Їхня ліга. Чому нас вчить історія з телепулом

Як би яскраво і видовищно не склався цей сезон Прем'єр-ліги, він не зможе перевершити за кількістю сюжетних поворотів, харизматичних персонажів і запеклості боротьби битву за телепул. Одне прийняття спеціального “антителепулівського” закону у самій Верховній раді чого варте! Прийняття ще ранньої осені минулого року, коли навіть Херсон не було звільнено – і страшно уявити, які ініціативи довелося “пригальмувати”, щоб дати Дніпру-1, Динамо, Зорі та Руху можливість розпоряджатися своїми правами самостійно.

Вже давно склалося відчуття, що кожен із босів використовує полілог по телепулу як спосіб не дійти до консенсусу, а самоствердитись. Коли Рух раптово заявляє про створення власного ютуб-каналу, з бажанням транслювати там свої матчі, це точно не бізнес-проєкт. Бізнес-проєкти не виникають за два тижні до початку сезону і не реалізовуються в такій якості (якості буквально: картинки). Зате це просто чудова нагода заявити про себе. Жодна перемога над Зорею не збере стільки кліків, скільки новина “Клуб УПЛ вирішив створити свій канал”.

Давайте відверто: великі гроші продаж прав на трансляції чемпіонату України не приноситиме ніколи. Потрібно вміти вимовляти такі важкі слова, але це правда. Щоб Рух транслював матчі, які будуть цікавими багатьом, йому потрібно транслювати матчі без участі себе. І без участі Оболоні, і без участі Миная, і без участі Металіста 1925, і без участі... Перераховувати можна довго – і в результаті прийти до того, що нормальні (не високі, а просто нормальні) рейтинги можуть бути у 2-12 матчів у сезоні.

Це, до речі, ламає аргумент “три-чотири сепаратисти в явній меншості, нехай підкоряються волі більшості”. Дніпро-1, Динамо та Зоря – меншість, тільки якщо вважати гранично примітивно. Це більшість представників України у цьому євросезоні. У них на контракті більшість найкращих представників УПЛ, вони з величезною ймовірністю принесуть більшість очок для України цього сезону – тобто за дуже багатьма чинниками це не меншість. У нас у всіх перед очима саміти ООН, яка стала символом марності та безглуздості – так от, саме так буває, коли у голосуванні прирівнюються голоси США та Уганди, Реалу та Осасуни.

Більше того: немає сумнівів, що якби Коломойський не мав опції “вирішити питання” через спеціальний закон, він разом із Суркісами з легкістю домігся б навіть у такому примітивному, по головах, голосуванні більшості чи хоча б паритету. Я не маю жодних інсайдів, але просте розуміння, хто є хто в українському футболі, дозволяє припустити, що деякі клуби за одного орендованого гравця з динамівської молодіжки проголосують як завгодно.

І це ж розуміння дозволяє дійти простого висновку, чому історія з українським телепулом така багатостраждальна.

Український футбол – місце зіткнення величезних амбіцій. Якщо в набагато сильніших чемпіонатах клуби з сотнями мільйонів доларів доходу можуть жити спокійно, просто зводячи дебет із кредитом і не думаючи про підкорення всесвіту (Монако, коли відразу після чемпіонства продавав Мбаппе у ПСЖ, сильно хотів захистити титул?), то в лізі , яка на 14-му місці в рейтингу коефіцієнтів УЄФА, зійшлася ціла юрба людей з топів Форбс “найбагатші” та “найвпливовіші”.

Будь-який можливий прибуток від телепулу цих людей просто не збуджує. Коли права на показ чемпіонату Польщі – країни, в якій немає війни, яка майже 20 років у ЄС та НАТО, яка розвивається в усіх сенсах краще за Україну останні, страшно подумати, скільки років, і яка взагалі подається як еталон – продаються по 52-54 мільйони на рік, виникає ситуація, коли потрібно дуже багато працювати, змінювати абсолютно все в системі, розраховувати на вдачу і унікальну лояльність нової аудиторії... незрозуміло, заради чого.

Навіть три мільйони на рік на брата – це не ті гроші, які здатні зацікавити Суркіса, Коломойського чи тим більше Ахметова. А трьох мільйонів не буде. Україна багато пропустила зі своєї вини, дещо не зі своєї (телетранслятору набагато менш цікавий матч із порожніми трибунами, а зараз такі 100% українських матчів), але навіть за ідеального розвитку подій знадобляться десятиліття, щоб у футбольному бізнесі наздогнати Польщу. Причому швидше за все, цього не станеться ніколи: польський футбол дуже замішаний на культурі фанатських угруповань, яка майже унікальна навіть за європейськими мірками.

Але важливіше, що ці три (два, півтора, один) мільйони на рік є для головних дійових осіб українського футболу непринциповою сумою. Це слово вимовляють часто, але в його суть вникають рідко: “непринциповий” – недостатньо важливий, щоб змінювати принципи, йти на якісь значущі для свого світогляду дії.

Двом із трьох основних дійових осіб у нашому футболі (а основні дійові особи саме у нашому футболі – це, на жаль, зовсім не футболісти та тренери) нецікавий єдиний пул. Ігор Суркіс колись казав, що він не хоче, щоби Динамо розносили на каналах “Футбол”. Зараз каналів “Футбол” давно немає – і можна зробити висновок, що насправді президентові важливіше, щоб до Динамо були гранично компліментарні на тих каналах, де його демонструють зараз.

Так, Динамо на продажах телеправ зараз не отримує взагалі нічого. І що? Про що ми взагалі говоримо, якщо Динамо щороку продає гравців на 20-30 мільйонів і при цьому отримує заслужену критику, бо Шахтар може продати одного гравця за сімдесят?

Можливо, певна іміджева складова для клубу важливіша, ніж скільки сотень тисяч на рік. Нагадаю, що за фактом – не в Польщі від когось там через багато років співпраці, а від Сетанти і в перший рік – клуби отримували за трансляції загалом по 94 тисячі доларів на рік. Це ніщо просто для всіх клубів вищої ліги. Минай, який цілком може вважатися найбіднішим клубом УПЛ, зараз Твердохліба не продає і, можливо, так і не продасть, хоча за нього пропонують суму в рази більше.

А дивитися більшість матчів УПЛ безкоштовно було не можна. Не можна, бо вони були на платній платформі. На платформі, яку багато хто не оплачуватиме з різних причин. Необов'язково це жадібність – це, можливо, між іншим, бажання всі вільні кошти витрачати на ЗСУ. Чи готові ви засуджувати таких людей?

А ще для певного прошарку населення футбол може бути сьогодні не настільки цікавим, щоб платити за нього, сьогодні, але якщо його зацікавити, то вони будуть готові багато платити за нього завтра. Прихильники єдиного телепулу насміхаються з його противників, згадуючи “дідів у селах”, але його замикання на платній платформі може торкнутися протилежних верств населення. Всі новітні дослідження говорять, що нове покоління дуже слабко цікавиться футболом. Якщо у кожного ще й не буде можливості побачити якісь матчі на YouTube, просто неясно, як УПЛ знаходитиме нову аудиторію.

Може, і не треба поступатися всім заради практично нічого? Те саме Динамо ціною відмови від, умовно кажучи, потенційного 1% доходу отримує можливість демонструвати свій продукт по 15 разів у сезоні (саме 15 – мова лише про домашні матчі) на широку аудиторію, забезпечувати йому гранично компліментарну обгортку та залучати нових уболівальників. Зрозуміло, що грою саме минулого сезону Динамо навряд чи когось залучило, але через те, що клуб свої домашні матчі транслює на YouTube, він має 359 тисяч фоловерів. Шахтар давно набагато успішніший, але через те, що на його каналі нічого цікавішого за товарняки та жіночий футбол немає, у нього лише 225 тисяч. І як це виміряти у доларах? Може, через цю різницю Динамо спонсорський контракт підписало набагато дорожче, ніж якби у нього було 150-200 тисяч – і різниця в цій “націнці” у багато разів більша за будь-які виплати від Сетанти?

І тут ми приходимо до того, що й так чудово знали з дитинства. Україна – країна, в якій для одних людей мільйон доларів дрібниця, а для інших і 109 гривень на місяць – не та сума, яку він здатний витратити на розваги. Соціальна нерівність колосальна, більшість активів у країні належить не те що 1%, а 0,001% населення. І якщо на виборах раз на 4-5 років голос одного олігарха мало що означає, то у всі інші дні він може бути значнішим за мільйони. Футболу це стосується у соту чергу: у сотнях невеликих міст країни є “градоутворюючі підприємства”, які належать одній людині, і ця людина у місті має практично феодальну владу.

Колись УПЛ була лігою олігархів. Колись навіть на аутсайдера ліги впливав "опзжшник" Нестор Шуфрич. Зараз це не так, і тепер соціальне розшарування просто поширилось і на найвищу лігу. І ось новини за четвер: Минай виходить із недопулу на 11 команд, просто тому, що не тягне вартість продакшну. Виходить після першого туру. Якби це хтось розповів як жарт, він би здався несмішним, надто неправдоподібним – але це сувора реальність. Для одних і мільйон не гроші, а інші не можуть навіть, так би мовити, стартовий внесок сплатити.

Вирішення цієї проблеми немає: будь-які глобальні міркування в кращому разі приведуть до висновків рівня “здійснюючи практику приватизації в дев'яності, уряд України зробив ряд помилок” – тобто нікому в 2023 році не потрібним трюїзмам. Зараз уже очевидно, що ніякі антиолігархічні закони не завадять конкретним людям володіти вирішальними активами всієї країни – не кажучи про такі дорогі іграшки, що вимагають глибокого розуміння контексту, як футбольні клуби. Може, й на краще буде, якщо до списку їхніх повинностей перед народом, перед простими людьми  буде обов'язок забезпечувати існування футбольних клубів з великою вболівальницькою аудиторією. Це найменше, що вони можуть зараз зробити.

Чемпіонат України – це чемпіонат амбіцій. Далеко не в кожному чемпіонаті ви побачите, щоб майже щотижня в ньому зустрічалися команди головних олігархів, бізнесменів, політиків цієї країни. Між іншим, саме завдяки цьому ми бачили наживо Фернандіньо, Ленса, Вілліана, Мхітаряна, Тайсона та багатьох інших футболістів супертоп-рівня. Гравці рівня європейських топ-клубів приїжджали в одну з найбідніших країн Європи виключно тому, що в ній знаходилися 4, 5, 6 осіб, які готові платити їм абсолютно неринкові зарплати.

Але за все треба платити. Платити прийняттям факту, що ключові рішення щодо розвитку цілої промисловості приймають кілька людей. Що вони відносяться до клубів як до своїх іграшок. Що їхній конфлікт дозволяє деяким із них влегку, за тиждень, придумати закон фактично для самих себе. Що їхні інтереси обслуговують цілі засоби масової інформації. І найголовніше: що без них жодного лицаря на білому коні не буде. Інгулець вилетів зовсім недавно: у всіх у пам'яті має бути розуміння, бізнесмени якого рівня опиняються в УПЛ, коли в ній стає трохи менше мільярдерів.

Платити іноді потрібно тим, щоб не платити.