Вернидуб: Україна переможе, і я повернуся до улюбленої роботи

Ще шість місяців тому Юрій Вернідуб шалено святкував перемогу на Бернабеу. Його Шериф тоді створив одну з найгучніших сенсацій у Лізі чемпіонів, перегравши мадридський Реал з рахунком 2:1. Це був неймовірний результат для чемпіонів Молдови, що базуються у Придністров'ї – невизнаній республіці, яка знаходиться під значним російським впливом.

Важко уявити, що такого тріумфу над 13-разовим чемпіоном Європи досягнула команда, якій довелося пройти усі чотири етапи кваліфікації до групового раунду і чий річний бюджет не перевищує 5 млн фунтів.

Лише тиждень тому, 24 лютого, Шериф, який фінішував на третьому місці у своїй групі в Лізі чемпіонів, проводив матч плей-оф Ліги Європи у Португалії. Українець Вернидуб разом зі своєю командою прибув до Браги у середу, щоб підготуватись до матчу-відповіді. Тренер ліг з спати з думками про поєдинок, у якому його команда мала зберегти перевагу після першої зустрічі, яка завершилась перемогою 2:1.

Але у четвер рано-вранці життя 56-річного спеціаліста змінилося назавжди.

Син зателефонував мені о 4:30 ранку і сказав, що на нас напали росіяни. Уже тоді я знав, що повернуся до України і буду боротися.

Ми полетіли додому і приземлилися у румунському місті Ясси. Тоді у п’ятницю ввечері я разом з командою на автобусі доїхав до Тирасполя, що у Придністров'ї, а у суботу зранку відразу поїхав до України. На службу я записався у неділю. Мені знадобилося 11 годин, щоб дістатися з Тирасполя до мого дому в Україні, подорожуючи через Одесу, потім Кіровоград (нині Кропивницький – прим. пер.), Кривий Ріг і тоді вже Запоріжжя. Але не можу сказати, що дорога була важкою.

Не буду брехати. По дорозі додому я бачив, як багато сильних чоловіків залишали країну. Якщо вони повернуться, я буду радий. Як я розумію, вони разом з сім'ями поїхали до Молдови, Румунії та інших країн. Із нашого регіону поїхало багато чоловіків… із Харкова, Запоріжжя, Луганська, Донецька. Тоді я зрозумів, що не можу вчинити так само. Я сказав собі, що, як тільки доберуся додому, то піду добровольцем.

Мої близькі намагалися зупинити мене. Дружина, діти, онуки. Але я настояв на своєму і дякую дружині за підтримку. Вона знає мій характер. Якщо я щось вирішив, то не передумаю.

Ми могли поїхати до Молдови, цей варіант залишається відкритим для дружини, дітей і їхніх дружин, для онуків. Але ми з дружиною точно залишимося.

Зараз, як мені здається, я знаходжуся не дуже далеко від лінії конфлікту. Найважчі бої проходять у 120 кілометрах звідси. Але я зробив свій вибір, тому все нормально. Я не боюся.

Я служив в армії у молодості — дворічна служба тоді була примусовою. Але це була частина для спортсменів. Упродовж двох місяців нас навчали теорії, а потім нас вчили тримати зброю. Але це було дуже давно. Не можу сказати, що у мене є проблеми зі зброєю, я знаю, як користуватись нею.

Наш колектив божевільний. У хорошому сенсі, звичайно. Дуже круто, що я є частиною такої команди. Тут є люди з різними характерами. Але усі вони об’єднані, дружні і дуже вмотивовані. Ми усім ділимося. Із цієї точки зору, все добре. Приємно, що багато людей хотіли зі мною сфотографуватися.

Тут я зустрів свого племінника, але загалом я не знаю, хто тут залишається постійно, а хто — ні. Моєму братові вже за 60. Мій молодший син не може служити через стан здоров'я. Мого старшого сина тут немає, бо я змусив його залишитися вдома — у нього двоє маленьких дітей. Якщо він буде потрібен, він точно приїде, я не сумніваюся.

Мені не можна повідомляти, яку роль я виконую в армії. Ми проходимо інструктаж. Будь-якої хвилини ми готові поїхати туди, куди нам скажуть. Я ще не використовував свою збою, але завжди готовий. Щохвилини.

Я не можу зрозуміти Путіна і його оточення. І я не можу зрозуміти росіян, які не виступають проти нього. Думаю, багато росіян не розуміють, що відбувається насправді. У Росії усе показують інакше, ніж воно є насправді. Вони говорять, що звільняють нас. Але від кого? Вони називають нас фашистами, нацистами... Я не знаходжу слів, щоб описати те, що вони роблять. Вони атакують будинки мирних жителів, але розповідають, що стріляють лише по військовій інфраструктурі. Вони брешуть.

У мене немає сумнівів в тому, що Україна виграє цю війну. Тут не може бути ніяких сумнівів, я в цьому впевнений. Я побачив, що ця трагедія об'єднала нас як націю.

Я усіляко поважаю Володимира Зеленського. Щоб про нього не говорили. Я голосував за нього. Люди називали його клоуном, але він показав, що є справжнім лідером. Він чесний. Він також помилявся, але усі помиляються. Не можу уявити, наскільки важко управляти країною. Не сумніваюся у тому, що він є хорошою людиною. Ми маємо президента, який буде приймати правильні рішення. Я вірю у нього.

Думаю, мир буде лише тоді, коли ми переможемо. Вимоги Росії неможливо виконати. Ми не здамося. Потрібно вести перемовини, але ми не підемо на їхні ультиматуми. Ми бачимо, що перемовини ведуться. Сподіваюся, у них вистачить розуму, щоби припинити війну. Найбільше я сподіваюся, що більше не будуть помирати діти і жінки. Це найголовніше.

Хочу подякувати решті Європи за підтримку. Багато дітей і жінок поїхали в інші країни. Я дякую цим країнам. Я дякую усім за підтримку. Знаю, що їм доводиться робити важкий вибір. Думаю, вони розуміють, що зараз Україна є щитом для усього континенту.

Я все ще думаю про футбол увесь час. Футбол — це моє життя. Ще у дитинстві я почав грати в футбол, був професійним футболістом, потім став тренером. Упевнений у тому, що продовжу працювати тренером і буду вигравати трофеї.

Після перемоги над мадридським Реалом я не міг уявити все те, що зараз відбувається. У мене почали виникати сумніви на початку лютого. Тоді ситуація почала загострюватися у новинах. 14 лютого я почав хвилюватися. Гравці почали питати мене, чому я такий сумний. Чи сталося щось зі мною? Я відповідав, що все нормально, але скоро може щось трапитись. Вони казали, що нічого не буде, але я щось відчував.

Мені телефонували хлопці з Шерифа, також відправляли голосові повідомлення. Вони питали, як моя сім'я, як мої діти. 1 березня Шериф проводив матч у чемпіонаті проти конкурента і переміг. Я вдячний. Деякі тренери також надсилали слова підтримки.

Думки про футбол мотивують мене. Футбол — це моє життя. Сподіваюсь, що війна скоро закінчиться. Ми переможемо і я повернуся до улюбленої роботи.

BBC, переклад: Сергій Сакара