Інтерв'ю з Пятовим: футбольний батько, конкуренція з Динамо, фото на блокпосту та звернення до молоді
Андрій Пятов залишив суттєвий слід як в Шахтарі, так і в збірній України, тому заслужено вважається легендою вітчизняного футболу. Він міг бути успішним в плаванні або рукопашному бої, але все ж таки обрав футбол.
Вже сьогодні український голкіпер проведе прощальний матч у складі "гірників" в Лондоні. Супротивником Шахтаря буде Тоттенгем.
Журналіст Football.ua Артем Андросян разом з Андрієм Пятовим пригадали найцікавіші моменти його кар'єри — як він потрапив у Ворсклу, мав вибір між Шахтарем та Динамо, перші кроки у збірній, купа перемог та титулів з "гірниками", деякі неприємні моменти з минулого, зокрема відносини з "заробітчанами", війну, ставлення до Мірчі Луческу й участь у телевізійному шоу.
- Пам'ятаєте, як вперше прийшли на відбір, можливо вас хтось привів — батько, дідусь?
- То був товариш зі школи. Це перший клас. Я займався багатьма видами спорту одночасно — рукопашний бій, плавання... Товариш запропонував: "Пішли на футбол". Як і кожна дитина, активна дуже, я погодився. Наша школа знаходилась в метрах восьмистах від стадіону, та й бабуся моя жила поруч, тому було дуже зручно. Так і почав ходити.
- Як ви зрозуміли, що хочете займатись саме футболом, а не іншими видами спорту?
- Розумієте, зараз важко сказати. Тоді було велике бажання. А вже згодом, коли був у п'ятому класі, коли з нас формували спецкласи, ми, хлопці, були футбольним, а дівчата — гандболістками. Вже з шостого класу почали по різних школах ходити. Мабуть, з п'ятого класу сім-вісім закладів поміняв. Не всі школи хотіли нас бачити, бо знань було не так багато, адже було не так багато часу. Був рейтинг, а ми його трошки псували школам. Кожні півроку-рік доводилось змінювати, поки вже класі в десятому не зробили на базі дитячого садочку спортивний ліцей.
- Ви з самого дитинства стояли у воротах та бачили себе голкіпером?
- Та ні, як кожна дитина, хотілось бігати. Сумбур цей, коли 20 осіб бігає разом там, де м'яч (сміється). А вже потім взимку ми перейшли в зал, в мене тренер був Олександр Фундерат (з 2013 по 2017 очолював академію Шахтаря, а з 2018 року працює директором з розвитку та селекції професійного та дитячо-юнацького футболу в Ворсклі — прим. ред.) в академії, він набирав команду. Тоді мені стало зрозуміло, що мені подобається на воротах. Потім Фундерат набрав наступну команду, а я перейшов до Бондаря. Мені вистачало, я з друзями у дворі бігав в полі, а на тренування вже приходив на ворота.
- Трошки ви передбачили моє наступне питання. Пам'ятаєте свого першого тренера? Хто з наставників на юнацькому рівні зробив найбільший внесок у ваш розвиток?
- Та кожен щось дав. Починаючи з Фундерата, потім Бондарь, з яким довгий час працював. Він мене потім забрав в Артеміду — це аматорська команда. Я йому можу подякувати, бо це важкий перехід, коли не всі футболісти продовжують кар'єру. Хтось пропадає, хтось переходить в інші команди, а мені випав шанс показати себе на аматорському рівні. Це дало певний поштовх, мене на фінальній частині побачив Дьяченко. Тоді він був президентом федерації полтавської області. Він сам воротар, побачив в мене задатки. Це ще одна людина, яка мені допомогла, дала шанс — він запросив мене вже зимою в Полтаву.
- Ви розкрились у Ворсклі за тренерства Віктора Носова. Це особливий тренер для вас?
- Це мій батько, як футбольний, так і по життю можна сказати. Це не тільки футбол, та й біля футболу. Сформував мене як людину. В мене й дружина з ним в дуже хороших стосунках була. Навіть коли я вже в Донецьку був, то кожну гру вона брала ласощі, плед і вони на футбол ходили разом, коли він вже з Ворсклою закінчив, повернувся додому, так би мовити, був на пенсії.
- Влітку 2006 ви отримали виклик у збірну на чемпіонат світу у Німеччині. Які були відчуття? Кому першому про це повідомили?
- Я дещо не звертав на це увагу тоді, бо в нас був молодіжний чемпіонат Європи і я готувався до нього. Нас зібрали на початку травня. Ще не було фінального списку на чемпіонат світу, тому я на це не зважав, а коли вже поїхали на фінальну частину в Португалії, то дізнався рішення Олега Володимировича Блохіна, мені було дуже приємно. І на чемпіонаті Європи в нас добре виходило, ще й далі попали — я, Дмитро Чигринський, Артем Мілевський та Олександр Яценко. Відразу після Євро полетіли до розташування національної збірної. Я вдома не був 2,5 місяці, а в мене донька народилась. Це був і щасливий, і тяжкий момент, в першу чергу, для моєї дружини.
- Яка атмосфера тоді панувала у національній команді? Якщо почитати вислови Олега Лужного, хоч це ще старіше покоління, а також Андрія Вороніна щодо Олександра Зінченка, то здається, що це був справжній олдскул. Можна порівняти з тим, що зараз?
- Та ні, інші часи, інший футбол, інші вимоги, інші тренери. Футбол еволюціонує, тяжко порівнювати. Тоді був один рівень, зараз інший. Атмосфера? Та й тоді була добра. В збірній завжди дружня атмосфера. Всі хотіли їхати у збірну, всі хотіли грати, бо це мрія кожного хлопчика, а вже потім для кожного футболіста — це мета, те, чого ми прагнули досягти. А ще й коли ти зі збірною вирішуєш певні задачі — це історія.
- Олег Блохін емоційно реагував на поразку від Іспанії (0:4) в першому матчі у роздягальні?
- Так, але скажу чесно — після молодіжного євро я був виснажений трошки. Були одні емоції, потім додому не заїхали, відразу поїхали у збірну, трошки втомились, ще й перший раз в національній збірній, своя атмосфера, ми молоді, не було ще такого конекту. Хлопці, які вийшли на цей чемпіонат світу, вони були з великим досвідом. Трошки я тоді ще не розумів все. Я насолоджувався атмосферою, організацією. Для мене потрапити з Ворскли на такий рівень, де все помітно в таких дрібничках, як відновлення, їжа. Готелі — це якийсь космос. Німеччина, 2006 рік. Я пам'ятаю, що там готелі були нові, система розумний будинок, все на кнопках — це був космос якийсь. Для мене це запам'яталось.
Й ігри були чудові. Швейцарію пам'ятаю... На той момент я ще формувався, а тут Шовковський — легенда, глиба воротарська, це було щось неймовірне. Я спостерігав як він працює, як відновлюється — емоцій було дуже багато.
- Коли Олександр Шовковський видав історичну серію пенальті зі швейцарцями, що думали? Чи вірили, що колись зможете витіснити його зі складу?
- Я був впевнений в ньому. Не дарма Олександр майстер одинадцятиметрових ударів. Він дуже освічена людина. Я знав, що в нього є впевненість, і вона передавалась всім гравцям. Так, Шевченко не забив перший, але я розумів, що шанси в нас 100 відсотків є.
Тоді я не думав про те, щоб зайняти його місце. В мене була гра мета грати. Я тільки почав в Ворсклі грати, потім перейшов в Шахтар, йшов своєю дорогою, не звертав на це увагу. Можу, не можу, які шанси...
- Незабаром після чемпіонату світу вас запросили в Шахтар. Тоді "гірники" заплатили 1 мільйон євро — суттєва сума для трансферу в УПЛ на той час. А якщо чесно, то й на цей. Які були ваші емоції?
- Тоді були інші гроші, інший рівень чемпіонату. В клубів були великі гроші, клуби розвивалась, була велика конкуренція та суттєва кількість легіонерів. Причому, легіонери коштували великих грошей. Я розумів, яка на мені відповідальність. Мене викликав Носов та сказав, що є два варіанти — Динамо та Шахтар.
Він почув мою думку та сказав свою. Він — легенда Шахтаря. Пояснив мені, що клуб робить ставку на молодих українських голкіперів. Переді мною був Богдан Шуст. Він сказав, що в мене є всі шанси грати в цій команді. Я повністю довіряв цій людині, його відчуттю, тому сказав: "Васильович, вперед, на Донбас" (сміється).
- Те, що ви ще на пів року залишились у Ворсклі після трансферу, це була ваша ініціатива чи прохання Ворскли?
- Розумієте, взимку чемпіонат ще йшов. Ворскла була в зоні вильоту, в Шахтаря були свої задачі. Я розумів, що я хочу залишитись та допомогти. Ми поговорили з президентом клуба — Бабаєвим, попросили Майдановича, щоб я дограв. Я хотів допомогти, щоб піти з відчуттям виконаного обов'язку, щоб всі були задоволені. Тоді все чудово закінчилось. Останній матч ми грали з Маріуполем, нам потрібно було не програти, але ми перемогли 3:0. Мене дуже тепло вболівальники провели. Я їм подякував.
- Ваші перші кроки у Шахтарі проходили в конкуренції з Богданом Шустом. Які у вас були відносини? Хто допомагав адаптуватись?
- В мене з усіма воротарями гарні відносини. Я так людина, що дуже комунікабельна, дуже відкрита. Була здорова конкуренція, це я вважаю — плюс. Мені адаптуватись допомагали Дмитро Чигринський, я жив в нього тиждень десь, коли приїхав перед зборами, коли ще не знімав нічого, та Дмитро Шутков. Це теж людина дуже добра, відкрита, яка мені по комунікаціях в Донецьку дуже допомагала.
- Які вимоги від тренерського штабу Мірчі Луческу ви помітили, яких не було у Ворсклі?
- Звичайно, це інший рівень, це інші завдання. В Шахтарі немає боротьби, там немає поняття нічиєї — тільки перемога. Нічия — це як поразка. Це дуже великий тягар, дуже велика відповідальність та дуже суворі вимоги у Луческу. Тому відразу зрозумів, що він від нас вимагав та які завдання. Це — Шахтар.
- Сезон, коли виграли Кубок УЄФА, розпочався вкрай невдало. Поразка від Львова на самому старті та ще декілька провальних ігор... З чим це було пов'язано?
- Важко сказати, я ж не тренер, а гравець. З чим це пов'язано? З поразками. Почали невпевнено, два виїзди до Львова були. Там завжди важко... Перший матч програли, інший внічию зіграли. Не було тієї впевненості. Ви розумієте, в Шахтарі, де ставлять найвищі завдання, це викликало невпевненість, дисбаланс. Всі нервували, хотіли грати, конкуренція була дуже висока, а результату не було.
Ми, мабуть після десятого туру десь в середині турнірної таблиці були, це було важкувато. Була Ліга чемпіонів, зайняли третє місце та вийшли в Кубок УЄФА. Впевненість за рахунок Кубка УЄФА була, в чемпіонаті підтягнулись у трійку лідерів. Розуміли, що наздогнати Динамо буде важко, але друге місце нам потрібно було, бо воно давало Лігу чемпіонів. В нас тоді з Металістом була боротьба.
Ще ж тоді було питання з тренером. Ми не розуміли, що буде далі. До матчу з Марселем питання було відкрите, але тверде слово президента, впевненість дали нам поштовх, а в чемпіонаті ми Металіст обіграли, вийшли на друге місце, трошки видихнули, а далі ви вже все знаєте (сміється).
- Після якого матчу команда зрозуміла, що дійсно може виграти Кубок УЄФА?
- Півфінал з Динамо. Дуже важка була перша гра, а в другій, коли доля до нас повернулась, ми забили в кінці. Ми розуміли, що нам залишилось зробити один крок. Розуміли, що граємо в Стамбулі, де в нас буде підтримка, бо там обожнюють Луческу. Залишалась одна гра — 90 хвилин, хоч й вийшло 120, але це одна гра, де було на максимум викластись.
- У фіналі ви пропустили після удару зі штрафного від Налдо, хоче це не був постріл, після якого неможливо врятувати. Що подумали в той момент?
- Це історія. Без цього не буває іншого кроку до мети. Я вдячний долі, вдячний хлопцям, дружині, яка була на стадіоні вагітна, що ми виграли матч. Це доля воротарів та гравців. Через одну помилку можна не виграти матч, це може поставити хрест на кар'єрі. Мабуть, й моя впевненість після голу, я зібрався, довели ми матч до виграшу. Вдячний, що доля так повернулась.
- Боляче такі помилки б'ють по психології?
- Тому той, хто сильніший, той й виживає. Мабуть, моя психологія допомогла досягти того, що я маю. Були ще помилки неодноразово. Чим старше ти стаєш, ти більше аналізуєш, більше думаєш — це допомагає дорослішати. Я робив це через свої помилки. Кажуть, що треба вчитись на помилках інших, але поки ти через себе не пропустиш, то не зрозумієш. Це допомагає мені зараз підказувати воротарям. У футболі може відбутись що завгодно. Воротар повинен бути готовий. Навіть, якщо він помилився, то гра не закінчується, він може зробити дуже багато, щоб змінити хід гри.
- Які саме слова вам сказав Даріо Срна після пропущеного голу?
- Нічого такого. "Давай, все добре, все попереду". Я ж й кажу, це і є команда. Вдячний таким гравцям, що були такі відносини. Ця підтримка була важлива. У нас була одна мета, помиляються всі. Воротарська помилка дуже багато коштує, у польових гравців може не так. Але підтримка та єдність дають результат.
- В півфіналі у вас було протистояння з Динамо. Ті дві гри — частина золотої колекції Класичного. Відчували, що це одні з найважливіших матчів у кар'єрі?
- Можу по собі сказати — ні. У нас була така конкуренція з Динамо, що важко було поділити. Не можу сказати, що в чемпіонаті та кубку були менш важливі. У нас кожна гра — це війна. Це круто — це футбол, емоції. Для мене ці матчі були такі, як й інші. Розумів, що це наш найголовніший супротивник. Я радий, що в нас клуби так виступили, Металіст гарно виступив, це показувало наш рівень футболу. Ця гра для нашого чемпіонату дала великий поштовх. Ми показали в Європі, що в нас дуже конкурентоспроможний чемпіонат.
- Був ще один пам'ятний момент на тому турнірі. Жадсон після голу Шахтаря підбіг до камери та спитав "Де Динамо, де?". На вашу думку, це неповага до супротивника чи все ж таки такі емоції — прикраса футболу?
- (Сміється). За це ми й любимо футбол. Неповага? Давайте так, скільки було за весь цей час? В кожному чемпіонаті між Реалом та Барселоною скільки всього було? Той же випадок з Фігу та свинячою головою. Це все емоції, це тільки додає. Футболіст — емоційна людина, приховати це дуже тяжко. І зі сторони Динамо, і Шахтаря, і Металіста, і Дніпра було багато різних моментів.
- Раніше Динамо складало більшу конкуренцію Шахтарю. Чому "гірники" змогли зробити кроки вперед, а ось Динамо дещо втратило?
- Скажу так. Чесно, це починається від президента та структури Шахтаря. Президент обрав європейську модель, де першочерговий розвиток та інвестиції в футболістів, що за стилем підходять Шахтарю, які будуть прогресувати. Тому ми продаємо футболістів за великі гроші — 30, 40, 50 мільйонів. Міша Мудрик — 100. Це показник підходу. Я вважаю, що це найголовніше.
Не можу казати про Динамо, це їхні проблеми. Можу сказати, що Шахтар в цьому плані був стабільний. За 16 років я 14 чемпіонств виграв — це показник. За 16 років 27-28 трофеїв. Шахтар рухається в правильному напрямку. Не скажу, що Динамо слабше. В них певні проблеми свої. В них були спади, але це все одно наш конкурент №1.
- Ви втратили місце у старті Шахтаря після приходу Олександра Рибки. Це був удар для вас? Як відреагували, коли дізнались, що в нього позитивна допінг-проба?
- Як і будь-який воротар, я ставив максимальні цілі. Але я розумів, що, мабуть, мої помилки, невпевнена гра іноді, дали Містеру вибір, щоб поставити Рибку. Він своїм шансом скористався і грав по праву — це показували матчі. Які тут сумніви? Хлопець отримав свій шанс та доводив на полі.
Допінг-спроба? Я не можу про це говорити, спитайте в нього. Все було в його руках, це його помилка. Я з ним дуже добре спілкуюсь, не можу нічого сказати.
- Ви відчували, що Мірча Луческу почав вам менше довіряти? Чи це було для того, щоб вас мотивувати?
- Він знає мене. Луческу завжди мене мотивував. Він казав, що я розслабляюсь іноді. В мене була така не дуже хороша риса. Коли граєш, іноді розслабляєшся, не такий сконцентрований. Чемпіонат України не дає такого навантаження, як Ліга чемпіонів, тому помилки бувають. Він знав, коли мене треба стряхнути. Це нормально, це футбол. Кожна людина по-своєму готова психологічно.
- Як ви відреагували, коли дізнались, що він очолить Динамо? Бо повірити в це було важко...
- Для мене також було важко. Я тоді сказав, що для мене це те ж саме, якби я перейшов в Динамо. Є якась любов, відповідальність... Це на все життя, коли ти є частиною такого клуба. Людина зробила для клуба, й клуб для людини дуже багато, й так піти... Не знаю, це його вибір, його шлях. Для мене це було дивно, я його не зрозумів.
Втім, людина довела, що він професіонал. В перший рік вони виграли все. Це я можу сказати: він — професіонал, легенда тренерського цеху, але цей вчинок — його вибір.
Чи змінилось моє ставлення? Ні, я його просто не зрозумів. Не в праві щось казати, він — тренер, набагато старший, він пожив, це його вибір. Кожна людина робить кроки, які вважає правильними. Для нас це дивно, але це наша думка, а в нього інша.
- Чи змогли б ви колись стати тренером Динамо чи працювати в штабі?
- Зараз можу сказати, що ні. Хочу розвиватись в Шахтарі. Хочу підіймати зараз рівень голкіперів, а потім не знаю — може буду помічником, може буду головним, все залежить від мене. Поки я зосереджений тільки на Шахтарі, а далі, в такий час, не можемо забігати вперед і казати, що буде далі. Поки я в Шахтарі та з Шахтарем в серці.
- Тепер перейдемо до минулого, яке не завершується. Війна... У 2014 році клуб поїхав з рідного міста. Які були ваші думки на початку процесу, що відбувався?
- Для нас це все було незрозумілим. Жили з цим, бачили це. В один день почались жорстокі бойові дії, зрозуміли, що нам потрібно їхати. Але ми не розуміли яка мета того, що відбувається. Десь роки два жили сподіванням, що це все закінчиться.
- 2014 року країні-терористу виявилось недостатньо, отже сьогодні ми з вами в Києві пишемо інтерв'ю, а в будь-який момент може розпочатись тривога. Де ви були 24 лютого 2022 року, як зустріли повномасштабне вторгнення?
- Дома, з сім'єю. О десятій вечора я був на презентації фільму з Євгеном Коноплянкою. Ми знялись в повнометражному фільмі "Велика прогулянка", де зіграли самих себе. Це було в Гуллівері (торгівельнй центр — прим.ред). Приїхав додому з дружиною, лягли спати, а прокинулись вже від вибухів та літаків.
Це дуже тяжко. Але все так йшло, що дуже багато говорилось. Ми дітей зібрали та поїхали до паркінгу до хлопців — Кривцова та Сидорчука. В них він міцний, трирівневий.
- Українські футболісти доволі швидко організувались та почали допомагати ЗСУ. Хто став каталізатором процесу?
- Не можу сказати. Тут немає лідера. Це війна. В нас багато друзів, родичів, які воюють — кожний допомагає по-своєму. Є хлопці, які об'єднуються та роблять фонд для якогось напрямку. Тоді в нас було багато напрямків. Ми розуміли, що багато проблем, тому допомагали знайомим та перевіреним хлопцям. Спочатку це були броніки, екіпірування. Розуміли, що це найголовніше. З часом це змінилось на дрони та й інше.
Ми коли тут, бачимо, розуміємо, а хлопці, які грають за кордоном, не бачать, що відбувається, їм ще важче, вони не знають нічого. Їм хочеться допомогти, але вони не розуміють як. Їм хочеться допомогти усюди, але треба видихнути та зробити все без хаосу.
- Які думки у вас зараз при згадці Донецька? Вірите, що зможете повернутись?
- Це важке питання. Всі розуміють, що зараз дуже складно, дуже багато проблем. Багато хлопців загинуло. Не можу сказати, як буде далі. Мене радує, що ми стали сильніше. Ми можемо захистити те, що є. Вірю, що ми можемо повернути те, що в нас забрал після 24 лютого. А Донецьк... це вже далі все буде. Ми багато чого не знаємо. Знають президент, Залужний, Сирський. Вірю, що ми повернемо і повернемося у Донецьк.
- На жаль, не можу згадати декілька негативних моментів, що пов'язані з вами. Цитую мовою оригіналу. "В интервью Савику Шустеру я сказал: мы живем в Украине, поэтому должны разговаривать на русском языке. Мы общаемся на русском. Бразильцы, в частности Жадсон, тоже учат русский язык и стараются на нем общаться. Это для них интересно". Пам'ятаєте ті слова? Як ставитесь до питання мови зараз?
- Це який рік був? 2007? Ви так ставите питання... Я можу пів країни назвати, які зараз воюють, були іншої думки. В нас були дуже партнерські відносини. Ми ж їздили в росію грати турнір — зеніт, спартак та інші. Потім хотіли зробити об'єднаний чемпіонат. Ми думали певним чином, але в нас сусід виявився кровожерливим, вставив ніж в спину. Звичайно, все змінилось. Бразильці в нас так і розмовляли російською.
В нас і зараз багато людей розмовляють російською. В моєму колі спілкування багато й військових, які "на нулі", вони розмовляють російською, їм так зручно. Ми всі ще того покоління, казати, що ми в чомусь винні... Ми зараз міняємось, змінюємо своїх дітей. Я хочу, щоб мої діти добре розуміли українську, але я не можу заборонити їм розмовляти російською. Я з ними розмовляв так всі ці роки. Російська мова — не росіян, вона не належить їм.
Такі часи, ми повинні змінюватись. В нас такий сусід, який вбиває, від якого ми вже на багато століть відокремились. В мене є багато рідних в росії, з якими я все з'ясував для себе. Вони не розуміють нічого, вірять тільки пропаганді. Найстрашніша зброя — інформаційна. Людей там настільки просочили цим, заборонили іншу думку, тому вони в це вже багато років вірять, що ми самі в себе стріляємо, самі себе вбиваємо, до них неможливо достукатись.
В нас усіх є помилки... Й фото це на блокпосту. Це початок був, ми не розуміли. Вони стоять з автоматами та по десять разів зупиняють нас на блокпостах. "Давайте сфотографуємось" — ну, давайте. Звичайно, я жалкую. Якби я знав, що так вийде, знав наперед, що воно буде, то я багато чого зробив. Всі припускаються помилок, роблять необдумані рішення. Ти не знаєш наперед, що буде. Головне, яку позицію ми займаємо зараз.
Для мене приклад, коли з 2014 року всі кричать — "патріот", "ти не патріот", "а я ось гімн співаю". Вони о шостій ранку поспівали гімн, а потім накрали грошей. А потім виявляється, що цей корупціонер вчора співав гімн та розповідав, що хтось не патріот. Він обікрав свою державу. Вкрав гроші людей, які працюють, платять податки. Це й мої гроші, я хочу, щоб, ці гроші пішли на зброю, на розвиток, соціальні виплати, щоб лікарі отримували нормальну зарплатню. А він собі накрав, але ж "я — патріот". Людина повинна не казати, а діями показувати. У нас всі депутати були в партії регіонів, зараз в інших, вони ходять туди-сюди. Всі тут сидять, хто не втік, але в них теж були різні випадки, а зараз хтось допомагає, хтось воює.
- Вже після початку війни з Шахтаря за поребрик перебрались декілька гравців, зокрема Іван Ордець та Ярослав Ракицький. Це якось вплинуло на ваші відносини з ними?
- Ось, я ж і кажу. Я з Ордецем десь перші три місяці спілкувався. Він мені писав, запитував. Я йому сказав "Іване, нема "якщо", "аби". Є росія — вбивці, є Україна, яка захищається. Немає "коли", "аби"... Ти або тут, або там". Це його вибір.
Ракицький відразу, коли почалося повномасштабне вторгнення, підійшов і сказав, що все, ідіть... Він зібрав речі й відразу поїхав. Він повернувся і допомагає. Це його вибір, він його зробив. Він відповідає за свої дії. Я вважаю, що він доводить це справами.
- З ким з легіонерів Шахтаря підтримуєте зв'язок. Чи питали вони про ситуацію, коли почалось повномасштабне вторгнення?
- Багато, багато. Й Марлос, й Тайсон, й тренери. Томіслав Рогіч, тренер воротарів з Хорватії, він писав: "Андрій, приїжджай до мене, вивозь сім'ю, в мене будинок, нехай залишаються". Й бразильці, й Марко Девіч. Всі, в кого була можливість, було дуже приємно.
- З початком повномасштабного вторгнення, Шахтар залишили майже усі легіонери. ФІФА дозволила їм на правах оренди переходити в інші клуби. Вважаєте, що це справедливе рішення?
- А як ви вважаєте, якщо в клуба був борг 50 мільйонів, клуб вкладав, купив дуже хороших футболістів. УЄФА стала на бік футболістів, але не стала на бік клубів. Я не знаю які в них фінанси. Це велетенська організація, яка виділяє допомогу федераціям, клубам. Увійти в положення українського футболу... Вони показали, що їм все одно на розвиток українського футболу. Я не кажу про фінансову складову... Не знаю як це юридично влаштовано. Щоб клуб міг теж повернути гроші. Або соціальну програму, щоб у нас була допомога, щоб український футбол не вмер — це їх обов'язки. Вони відповідають за те, щоб футбол розвивався у всіх країнах світу. Вони показали, що їм байдуже, виживуть клуби чи ні — це ФІФА.
УЄФА ж, наскільки знаю, Даріо Срна дуже добре контактує з Чеферіном. Він й збірній допомагав, бо ми тоді в травні готувались на базі в Словенії. Були чудові умови, дуже вдячні. Потім теж й Шахтарю. УЄФА більш людяно поставилась.
- Втрата легіонерів змусила команду змінити вектор на розвиток українських футболістів, що дозволило відкрити ряд талантів. На вашу думку, такий вектор може знов повернути Шахтар у 16 найкращих команд Європи?
- Я не люблю загадувати. Люблю на прикладі — Мудрика продали за 100 мільйонів під час війни. Судаков, який вже коштує багато, Трубін, який вже коштує багато. Так, в нього контракт, але це рішення клуба, вартість Трубіна зросла. Бондаренко, Матвієнко, Степаненко на рівні. В нас команда дуже талановита. В такий важкий час команда змогла зберегти обличчя українського футболу, обличчя Шахтаря, витримати той рівень після відходу бразильців, легіонерів.
- Ви своїми очима бачили Вілліана, Бернарда, Дугласа Косту, Тайсона та багато інших. Який рівень Мудрика в порівнянні з ними?
- Михайло для мене, як Дуглас Коста. В нього є неймовірні здібності, які йому допомагають коштувати 100 мільйонів, але йому треба підтягнути інші компоненти. Він це розуміє, він цим займається, він дуже додав останніми роками, коли почав розуміти свої сильні та слабкі сторони.
Для цього йому був потрібен тренер, Де Дзербі, який в нього повірив, потім вже був Йовічевіч. Дуглас Коста також такий. В нього видатний талант, в нього є дані. Це для мене один з талантів, що не розкрився. Він не дарма був в Ювентусі, в Баварії. Йому чогось не вистачало. Він так і не став мегазіркою рівня Роналдіньйо. Я б хотів, щоб Михайло розвивався, щоб в нього були хороші тренери й він досяг того рівня.
- Чи дає поточний рівень УПЛ можливість молодим гравцям достатньо розвиватись або Мудрик — це виключення?
- Він вже переріс чемпіонат, йому потрібно було йти далі. У нас вже є в Шахтарі хлопці, які готові йти в хороші клуби. Але коли почалась повномасштабна війна, чемпіонат послабішав, але для чого ми всі тут? Ми повинні тримати рівень, розвивати, щоб збірна в нас була. Для того ми тут і є. Так, важкі часи, але не нам жалітись, що рівень чемпіонату впав... Добре, то давайте всі разом будемо вчити молодих гравців.
Всі ж говорять, що в нас дуже багато талантів, але їм не вистачає психології. Їм потрібно допомогти ментально в першу чергу. Таланту в них достатньо. Тому і є такий прогрес в плані збірних, бо є Ротань — європейський, молодий, амбіційний тренер з дуже хорошим баченням футболу, тому він й допомагає їм розкриватись. Вже є достатньо футболістів в молодіжці, які можуть грати за національну команду.
- Яку роль у вашій кар'єрі відіграє ваша дружина — Юлія?
- Це моя опора. Людина, без якої не було б цього всього. Вона у 21 рік, коли я ще грав за Ворсклу-2, вірила в мене, підтримувала, все робила для мене, була завжди поруч. Ось вона була в Варшаві з дітьми, коли в мене був вибір завершувати кар'єру та залишатись в Шахтарі.
Вона сказала, що "якщо ти залишаєшся, то ми їдемо з тобою додому. Хочу бути поруч, нас нічого не лякає. Ракети — це звісно страшно, але краще з тобою, ніж де-небудь". Я її дуже поважаю, це моя любов, підтримка та опора.
- Був у вас у житті такий цікавий момент, як шоу "Маска". Як ви на це погодились, хто запропонував?
- ... (Сміється). Це ж ТРК Україна наче? Канал нашого президента, у них було шоу, великі рейтинги. Вони мені запропонували таку можливість. В мене була пауза якраз в розкладі. Сказав, що можу знятись. В мене були вихідні, самому цікаво було. Але потім потрібно було їхати в збірну, я почав відмовлятись, сказав, що не виходить. Вони перенесли, ми обрали 1-2 дні й знявся у "Масці".
Це такий досвід. Ми ж не єдиним футболом живемо. Я 20 років був професіоналом. Нас вчили, що тільки футбол, ні про що більше не думай. Але я роки чотири тому почав працювати з медіа-коачем, в менеджменті. Вони мені показали, наприклад, в США, мільйон відео, де Леброн Джеймс тут на програму прийшов, там, він вміє висловлювати думку, люди йому довіряють, люди його люблять, обожнюють. Це також спонсорські контракти. Кріштіану Роналду, Ліонель Мессі, вони також розвиваються, в них багато чого позафутбольного — реклами, проєкти. Тому я погодився, й для себе щось нове відкрив.
Я записував пісню на студії. Це для мене щось нове. Я взагалі соромився, що не можу співати. Прийшов, композитор каже, що в тебе такий тембр, такий стиль. Я спробував, непогано виходить.
- Ви — легенда українського футболу, Шахтаря. Багато молоді дивиться на вас, як на приклад. Пропоную вам звернутись до молодих футболістів, які лише розпочинають свій шлях. Яку пораду їм дасте?
- Розвивайтесь, прислуховуйтесь, ставте питання. Принаймні, я себе позиціоную як вашого товариша, який буде захищати вас та допомагати. Тому не треба сковуватись, треба розвиватись, давати волю своїм талантам. Треба слухати головного тренера й все вийде.