Кащея включив у заявку збірної лише 5-х гравців, які не грали в Динамо. Все справедливо?

- Це була типова тренерська команда. Кащей добре знав можливості підопічних і підлаштовував їх під своє бачення. Крім "нединамівців" Гладкого і Яковенка, було ще троє представників Шахтаря. Насправді у Динамо тоді була сильна команда. Але в нападі грав Сашко Гладкий, хоч кияни мали також хороших форвардів. Якщо ти заслуговував, то грав у складі. Думаю, вибір виконавців був чесним і прозорим.

- Існує легенда про те, що в момент прощання з Шахтарем, вам зателефонував спортивний директор клубу Віктор Прокопенко. Він пропонував залишитися, але було надто пізно?

- Ні, було інакше. Коли я робив "обхід", то Віктор Євгенович перепитав мене чи вирішив я остаточно. Коли я поїхав в Італію, мені подзвонив мій тренер з Шахтаря: "Кажуть, керівництво готове запропонувати тобі дуже хороші умови. Просто повертайся". Це відбулося на тлі розмов про Мілан. Як ви знаєте, я не повернувся. Я сказав чесно, що у мене немає повноцінного контракту з італійцями. Але сподівався його отримати і про повернення назад не думав. 

- У вас не було образи на Шахтар?

- Якщо й тоді вона була, то я був малим і не розумів багатьох речей. Я свій шлях вибрав сам. На що ображатися? Я не використав багатьох можливостей. Гляньте на Шахтар – клуб цвіте і пахне. Згадую Донецьк, де я провів 4 роки – все, що у мене було в футболі це завдяки "гірникам". Збірна, хороші турніри, чудові перспективи…

- Якби можна було змінити ситуацію, все одно залишили б Шахтар?

- Я багато думав про це. Так, я міг підписати контракт, отримати хороші умови і варитися 5 років. Однак моя відповідь – "ні". Я повинен відповідати за свої дії. Я вибрав свою дорогу і маю за неї відповідати. Там, де я зараз знаходжуся – і вина, і заслуга лише мої. Можливо, десь я помилився, але за кордоном я отримав хороший досвід. Я точно не шкодую ні про що.

- Вас вважали одним з найперспективніших українських футболістів свого покоління, ви об’їздили пів Європи, проте ніде так і не стали своїм. Разом з тим, про вас не скажеш, як про людину, у якої винні всі, крім неї самої. І все ж, чому ви не виправдали авансів?

- Ситуації були різними. В певні моменти я не залишився на плаву тільки через збіг обставин. Я не кажу про кінець кар’єри, де все валилося. Раніше, наприклад, в Шарлеруа – не пощастило, що тренера змінили. Але це не може бути виправданням. Крім футболу, навколо було багато сміття і речей, з якими я не впорався. Я вчився на своїх помилках і не відчував поруч підтримки. Але загалом винен я і тільки я.