Запорожан: "Цього сезону ніхто не може грати суто на класі"
Лідер ПФК Олександрія в розмові з Football.ua підвів підсумки першого півріччя сезону для себе та своєї команди.
17 December 2013, 07:29
Україна: Перша ліга
Капітан олександрійської команди Андрій Запорожан разом зі своєю командою цього року пережив чимало цікавих подій. Тут і яскраві перемоги в першій лізі, і гідний виступ в кубку, де олександрійці лише в екстра-таймі поступилися гранду вітчизняного футболу – Металісту. Мали місце, звичайно, і розчарування. Однак якщо розглядати першу частину сезону як плацдарм для подальшого розвитку, то ПФК Олександрія провела гідне півріччя. З другого місця, де команда знаходиться на проміжному фініші, навесні можна буде вести серйозну боротьбу за підвищення в класі. Якщо буде таке завдання, звісно.
– Андрію, найперше питання – чи сформульоване на сьогоднішній день конкретне турнірне завдання для вашої команди?
– Конкретного завдання поки немає. Нас націлюють на те, що треба старатися вигравати кожну гру…
– А якщо говорити загалом про перше півріччя сезону – задоволені місцем, котре ваша команда посідає після першої частини сезону? Команда з таким підбором гравців, як у вас, здається, здатна й на більше…
– Мали місце й елементарне невезіння, й місцями брак досвіду, хоча загалом у нас досвідчений і гарно укомплектований склад. Всього потроху. Але якщо в першій частині сезону й чогось не вистачало – значить, ми будемо готуватися під час зимових зборів і приділяти увагу вдосконаленню нашої гри. Будемо серйозно налаштовуватися на весняну частину сезону.
– Влітку в команду повернувся Володимир Шаран. Як колектив сприйняв повернення головного тренера? Які були перші слова Володимира Богдановича на перших командних зборах?
– Настрій у нас всіх чудовий, робочий. Сприйняли його повернення позитивно і з ентузіазмом. Він з першої зустрічі націлив нас на те, що нам треба стати дружним колективом, де усі б грали один за одного. Працюємо ми всі с повною віддачею, розуміючи всю відповідальність. І навіть Володимир Богданович відзначає, що задоволений тим, як ми працюємо на тренуваннях.
– Нинішній сезон, за оцінками фахівців, один із найцікавіших. Передовсім, завдяки рівності учасників, що забезпечує нас низкою непередбачуваних результатів. Та й прохідних матчів практично немає, вам не здається?
– Однозначно можу сказати, що таких матчів не було. Грати важко, у кожному поєдинку суперники налаштовуються на серйозну гру. Тому суто на класі ніхто не може собі дозволити грати.
Якщо минулого сезону було тільки 2-3 команди, які ставили перед собою високі завдання, а ще кілька команд мали серйозні проблеми, то зараз всі рівні й куди не приїдеш – до лідера чи до аутсайдера – на тебе все одно чекає бій.
– Ваша команда досягнула справді хорошого проміжного результату, однак незвично мало очок Олександрія набрала в гостях – лише біля третини. Чому так?
– Ну, на виїзді завжди грати важче, адже вдома нас підтримують вболівальники. Ви ж бачите: у нас люди люблять футбол і коли ми граємо на своєму полі, то маємо серйозну підтримку. До речі, коли виїзди ближні, то наші прихильники їдуть підтримувати Олександрію – тоді грати значно приємніше.
– У таких команд, як ваша, є іще одна проблема: на них завжди налаштовуються особливо, адже вбачають у них фаворита, «подразника»…
– Однозначно. Команди, які знаходяться нижче за нас, налаштовуються на нас, як на останній матч. Чесно кажучи, ми так само налаштовувалися на Металіст, коли нас звів жереб у кубку.
– До речі, зі сторони здається, що той матч зіграв проти вас. Ви віддали багато сил у матчі з харків’янами і після того й у чемпіонаті пережили невеликий спад…
– Може, так і є, тому що на той час через погоду було дуже важке поле, до того ж, ми зіграли з Металістом 120 хвилин. Сил віддали багато, а в підсумку поступилися.
– Ну, все одно, хай навіть підсумковий результат – 1:4 – не радує, однак протриматися півтори години проти віце-чемпіона України команді із першої ліги почесно. Який план був на матч? Скажімо так, що мало статися, щоб ви все-таки обіграли Металіст?
– По-перше, Володимир Богданович нам сказав, що на цю гру нас навіть не треба налаштовувати – ми прекрасно розуміли, який суперник до нас приїжджав, і мали бажання грати одне за одного і за честь нашого клубу. До того ж, ми гарно вивчили можливості суперника і все-таки певні проблеми змогли їм створити, хоча й поступилися. Рівень Металіста – європейський…
– У центрі поля вам протистояли авторитетні футболісти. Цікаво було грати проти таких класних суперників? Відчули цей самий клас, який і відрізняє першу лігу від найвищої?
– Так. Швидкість мислення, висока культура пасу – усе це у харків’ян на найвищому рівні. Ми можемо бути задоволені, що проти такої команди змогли зіграти достойно.
– У першій лізі є команди, котрі організовують свою гру так, що з ними грати приємно?
– Якщо чесно, за організацією гри найбільше сподобався Олімпік. Це дійсно добротна команда, з якою важко грати. Сталь додав би до цього списку. Важко нам гралося й із Нафтовиком-Укрнафтою та Миколаєвом, правда, там ще й поля були важкі, що створювало додаткові проблеми. Загалом, повторюся, зараз у першій лізі всі команди рівні, і нема такого, щоб можна було вийти проти суперника й, відбувши номер, отримати результат.
– Напередодні нашої розмови довелося поспілкуватися із кількома фахівцями, й вони одноголосно визнали, що найкращий свій матч Олександрія зіграла в Алчевську. Чому так: це ви на Сталь особливо налаштовуєтеся, чи суперник сприяє тому, щоб гра проти нього була цікавою й драматичною?
– Ні, в жодному випадку не йде мова про налаштування – ми на всіх суперників однаково налаштовуємося. Просто є команди, які самі грають і комусь грати не дають. А багато інших суперників грають на відбій, на руйнування, що не сприяє красивій грі, котра подобається вболівальникам.
– По грі все було дуже красиво. Можна стверджувати, що саме в цьогорічних матчах зі Сталлю ви продемонстрували свій фірмовий футбол?
– Напевно, так. В останньому матчі суперники також рано забили, нас це підштовхнуло до активніших дій. І в підсумку наша команда зіграла злагоджено, задіявши свої можливості.
– Цього сезону, до речі, в команду повернувся не тільки Шаран, а й Сидоренко, Старенький, Шевченко, котрі пробували сили в інших клубах. Їх не вистачало раніше? Якби той же Шевченко повернувся раніше, було б більше голів?
– Не стану принижувати інших гравців: у нас є хороші форварди – і Юра Коломоєць, і Рома Локтіонов. Просто коли приходить такий майстерний футболіст, як Слава, це додає конкуренції. А саме конкуренція в футболі – «двигун прогресу». Тому для нашого колективу важливий кожен футболіст. Усі працюють над тим, щоб забити найпотрібніший – переможний – гол.
– Пропоную поговорити про вас. Ви також забивали цього сезону, у тому числі – своїм фірмовим ударом зі штрафного. А ще умієте взяти участь в зразковій темповій атаці, як та, котра завершилася навесні феноменальним голом в ворота Зірки. Що вам приносить найбільше задоволення: власний гол, чи от така прекрасно підготована й реалізована атака, у котрій ви берете участь разом із одноклубниками?
– Не став би розділяти функції на улюблені й не улюблені: приємно, коли твоя команда забиває, перемагає, досягає успіху. Головне – результат. Коли його досягаєш, радість можна розділити зі всією командою.
– Окрім традиційного обласного дербі проти Зірки, нині ви маєте ще й районне дербі у першій лізі. УАК – сильний новачок, якщо ви їх не змогли обіграти?
– Ну, ми налаштовувалися, як на звичайний матч. Наші клуби представляють один район, наш президент добре знає цей клуб. Хотіли виграти, але, на жаль, у нас не вийшло – у підсумку зіграли внічию. Я не сказав би, що УкрАгроКом – слабка команда, тому з нічиєї трагедії не робимо.
– До речі, ви з УАКом ділите стадіон. Газон витримав подвійне навантаження?
– Порівняно з газонами, на яких нам приходилося грати на виїзді, наше поле завжди було у хорошому стані. За це хочеться подякувати працівникам нашого клубу.
– Що скажете про президента вашого клубу? У спілкуванні із Сергієм Кузьменком переконалися, що він є справжнім прихильником футболу?
– Він дуже емоційний і відданий шанувальник футболу. У матчі першого туру ми програвали суперникам у два м’ячі, але в підсумку виграли 4:3. Коли він після матчу до нас зайшов, то сказав, що уже збирався йти по валідол, наскільки складним був цей матч:) Він переживає за наші результати, постійно спілкується з хлопцями, приїжджає навіть на тренування.
– Ви уже п’ять років в Олександрії. За цей час ви стали одним із лідерів команди. Зізнайтеся, на вулицях олександрійці впізнають?
– Так! Буває, що просто посеред вулиці люди підходять, або й у магазині. Коли ми програємо – запитують, чому так сталося. Коли виграємо – діляться враженнями. Діти та молоді футболісти, які займаються в нашій академії, просять автографи та знімок на пам’ять.
– На ваших очах багато що змінилося тут, в клубі. Той же Будинок футболу побудували. Доводилося у попередніх клубах таке зустрічати?
– Я думаю, що в першій лізі навряд чи у когось є ще такі умови для тренування й гри. У нас два поля тренувальних, ігрове, база, Дім футболу, класний стадіон – все на рівні.
– Звернув увагу, що ваші колишні клуби – Борисфен, Борекс-Борисфен, Дністер, Енергетик – нині уже зникли з футбольної карти України. Як спинити цей процес зникнення клубів? Ви, як футболіст, у чому вбачаєте вихід із цієї ситуації?
– Мені важко судити – я не функціонер. Але мені здається, що треба підтримувати тих зацікавлених, небайдужих людей, які готові вкладати свої гроші в розвиток команд, стадіонів, ДЮСШ. Треба, щоб було бажання й гроші розвивати футбол.
– Ви – майстер спорту міжнародного класу, двохразовий переможець Всесвітньої Універсіади. Часто згадуєте ті перемоги?
– Згадую часто й із хорошими емоціями. У мене багато друзів, з якими ми перемагали у Таїланді та Сербії. І зараз підтримую стосунки із керівниками студентського футболу – Олегом Первушкіним, Володимиром Лозинським, котрий був головним тренером нашої збірної на тих переможних турнірах. Багато хлопців грають у першій лізі й на більш високому рівні – Башлай в Титані, Монахов в Запоріжжі, Старгородський в Арсеналі. Всі вони грають в футбол, і якби нас усіх зібрати – то у відпустці ми б ще гарно побігали:)
– Цього року студентська збірна України також брала участь в Казанській Універсіаді, однак не змогла повторити ваших досягнень. Чому так – у нас зміна поколінь, чи суперники тепер інакше сприймають нашу збірну?
– Напевно, вони й справді ставляться до нас з великою повагою й підвищеним інтересом. Та й треба враховувати, що ми вигравали турніри стабільним складом, у якого був сформований міцний «кістяк». Тепер же поїхали інші хлопці, яким ще, можливо, треба зігратися між собою. Хоча я, наприклад, ще міг поїхати на турнір, однак мене клуб не відпустив.
– Я знаю, що неодноразово до вас проявляли інтерес клуби прем’єр-ліги – зокрема, Карпати й запорізький Металург. Чому не вдалося туди перейти і чи сподіваєтеся ще дістатися до елітного дивізіону?
– Дай, Боже, поставлять нам завдання – і з Олександрією потрапимо! Наша команда заслуговує на це. Щодо варіантів продовження моєї кар’єри, то різні траплялися. В Карпатах я пройшов перегляд, однак тоді клуб віддав перевагу іншому гравцеві – придбав білоруса Юревича, який пізніше перейшов у БАТЕ. А в Запоріжжі не вийшло, бо там була своя ситуація в клубі, й тренер, який нас запрошував, також залишив команду.
– Взагалі, ви дебютували у вищій лізі ще 10 років тому в складі Борисфена. Але ваш шлях у футболі, наскільки я знаю, почався з Одеської області…
– Так, я починав грати у Овідіополі. Моїм першим тренером був Василь Ущаповський – відомий овідіопольський тренер, який пізніше очолював професіональну команду Дністер. Потім я займався у школі одеського Чорноморця, де моїм тренером був Георгій Бурсаков. Далі я потрапив у Щасливський спортінтернат, де з моїм роком спершу займався Негода, а потім – Варениця. У Борисфен я потрапив, коли там головним тренером був Сергій Юрійович Морозов. Грав також за Борисфен-2, Борекс-Борисфен, який тоді очолював Степан Матвіїв. У нас була дуже хороша команда. Я живу у Борисполі, тому часто зустрічаюся із хлопцями, з якими ми тоді грали. Зараз в Олександрії я граю із Шевченком, який також грав за Борисфен. А коли буваю тут, на Київщині, то зідзвонюємося, спілкуємося із хлопцями – Смальком, Бідненком, Наконечним, Стоянами, Литовчаком та всіма іншими – і інколи граємо в футбол для свого задоволення.
А пізніше я пограв за Дністер – у команді рідного міста провів три місяці в оренді. А потім повернувся до Борисфену, який, на жаль, уже мав певні проблеми. Згадую бориспільську команду з великою симпатією – у нас був прекрасний колектив. Для мене це рідна команда, у якій я виростав із цими хлопцями. Вони були трішки старші за мене, тому вчили, як жити далі:)
Після Борисфена грав за Енергетик – там був мій хороший знайомий по Борисфену Вася Качур. А зараз у Ниві грає Коля Лазорик, якого я також добре пам’ятаю по бурштинській команді.
– П’ять років тому ви перейшли в Олександрію. Згадаєте, як отримали це доленосне запрошення?
– Мені запропонував перейти в цю команду Богатир. Я знав Костю Сосенка, працював з ним, і він як агент влаштовував цей перехід.
– Велику роль в становленні спершу Поліграфтехніки, а потім і Олександрії, відіграв Микола Лавренко.
– Микола Миколайович – дуже хороша людина. Він мені в житті багато чим допоміг. І зараз, коли він уже передав свої повноваження в клубі, він на наші матчі приїжджає. Коли ми з Динамо-2 грали – приїздив, цікавився нашими справами. Не забуває…
– Нині ви стали одним із гвардійців олександрійської команди. Чого побажаєте своїм товаришам по клубу, вболівальникам?
– У першу чергу, хочеться побажати здоров’я і всього найкращого. Щоб усі ми об’єдналися навколо однієї мети й здобули чимало значних досягнень, радували наших вболівальників. Хай нас наші прихильники підтримують, а ми будемо старатися для них вигравати!
Артур Валерко, Football.ua