"Ледь не зламав Блохіна перед прощальним матчем". Він пройшов школу Лобановського і Яковенка, став чемпіоном світу та знайшов себе у більярді

Юнацькі та молодіжні збірні СРСР традиційно перебували у переліку найсильніших збірних Європи та світу. Кістяк цих команд становили українці. Наприклад, рівно половина складу чемпіонів світу 1987-го у категорії U-18 були нашими земляками. Серед тріумфаторів юнацького мундіалю у Канаді був і Валерій Високос.

Успіхи на юнацькому рівні – це одне, та дорослий футбол потребує ще більших зусиль. Валерій Леонтійович розсудливо аналізує свій шлях і визнає помилки. Він стримано розповідає про серйозні навантаження і втрачені можливості. Зрештою, не футболом єдиним. Спокійна вдача та врівноважений характер дозволили Валерію Високосу сповна реалізуватися у більярді, який приносить йому неабияке задоволення.

"Хвилювалися не за результат, а тільки за те, скільки заб’ємо"

- Ви є одним з перших українців-чемпіонів Білорусі і загалом провели у сусідній країні майже п’ять років кар’єри. Під час карантину слідкуєте за не чужим для вас чемпіонатом?

- Цікавлюся, звичайно, але не можу назвати себе відданим вболівальником білоруської ліги. Тим більше, я виступав там 20 років тому – відтоді багато часу минуло.

- Ви застали епоху, коли у Борисові формувався майбутній флагман місцевого футболу. Свій єдиний гол у чемпіонському сезоні за Славію ви забили якраз у ворота БАТЕ.

- То був 2000-й рік, БАТЕ мав статус чинного чемпіона. Проте Славія за кілька турів до кінця сезону гарантувала собі золоті медалі. Гол я забив у першому колі – ми на виїзді перемогли 3:1. У складі БАТЕ виступали Глєб, Кутузов та Гончаренко, однак це не завадило нам зробити дубль і виграти ще й Кубок Білорусі.

- Славія представляла Мозир, райцентр, де мешкає орієнтовно 100 тисяч мешканців. Для клубу це була велика подія?

- В Мозир я перебрався з Кременчука. Місто мені відразу сподобалося – навколо чисто, затишно. Колектив підібрався чудовий, клубом опікувався місцевий нафтопереробний завод. Вболівальники настільки були впевнені у наших перемогах, що хвилювалися не за підсумковий результат, а лише за те, скільки ми заб’ємо. Якось спіймав себе на думці – якщо не заб’ємо через 10 хвилин, то через 20. Якщо не через 20, то все одно от-от м’яч опиниться у сітці. Запас міцності був шаленим.

- Найкращим бомбардиром ліги у чемпіонському сезоні став ваш партнер Роман Василюк, непересічний нападник. Кажуть, у нього не склалися стосунки з новим тренером Владо Петровічем. Мовляв, на тренування Василюк міг виходити із соняшниковим насінням в руках.

- Я приїхав у Славію, коли якраз відбулася зміна тренера – харизматичного Олександра Бубнова змінив чемпіон СРСР у складі ЦСКА Олександр Кузнєцов. Команда впевнено йшла до чемпіонства, втім за турів 10 до кінця сезону Олександра Дмитровича змінив сербський фахівець Владо Петровіч, який свого часу навіть за Арсенал пограв і вважався легендою Црвени Звезди. Наша Славія мала у розпорядженні двох класних форвардів: технічного Романа Василюка, який нагадував Олега Саленка, та Валерія Стрипейкіса, який володів чудовою швидкістю. Стосунки Петровіча з колективом справді не були однозначними.

- У наступному сезоні після чемпіонства ви не провели жодної гри. Це наслідки травми чи непорозуміння з Петровічем?

- На жаль, усе через травму – я переніс операцію в Мінську на хрестоподібних зв’язках. Почав відновлення у другій команді. Зрештою, сербський наставник також привіз легіонерів, яких ставив у склад – як на мене, вони не виглядали сильніше. Мабуть, керівництво змінило Кузнєцова на іноземного тренера по ходу сезону, щоб як слід підготуватися до єврокубків. Минув сезон і я залишив Славію.

"Колотов завжди буде для мене людиною з великої літери"
 

- Ви є уродженцем Миколаєва, та в ранньому віці перебрали в київський спортінтернат. Як це сталося?

- Розпочинав у рідному місті в місцевого тренера Станіслава Байди. З першого класу я тісно товаришував з Андрієм Федосєєвим. Батько Андрія, Борис Павлович, дуже багато для мене зробив в футбольному плані, постійно нас тренував, підказував і одного дня сказав: «Миколаїв – це добре, проте варто йти далі. Їдемо до Києва». Ми закінчили 7-й клас і поїхали до столиці. Як зараз пам’ятаю – конкурс був величезним, на вступ заявки подали орієнтовно 500 дітей з усієї країни. Ми здали тести, провели чимало матчів.

- За підсумком цих випробувань вас взяли у спортінтернат?

- Так, я потрапив у команду до Федора Медведя. Це видатний футболіст Динамо, який відібрав у спортивний клас 30 хлопчаків, куди зарахували і мене з Андрієм. Наш тренер – дуже вольова людина, яка володіла справжнім закарпатським характером. Слабкість? Байдужість? Медвідь цього не визнавав. На полі ти повинен віддати усе. У Федора Йожефовича я зрозумів, що у футболі просто так нічого не буває, за все треба боротися.

- Без батьків не складно було?

- Три роки я прожив у кімнаті з Андрієм Федосєєвим. Умови хороші, тобі у всьому сприяють. Твоя справа – тільки вчитися і грати у футбол. Не лукавитиму – за домом сумував, однак навіть у такому віці розумів, що все має свою ціну. Пригадую, як повідомив батькам: «Їдемо з дядею Борею та Андрієм у столицю». Ніхто не заперечував.

- Футбольні довідники стверджують, що ви були справжнім універсалом. Де найкомфортніше почувалися?

- Безпосередньо в атаці не грав ніколи. У збірній виступав на фланзі півзахисту. У 20-річному віці вже в Миколаєві сильно пошкодив хрестоподібну зв’язку, тому змушений був зміститися в опорну зону, а з часом у захисну лінію.

- З юних років вас було легко помітити на полі завдяки особливій зачісці.

- Такою була особливість мого організму . Я і зараз такий. Так трапилося, що волосся росло нерівномірно. Тоді я вирішив стригтися наголо. 

- Ваш партнер по динамівському дублю Владислав Тернавський з особливими емоціями згадував про наставника команди Віктора Колотова. Мовляв, для нього Віктор Михайлович – один з найкращих тренерів у кар’єрі.

- Я був капітаном команди в спортінтернаті, а потім разом з Юрієм Морозом та Колею Русиним потрапив в дублюючу команду Динамо. Дубль завжди працював за програмою основи. Проте ніхто не плакав, адже кожен розумів, де знаходиться. Колотов – це надзвичайно скромна людина. Всі підопічні поважали тренера за його професіоналізм і людські якості. Колотов завжди буде для мене людиною з великої літери.

- Наприкінці 80-их ви провели чотири матчі за Динамо в особливому турнірі – Кубку Федерації. Чим запам’яталася робота з Валерієм Лобановським?

- Я провів у тій команді обмаль часу. Валерій Васильович нечасто, проте все-таки давав нам певні установки. Традиційно тренування проводили Анатолій Пузач і Віктор Колотов. У перерві Лобановський міг звернути увагу на певні моменти. Мені також пощастило, адже я грав пліч-о-пліч з такими видатними людьми, як Безсонов, Яковенко, Лужний та Баль, а в кімнаті жив з Горілим. Велич цих людей полягала у ставленні до молоді. Ніхто бездумно не кричав і не принижував. На полі могли жорстко підказати, але не більше. З тим же Андрієм Балем можна було поспілкуватися на будь-які теми, він заряджав своїм гумором.

- Якось ваш партнер по дублю Віктор Онопко згадав про вас в контексті шалених навантажень Лобановського. Мовляв, не всі їх витримували – бували й такі  футболісти, які втрачали свідомість.

- Ми працювали над фізпідготовкою у старому корпусі на базі в Конча-Заспі. Проводили естафети з великими м’ячами в крихітному легкоатлетичному залі. На календарі зима, у приміщенні не вистачає свіжого повітря. Бігаєш, викладаєшся… Під час кожної паузи усі вибігали до виходу – дихали свіжим повітрям. Спека всередині і резинове покриття давалися взнаки. Одного дня я відчув, що складно стояти на ногах і от-от втрачу свідомість. На щастя, все минулося і ми продовжили заняття. До речі, Онопко для нас завжди був прикладом особливого футболіста. Ніколи не дозволяв собі зайвого, був далекоглядним, вів щоденник, куди записував тренування Валерія Васильовича і в хорошому сенсі був не таким, які усі.

- Дубль Динамо кінця 80-их – феноменальна за іменами команда. У переліку майбутніх зірок були такі, що вражали вас найбільше?

- Першим на згадку приходить Сергій Юран. Відмінні індивідуальні якості, страшенно складно протистояти йому один в один. А як корпусом грав! Також відзначу Андрія Канчельскіса, який володів чудовою швидкістю. На мою думку, ці двоє – поза конкуренцією. До речі, мені навіть пощастило проти Олега Блохіна в Динамо зіграти.

- Як саме?

- Легендарний форвард повернувся до Києва і готувався провести свій прощальний матч, тому підтримував форму з основою. На сусідньому полі завершив тренування дубль і ми з хлопцями спостерігали за роботою основи під керівництвом Пузача та Лобановського. Коли хтось з футболістів травмувався, то Анатолій Кирилович гукнув мені: «Високос, бери маніжку».

- Ви вийшли на поле?

- Тренер дав мені завдання – не пропустити суперника у свою зону. Моїм опонентом був якраз Блохін. Воротар Олександр Жидков кинув йому м’яч на хід і Олег намагався прорватися по флангу. У мене було настільки велике бажання вдало зіграти, адреналін зашкалював, тому я постелився у підкаті – виніс Блохіна разом з м’ячем за лінію.

- Не травмували легенду?

- Всі схопилися за голову, я стою і думаю: «У нього ж за тиждень прощальний матч. Не дай Боже, зламав його». На щастя, все минулося, Блохін слова мені не сказав, це ж ігровий момент. Проте ще місяць партнери мене травили і згадували той епізод: «Уявляєш, якби він травмувався?»

Дуже хотів заглянути у вічі Пеле
 

- Коли вас вперше викликали у збірну Союзу?

- Спочатку ми виграли зону з юнацькою збірною України в рамках турніру «Юність» чи «Надія», не пригадую точної назви. Далі вирушили в Нальчик на фінал чемпіонату СРСР – там українці також перемогли, а я отримав звання найкращого півзахисника. Відразу після цього турніру кільком хлопцям наказали залишитися в Кабардино-Балкарії. Відбирали нас тренери Олександр Піскарьов та Ярослав Луцишин. Окрім мене, залишилися Мущинка, Мокрицький, Русин, Макаров, Книш, Беженар та Мороз.

- До українців додали кількох представників Азербайджану, Грузії та Росії. Яким вам запам’ятався колектив?

- Українці складали більшість, адже ми стали переможцями змагань. Потім проводили чимало зборів, перелік футболістів змінювався. Безперечно, я тісніше спілкувався зі своїми. Проте з іншими хлопцями проблем не виникало. Що там казати – буквально вчора мені з Баку телефонував Владислав Кадиров. Минуло 30 років, та ми і далі підтримуємо зв'язок.

- Юрій Мокрицький цікаво характеризував футбол Піскарьова-Луцишина: «Спартаківська тактика, динамівські навантаження».

- Чиста правда. Піскарьов – колишній спартаківець, він хотів, щоб ми використовували короткий і середній пас, контролювали м’яч. Незвично почувалися після зборів – у Києві робили акцент на іншому: діагональ, підбір, пресинг, жорсткість, біг. Доводилося перелаштовуватися. Можливо, це давало результат – ми перебували у золотій середині і балансували між двома футбольними стилями.  

- У 1987-му ваша збірна завоювала титул чемпіона світу у категорії U-18. Турнір приймала Канада, тому у вас була особлива підтримка.

- Так, українська діаспора організувала нам чудові умови. Ми відчували наявність вболівальників не лише на трибунах, а й навіть у момент, коли в автобус заходили. Якщо ти перебуваєш далеко від дому, то такі дрібниці особливо цінуються. Думаю, місцевим українцям було дуже приємно, що їхні земляки виграли чемпіонат.

- У фіналі проти нігерійців вас замінили у перерві. Коли спостерігаєш за поєдинком зі сторони, нервуєш ще більше?

- Вперше з Нігерією ми зустрілися ще на груповому етапі. Коля Русин забив, і ми закінчили 1:1. У вирішальному матчі рахунок виявився аналогічним, та наша команда виграла у серії пенальті. Пригадую заповнені трибуни, велику напругу і сильну спеку. Пенальті виявилися страшенно нервовими – усі ми затамували подих. Наш кіпер Юрій Окрошидзе чудово відіграв та й Юра Нікіфоров вирішальний удар відмінно виконав.

- Мокрицький зізнався, що після фіналу представники діаспори викрали вас із готелю.

- (посміхається) Можна і так сказати – за нами приїхали люди на двох автомобілях. Поїхали, звичайно, не всі, адже хлопці боялися. Ми мали чіткі директиви – в Торонто не виходити за 200 метрів від готелю, триматися купками по п’ять осіб. Але в той момент зважилися на поїздку – вже завтра повинні були повертатися в Союз. Виявилося, що переживали дарма. Нас зустріли дуже тепло і добродушно. Склалося враження, ніби ми потрапили в оазис. Український оазис. 

- Як саме вас нагороджували організатори та радянські чиновники?

- У фіналі в перерві за рахунку 1:1 в роздягальню зайшов один з радянських футбольних чиновників В’ячеслав Колосков: «Якщо переможете, вдома кожен отримає звання майстра спорту і по ВАЗ-2106, «Жигулі». Потім нас відвезли у магазин JVC, ми вибрали собі відеокамери. Також вручили, здається, по 1500 інвалютних рублів. За кожен матч турніру нараховувалася премія. Дивовижно, що за групу нам дали більше грошей, ніж за фінал. Мабуть, не розраховували, що ми так вдало зіграємо. До речі, валюту везти в СРСР нам заборонили і наказали витратити все у Канаді. «Не ховайте по кишенях. Якщо знайдуть, то гірше буде», — повідомили нам.

- Що ви придбали?

- Якісь дрібниці собі та батькам. Повертався потягом з Москви до Києва з Русиним, Морозом та Макаровим. Речей було так багато, що взяли собі два купе.

- «Жигулів» не дочекалися?

- Ні, звичайно.

- Перемога на юнацькому чемпіонаті світу це не тільки матеріальні блага. Ви отримали нагоду привітатися з Пеле та Жоао Авеланжем.

- Про Авеланжа ми знали – учасник Олімпіади, президент ФІФА. Однак зустріч з Пеле я запам’ятав на все життя. Він потім ще до нас на банкет завітав. В ту мить я згадав, як читав ще в інтернаті книжку Ігоря Фесуненка «Пеле, Гаррінча, футбол…» Більше того, ще в дитинстві поруч зі столом наклеїв кілька фотографій видатних гравців, серед яких особливе місце займав якраз Пеле. Коли бразилець привітав кожного з нас за руку, то хтось із хлопців жартував: «Тепер руки не можна мити». Коли стискав його долоню, то дуже хотів заглянути йому у вічі… Це особливий момент для мене, який я ніколи не забуду. 

Прокидаєшся, виходиш на зарядку, а поруч 10 нових футболістів
 

- Ви повернулися до Києва у статусі чемпіона світу, втім продовжили виступати лише за дубль. Коли зрозуміли, що треба залишати Динамо?

- В дублі я провів три роки. Час минав, я одружився, дружина завагітніла. Ми мешкали на базі у Березняках, спілкувалися з партнерами постійно. Кожен з хлопців розповідав про свої пропозиції. Ми хотіли грати на вищому рівні. Так сталося, що в одну мить усі почали роз’їжджатися: Беженар вирушив у Дніпро, Мущинка – в Карпати, Нікіфоров – в Одесу. Поїхали разом на вокзал і відправилися у різні напрямки.

- Ваша кар’єра, мабуть, склалася не зовсім так, як ви мріяли. Які рішення вважаєте хибними?

- Без помилок складно пройти дистанцію. Можливо, не варто було з Києва їхати. Треба чекати свого часу. Зрештою, надійшла пропозиція з рідного Миколаєва, запропонували квартиру. Мені 20 років, готуємося до поповнення у сім’ї – це суттєвий аргумент. Нас ніхто не виганяв з Динамо, таким було наше бажання.

- У 1990-му в Суднобудівнику виступало чимало досвідчених виконавців: Ставка, Машнін, Морозов, Смагін, Горячев. Жартів про те, що чемпіон світу приїхав не уникнули?

- Аякже, по-доброму сміялися. Я приїхав додому, комфортно почувався, хлопці прийняли добре. Проте різниця відчувалася у всьому: в інфраструктурі, загальному рівні футболу. Я розумів, що це не Динамо. В буферній зоні другої ліги виступали мужики і для мене, молодого хлопця, такі умови були корисними. Іван Балан у склад просто так не ставив – треба було доводити свій клас.

- У складі вже Евіса ви берете участь у прем’єрному чемпіонаті України.

- На жаль, ми не втрималися в еліті і одразу вилетіли. Зате у Першій лізі команду поповнили молоді Забранський, Мизенко, Бугай, Жениленко, Пономаренко, Уляницький. Вони пройшли хорошу школу, частина з них була місцевими. Згодом Евіс очолив Леонід Колтун. Мені подобався його підхід – наші тренування були продуктивними. Через багато років я своїм підопічним повторював слова Леоніда Яковича: «Якщо не хочете тренуватися, то дайте мені рецепт перемог без тренувань». У футболі все має свою причину та наслідок.

- Гравці Евіса не скаржилися?

- «Ми що, спецназ?» — лунало у роздягальні. Коли зважувалися після тренування, то Валера Кудлюк, наприклад, міг 5-6 кілограмів скинути. Було важко, це правда. Кожен тренер має свій підхід. Висловлювати невдоволення в жодному разі не треба. Це стосується і футболу, і життя.

- У 1994-му Миколаїв повертається у Вищу лігу, однак після першого кола ви їдете у нижчолігову Поліграфтехніку. Чому?

- Цей варіант запропонував Анатолій Бузник і я про свій перехід ніколи не шкодував. Разом зі мною з Миколаєва до Олександрії вирушили також Сергій Цимбал та Ніязі Брунджадзе. Поліграфтехніка вважалася одним з фаворитів другого дивізіону. Крім того, тренування в Бузника були дуже цікавими. Також з приємністю згадую гру в одній команді із Сергієм Чуйченком та Віктором Богатирем.

- Ви залишали Евіс, який очолював Євген Кучеревський. Не спрацювалися?

- Євген Мефодійович мав велике ім’я. Коли я закінчував спортінтернат, то він особисто мені телефонував і запрошував у Дніпро. Природно, що я залишився в Києві. Не стверджуватиму, однак Євген Мефодійович міг запам’ятати цей момент. У Миколаїв Кучеревський запрошував багатьох футболістів. Траплялося таке, що ти прокидаєшся на базі, виходиш на зарядку, а поруч 10 нових футболістів. Минає певний час і зранку бачиш ще п’ять нових.

- У середині 90-их ви їдете в нікопольський Металург, де розпочинали Омельчук, Пантилов, Бабич, Кирюхін та Закарлюка.    

- Класних місцевих футболістів у колективі справді вистачало – я з усіма ними пограв. Після матчу моєї Поліграфтехніки з Металургом до мене підійшов тренер суперника Григорій Варжеленко: «Тебе у Нікополі хоче бачити Павло Яковенко». Головного тренера нікопольців я знав ще з Києва. Скажу відверто – мені стало приємно. А ще моя дружина була родом з Нікополя. Тому я це теж врахував при виборі нової команди.

- Для Павла Олександровича то була дебютна команда у тренерській кар’єрі. Жорсткий підхід простежувався вже тоді?

- Яковенко пройшов динамівську школу. Звичайно, він намагався застосувати знання і навички у своїй першій команді. Павло Олександрович мав свої плани і бачення. Яковенко був переконаний, що київська система, що базувалася на фізичних навантаженнях, принесе результат. Пригадую, як дубль Динамо саме завдяки «фізиці» перемагав у певних поєдинках. 

- Тобто до вишколу Яковенка ви були готові?

- Я не боявся фізичних навантажень і добросовісно їх виконував. У мене з дитинства був закладений принцип – праця не минає дарма. У Нікополь я їхав з травмою – мав надрив задньої поверхні стегна. Прибув у розташування команди, відновлювався тиждень. Одного дня лікар каже: «У тебе сьогодні тренування. Сто по сто». Я здивувався і перепитав, що він має на увазі. Виявляється, за задумом я мав пробігти сто разів від однієї лицьової лінії до іншої.

- Пробігли?

- Пробіг, мабуть, 80. Тренування вже закінчувалося, а я продовжував бігати (посміхається). Почав згадувати Київ і зробив висновок – ми навіть так у Динамо не викладалися. Вже після цього запитав хлопців чи це нормально. У відповідь почув: «Так, у нас після травми таким чином набирають форму». Зрештою, тренер вирішує, а гравці повинні це виконувати. Значить так потрібно було.

Яремчук сказав: "Нікому не дозволяю брати свій кий. Але тобі можна"
 

- Якщо узагальнити футбольне дозвілля, то три найбільш популярні заняття виглядають так: карти, настільний теніс, більярд. Як більярд з’явився у вашому житті?

- Усе почалося раніше, ще до футболу. Мені виповнилося 10 років і разом зі старшим братом нас відправили у табір «Антей». Там я вперше побачив більярдний стіл із залізними кулями. Правда, я не знав, як ця штука називається. Пробратися до столу нереально – навколо метушилися старші хлопці. Залишалося тільки спостерігати зі сторони. Я мріяв знайти час, коли там буде порожньо. Однак той день так і не настав – я поїхав додому.

- Сумно.

- Розповів про це батькові: «В таборі бачив дивну гру: кулі, сіточки, стіл…» Навіть не знав, як пояснити, що таке кий. Батько здогадався: «Більярд?» Я лише знизав плечима. Через місяць, коли тато отримав зарплату, а я про все вже забув, він запропонував піти у магазин. У 80-их з цим був дефіцит. Прийшли у спортивну крамницю, очі розбігаються. Тато про щось поговорив з продавщицею. Згодом вона вийшла з комірки з більярдним столом на плечі! Розмір, звичайно, невеликий – 1,20 м на 0,8 м.  

- Так відбулося ваше повноцінне знайомство з більярдом?

- Ми встановили стіл посеред кімнати – я просто захворів ним. Зривався посеред ночі, страшенно хотів грати без упину.

- Ви зустрічали таких футболістів, які могли вас обіграти?

- В кожному клубі я шукав більярдні столи. В Конча-Заспі стіл, наприклад, розташовувався навпроти кімнати Валерія Васильовича. Мені відразу сказали – найсильніший в Динамо Іван Яремчук. Він навіть мав власний кий. Дубль заїжджав на день раніше, тому Яремчук повідомив: «Я нікому не дозволяю брати свій кий. Але ти можеш брати». До речі, на той момент Ваня грав сильніше за мене. Інших конкурентів я не зустрічав.

- Подейкують, в молодості Лобановський та Базилевич могли грати у більярд навіть в темряві.

- Я ніколи не бачив Валерія Васильовича у грі. Тільки Колотов з Пузачем змагалися між собою.

- Які ваші головні досягнення у більярді?

- Ставав найсильнішим у Миколаївській області. В призи потрапив на чемпіонаті України – мав солідну перевагу, але розгубив її.

- Зараз ви берете участь у турнірах?

- Раніше їздив на чемпіонат України серед ветеранів. Виступав у Києві, Кривому Розі, Дніпрі. На даний момент не їжджу через серйозні видатки: готель, внески, харчування. Словом, задоволення недешеве.

- Проте власне обладнання у вас є?

- Безперечно. На карантині граю майже кожного дня. Треба уникати великих перерв, адже необхідно підтримувати навички.

- Скільки часу безперервно можете грати?

- Я взагалі не втомлююся. Бувало таке, що майже добу від столу не відходив з невеличкими паузами.

- Один з ключових секретів більярду – здатність впоратися з власними нервами?

- Більярд якраз навчає цьому. Нерви тільки перешкоджають. Вміння, майстерність і навички – це лише 50%. Насправді це велика праця і терпіння. У відповідальний момент треба нормалізувати дихання і не дозволити хвилюванню збити тебе. Футбол вимагає руху, а більярд – статична гра. За столом можна перебувати в будь-якому віці і мати не дуже спортивну комплекцію. Такі собі шахи на столі.

- Більярд зараз приносить вам доходи?

- Маю кількох учнів – треную їх. А ще викладаю фізкультуру в Миколаївському політехнічному коледжі. Знаєте, мене часто запитують про те, чи я задоволений кар’єрою, про помилки… Якщо дав слабину – тебе приберуть з дороги. Потім важко туди повернутися.

- Ви давали слабину?

- Скоріше, навпаки. У 14-річному віці дуже форсував підготовку. Наприклад, брав своїх партнерів на плечі і тягнув на 9-й поверх. Вважав, що так швидше наберу форму, прагнув якомога більше навантажити себе. А це неправильно. Як наслідок, переніс 5 операцій на колінах. Так і живу з титановими болтами. Коли в аеропорту проходжу рамку металошукача, то доводиться пояснювати, чому вона спрацьовує. Насправді талант – це добре, але не менш важливу роль відіграють голова на плечах і характер. У спорті не буває дрібниць.