Закритий клуб, любов до автобусів та ставка на молодь. Навіщо в Україні звільняють тренерів
Якщо в перший із безпосередньо військових сезонів власники клубів УПЛ ще дотримувалися рамок пристойності, то в сезоні-23/24 вони взялися за старе. Пройшло шість турів, причому дуже багато команд ще й матчі пропускали – а в чемпіонаті відбулися вже три тренерські відставки!
Це, якщо вдуматись, найкраща відповідь усім розмовам про відсутність грошей в українському футболі. Така зміна коней на переправі – за визначенням серйозне фінансове зобов'язання. Потрібно заплатити новому тренеру, а якщо він мав роботу й раніше, то й попередньому клубу. Потрібно розрахуватись з попереднім тренером: колись у вигляді відступних, а колись навіть платити йому зарплату до кінця контракту. Потрібно розуміти, що певні гравці можуть виявитися не потрібними новому тренеру – і, відповідно, тоді буде потрібно посилення у найближче трансферне вікно.
Але за часів, коли по копійці збирають на дрони, українських бігбосів такі витрати не хвилюють. Сезон ще по-справжньому не розпочався (принаймні багато клубів тільки закінчили трансферну кампанію), а полетіли вже три голови. У Дніпрі-1 Юрій Максимов змінив Олександра Кучера, у ЛНЗ Олег Дулуб прийшов замість Олександра Ковпака, а в Зорі Ненад Лалатович поступився місцем Валерію Кривенцову.
Кожна відставка, звісно, має свої особливості, але набагато більше у них спільного. Ми спробуємо відстежити загальні тренди. Адже це найголовніше: спробувати зрозуміти, якими принципами живе український футбол загалом.
До кола тренерів УПЛ важко увійти...
Олександр Ковпак як тренер вийшов до УПЛ, коли ще не всі встигли запам'ятати, що він вже закінчив кар'єру футболіста. У першому ж сезоні у статусі головного тренера він витяг ЛНЗ до Прем'єр-ліги, який там раніше ніколи не грав. В ідеальному світі відповіддю клубу була б повна довіра до тренера. Та навіть не в ідеальному, а в цілком грішному світі імені Заходу тренери без проблем довіряють іраолам і паркерам, моттам і фаріолі – молодим фахівцям, які показали перспективу.
Але Україна має свій, особливий шлях. Тренера Ковпака звільнено після чотирьох турів, у яких команда ще й одну перемогу здобула. Таке відчуття, що вихід до УПЛ просто не входив у плани нових босів клубу – так само, як і довга співпраця з найкращим бомбардиром УПЛ-2008/09. Дулуб – тренер незрівнянно більш статусний, і не виключено, що сам факт підписання контракту з ним черкаський клуб розглядав як меншу вдачу, ніж підвищення в класі.
Кілька місяців тому Ковпак давав інтерв'ю як тренер, який планує довго працювати в Черкасах
Лалатович відрізняється від Ковпака плюс-мінус усім (наприклад, у нього в кар'єрі на 20 місць роботи більше), але в одному компоненті він з ним збігається. Ненад прийшовши до Зорі, звинуватив вже у перших проблемах клуб, гравців – і пішов. І це непогано натякає, що наш чемпіонат, при всьому його невисокому рівні, має свою специфіку. Проявити себе тут зможе далеко не кожен – це об'єктивна реальність, і це ще не є підставою для критики існуючих порядків.
...І складно з нього випасти
До речі про статус Дулуба. Він у нього, скажімо, своєрідний. Олег Анатолійович працював із Карпатами, Чорноморцем, ФК Львів – і серйозних успіхів не досяг ніде. Непогано справлявся на одних відрізках, розкривав таких гравців, як Хобленко, але так само це врівноважується і провальними відрізками, і, як наслідок, звільненнями.
Але в УПЛ важливим досягненням є сам факт роботи на цьому рівні. Згадана вище специфічність ліги стає приводом вважати досвід великою перевагою. Ми говоримо саме про зміни тренерів, але пам'ятаймо, що найвіковіший тренер світу працює в Україні – і величезну частину своєї кар'єри він віддав саме УПЛ.
Для Дулуба ЛНЗ – четвертий клуб Прем’єр-ліги. Для Максимова Дніпро-1 – вже п'ятий. Для Кривенцова Зоря формально стане другим, але окрім Металіста 1925, він тренував Іллічівець у сезоні-15/16. Тоді команда грала в першій лізі, але, звичайно, за своїм рівнем була не гіршою за багато сьогоднішніх колективів УПЛ.
І, якщо чесно, тут вже важко стримати себе від критики. Що, ну ось просто ЩО мав створити Младен Бартулович, щоб отримати роботу у клубі УПЛ? Як виконувач обов'язків тренера Інгульця він виграв два матчі з трьох, як “в. о.” у Зорі взагалі подарував практично диво, на рівних борючись зі Славією.
І це при тому, що і недосвідченість Младена дуже умовна. Чверть тисячі матчів в УПЛ, виступи за 7 різних українських клубів – не факт, що той-таки Кривенцов знає український футбол так само добре. Але абстрактний “досвід” для українського футболу – це вимога номера нуль. Як наслідок, у нас одні й ті самі люди ходять по колу, відчуваючи все менше і менше переживань щодо результату.
Як ви вважаєте, в якому клубі наступного винирне Кучук?
У сучасній УПЛ цінується досвід роботи з молоддю
А тепер про добре. Кривенцов непогано працював з Металістом 1925, але були в його кар'єрі матчі, які принесли йому, без перебільшення, славу. Щоправда, тимчасову – на молодіжних турнірах інакше не буває.
Саме Валерій Сергійович виводив молодь Шахтаря у фінал юнацької Ліги чемпіонів, та й його робота в Іллічівці мала на метіі в першу, другу та третю чергу розвиток молоді. Зоря ж – клуб, який вже майже десять років ходить по лезу, але робить це винятково красиво, навіть ефектно. Так, клуб має і розвивати молодь, і одночасно досягати результату – інакше він може просто зникнути. Але луганчани справляються так добре, що відрізок після 2014-го може претендувати навіть на найкращий у їхній історії! Дві “бронзи”, постійна участь у єврокубках, перемоги над Лестером та Брагою, матчі з МЮ – чималий послужний список.
Зоря виживає за рахунок того, що заробляє – і не лише призовими від УЄФА, а й грошима від продажу гравців (таких як Русин). У Лалатовича ж з молодих грали лише воротарі та Батагов, якого розкрив попередній тренер. І, звичайно, страшно уявити, в якому стані має бути центральний захисник, щоб від нього відмовилося Динамо в нинішньому стані, але взагалі Боль вважався найперспективнішим представником амплуа у поколінні.
Зоря феноменально влучала із трьома тренерами перед Лалатовичем. Вернидуб, Скрипник, ван Леувен – три наставники поспіль виводили клуб на новий рівень та відповідали найскладнішим критеріям. Зараз на Кривенцова покладається важка ноша, але якщо він розкриє одного Боля, то вже дуже допоможе – і не лише Зорі, а й (вибачте за пафос) українському футболу загалом.
Про заміну Кучера на Максимова пишу найменше, бо поки що це виглядає просто як апргейд за всіма показниками. Він не те щоб маестро саме такої роботи, але той же Різник у Ворсклі почав грати за Максимова. І він приніс полтавцям три мільйони євро до клубного бюджету – жодна участь у єврокубках давно стільки не приносить. Дулуб теж любить працювати з молоддю: нехай без гучних проривів, але треба розуміти, що всі клуби, в які він приходив, на той момент були явними аутсайдерами, і навіть молодь у них не була найвищою пробою.
Звичайно, в рамках цього пункту слід згадати і призначення Ван Леувена. Нехай воно і відбулося до старту чемпіонату, суті це не змінює: клуб призначив колишнього координатора своєї академії, який раніше працював ще й з талантами Фейєнорда... Загалом, ця історія, як жодна інша, відбиває дух часу. Грошей не тощо немає, а немає та не передбачається (ну, окрім як на компенсації звільненим тренерам) – отже, потрібно розвивати тих гравців, які є.
...І зовсім не цінується видовищність
А чим по-справжньому запам'ятався Кривенцов у Харкові? Можна сказати “нічим”. Можна сказати “нудьгою”. Можна ввічливо згадати окремі прориви на кшталт нічиєї з Шахтарем, але ця нічия була нульовою, здобутою за допомогою яскраво вираженого “автобуса”.
Кривенцов навіть в УПЛ виходив із унікальним досягненням: дев'ятою (!) результативністю у першій лізі. 36 голів у тридцяти матчах – більш ніж скромно, особливо якщо пам'ятати, що у Першій лізі просто за визначенням є дуже слабкі команди. В УПЛ харків'яни тим більше любили грати на 0:0. Шкода, звичайно, що жодного повноцінного сезону в еліті Кривенцов не відпрацював.
Дулуб, повторюся, вирішував із попередніми командами саме в УПЛ (так він тренував БАТЕ) найскромніші завдання, але навіть до показника в один гол за гру вони частіше не добиралися. Карпати – 25 голів у 28 матчах, ФК Львів – 29 у 34, Чорноморець – 19 у 16... Одна справа, якби результати були відмінними, але ж ні: ніде білоруський тренер не діставався навіть до 1,25 очок у середньому за гру.
Максимов – тренер, за мірками УПЛ просто топовий, але і його сильні сторони криються у створенні монолітної оборони. Це не погано, це нормально, і, може, конкретному Дніпру-1 це зараз найбільше і потрібно (один забивати можуть і з Філіпповим, а от хет-трики, щоб перекреслити всі гріхи оборони, робити вже нема кому), але сам тренд невтішний.
Заміна Юрія Вірта на Сергія Лавриненка. Продовження довіри Ярославу Вишняку навіть після дев'ятого місця Колоса. Едмар із Голодюком, які повністю продовжили вектор розвитку Кривенцова у Металісті 1925. Ці призначення, а також усі тренерські зміни цього сезону потрібні або для зміцнення оборони, або, принаймні, продовження оборонного тренду (звісно ж, і попередній тренер Дніпра-1 не був любителем феєрії в атаці).
УПЛ стає дедалі більше закритою лігою. Раніше теза “в Україні грають для VIP -ложі, а не для трибун” була теорією – зараз це просто факт, жодних уболівальників немає на стадіонах уже 4 роки. А у VIP-ложах, на жаль, переважно сидять люди, для яких важливіше перемогти за будь-яку ціну (для престижу, для реклами свого бізнесу, для можливості красуватися у своїх елітних колах протягом наступного тижня), ніж показати видовище.
При цьому в даному випадку темрява справді поглинає світло. Кожна команда, яка прагне грати від себе, стає своєрідною мішенню, яку будь-який автобус, що поважає себе, прагне розчавити. У результаті Ротань, який спробував в УПЛ практично романтичний футбол, у першi 4 місяці роботи отримав цілу колекцію ляпасів – і вже влітку дуже спростив гру.
А потім “експерти” зводять усі проблеми українського футболу до відсутності телепулу. Хто такий футбол дивитися буде, навіть на одній кнопці?