"Якісь люди приїхали на базу Динамо, почали виміряти радіацію". Він забивав Реалу, вражав Рехагеля і став легендою в Одесі

Олександр Щербаков віддав 9 сезонів Чорноморцю. Він був ключовим виконавцем в команді Віктора Прокопенка на початку 80-их, згодом допомагав Анатолію Полосіну повертати «моряків» у елітний дивізіон, а на зорі 90-их був частиною Чорноморця, що перебував серед лідерів Вищої ліги. Проте головним моментом у кар’єрі Олександра Івановича став перехід у Динамо Валерія Лобановського у 1986-му. Щербаков протягом двох років поспіль грав на «Сантьяго Бернабеу», відзначався у воротах Вердера і загалом зробив класну кар’єру в Одесі. Тепер Олександр Іванович живе у місті, що стало для нього рідним і з ностальгією згадує яскраве минуле.

«Запізнення? В Кривбасі молодий не міг зайти в автобус після ветерана»

- Донедавна я працював тренером-консультантом у Мирі з Горностаївки, — розповідає Щербаков. — Після розформування клубу повернувся додому в Одесу. На даний момент індивідуально працюю з дітками. За ветеранів не бігаю – проблеми з лівим коліном серйозні, все йде до заміни колінного суглоба.

- Ви народилися у Кривому Розі, хоча більшу частину життя провели в Одесі. Вас вже можна назвати одеситом?

- Я справді звик до Одеси, це особливе місто. Та, якщо чесно, не можу сказати, що відчуваю себе повністю одеситом. Навіть дружина моя більше звикла до Одеси, ніж я. В Кривому Розі також нечасто буваю. Приїжджаю лише на могилу до батьків і брата. У мене там залишилися тільки далекі родичі і друзі.

- Одна з останніх ваших команд — СКАД-Ялпуг з Болграда. Геннадій Хроль, який виступав у вас там, казав, що ви підтримували серйозну дисципліну і давали потужні навантаження. Як зробити так, щоб футболісти у Болграді думали про футбол, а не про однойменний коньяк?

- Я справді є прихильником порядку – кожна справа повинна починатися з цього. Якщо нема дисципліни, то результатів не буде. А з Геною я знався давніше. Запрошував його з Харкова в Одесу ще молодим хлопцем. Тут якраз створювали СК Одеса. Хроль мав непогані задатки, які він більше розвивав у Карпатах і Ворсклі.

- У дитинстві в дворі вас справді називали Пеле?

- (посміхається) Мабуть, все тому, що сусіди асоціювали мене лише з футболом. Я спав з м’ячем, жив футболом і мій ранок розпочинався з гри у дворі.

- Вам ще не виповнилося 17, коли ви дебютували за Кривбас.

- То була справжня футбольна армія. В колективі було чимало досвідчених футболістів під 30: Володимир Захаров із Шахтаря, легенди Кривбасу Анатолій Біда і Віталій Дмитренко… На щастя, я це пройшов і витерпів. Не всі могли це зробити, адже в колективі була своєрідна дисципліна. Що там казати, якщо навіть в автобус ти не міг зайти, коли заманеться. Запізнення? Та молодий не мав права зайти після ветерана! Не били, звичайно, але ставили на місце жорстко.

- Ви не ображалися?

- Я тихенько собі крізь зуби відправляв все це подалі, але смиренно виконував. Якщо ти образишся, то тільки гірше буде. Не можна було цього робити.

«Алескеров щодня когось відраховував. Ми відгадували: «Хто сьогодні?»

- Один з ваших перших матчів за Кривбас завершився поразкою Пахтакору 0:2 і двома геніальними голами Михайла Ана, який незабаром загинув у авіакатастрофі.

- Пригадую установку на цей матч від Ахмеда Алескерова – на жаль, ми її не виконали. Все вирішили два прямі удари від кутового прапорця. Проти Пахтакора було дуже складно, а в тому поєдинку ключовою стала майстерність Ана.

- Алескеров перед Кривбасом якраз залишив Чорноморець, де провів чи не найкращі тренерські роки, а ви з часом одягнули футболку провідної команди Одеси.

- Ахмед Лятифович – жорсткий і вимогливий. Щодня він когось відраховував. Ми зранку виходили на тренування, гадали і перешіптувалися: «Ну що? Кого сьогодні відрахує?» Алескеров – це людина, яка не прислуховувалася до порад зі сторони. В тому числі, це стосувалося і мене. Тренер мав свою чітку думку і базувалася вона виключно на його аналізі. Від Алескерова я отримував довіру, хоча не все гладко було. 17-річному хлопцю складно показувати якісний футбол на очах у 30 тисяч вболівальників. Коли за таких умов ще й вмикали прожектори на стадіоні, то і коліна тряслися, і паніка була.

- У 1978-му Кривбас очолив Віталій Хмельницький. Це була одна з двох команд у його тренерській кар’єрі. Протилежність Алескерова?

- З теплом згадую Віталія Григоровича. Ми готувалися до повернення у Першу лігу, команда була на ходу. Головна асоціація з тренером це веселощі і постійні жарти. Кожне тренування минало під акомпанемент сміху. А ще я часто грав проти Хмельницького у своєрідний футбольний теніс через сітку, улюблену вправу всіх динамівців. Ох, як же я нервував і злився! Молодий хлопець і не можу тренера обіграти.

- Наступного сезону ви стаєте гравцем київського СКА. У Кривбасі кінця 70-их справді було складніше, ніж в армійській команді?

- Безперечно! Хоча київський період став моїм випробуванням через перелом ноги. Готувалися в залі до сезону, а наш захисник Олександр Косолапов, який прийшов з Металіста, підкотився під мене. Я намагався втекти праворуч – Сашко бив з підйому по м’ячу з усієї сили, та влучив лише в ногу. Про складність травми я дізнався аж через місяць.

- Не відчували болю?

- Поприсідав, боліти перестало. Дав паузу, два тижні не тренувався. Поїхали на збори в Євпаторію. Тільки вийшов на гареве поле, зробив ривок і відчув сильний біль. Відвезли на рентген. «Так у тебе перелом», — кажуть мені. Наклали гіпс, відправили додому в Кривий Ріг. Лише через певний час повернувся на поле.

«З Бєлановим ми взаємодоповнювали одне одного»

- У 1981-му році ви їдете в Могильов у Дніпро до 28-річного тренера Анатолія Байдачного. Нещодавно вже досвідченого тренера запитали, про кого він згадує передусім – він назвав ваше прізвище.

- За Дніпро грало багато українців і кілька білорусів: Білошапка, Будник, Дмитренко, Фанта, Юрецький, брати Панчики – всі мої земляки… Байдачного я також згадую з вдячністю. Різниці у віці не відчував, нас розділяло 8 років. Інша річ – півзахисник Петро Карлов, який був старшим на рік за Байдачного.

- Ще Анатолій Миколайович любить розповідати історію – після поразки Даугаві 1:4 футболісти з горя відкрили в автобусі шампанське. Його реакція була миттєвою – відрахував 16 футболістів.

- Мабуть, це трапилося раніше, бо такої акції я не пригадую. Ми також програвали в Ризі, однак таких кардинальних наслідків не було. Загалом можу сказати, що Могильов був трампліном вгору. Через два сезони я потрапив у Чорноморець до Віктора Прокопенка. Йому, а також Семену Альтману та Валерію Поркуяну я дуже вдячний за допомогу.

- Кажуть, саме Альтман сказав, що у Щербакова одна нога для ходьби, а інша – для футболу.

- У мене справді ліва робоча, а з правою було гірше. Семен Йосипович часто повторював: «Краще однією ногою володіти добре, ніж двома посередньо». Такий він одеський гумор. До речі, правою я також міг віддати передачу і пробити, хоча ліву частіше використовував.

- У Чорноморці з вами розпочинав Ігор Бєланов. Коли його запитали про комфорт і партнерів на полі, то він відповів, що відмінно почувається у зв’язці з вами та Володимиром Фінком. Могли повірити, що поруч грає майбутній володар Золотого м’яча?

- Мені було зручно і з Ігорем, і з іншими хлопцями. З Бєлановим ми взаємодоповнювали одне одного. 1984-й рік – один з найкращих для мене. Бєланов також показував футбол найвищого рівня і його забрали до Києва. Наш тандем був хорошим, хоча в атаці успішно могли також вийти Шарій, Фінк і Горячев.

- У той час на ваших очах писалася унікальна забивна серія пенальті Володимира Плоскіни.

- Його 23 забитих поспіль пенальті були справді видатним результатом. Насправді про це ніхто тоді не думав. Жодної напруги, жодних акцентів і ніяких розмов. Навіть, коли цифри були вражаючими, ніхто значення особливого не надавав. Думаю, Володя, як і кожен футболіст, переживав перед пенальті. Проте він був капітаном і врівноваженою людиною, тому міг легко з цим впоратися.

- У 1985-му Чорноморець програв Динамо 0:3, хоча це протистояння більше запам’яталося вилученням Івана Шарія і його 10-матчевою дискваліфікацією за поштовх судді. Справедливо?

- Ми побігли вперед зі старту матчу, кияни грали на контратаках завдяки вільним зонам. Здається, під час подачі кутового Пасулько зупинив м’яч грудьми і забив гол. Суддя зафіксував гру рукою. Чесно кажучи, не беруся стверджувати, як було насправді. В той момент ми всі були страшенно розчаровані – кинулися до судді. Шарій розташовувався в епіцентрі подій. Потім він казав, що начебто послизнувся і так відбувся його контакт із суддею.

«Кубок за перемогу в турнірі Сантьяго Бернабеу здавався вищим за мене»

- Одна з найяскравіших подій у вашій кар’єрі – матчі з бременським Вердером. Між зустрічами в Одесі та Бремені Чорноморець програв Спартаку 0:6. Не сконцентрувалися на матчі чемпіонату?

- Рахунок каже сам за себе – у наші ворота залітало все. Можливо, це зіграло злий жарт з німцями і навпаки змусило нас задуматися перед матчем-відповіддю. Для нас потрапляння на Вердер стало радісною подією. Взагалі кожен виїзд за кордон з СРСР – це ковток свіжого повітря. Перед жеребкуванням молили Бога – хоч би не Болгарія якась (посміхається).

- Після першого матчу, коли ви відзначилися забитим голом, Отто Рехагель назвав вас найкращим на полі. Судячи з відео, ви та Олег Морозов провели справді видатний поєдинок. Чому у Морозова кар’єра відверто не склалася?

- В Рехагеля була прекрасна команда: Бурденскі, Шааф, Вотава, Фьоллер, Майєр. Там кого не візьми – особистість. Щодо Олега, то він був специфічним хлопцем. В Одесу потрапив з узбецького Джизаку. Серйозна травма в київському Динамо вплинула на його подальший розвиток. Під час операції лікарі занесли інфекцію, почалися запальні процеси – це суттєво підкосило Морозова. Як на мене, Олег навіть швидшим за Бєланова був. 

- Прохід Вердера подарував Чорноморцю ще сильнішого та більш статусного суперника. Головна ваша асоціація з Реалом – мадридський стадіон?

- Ми вийшли з підтрибунного приміщення на «Сантьяго Бернабеу» і ліворуч побачили величезне табло. Помітив там своє зображення, відчув на собі крик заповненої арени і захотілося назад повернутися в роздягальню. Тому перші хвилин 15 ми не могли зібратися, не знали, що робити, пропустили гол. У нас не було досвіду і Чорноморець просто не знайшов, ким замінити Бєланова, Роменського і кількох провідних гравців.

- Ви пропустили вже на першій хвилині, а ще за мить травмувався Олександр Спіцин. Олександр Багапов, який його замінив практично першим ударом відправив м’яч у сітку воріт мадридців. Гол всього життя?

- Сашка я пам’ятаю ще з юнацької збірної СРСР. За натурою Багапов – дуже спокійна людина. У нього була хороша ліва нога. Чому він далі не розкрився? Виступав багато років за Кубань, втім вище не здіймався. Щодо голу, то все відбулося миттєво – вболівальники, які сиділи за воротами, не повірили, що м’яч потрапив у сітку.

- Чому Прокопенко вирішив замінити вас до перерви?

- Напевно, не все його влаштовувало. Справа не в ушкодженні. Рахунок 1:1, треба було чіплятися за м’ячі, відвести гру від наших воріт. Потрібно було багато рухатися, перекривати зони. Тренер вирішив, що хтось з цим впорається краще.

- Забігаючи наперед, пропоную згадати ваш приїзд в Мадрид через рік, коли ви зіграли на турнірі Сантьяго Бернабеу і у фінальному матчі за Динамо забили гол у ворота Реалу.

- Ми програвали 0:2 вже в середині першого тайму. Потім Яковенко один гол відіграв, а я замінив Блохіна. Незабаром ми рахунок зрівняли – Заваров заробив пенальті, а Бєланов його реалізував. А згодом Ігор вже віддав класну передачу з флангу і мені залишалося лише відправити м’яч у сітку. Емоції були шаленими, до того ж гол виявився переможним. Кубок був таким великим, що здавався вищим за мене.

 

«На скарги Блохіна Лобановський відповідав: «Тоді закінчуємо з футболом»

- Сезон 1986-го року для Чорноморця називали сезоном зі знаками запитань. Ключове з них – чому ви пішли у Динамо. Багато безсонних ночей провели у роздумах?

- Ой, я і не спав, і не їв, переживав сильно. То була справжня драма. Написав заяву на зарахування в команду, потім написав відмову. Згодом знову заява – і чергова відмова. А у федерації все це фіксується. Врешті я отримав дискваліфікацію через це. Не дуже я хотів їхати до Києва. Підготовку до сезону пропустив. Приїхав у Гантіаді за тиждень до матчу з віденською Аустрією.

- На вас тиснули?

- Кияни приїжджали в Одесу, тут представники Чорноморця переконували, що треба залишатися. Коли сідав на потяг до столиці, то Альтман прийшов на вокзал з адміністратором. «Куди ти їдеш? Для чого ти їдеш?» — запитував Семен Йосипович. Я відповів, що треба було мене за руку спіймати – тоді я не поїхав би.

- Але ж ви не шкодуєте через перехід в одну з найкращих команд світу на той момент?

- Ні, звичайно, в жодному разі. Я побачив, як працює велика команда. Як треба тренуватися, щоб досягати результату. Мене тоді ще Спартак запрошував, я навіть зустрічався з Костянтином Бєсковим і готувався до вильоту в Москву. Сталося так, що не було квитків. «Значить, не доля», — подумав я.

- Якими були ваші відносини з Лобановським?

- Це Леоненко якось казав, що він не хвилювався під час розмов з Валерієм Васильовичем. А я переживав, як і кожен учень, який виходить відповідати до шкільної дошки. Йдеш до нього в кабінет, хвилюєшся. Валерій Васильович ніколи багато не говорив. Все чітко, по темі.

- В розпорядженні Тренера були геніальні футболісти. Як зсередини виглядав колектив у Динамо?

- Хлопці дуже добре прийняли мене. Жодної зірковості. Я більше товаришував з Балем, Безсоновим та Дем’яненком. Розмови про Блохіна? Олег – нормальна людина. Звичайно, щось бурчав собі під ніс як досвідчений футболіст. Міг на тренуванні щось емоційно сказати, в побуті. У Валерія Васильовича була своя відповідь: «Так, Олеже, закінчуємо тоді з футболом. Треба переходити на тренерську лавку».

- Ваш другий матч за Динамо припадає на Кубок сезону проти Шахтаря. Ви змінюєте Блохіна і забиваєте гол. Відчували неймовірне щастя?

- У підсумку ми в серії пенальті виграли трофей. Коли відзначаєшся, завжди приємно. Але не скажу, що я розслабився. У київському Динамо ти завжди в тонусі. Сьогодні – нормально справи йдуть, а завтра може бути гірше. Приємно, що я допоміг команді, але не більше.

- 27 квітня 1986-го до Києва приїхав московський Спартак, 80 тисяч глядачів спостерігали за ефектною перемогою 2:1. Ніхто в команді навіть не здогадувався про трагедію на Чорнобильській АЕС?

- Нам оголосили про це, сказали кілька слів. Якісь люди приїхали на базу, почали виміряти радіацію. Вона була трохи підвищеною. Кістяк команди полетів у Мексику на підготовку до чемпіонату світу. Нас відвезли в Ужгород, хоча покинути місто було складно. Зрештою, якоїсь паніки я не пригадую.

«Мене мотали, розтирали «Фіналгоном», я горів і виходив на поле»

- В який момент ви зрозуміли, що Динамо треба залишати?

- Я мав певні проблеми з квартирою та й просто в Одесу хотілося. Я підійшов до Валерія Васильовича, пояснив. «З Києва ти підеш лише у Вищу лігу. В Першу – не підеш. Тебе запрошують в Шахтар, Дніпро, Металіст», — відповів тренер. Я заперечив і пояснив, що хочу тільки в Одесу. Мене не відпускали, однак начальник команди Юрій Заболотний, який давно знав Лобановського, переконав тренера, що мені варто переходити у Чорноморець. 

- У добре знайомій команді не все складалося гладко. Преса критикувала, хоча, здається, реальної причини не знав ніхто.

- В матчі з Нікополем мені зламали ребро. У верховій боротьбі ми зіткнулися із захисником – коліном він врізався мені в ребро. Вчасно знімок не зробили, місяць відмучився. Вийшов на тренування, смикнувся і почав задихатися. Вже тоді рентген показав проблему. Мене мотали, розтирали «Фіналгоном», я горів і виходив на поле.

- Ваш прихід в Чорноморець співпав із запрошенням в Одесу Анатолія Полосіна. В Україні до цього він тренував Карпати і Таврію. Кажуть, вже на розминці починалося найгірше. Інколи навантаження були просто нестерпними: суцільні кроси, ніякого м’яча.

- Після Динамо я не відчував чогось надзвичайного. Мені було нормально, навантаження Анатолія Федоровича не вразили. Полосін був хорошою людиною. Хоча рівень, звичайно, не вважаю вищоліговим. Попри те, що Чорноморець співпрацював з науково-методичною групою Динамо, все одно відчувалося, що це не те. Втім в елітний дивізіон ми таки вийшли.

- Ваше третє повернення в Чорноморець відбулося на початку 90-их після легіонерського досвіду в Угорщині та Польщі. Ви стабільно забивали, але спочатку поїхали в Ізраїль, а потім поступово перейшли на аматорський рівень.

- Я відчував проблеми з коліном. Розумів, що довго не зможу грати на такому рівні. Крім того, хотів дати дорогу молодим. Це виправдало себе – на зміну прийшли перспективні хлопці, Чорноморець демонстрував якісний футбол. Думаю, я пішов вчасно.