"Перемогли Спартак і я відчув себе найщасливішим у світі". Леоненко називав його "вбивцею", а Сабо навчав підкатам у роздягальні

Сергій Леженцев сім разів одягав футболку національної збірної України – лише раз «синьо-жовті» програвали із цим захисником у складі. «Моя фартовість? Не задумувався. Це тренерам варто було враховувати це», – жартує Сергій Борисович.

У великому футболі він дебютував задовго до повноліття під керівництвом легендарного В’ячеслава Соловйова. Згодом у Тернополі та Одесі працював з Леонідом Буряком, пережив футбольний бум у Кременчуці та Полтаві і стримував Джорджа Веа у статусі оборонця Динамо. Виступи в Києві – окрема історія, найяскравішою сторінкою якої став камбек у фантастичному поєдинку зі Спартаком.   

Майже всю свою тренерську кар’єру Леженцев провів у рідному Криму. На початку 2000-их почав працювати у Севастополі, а згодом змінив ще півдесятка команд на півострові. Цьогоріч Сергій Борисович вирішив спробувати свої сили у сусідній Росії, та досвід у Туапсе виявився негативним.

Неприємно, що моє ім'я тепер пов'язане зі скандалом

- У вересні ми повинні були зіграти проти ростовського СКА, – розповідає Леженцев. – Результати тестів на коронавірус прийшли за три години до початку зустрічі. Як виявилося, семеро наших гравців здали позитивні тести. У моєму розпорядженні, як наставника Туапсе, залишилося лише дев'ять виконавців. Ще двох хлопців з юнацької команди я не міг заявити, втім вони тренувалися з командою. Для того, щоб матч відбувся і нам не доводилося виходити вдев'ятьох, сторони вирішили – цих двох хлопців у протоколі вказують під іншими прізвищами. 

- Перший чемпіонат України ви розпочинаєте у Кремені. Вас запрошував Володимир Лозинський?

- Так, пропозиція надійшла від головного тренера. Останній матч у сезоні Океан грав проти київського СКА. Я звернув увагу, що неподалік стадіону стоїть автобус Кременя. Здивувався, але не надав значення. Після поєдинку до мене підходить Лозинський, якого я тільки по фотографіях знав. «Не хочеш в автобус зайти? Поговоримо», – запропонував Володимир Федорович. Там він запитав, чи я маю бажання переїхати у Кременчук. Цікава річ – контракт підписав безпосередньо в автобусі. Жодного перегляду, жодних роздумів.    

- Розпочали ви також без адаптації – були наймолодшим футболістом Кременя, однак зіграли найбільше матчів. 

- Очевидно, Лозинському сподобалося моє ставлення до футболу. Я намагався ніколи ногу не прибирати. Взагалі місто переживало справжній бум. Не пригадую, з ким ми грали вдома, але пам'ятаю, що газону майже не було – дощ перетворив його на суцільну калюжу. Але наш клуб врятував ситуацію – звідкись взяли гелікоптер, який висушив поле і матч відбувся. Це рівень! А підтримка яка – люди сиділи на деревах. Незабутній час. 

- Минає два сезони і ви робите черговий крок вгору – переїжджаєте у Тернопіль, де найкращі часи у новітній історії переживає Нива.  

- Трансфер знову виявився незвичним. Після матчу проти Ниви до мене підійшов помічник Леоніда Буряка, Володимир Козеренко. Головний аргумент – робота з Буряком. Дуже хотів попрацювати з Леонідом Йосиповичем. Про гроші і не думав. 

- Кілька гравців тодішньої Ниви згадували, як із захопленням спостерігали за роботою Буряка на тренуваннях. Інколи він виходив на поле?

- Кожного дня, більше за деяких футболістів (посміхається). 

- Тут вам вже довелося прибирати ногу?

- Якби ж то! Забрати м'яч в Буряка – справа нереальна. Тренер настільки швидко позбавлявся від м'яча, що я не встигав навіть до нього підбігти. Дотик чи два і вже пасує партнеру. Я по-всякому намагався перехитрити його – вивчав манеру гри, підбігав ззаду… Це геніальний футболіст. Здавалося, що у Леоніда Йосиповича очі були і на потилиці.

- Після кременчуцького буму ви відчули на собі фантастичний підйом у Тернополі.

- Мене ідеально там зустріли. Друзів і знайомих у цьому місці маю дотепер. Тісно спілкувався із Сушком, Дем'янчуком, Шумським, Рудницьким, Тяпушкіним, Тернавським, Василитчуком. У Тернополі до мене так добре ставилися, як, мабуть, ніде. 

- Росіянин Дмитро Тяпушкін розповідав, як у Тернополі вивчив українську.

- Пригадую, як Тяпа заходив у їдальню і завжди повторював «Смачного!» Я теж спілкувався українською. Наприклад, з Ігорем Сушком, який зараз у Польщі, також розмовляю українською. З Андрієм Василитчуком їздили у збірну – він міг російською кілька слів сказати, а я – українською. Проблем не виникало жодних. 

- У складі Ниви ви забили Кременю, а також відзначилися автоголом у поєдинку проти своєї наступної команди, Чорноморця.

- Моє головне завдання – робити так, щоб не забивали нам. Тому я справді рідко бачив своє прізвище на табло. Кременю забив після кутового – хтось із захисників промахнувся, а я підібрав м'яч у воротарському майданчику. Насправді не забити було важче в тому епізоді, ніж відправити м'яч у сітку. Щодо автогола, то я намагався винести м'яч із власних воріт. Там ще якість поля далася взнаки – вибивав, потрапив на горб і з підйому зарядив по воротах. Буває.

- У 1994-му Нива гостювала у Києві – долю зустрічі вирішив пенальті, який призначив ваш земляк Валерій Авдиш. Ви ж не збивали тоді Віктора Леоненка?

- Леоненко вважався одним з найкращих форвардів України – на дві голови вищий за всіх. Проти Віті приємно було грати, відчувався рівень. А я – молодий хлопець, досвіду небагато. У тому випадку я справді припустився помилки. Леоненко зробив обманний рух, вчинив хитро. Сергій Мізін реалізував пенальті, і Нива програла 0:1.

- Отримати виклик у національну збірну України з тернопільської Ниви – особливе досягнення. Як вам це вдалося? 

- Безперечно, я теж був здивований. Проте Тяпушкін, Василитчук і я знали, що за нами слідкують. Ми справді виглядали тоді пристойно. Буряк попереджав: «Готуйтеся». Виклик не забарився.

- Очолював головну команду країни Олег Базилевич. Робота з легендою була цікавою?

- Про Олега Петровича хтось сказав влучну фразу: «Щоб його зрозуміти, треба закінчити два інститути». Спокійний, виважений, розумний. Ніколи не кричав, все пояснював. Оперував науковими термінами – ти відчував, що у роботі з ним черпаєш щось нове і пізнавальне.

- У кожного збірника про турне в США свої особливі спогади. Що запам'яталося вам?

- Ми поїхали у Сан-Дієго на матч із Мексикою. Я та ще кілька хлопців залишили усі гроші та коштовності у номерах. Повернулися з гри і помітили, що нас обікрали. Промовистий факт – колектив вирішив скинутися грошима і компенсувати тим, хто втратив цінні речі. Приємно, що у збірній панувала така взаємоповага. Взагалі ніхто не дивився, з якої ти команди: молодий Ребров, досвідчений Литовченко, хлопці з Ниви і Динамо – усі були рівними. 

- Владислав Прудіус розповідав, як його вразило виконання гімну України місцевою публікою, а Дмитро Топчієв згадував про особливе ставлення діаспори.

- Мені теж запам'яталися зустрічі з українцями, які мешкали у Штатах. Вони по-особливому сприймали нас, гравців збірної. А один чоловік зі Львова чи Тернополя, який оселився в Америці, запропонував гравцям Ниви провести екскурсію по вечірньому Сан-Дієго. Нам було дуже приємно і цікаво. 

- Після вдалого сезону в Ниві ви переходите у Динамо. Ще один логічний крок нагору?

- Про інтерес киян знав за півроку до трансферу. Один з останніх матчів першого кола сезону 1993/1994 ми провели якраз проти Динамо Михайла Фоменка. Леонід Буряк повідомив, що мене хочуть забирати вже взимку. «Але ти не переживай – я домовився, щоб ти закінчив сезон у Тернополі», – повідомив тренер. У таборі збірної в Києві я ще переговорив з Григорієм Суркісом. Вирішили, що на літні збори у Швецію полечу у складі делегації киян. 

- На той момент Динамо тренував Йожеф Сабо. Вражав своєю експресією?

- Я переглядав відео за участю Сабо-футболіста. Тренером він був таким же вибуховим і емоційним. Йожеф Йожефович вимагав від футболістів максимуму – через це інколи нервувався і дуже переживав. Що там казати, коли людина в костюмі у роздягальні демонструвала, як правильно робити підкати.

- Ви бачили зародження талановитої молоді Динамо: Ващука, Головка, Косовського, Реброва, Шевченка. 

- Кожен з цих хлопців з перших днів демонстрував високий рівень. З Шевченком ми прийшли разом в головну команду. На шведських зборах Андрій забивав по 4-5 голів у спарингах. Досвідчені хлопці також виглядали чудово. Олег Лужний страшенно переживав за результат. Часто свої емоції він висловлював за допомогою крику. Зате після гри людину, ніби підміняли. Олег ставав дуже товариським і душевним. 

- Віктор Леоненко називав вас найбільш жорстким і непрохідним захисником свого часу. Навіть застосовував особливе прізвисько «убивця». Коли вперше його почули?

- Якраз від Леоненка і почув. Той пенальті, який Авдиш призначив, я ще довго згадував Леоненку. Особливо на тренуваннях (посміхається). 

- Виступи за Динамо у Лізі чемпіонів – окрема історія. Все розпочалося у кваліфікаційному матчі з Сількеборгом, де ви могли забити. 

- Воротар парирував удар зі штрафного перед собою, а я виявився першим на добиванні. Однак влучив у штангу. У мене майже не було часу на роздуми – менше секунди. Навіть не встиг замахнутися – бив з місця. 

- Ще більше драми було у битві зі Спартаком на груповому етапі. Перед грою розуміли, що на вас чекає?

- Нас не треба було накачувати. Коли ми під'їжджали до стадіону, то вже розуміли, що за нас вболіває вся Україна. На дорозі стояли колони автобусів з усієї країни – я тільки й встигав розглядати номерні знаки. А коли вийшли на розминку! Стоїш на відстані трьох метрів від партнера, але не чуєш, що він тобі каже.  

- Ви поступаєтеся 0:2, йдете на перерву. Що творилося у роздягальні?

- Усе зробив Йожеф Сабо, це його величезна заслуга в тому, що Динамо оформило камбек. Може, хтось подумає, що він кричав чи розбивав стакани… Але такого не було. Тренер бачить, що ми переживаємо. В голові тільки одна думка: «Все, нам кінець, хана». Йожеф Йожефович зайшов і каже: «Ну що, хлопці? Поєдинок ми вже й так програли. Виходьте і догравайте другий тайм». Цей психологічний прийом дав результат. Ми заспокоїлися. Він випив чаю, поміряв кроками роздягальню, вказав на кілька тактичних моментів. Ось і все.

- Після перерви усі побачили нове Динамо.

- У нас виросли крила. Невже ми не зможемо виграти? І кинулися вперед.

- Про що думали, коли Віктор Леоненко оформив дубль, а потім переможний гол забив Сергій Ребров? 

- Відчув, що саме у ту мить я – найщасливіша людина у цілому світі і на планеті (посміхається). 

- Коли вдалося заснути після матчу?

- Святкувати нам особливо не давали. На 12:00 наступного дня у нас вже була запланована сауна на базі. Я прийшов додому, ще по телевізорі подивився якісь моменти нашої гри. Віддав усі сили і емоції, тому заснув без проблем. 

- У тому ж розіграші вам довелося стримувати нападників іменитих Баварії і ПСЖ. Папен, Жинола, Веа – проти кого було найскладніше?

- Сподобався Джордж Веа. По-перше, своєю культурою. Я «кусав» його протягом усього матчу. А він хоч би що – мовчки виконував свою роботу. Папен, наприклад, кричав на мене, щось йому не подобалося. Той же Жинола щось французькою розповідав. А от Веа – абсолютний спокій і сконцентрованість.  

- У який момент зрозуміли, що варто залишати Динамо?

- Згадана нами раніше плеяда молодих захисників все гучніше стукала у двері основи. З'явилася чимала конкуренція. Я бачив, що не завжди потрапляю у склад. Сидіти на лавці – це не для мене. Хоча жодних образ не було, адже грає сильніший. Я почав шукати варіанти для продовження кар'єри. 

- Такий варіант знайшовся доволі швидко – вас запрошує старий знайомий.

- Леонід Буряк хотів бачити мене і в Одесі. Вже було легше, адже мене знову кликав головний тренер. По збірній я знав кількох хлопців, тому додаткової адаптації не потребував. Інша справа – Ворскла, куди я поїхав після Чорноморця. Незнайома команда, лише два-три товариші. Проте я теж швидко з усіма здружився – у команді виступали досвідчені Іван Шарій та Іван Яремчук і ще кілька динамівців. Та й з Віктором Пожечевським цікаво було працювати.   

- Згодом Ворсклу очолив Анатолій Коньков.

- Анатолій Дмитрович – дуже хороша людина. Чимало уваги він приділяв психології. Відчувалося, що тренер повністю управляє колективом. На той час в чемпіонаті України практично ніхто не грав у лінію в обороні. А Коньков на тренуваннях вже відпрацьовував з нами цю тактику і часто запитував мене, як я розцінюю таку зміну стилю гри в захисті. Коли зустрічав Анатолія Дмитровича на ліцензуванні в Києві, то тепло спілкувалися. Цікавий підхід також був у Ігоря Надєїна в Кривбасі, який серйозні речі завжди поєднував з гумором – футболістам легше таким чином сприймати інформацію. 

- На початку 2000-их ви зіграли по кілька матчів за Металіст і Кривбас. Відтак, зібрали солідну колекцію українських провідних команд. До повного комплекту не вистачало Шахтаря, Дніпра і Карпат. Ці клуби вас ніколи не запрошували?

- Варіанти з Києвом і Донецьком виникли майже синхронно. Я навіть їздив у Шахтар до Валерія Яремченка. Проте відмовився підписувати контракт. До речі, запрошували мене також у московський Спартак, у той час, коли туди перебралися Тяпушкін і Тернавський. 

- Зараз ви хотіли б змінити певні рішення у своєму футбольному житті?

- Нічого ідеального не існує. Безперечно, щось би змінив – завжди є можливість для того щоб покращити ситуацію. Багато рішень я прийняв нашвидкуруч. Інколи треба було ретельніше аналізувати. Часто був занадто довірливим. Мабуть, не вистачало жорсткості. На полі з цим було все гаразд, а от у житті не завжди таким був.   

- Ви закінчили доволі рано – у 32.

- Я догравав у Севастополі. Там мені і запропонували розпочати тренерську діяльність. Я подумав, що варто спробувати. Слава Богу, ноги і руки в порядку – серйозних травм не отримував. Хто його знає – можливо, у 33 травмувався б. Вчасно треба теж вміти піти. Важливо відчути момент.