Гравчиня Дніпра-1: Хочеться, щоб люди просто цікавилися жіночим футболом — не через жіночі тіла, а просто заради гри

Півзахисниця дніпровського Дніпра-1 Тетяна Левицька в свої 26 років може похизуватись чималою кількістю випробувань у спортивній кар’єрі, які в підсумку дозволили їй стати майстренею спорту, змінити чималу кількість клубів в Україні та закордоном, зіграти за національну збірну й опанувати тренерські навички.

Наразі з футболістка взяла участь у розлогому інтерв’ю для Wonderzine Україна, у якому розповіла про складність свого життєвого шляху.

"Мій шлях у спорті почався не з футболу. Спершу я перепробувала дуже багато всього: художню гімнастику, танці, плавання й інше — але про футбол спершу навіть не думала. Батьки давали мені право вибору, а тато особливо заохочував пробувати себе в спорті, що цілком зрозуміло, адже він тренер.

А от у футбол потрапила, коли мені було 12 років, і сталось це майже випадково. Якось я стояла й набивала м’яч, чекаючи на тата з тренування, мене побачив інший тренер і запитав, чи не хочу я себе спробувати в жіночому футболі.

Спочатку я категорично відмовилась, але він однаково запросив до себе на заняття на випадок, якщо передумаю. На той момент я хвилювалася, що в мене занадто велика вага для футболу, але трохи подумавши, я таки наважилася прийти на перше тренування.

Мій шлях у футболі починався не надто солодко. Мама була не в захваті: їй не подобалося, що я приходила вся побита після тренувань. Також на початку я чула дуже багато критики у свій бік, багато хто — особливо хлопці — сміявся з мене та моєї зовнішності. Але на той момент мені було вже однаково на осуд інших, адже я твердо вирішила стати футболісткою.

До того ж, я мала підтримку тата: він узагалі був на сьомому небі від щастя, коли дізнався про моє бажання йти у футбол. Я вдячна йому за настанови й натхнення, тому обрала собі номер 2 у команді — він мав такий самий, коли теж грав.

Моя перша команда була в рідному Миколаєві й називалася Торпедочка. Із нею я їздила на перші змагання, а певний період була навіть капітаном. Паралельно також тренувалась із хлопцями, які займалися в мого тата. Це, звісно, був ще не професійний спорт, але завдяки татові й Торпедочці я здобула перший футбольний досвід.

Ще в юні роки я поїхала на одне із змагань і там отримала травму — порвала зв’язки на гомілкостопі. Тато сказав, що це, певно, кінець моєї футбольної кар’єри, адже після такого в цей спорт не повертаються. Зараз я вже розумію, що насправді це не вирок, але тоді я дійсно в це повірила. Проте за деякий час я отримала перший у житті виклик до збірної. Часу на відновлення й підготовку лишалося обмаль, я мала швидко привести себе до форми.

Для цього доводилося дуже багато працювати. Тоді все обійшлось, і я таки повернулась до футболу. Гадаю, це був переломний момент у моїй кар’єрі: я зрозуміла, що точно хочу серйозно займатися далі та стати професійною футболісткою.

Професійний футбол для мене почався, коли я потрапила до Житлобуду-2 й почала грати в Першій лізі. Там мене помітив тренер Погорєлов Євгеній Вікторович, який відкрив мені цілковито нові двері у спорті — завдяки йому я зрозуміла, що можна рухатися далі, що є зовсім інший рівень гри, до якого варто прагнути.

Робочі будні професійної команди — це щоденні тренування. У Дніпро-1 ми займаємося 1 – 2 рази на день, проте я маю ще й додаткові індивідуальні тренування в залі. Бути футболісткою Вищої ліги означає мати вищі цілі, більше навантажень і повну концентрацію на футболі, якому ти присвячуєш майже весь час. На відміну від, наприклад, Першої ліги, це постійні тренування, розбори ігор, зібрання команди та мінімум вільного часу.

У мене був складний момент у 18 років, коли я серйозно подумала, що закінчу з футболом. Я поїхала до Швеції спробувати свої сили в новій команді, але коли мені потрібно було повернутися до України й оформити документи, усе це затягнулося.

Я почала роздумувати й сумніватись: можливо, це взагалі не моє, і треба закінчувати з футболом? У той період я саме почала пробувати себе у тренерстві та справді взяла павзу в іграх.

Десь за півроку-рік мені зателефонував мій тренер і запропонував повернутись до футболу. Я роздумувала над пропозицією близько місяця й таки погодилась. Так я почала грати знову — на той момент це була команда Ятрань. Не пожалкувала про свій вибір ні на секунду, адже усвідомила, що футбол — це моє життя і мій обов’язок.

Бути тренеркою — моя маленька мрія дитинства. Ще в першому класі, коли ми писали листи в майбутнє про свої бажані професії, я зазначила, що буду займатися саме цим. Відтоді нічого не змінилось: я досі прагну бути топовою тренеркою, найкращою у своїй справі.

У 18 років я почала пробувати тренувати хлопців у звичайній спортивній школі Миколаєва. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що треба щось змінювати та рухатися далі.

Так я спробувала тренувати онлайн — такий варіант виявився ідеальним, бо я можу навчати футболістів і футболісток навіть на відстані. Зараз поєдную офлайн та онлайн-заняття, а також саморозвиток, навчання інших та особисту кар’єру в футболі.

За весь час, поки я граю, доводилося безліч разів чути фрази накшталт: "А ви граєте у футбол? У справжній, такий, як чоловіки грають?" або "А жіночий футбол взагалі є?". На жаль, зараз у нас немає таких можливостей і ресурсів, як у чоловіків.

Чоловічий футбол — це зовсім інші фінанси, інший рівень популярності, а, відповідно, й інший заробіток спортсменів. Хоч ми й намагаємося постійно розвиватися, хоч стан жіночого футболу крок за кроком потроху покращується, ми однаково поки не можемо зрівнятись із чоловічим сегментом.

Це замкнене коло: у спорті багато чого вирішують грошові вкладення в ті чи інші клуби, адже потім вони приносять прибуток. Поки що в чоловічі команди вкладають набагато більше, їхні спортсмени коштують дорожче, а також чимало там заробляють на рекламі, що теж залежить від популярності. У жіночій сфері таких прибутків немає.

Дуже важко зламати стереотипи про те, як має виглядати й поводитися футболістка. За всю кар’єру я багато разів чула фразу: "Ти хіба футболістка? Не може бути! Подивись, як ти виглядаєш!". У людей є якісь свої уявлення про жінок у футболі, які часто зовсім не відповідають дійсності.

Наприклад, дехто вважає, що жінки бояться отримати травму чи не можуть грати активно, проте я на практиці бачила, як дівчата, із якими я грала в команді, перемотували голову після удару та грали далі, навідріз відмовляючись виходити з поля.

За останні кілька років чоловічі клуби зобов’язали створювати відповідні жіночі команди — завдяки цьому ми почали частіше перетинатись із колегами. Наприклад, чоловічий клуб Дніпро-1 ходить на наші матчі, ми ходимо на їхні, знаємо одне одного, знімаємо разом відео, спокійно спілкуємось.

І це круто, бо таке об’єднання допомагає робити жіночий футбол більш популярним. Раніше було зовсім по-іншому: жіночий футбол стояв десь собі окремо, відірваний від чоловічого.

Мені хочеться, щоб люди просто цікавилися жіночим футболом — не через жіночі тіла, а просто заради гри. Щоб побачили, що це теж може бути захопливо.

Можливо, ми не завжди покажемо найвищий рівень чи супердинамічну гру, але можу гарантувати, що емоції від матчів ви отримаєте точно! Я купу разів бачила, як люди, які спершу не вірили у жіночий футбол, приходили на наш матч і визнавали, що це насправді круто й цікаво, а потім навіть ставали нашими фанатами й уболівали за нас.

Жіночий спорт треба популяризувати, висвітлювати більше, говорити про нього", — заявила українська виконавиця.

У поточному сезоні на рахунку Левицької 13 повних матчів, два голи та один гольовий пас.