Керчу: "Буковина прогресує — і як клуб, і як команда"

Лівий оборонець Буковини Олег Керчу – один із старожилів чернівчан, котрий виступає за рідну команду уже майже 13 років (із невеликою перервою). А цієї весни він став ще й головним «гвардійцем» буковинського клубу – відігравши 9 квітня увесь матч проти Динамо-2, Керчу зрівнявся із легендарним Дмитром Білоусом, а через чотири дні, після повного матчу проти Миколаєва, обігнав його і став рекордсменом клубу за кількістю проведених матчів. За 11 сезонів у складі Буковини 28-річний футболіст довів свій рекордний показник до 275 матчів (187 з них – у другій лізі, 79 – у першій та 9 – у кубку нашої країни).

 

– Олеже, якщо чесно, дебютуючи в основній команді у 17 років, мав думку, що станеш її головним рекордсменом?

 

– Навряд чи. У такому віці більше хочеться просто грати, про таку далеку перспективу ще не замислюєшся. Коли я починав грати, головним тренером був Юрій Гій. Мене, молодого, помітили й запросили до дорослої команди, і вже 11 вересня 2001 року я вийшов у стартовому складі Буковини.

 

– Ти відразу назвав цю дату – знаєш її напам’ять?

 

– Звісно. Таке не забувається.

 

– По ходу своєї кар’єри ти одного разу залишав Буковину, однак, наскільки я розумію, не від хорошого життя? Адже були такі часи, коли команда знаходилася в злиднях без жодних надій вийти з другої ліги…

 

– Так, дійсно. Був такий період, коли відомі тренери Олександр Томах та Юхим Школьников запросили мене до чернігівської Десни, котра виступала на той час у нашій Групі А другої ліги, однак ставила собі за мету підвищення в класі. От тоді на півтора роки я й залишив рідне місто, однак для себе вирішив, що обов’язково повернуся.

 

– Давай згадаємо відразу, як для тебе починався футбол.

 

– Починав грати я у Чернівцях, моїм першим тренером був Михайло Ігнатович Мельник, потім було ще кілька наставників. А до Буковини я потрапив уже після того, як займався у Юрія Крафта.

 

– Я добре пам’ятаю Буковину першої половини 2000-х, у складі якої виступали Керчу, Гамаль, Дележа, Зароченцев. Догравала плеяда гравців, які пройшли ще союзні змагання. Трішки раніше подавали надії Гунчак і Платон, пізніше – Семенюк та Ілюк. Скажи, звідки такий розмай талантів?Ви зростали у той час, коли Буковина ще грала у вищій лізі. Можливо, допоміг якраз той період?

 

– У той час ніхто не гнався за великими грошима, усі хотіли грати в футбол за свою команду, за своє місто. Я особисто вищу лігу не дуже застав, був на деяких матчах, однак пам’ятаю їх невиразно, адже був ще малим. У мого покоління були зразки для наслідування – Віктор Мглинець, Борис Фінкель та багато інших. Подобалися футболісти, здатні показати видовищний і технічний футбол.

 

– Коли ти тільки розпочинав кар’єру, то грав дещо вище, правда?

 

– Дійсно, я починав лівим напівоборонцем, це вже коли до Десни потрапив, то Томах і Школьников побачили у мені дані, необхідні лівому захисникові й почали награвати на цій позиції.

 

– Коли ти дебютував у Буковині, то була команда другої ліги без особливих надій на підвищення у класі…

 

– То були бідні роки, але цікаві. Для нас на першому плані було те, що ми грали саме за команду рідного міста.

 

– Але й друга ліга тоді була інакшою. Скільки самобутніх команд існувало у різних куточках західної України у 1990-2000-х – Рогатин і Бурштин, Тисмениця й Калуш, Дрогобич і Золочів, Красилів і Долина, Жовква і Рава… Чому ж так обміліла Група А?

 

– Все це пов’язано із фінансовою кризою, котра роздирала нашу країну. Не всі змогли пережити той період, і, як бачимо, і зараз ще багато команд зникають із футбольної карти України.

 

– А чернівецький вболівальник за цей час змінився? У вас досить розбірливі фани, які не пробачають невдалих матчів – причому, дістається не лише суперникам, а й вам, їхнім улюбленцям…

 

– Зараз у нас уже є свій фан-сектор – як клуб потихеньку розвивається, так і вболівальники. Ми, футболісти, відчуваємо їхню підтримку і дуже їм за це вдячні.

 

– Які суперники для вас були найважчими й найпринциповішими?

 

– Буковина була подразником для багатьох команд: у нас завжди непросто складалися матчі з тернополянами й івано-франківцями (причому, мова не лише про Прикарпаття, а й про Факіл, Чорногору), та й із тим же Техно-Центром завжди непросто було грати.

 

– До речі, рогатинцям ти забив один із найбільш пам’ятних своїх голів…

 

– Так, він став ще й переможним. А от найбільш пам’ятним став для мене гол Факелу на виїзді з рахунком 0:1, і хвилин за 15 до кінця матчу я після розіграшу кутового потрапив точно у дев’ятку.

 

– Вдало виступивши в осінній частині сезону 2005/2006, ти привернув до себе увагу лідера групи – Десни (у неї, до речі, ваша команда очки відбирала). Перейшовши у чернігівський клуб, зрозумів, що там усе робилося на той час на вищому рівні?

 

– Команда тоді відчувала досить серйозну підтримку і ставила собі за мету вийти у першу лігу. Тому справді на той час у команди було все – і матеріальна база, і підтримка спонсорів, і шана вболівальників (навіть у другій лізі ходили на матчі по 5-6 тисяч чоловік). Та й лідерами команди були досвідчені гравці – Круковець, Кожем’яченко та інші.

 

– А ще у вас був один молодий футболіст…

 

– Саме так. Мені довелося пограти у Десні із юним тоді Андрієм Ярмоленком. Він тоді був ще зовсім молодим, перспективним футболістом, однак, попрацювавши під керівництвом Томаха та Школьникова, швидко прогресував. Починав він грати центрфорвардом – тоді треба було, щоб грав у складі нижчолігової команди один із молодих футболістів, і він уже тоді виділявся, тому й займав свою вакансію.

 

– Пам’ятаю, був певний період, коли Ярмоленко ніяк не міг забити, у нього була якась неймовірна нереалізація. У команді тоді молодого футболіста не «журили»?

 

– Ні, навпаки – всі старалися його підтримати. У нас у Чернігові був товариський колектив, і в тяжкі моменти всі всіх підтримували.

 

– За півтора сезони Десні вдалося підвищитися в класі й заграти у першій лізі. Тобі раніше не доводилося опинятися на такому рівні. Перехід був нелегким?

 

– Якщо чесно, рівень другої ліги був набагато нижчим, тому у першій лізі довелося пройти певну «акліматизацію». З часом я опинився у івано-франківському Факелі.

 

– Факел був студентською командою. Часом, освіту там, в інституті нафти і газу, не отримував?

 

– Ні, я тоді вже навчався у Чернівецькому університеті.

 

– А студентська збірна не оминала увагою?

 

– Мене запрошували, однак у останню мить я все-таки не поїхав на універсіаду. Тим паче, що, погравши за Факел, я отримав дзвінок від головного тренера Буковини Віктора Мглинця, котрий і запросив мене назад до рідної команди.

 

– Тоді в Буковині вибивалися на перші ролі Семенюк, Ілюк, котрих з часом було запрошено навіть до Шахтаря. Чому їм все-таки не вдалося пробитися у великий футбол?

 

– Мені важко судити. Можливо, менталітет, можливо, місцева ситуація. Важко перейти із наших країв у велику команду.

 

– У 2009 році ти пропустив чимало матчів. То була травма?

 

– Так, пережив операцію на колінній зв’язці. Спричинила до цього травма у тренувальній грі під час зборів. Після того, як я зробив передачу, наступив на ногу і відчув гострий біль. Півроку вимушений був пропустити.

 

– Вочевидь, повернувшись, ти команду не впізнав – це ж у той період відбулися зміни тренерів, спонсорів…

 

– Так, з’явилися у нас спонсори, тренери із Харкова. Поставили завдання завершити перше коло на першому місці. Відчувалося, що ситуація у команді почала налагоджуватися, і тому мені особливо прикро було в такий момент «вилетіти» на півроку через травму й не мати можливості допомогти Буковині. Спочатку команду очолював Трубачов, а взимку його змінив Єжаков. При цьому тренері ми не встигли провести жодного офіційного матчу (він попрощався з командою через сімейні обставини), і стартували ми навесні вже під керівництвом Вадима Зайця.

 

– Дехто із гравців, очевидно, із ним ще на поле виходив. Як сприйняв колектив молодого тренера?

 

– Все пройшло дуже плавно – він же до того входив у тренерський штаб, його на Буковині всі знають і шанують. Ми дограли чемпіонат в задоволення, і під керівництвом Вадима Зайця вирішили завдання – вийти до першої ліги.

 

– Тим не менш, чекали від своєї команди, що вона зможе одразу ж закріпитися у першій лізі?

 

– Останнім часом завжди новачки першої ліги гідно в неї вливаються, ми не стали винятком. Може, старожили першої ліги десь і недооцінюють новачків. Нам дуже допоміг вдалий старт – коли ми зіграли внічию з Дністром, розгромили Енергетик. Після цього зрозуміли, що все у нас вийде, і ми можемо на рівних конкурувати з цими командами. А уже в другому колі ми обіграли Чорноморець з рахунком 3:0. Дуже пам’ятна гра була: майже 10 тисяч вболівальників прийшло підтримати нашу команду, і ми показали, на що здатні.

 

– Наступного сезону Буковина уже утвердилася в першій лізі – ні про яку недооцінку мова йти не могла. Тим не менш, у того ж Севастополя ви невипадково відібрали очки?

 

– Однозначно. Ми ж, до речі, не тільки у Севастополя, а й у запорізького Металурга очки відбирали. Це іще раз доводить, що наша команда може конкурувати навіть із найсильнішими суперниками.

 

– Щопівроку ваша команда дуже суттєво оновлюється. Може, такі радикальні зміни не завжди на користь Буковині йдуть?

 

– Звісно, стабільність важлива, і коли приходить багато футболістів, то початок кола може змазатися – новачкам треба ще зігратися, набрати ту форму, що й інші. Однак зміни – це ж на краще. Особливо, коли приходять гравці дійсно гідного рівня.

 

– Тим не менш, якраз через фактор незіграності, можливо, й були втрачені вашою командою важливі очки із Динамо-2 та Кримтеплицею. Їх, можливо, і не вистачило для третього місця…

 

– Можливо. Але ще й треба додати, що дуже вплинули на нас погодні умови. Снігопади змусили нас більше часу провести на зборах, затримався старт другої частини сезону. Через це ми довго входили в сезон. А щодо третього місця, то й у першому колі ми чимало втратили, а навесні, навпаки, наздоганяли.

 

– Навесні у матчах з Геліосом та Сталлю суперники скаржилися на арбітраж, називали його навіть «однобоким» та «упередженим». В кулуарах вашу команду навіть звинувачували в цьому…

 

– Я можу сказати тільки одне: нині є можливість подивитися гру, і кожен може ще раз її переглянути й побачити, що ніхто нікого не «вбивав» і всі пенальті були за правилами.

 

– До речі, в алчевському матчі вам двічі довелося виконати 11-метровий. Це – вперше у вашій кар’єрі?

 

– Так, дійсно, ніколи із таким не стикався і сам до цих пір не можу зрозуміти, чому мене змусили перебивати.

 

– Били ви по різних кутах. Боялися, що голкіпер стрибне туди, куди йшов удар першого разу?

 

– Я розумів, що голкіпер почне вгадувати, тому вирішив зіграти різноманітніше.

 

– Що найважливіше у мистецтві виконання пенальті?

 

– Усе разом: і нерви треба мати хороші, і непоганий точний удар.

 

– Цього сезону Гунчак та Платон не забивали з точки. Тож місія ця перейшла до вас?

 

– Я взяв на себе ініціативу й почав пробивати 11-метрові.

 

– Після матчу з Миколаєвом ви стали рекордсменом клубу за кількістю проведених матчів. У клубі привітали?

 

– Так, хлопці дивувалися, коли це я встиг стільки зіграти, вітали.

 

– Вочевидь, мало хто із приїжджих настільки добре знає історію клубу. Чи є зараз хоч трішки того духу, котрий був, коли за Буковину грало більше місцевих вихованців?

 

– Не скажу про хлопців нічого поганого – вони молодці, стараються і завжди віддають сили, а не відбувають номер. Незалежно від місця народження, усі вони проймаються буковинським духом.

 

– У Вадима Зайця, мені здається, інакше не можна – він мені нагадує Кварцяного…

 

– Мабуть, що так. Однак він трішки м’якіший:)

 

– Як колектив пережив ситуацію 2011 року, коли було поранено головного тренера команди Вадима Зайця?

 

– Сталося це все напередодні гри з Говерлою-Закарпаттям, навіть хотіли переносити той матч, адже після такого шоку важко було б виходити на поле. Однак ми зібралися й грали не лише за себе, а й за нашого наставника. Тому старалися підняти настрій нашому тренеру.

 

– Цього сезону, до речі, був такий епізод, коли Заєць подавав у відставку після поразки в Сумах…

 

– Ми всі раді, що керівництво не прийняло його відставку. Вся команда його підтримувала, просила, щоб його залишили. Бо ми прекрасно розуміли, що у невдалих виступах була вина не лише тренера, а й, у першу чергу, футболістів.

 

– Багато хто вважає, що у наступному сезоні Буковина вже буде одним із фаворитів…

 

– Ми, зі своєї сторони, будемо робити все, щоб довести, що недарма нас записують до фаворитів.

 

– Не прикро, що цього сезону не вдалося вскочити до прем’єр-ліги? Адже й шанс нібито був…

 

– Звісно, кожен футболіст хотів би грати на такому рівні.

 

– Аргументуючи відмову, футбольні чиновники зазначали, що у Буковини поки нема інфраструктури…

 

– Усі бачать, що наш клуб прогресує у всіх напрямах, і в цьому – також. Можу точно сказати, що раніше у нас і тренувальних полів не було. Нині уже є і поля, і база, та й на стадіоні проводяться роботи – було оновлено газон, ведуться інші реконструкції.

 

– Якщо подивитися на перспективу, куди здатна дорости Буковина?

 

– Гадаю, під силу нам вийти до прем’єр-ліги і навіть закріпитися там. Напевно, це мрія і мета не тільки моя, а й інших футболістів, тренерів, вболівальників нашого клубу.

 

Артур Валерко, Football.ua