Микита Мінчев: Пенальті у ворота Полтави в матчі з Динамо був дуже суперечливим

СК Полтава за тур до кінця чемпіонату вже не має особливих задач та амбіцій: команда посіла останню сходинку у турнірній таблиці та залишає Українську Прем’єр-лігу. У 29-му турі полтавці грали із київським Динамо. І попри поразку із рахунком 0:2, показали непогану гру. Особливо виділявся воротар команди 

– Микито, матч із Динамо вийшов доволі непростим і для тебе, і для команди. Утім, ти відбив аж 8 ударів суперника. Наскільки задоволений своїм виступом у цьому матчі?

– Та не сильно задоволений, буду відвертим. Було багато браку в передачах. Дуже суперечливий пенальті. На мою думку, це призначення не відповідає дійсності. Я блокував удар, суперник прокинув м’яч у бік, налетів на мене у воротарському майданчику. Не розумію, чому рефері поставив пенальті. Але це моя думка. Ну і в цілому, пропустивши два м’ячі, я не можу себе похвалити. Відбив багато ударів – це добре. Утім, мені є куди рости. 

– Цей пенальті на 3-й хвилині матчу зламав налаштування команди на матч?

– Він морально вплинув, звичайно, але ми не зупинилися і показували свою гру, підкріплену бажанням здобути позитивний для нас результат.

– Зізнайся: коли побачив стартовий склад Динамо і відсутність у ньому Матвія Пономаренка, видихнув з полегшенням?

– Нам не принципово, хто загрожує нашим воротам. У цьому випадку ми грали із минулорічним чемпіоном України. У їхньому складі будь-яке прізвище – це одні з найкращих гравців нашої країни. Навіть коли ми виходили проти Шахтаря, для мене не так важливо, що написано на спині у гравця, наскільки важливі його вміння. У будь-якому випадку, ми на кожен матч налаштовуємося по максимуму.

– Восени у тебе не було багато ігрової практики, натомість, навесні ти став основним воротарем Полтави. Як тобі вдалося виграти конкуренцію? Наскільки впевнено ти почуваєшся цієї весни?

– В першу чергу, я дякую тренерському штабу за те, що вони дали мені такий шанс. По-друге, я вже рік в команді, постійно тренуюся, залишаюся після тренувань, живу цією грою. Тренерський штаб побачив моє рвіння, я дуже додав за ці півроку. Взимку ж я зміг виграти конкуренцію і довів це своєю грою.

– Твоя кар’єра доволі непересічна: народився у Маріуполі, а в ДЮФЛ виступав за команду ДЮСШ-15 з Києва. Як ти опинився з Маріуполя у Києві?

– До 2014 року я перебував у команді Металург Донецьк, в клубній академії. Коли ж в Донецьку почалися бойові дії, то ми з сім’єю були змушені переїхати. Спочатку до Маріуполя, до бабусі та дідуся. А потім вже мамі та татові запропонували роботу у Києві, тож ми переїхали. Спочатку я пішов на перегляд до Динамо і тренувався в академії клубу десь рік. Я дуже хотів грати, але там був основний воротар Фастов. Тоді у нього був брат у дублі Динамо і він переважав мене навіть за технічними характеристиками, адже у мене не було такої воротарської школи. 

Я хотів грати і попросив відпустити мене в якийсь інший клуб. Мені запропонували ДЮСШ-15. Там я грав у вікових категоріях від U-14 до U-16. Отримував дуже багато практики та голів у свої ворота, бо це не найсильніша команда Києва. Утім, ми грали як чемпіонат України, так і чемпіонат Києва. Потім, після U-16 мене помітили тренери з Шахтаря. Тодішній керівник академії гірників, Хорхе Раффо, зателефонував мені, запропонував зустрітися. Сказав, що давно стежить за мною і був би радий побачити у своїй академії.

– Ми з Хорхе знайомі і в період своєї роботи в Україні він справляв враження дуже приємної, відкритої людини. Яким ти згадуєш його?

– Однозначно, він постійно був на позитиві, але водночас, де треба було, Хорхе був суворим. Просто збагніть: людина самотужки вибудувала роботу академії такого великого клубу, як Шахтар. Я пригадую, що в той рік, коли я прийшов, Шахтар виграв усі чемпіонства у вікових категоріях від U-14 до U-19. На рівні U-21 перемогти Динамо не вдалося, але всі інші категорії залишилися за гірниками. І загалом, наш рік, 2003-й, був дуже продуктивним на талановитих гравців. Багато з них зараз грають в УПЛ. 

– Напевно, один із найбільш успішних гравців того покоління – це Олег Очеретько.

– Так, Олег вже в ті роки відрізнявся хорошою технікою. Було зрозуміло, що потенціал цього хлопця дозволить йому прогресувати. Так і вийшло, він сьогодні один з найкращих українських гравців у складі Шахтаря.

– Ти пригадав, що цілий рік працював з Динамо. А з ким тоді тренувався з нині відомих гравців? Чим вони запам’яталися?

– Пам’ятаю, що Антон Боль був зі мною в команді. Він зараз виступає в Олександрії. Звісно, на його кар’єру вплинули травми, але він був хорошим капітаном. Ще в ті роки він переважав своїх суперників. 

– Зрозуміло, що турнірних завдань у Полтави вже немає. Але залишається останній матч чемпіонату проти Епіцентру. Які задачі на цю гру ти формуєш сам для себе?

– Ми ж постійно ставимо перед собою максимальну ціль на кожну гру: вигравати цей матч. Ніколи не складати зброю до бою, так би мовити. І важливо показати свою гідність. Ми ж граємо не стільки проти суперника, скільки самі проти себе. Наскільки нам вдасться налаштувати себе на цю гру, настільки від цього залежатиме і результат.