Football.ua

"На фінал з Динамо добиралися з пригодами". Творив вінницьке диво, захоплювався біохімією, вчив юного Пятова і тягнув пенальті

Football.ua розповідає історію однієї з найбільш відомих постатей футболу Вінниці.
24 June 2021, 11:00
Україна

Він закінчив школу із золотою медаллю, а згодом продовжив навчання у двох провідних вузах країни на зовсім не спортивних факультетах: біохімія та іноземні мови. Наука не заважала йому будувати успішну футбольну кар'єру: у 15 років дебютував за дубль київського Динамо, викликався у юнацьку збірну СРСР, а згодом зіграв у фіналі Кубка України.

Володимир Циткін вважався фахівцем з пенальті — саме за його участю відбулися чи не найбільш епічні серії післяматчевих ударів з позначки в історії українського футболу. Завдяки цьому голкіпер став улюбленцем Вінниці, яка у середині 90-их переживала справжній футбольний бум  Нива дивувала всю країну.

Протягом десятиліття Циткін працював із воротарями у юнацьких збірних України, донедавна вів футбольний блог на одному із сайтів, а навесні "розірвав" Другу лігу разом із винницькою Нивою вже у якості тренера. Володимир Борисович прийняв наприкінці січня кризову команду на дні таблиці, проте без розкачки і тривалої підготовки зробив її одним із лідерів своєї групи. І здається, що це далеко не межа.  

Домовляємося на інтерв'ю одразу після матчу Ниви у Львові проти Карпат. Якщо більшість тренерів не готова була б говорити через емоції та нерви, то Циткін не бачить у цьому жодної проблеми. Згадуємо його спілкування з Яшиним, незвичні відносини з Колотовим, особливе ставлення до Школьникова, а ще лід замість трави у Комарному, пропущений гол через усе поле від воротаря та футбольне вбивство у Полтаві. Подій настільки багато, що з'являється переживання  як вкластися у регламентовані півгодинні рамки. Ниві ще ж треба повертатися додому.

 

"Спочатку я трохи сумнівався  все-таки президент на полі"

- Щойно закінчився сезон для вашої команди. Як оціните його?

- Якщо я скажу, що погано, то це буде неправда. Якщо скажу, що усім задоволений, то теж кривитиму душею. За п'ятибальною шкалою поставив би нам "четвірку". Це результат роботи всього клубу, зокрема президента, який створив належні умови і вирішив проблеми фінансового характеру. Зараз їх майже не існує. Це означає, що хлопці працюють і не задумуються над тим, що у них буде вдома.

- Коли ви бралися за цей проект, мали сумніви?

- Ні, адже я знав більшість футболістів Ниви. Познайомився з президентом, кілька разів зустрілися, обговорили принципи роботи. З першого дня все пішло належним чином. Почали формувати колектив, зробили ставку на вінницьких футболістів. Декого, наприклад, повертали з-за кордону.

- Президенту Ниви Артуру Загорульку лише 28 і він паралельно є гравцем команди. Одразу домовилися, що у роздягальні він передусім є футболістом?

- Однозначно. Дійшли згоди про це на самому початку. Можу лише подякувати йому. Артур  професіонал, людина футбольна, з доброю школою Шахтаря і Чорноморця, він грав у єврокубках. Розмовляємо однією футбольною мовою. Спочатку я трохи сумнівався  все-таки президент на полі… Ми знаємо кілька таких історій, зокрема, Владислава Гельзіна з Олімпіка. У нас все по-іншому. Коли Загорулько переступає поріг роздягальні, то стає футболістом, до нього такі ж вимоги, як і до всіх інших.

- У тренувальному процесі жодних претензій?

- Абсолютно. Сьогодні у грі з Карпатами він, наприклад, травмувався, але повністю виклався. Мені зручно ще й тому, що в інших командах існують проблеми з комунікацією. Передзвонити президенту, знайти вільний час… А тут президент постійно поруч, можу вирішувати усі питання напряму.

- Більшість вашої тренерської кар'єри минуло у роботі в збірних. Не складно було перелаштуватися?

- Певні труднощі відчув. Тут не просто інша специфіка, це зовсім різні тренерські професії з різними підходами до тренувального процесу і комплектування. Я працював тренером воротарів у клубах УПЛ, у збірній Молдови допомагав Семену Альтману. Певне уявлення в мене було. Використав знання, які отримав від своїх наставників, пропустив це через себе і почав роботу.

- У фінальну заявку на Євро-2020 потрапило кілька ваших вихованців. У "молодіжці" з Андрієм Пятовим ви працювали дуже давно. Зате порівняно недавно тренували Богдана Лєднєва, Дениса Попова і Миколу Шапаренка.

- Пятов у моїй молодіжній збірній був навіть не другим, а третім воротарем. За спиною у Ширяєва і Богуша. Проте Андрій  працьовитий хлопець і всього досягнув своєю працею. Дуже радий за Попова і Шапаренка. Але додам ложку дьогтю в медову бочку. Вважаю, що за своїм потенціалом і Шапаренко, і Лєднєв зараз мали би грати на ще більш високому клубному рівні. Це далеко не їхній максимум. Можу помилятися, але мені видається, що Микола загубив 2-3 роки, а Богдан не може переналаштуватися на дорослий футбол. Дениса Попова ж вважаю одним з найнадійніших захисників в українському футболі.

"Зателефонував клерк з УАФ і розповів, що я повинен приїхати"

- Зі збірними ви попрощалися спонтанно. За кілька місяців до старту юнацького чемпіонату Європи припинили роботу з УАФ. Осад залишився?

- Так, він присутній. Якщо я розповідатиму, як усе відбувалося, то не всі будуть задоволені, особливо один відомий у минулому львівський тренер. Насправді комунікації не було ніякої. Мені зателефонував якийсь другорядний клерк з відділу кадрів УАФ і розповів, що я повинен приїхати і підписати контракт на три місяці. Я на це не пішов. Просто не продовжити контракт вони не могли, адже ми пробилися у фінальну частину Євро. Традиційно контракт підписували на рік, півтора. А тут лише 3 місяці.

- Обурило таке ставлення?

- Якби хоча б подзвонили, обговорили ситуацію, пояснили все. Я себе поважаю і не хотів опускатися до цього.

- Для тренера юнацької збірної процес селекції є ключовим. Як помітити 14-16-річного хлопця у провінційній команді і запросити його у збірну?

- Все залежить від тренера. Наприклад, коли у Львові був фінальний турнір ДЮФЛ, то я провів тут понад тиждень і передивився усі команди.  А так під час селекції ознайомився майже зі всіма хлопцями 1998 року народження. Це орієнтовно 400-500 футболістів. У збірній через мої руки пройшла сотня найбільш талановитих, звісно, з моєї тренерської точки зору. Проблема в іншому  гравець у 14 років може щось показати, а потім згаснути. І навпаки  приклад львів'янина Ореста Лебеденка є промовистим, коли він проявив себе пізніше. А такі хлопці, як Шапаренко, Лєднєв, Топалов, Русин, Луньов або Чеберко вже у юному віці виділялися серед однолітків.

- Протягом десятиліття у збірних ви відповідали виключно за воротарів. Назвете трійку улюблених?

- Мені усі хлопці імпонували. На перше місце поставлю Богдана Шуста. Він зростав на моїх очах, ми дотепер товаришуємо. Крім того, у Богдана чудові людські якості. На друге місце поставлю усіх інших. Чесно скажу, не було воротарів, з якими я мучився чи відчував дискомфорт. Приємно на душі, коли хлопці ростуть. Наприклад, Олега Білика я помітив ще дитиною, коли він грав за моршинську Скалу. А зараз він, очевидно, стане першим номером в Олександрії.

"Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах"

- У футбол ви потрапили незвичним чином  побачили оголошення про набір у газеті.

- Я мав уроджені проблеми з серцем, тому мама серйозно побоювалася чи варто займатися професійним спортом. Однак моя наполегливість і впертість дали результат. Мама просто боялася, що одного дня я піду з дому. Відтак, повела мене на футбол, хоча була впевнена, що нічого доброго з цього не вийде. На щастя, вона помилилася. 

- Ваш дитячий тренер В'ячеслав Семенов, який ставав чемпіоном Союзу із Зорею у 1972-му, називав вас своєю гордістю.

- Працювати під керівництвом В'ячеслава Михайловича  справжнє щастя. Поталанило і з першим тренером  Віктором Несторовичем Шевченком. Це батько Вадима і Віталія Шевченків, відомих судді і футболіста. У нас був хороший випуск. Зокрема, Олег Деревинський вигравав Кубок СРСР з Металістом. Я пройшов чудовий вишкіл на дитячому рівні.

- Ви закінчили школу із золотою медаллю, а ще займалися баскетболом. Як усе встигали?

- Наша шкільна команда виграла першість Києва з баскетболу, мене кликали у баскетбольну збірну, але футбол пересилив. Я навчався у київській школі №175 у спецкласі. На 08:00 вирушали на базу, де відбувалося тренування. Потім йшли у школу на другий урок, а згодом обідали. Після 7-го уроку відвідували ще одне тренування. Знаєте, як кажуть  якщо людина хоче щось зробити, то шукає для цього можливості. Мені пощастило і з учителями, які постійно йшли мені на зустріч. До того ж я в юнацьку збірну Союзу викликався, отже, пропускав чимало занять. Потім, щоправда, наздоганяв. Мені було цікаво вчитися.

- На цьому ваші успіхи в науці не обмежуються. Ви закінчили два університети: КНУ імені Шевченка та Чернівецький національний університет імені Федьковича. Факультети також обрали цікаві.

- П’ятеро однокласників вступали у київський інфіз. Я почувався через це ніяково, вважав, що можу замахнутися на більше. Обожнював хімію, займав призові місця на міських олімпіадах. Тому хотів паралельно обрати цей фах. Але "чиста" хімія  не дуже прикладна наука для футболіста. Інша справа  біохімія, це вже ближче до футболу. Вступив з першого разу, жодних проблем. Перші два роки провчився на стаціонарі, далі була армія, а останній курс завершував "заочником", адже грав у Чернівцях. Там вступив у місцевий університет на факультет іноземних мов.

- У вашому оточенні футболісти часто читали книжки?

- Зараз у Ниві намагаюся призвичаїти хлопців до читання. Дехто впирається, а деякі гравці  дуже начитані. Перекази про дурних футболістів — це міф. Кожен вид спорту або професія потребують знання, а, отже, читання. Все залежить від самої людини і її прагнення розвиватися.

"У Динамо навіть боявся в їдальню зайти"

- В дубль Динамо ви потрапили спонтанно  у 15-річному віці. Допоміг випадок?

- Виглядало все максимально дивно, але приємно. За мною до школи приїхав Віктор Колотов  надзвичайно добра і хороша людина. Сприймав його не як зірку, а як щось навіть вище. Раніше таких людей я тільки з трибун стадіону бачив. А тут він приїжджає за мною  я сідаю на літак і їду грати у Москву проти місцевого Торпедо. Таким був мій дебют. Лише згодом почав постійно тренуватися в дублі.

- В основі Динамо у той час виблискували Віктор Чанов та Михайло Михайлов. Перетиналися з ними?

- Раніше все виглядало інакше  я навіть боявся у їдальню зайти. Чекав, поки вони вийдуть, а тоді вже сам заходив. Почувався сором’язливо і фразу "смачного" важко було витиснути з себе. Приїжджав на базу на рейсовому автобусі і радів, коли просто перетинався з глибами на кшталт Лобановського, Пузача, Колотова чи Михайлова.

- З Валерієм Васильовичем повноцінно жодного разу не спілкувалися?

- У ті часи  ні. У 2000-му році у складі Оболоні грали спаринг у Конча-Заспі проти національної збірної, яку тренував Валерій Васильович. Ми перемогли 2:0, а в одному з епізодів я притримав м’яч, взяв паузу і не поспішав з введенням у гру. Спочатку Сергій Ребров гукнув, мовляв, "давай швидше", а потім і Лобановський (посміхається). Ще раз грали проти Динамо на Кубок. Динамівці, які тоді виступали у Лізі чемпіонів, купили Георгі Пєєва. В одному з епізодів зіштовхнулися з болгарином і він зазнав ушкодження  все-таки я трохи більший і важчий за нього.

- Отримали на горіхи?

- Суддя навіть не свиснув, але Пєєв травмувався. Після гри Валерій Васильович дочекався мене і пояснив, що у них на носі Ліга чемпіонів, а я травмую його гравців. Все просто  якби Пєєв не полетів на мене, то не зламався б.

- У вашому житті було ще одне знакове знайомство. Як вдалося зустрітися з Левом Яшиним?

- Читав у дитинстві багато спортивних книжок про нього. Яшина сприймав, як щось неземне, іншу галактику. Я перебував у складі юнацької збірної СРСР у Новогорську. Лев Іванович працював у спорткомітеті. Можливо, його на наше тренування запросив Анатолій Бишовець, який тренував нас, не знаю. Виходжу після заняття, а назустріч Яшин: "Ти воротар?" Перекинулися кількома словами, але ті емоції залишилися на все життя. А ще Лев Іванович подарував фотографію з автографом  бережу її дотепер.

"Павлов просив, щоб ви йому подзвонили"

- На старті кар’єри ви перенесли кілька операцій. Вони завадили вам повноцінно розкритися?

- Це болісна тема, адже тільки на одному коліні я мав 7 чи 8 операцій. Вже з рахунку збився. У кожного є своє слабке місце  от я з колінами й намучився.

- Перша серйозна команда на початку ваших виступів  потужна першолігова Зоря.

- Я провів за луганців 4 гри. Потрапив туди посеред сезону. На жаль, то був не найкращий час Зорі  вони перебували у зоні вильоту, я почувався не дуже комфортно. За луганців виступали, у більшості, вікові футболісти: Юрій Ярошенко, Олександр Малишенко, Володимир Кобзарєв, Валентин Єлінскас та інші. Це чудові виконавці, у яких можна було повчитися футбольної мудрості, але загалом обставини для мого розвитку не назву ідеальними.

- Після "молодіжки" Динамо ви переїжджаєте у сусідній Ірпінь. В одному з матчів проти Поділля трапився курйоз. Кіпер хмельничан Валерій Фурцев відзначився голом у ваші ворота через усе поле. Як це виглядало?

- Збіг обставин. Після тієї гри я одразу потрапив у лікарню. Відбулося неприємне зіткнення з суперником, вдарився скронею. Спочатку начебто почувався нормально, але з кожною хвилиною розумів, що просто пливу… А тут ще й холод сильний і вітер шалений. Я вийшов трохи з воріт, Фурцев вибив м’яч, наш останній захисник намагався його перехопити і зачепив головою. Траєкторія змінилася і я просто не встиг зреагувати.

- У 1990-му році ви переїжджаєте у Чернівці. Той випадок, коли знайшли свою команду?

- Буковина  дуже хороший період для мене в усіх аспектах. Рідко так трапляється, коли воротар отримує естетичне задоволення від гри своєї команди. Партнери, тренери, завжди забитий стадіон у Чернівцях  це фантастичні емоції. Колектив був таким дружнім, що найбільше жовтих карток отримував форвард Віктор Олійник. Чому? Бо був найбільш габаритним у Буковині і постійно заступався за маленького Віктора Мглинця, якого били захисники суперників.

- Творцем тієї Буковини був Юхим Школьников. Якось ви навіть матеріал про улюбленого тренера написали.

- То була річниця до дня народження Юхима Григоровича. Хтось зі знайомих журналістів попросив написати спогад. Навіть від самого процесу написання я отримав задоволення. Додаткова згадка про чудову людину. Школьников багато разів допомагав мені і я міг звернутися до нього за порадою щодо будь-якого питання. Юхим Григорович  не просто тренер, скоріше, як сучасний менеджер. Як на мене, він міг працювати у серйозніших командах, але нагору його не допускали.

- У вас був варіант з Дніпром у 1993-му, але ви поїхали слідом за Школьниковим у Вінницю.

- Наприкінці сезону ми грали з Дніпром  після поєдинку до мене підійшов помічник Миколи Павлова, дав візитку і сказав: "Микола Петрович просив, щоб ви йому подзвонили". Одна справа, коли тобі телефонують й інша  коли ти сам. Думаю, що правильно вчинив і поїхав у Вінницю.    

- Повертаючись до блогів. Донедавна ви активно дописували для одного сайту. Незвично бачити футболіста, який пише статті. З чого почалися ці дописи?

- Один знайомий журналіст сказав, що є майданчик для висловлення особистих думок. А я маю певний погляд на речі, які відбуваються в українському футболі. Своїх поглядів я не боюся, але інколи плюралізм думок є небажаним для оточуючих. Тому намагаюся на телебачення не ходити. Брехати не хочу і не вмію. Говорити те, що думаю? Це хороший варіант. Але інколи дратівливий для інших. Свого часу писав про можливий розпад українських клубів, про олігархів, однак отримував у відповідь багато негативу. Зараз можу сказати, що чимало прогнозів збуваються, але це мене зовсім не тішить. 

"Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”

- Вінницька Нива ваших часів вважалася грізною зброєю в українському футболі. Вершина успіхів  вихід у фінал Кубка України та єврокубки. Похід вінничан у Кубку кубків зупинив швейцарський Сьон. Шансів було небагато?

- Ми розуміли рівень суперника і не мали ілюзій. Зате з Вінниці у Швейцарію вирушила наша делегація, частину якої складали друзі та бізнес-партнери президента клубу з агросектору. Один із її членів не сумнівався у нашій перемозі: "Скільки там у їхньому місті населення? 13 тисяч? Та ви що, хлопці, цю "дєрєвню" не обіграєте?”. А Сьон у тому сезоні став чемпіоном Швейцарії, грав у Лізі чемпіонів. Так, ми могли поборотися, але вдома, я вважаю, вибрали неправильну тактику, запропонували їм атакувальний футбол і поплатилися: 0:2 і 0:4.

- Виходу Ниви у фінал Кубка України у 1996-му передувала епічна битва на стадії 1/16 фіналу в Комарному, що на Львівщині. Пригадуєте той матч?

- Основний та додатковий час поєдинку з Газовиком закінчився внічию 0:0. А далі почалася комедія. Жалкую, що відео не збереглося  ми грали у прямому розумінні на льоду. У серії пенальті ми схибили наш останній п'ятий удар. Тобто наступний влучний постріл суперника приносив їм путівку в 1/8 фіналу. Проте місцеві вболівальники почали святкувати передчасно і кинулися на поле вітати свого голкіпера Тараса Чопика.

- Як вдалося пояснити, що це ще не кінець?

- Судив ту гру Вадим Шельменко, з яким я грав ще в Ірпені. "Вадиме, скажи, що треба ще один гол забити",  попросив рефері. Витримали паузу, усі заспокоїлися, нарешті дозволили пробити. Той удар я взяв, а наступним забив сам і ще раз відбив постріл суперника. Ми висіли на волосині, але врятувалися (посміхається).

- У півфіналі того розіграшу Нива перемагає Шахтар, а ви знову стаєте героєм. 3:0 у серії післяматчевих пенальті  ви берете всі три удари. Фантастика?

- Я був дуже спокійним. Якщо ми тоді програли б, то це було б вкрай несправедливо. Напередодні матчу виникали різні підводні течії. Дивна історія з так званим отруєнням донеччан, якого, як на мене, не було. Не знаю чому, але відчував, що пройдемо далі, тому зберігав спокій. Нива перемагала по пенальті в ті роки не тільки Шахтар, а і Динамо, і ЦСКА, і Прикарпаття. То була наша фішка. Взагалі не пам'ятаю, щоб ми програвали у серії пенальті.

- Обслуговував гру з Шахтарем Вадим Шевченко, син вашого першого тренера.

- Дуже поважаю Вадима. На зорі моєї футбольної юності, коли мені було років 14, поїхали на гру в Рівне. Нашу команду очолював Шевченко-старший. На розминці у мене зламався шип на бутсі. Вадим, який тоді виступав у Рівному, перебував на стадіоні і приніс мені у роздягальню свої "адідаси". Потім неодноразово згадував ту історію.

- Фінал з Динамо склався не за вашим сценарієм — ви травмувалися, а Нива програла 0:2. Що пішло не так?

- Майже все. Починаючи з екіпіровки, яку нам повинні були надати спонсори. Вони запізнилися, форма виявилася неякісною, я так взагалі грав у своєму светрі. Та й до стадіону з пригодами добралися, кружляли по Києву. Не могли потрапити на арену, бо не мали міліцейського супроводу. Відповідно і не встигли вчасно провести розминку перед грою. Звідси і моя травма. Словом, цей хаос відобразився на підсумковому результаті.

"Коли виконували третій пенальті, то хотілося сміятися, щоб не плакати"

- Вас за кар’єру кілька разів вилучали з поля. У 90-их наші арбітри могли вразити неадекватністю?

- У мене не дуже складалося з суддями. Один арбітр, якого вже немає з нами, тому прізвище не називатиму, відверто нас засудив. Нива тоді грала у Першій лізі. Я не стримався і трошки придушив його.

- У прямому розумінні?

- Так. Отримав за це дискваліфікацію. Розумію, що не треба цього робити, але в певних епізодах реально важко було тримати себе у руках.

- У 1996-му в поєдинку з Ворсклою у ваші ворота призначили три пенальті. Хоч один з них був справедливим?

- Ні (посміхається). У тому матчі просто не було нічого спільного з футболом. Коли виконували третій удар, то хотілося вже сміятися, щоб не плакати.

- Після шести сезонів у Вінниці ви їдете у Прикарпаття. Ниву покидали через неприязнь до нового наставника Олександра Іщенка, який очолив команду?

- Так, з першої зустрічі. Не хочу вдаватися у подробиці, але Іщенко — не мій тренер, а я не його футболіст. Анатолій Заяєв давно запрошував до себе. В Івано-Франківську я відіграв лише кілька матчів. На жаль, проект виявився не дуже серйозним.

- Ви закінчували кар'єру в київській Оболоні. Як працювалося з Петром Слободяном?

- Я отримав подарунок долі — приємна команда, класні тренери. І Петро Слободян, і Володимир Мунтян. За два роки піднялися з Другої ліги в елітний дивізіон. Я ще встиг пограти півроку у Вищій лізі. Не думав, що встигну.

- Останній матч ви провели у 36 років.

- Я пригадую свій заключний поєдинок, хоча на той момент не думав, що прощатимуся з футболом. У кінці сезону виявилося, що необхідно робити чергову операцію на коліні. Після неї зрозумів, що повернутися не зможу.