Олександр Скляр: Коли залишав Ворсклу, було відчуття, що залишаю свій дім

В історії українського футболу не часто зустрінеш історії, коли один футболіст грає за команду понад 10 сезонів поспіль. Олександр Скляр відіграв за полтавську Ворсклу 13 років і цього літа змінив клуб. Тепер він гравець Чорноморця, за який вже встиг дебютувати і навіть забити свій перший гол.

Скляр дав перше інтерв’ю після відходу з Ворскли — у розмові із Football.ua він пригадав яскраві події зі свого полтавського періоду кар’єри, а ще розповів про дебют за Чорноморець.

"До Чорноморця мене запросив Олександр Кучер"

— Сашко, ти забив перший гол Чорноморця у новому сезоні, в матчі із тернопільською Нивою. Ти відчував, що заб'єш?

— Ну як відчував? Знав, що буде момент і так вийшло, що забив. Слава Богу, що команда здобула три очки, це головне. Ми знали, що перша гра дуже важлива, відтак налаштовувалися на перемогу. Не так важливо, що я забив, головне, що команда перемогла. 

— Виставлятися за перший гол в Чорноморці довелося?

— Поки що не виставлявся, але якщо конкретніше натякнуть партнери по команді, то залюбки це зроблю :). 

— Як взагалі у тебе виник варіант з Чорноморцем?

— Практично всю свою кар’єру я провів у Ворсклі. Це для мене рідний клуб, в якому я провів свої найкращі футбольні роки. Важко було розлучатися, їхати з міста, з клубу. Там вже все рідне: вболівальники, персонал клубу. Так склалося, що зателефонував головний тренер Чорноморця Олександр Кучер і запропонував приїхати до Одеси. Я порадився із родиною і ми ухвалили рішення переїжджати. Чорноморець — великий клуб з великою історією! Радий долучитися до цього колективу та допомогти команді виконати поставлені цілі. 

— А окрім сім’ї з кимось радився, перш ніж погодитися на перехід до Чорноморця?

— Тут був Влад Кулач, ми поговорили. В принципі, інформація про клуб була, але більш важливим було порадитися із дружиною, аби нашим дітям було комфортно. Зрештою, ухвалили рішення переїжджати до Одеси. 

— Ви з Олександром Кучером часто зустрічалися один проти одного в УПЛ. Зараз вам є що згадати з тих протистоянь?

— Так, ми дійсно багато разів зустрічалися, коли я грав у Ворсклі, а Олександр Миколайович – у Шахтарі. Але зараз про ті матчі не згадували. 

— Зараз стадіон Чорноморець для тебе домашній. А які спогади є з попередніх візитів сюди? Чи були матчі, після яких хотілося піти у позапланову відпустку?

— Та ні, таких матчів, на щастя не було. Ми часто тут грали, але прям таких думок не було. 

"Із Сачком у Ворсклі була залізна дисципліна"

— У Ворсклі ти провів 13 років. Коли підписував контракт з полтавським клубом, чи думав, що ця історія затягнеться так надовго?

— Коли підписував контракт щодо цього взагалі не міркував. У мене так все добре складалося у Ворсклі, мені довірили, я скористався цим шансом. Я вдячний усім, хто мене підтримував: тренерам, масажистам, персоналу. Мене завжди підтримували, особливо коли я тільки прийшов в цю команду молодим хлопцем. Те, що моя історія із Ворсклою затягнеться на стільки років, звісно ж, я не міг передбачити. Слава Богу, що так склалося. Повторюся, це для мене рідний клуб, у якому я провів багато років. Важко було розлучатися, але це таке футбольне життя…

— У Ворсклі ти довго працював із Василем Сачком. Він більше тактик чи мотиватор?

— У кожного тренера свої підходи. З Василем Вікторовичем у нас була залізна дисципліна. Відтак, усі билися на полі. Звісно, тактичні заняття були, але основний акцент ставився на фізичну підготовку. 

— Сезон 2017/2018, ви виграєте бронзові медалі. Чи можна сказати, що саме тоді була праймова Ворскла у період вашої співпраці?

— Зараз вже так важко згадувати, бо багато команд було за ці 13 років, багато різних тренерів. Але раз посіли таке місце, то та команда точно була сильною. Ми досягли результату і це було головне. 

— Ви грали у Лізі Європи проти Арсенала, Спортінга і Карабаха. Якою була швидкість твого пульсу, коли виходив на поле стадіону Емірейтс?

— Хвилювання було, авжеж. Ми ж розуміли, куди ми приїхали. Звісно, такий рівень, такі відомі гравці. Було приємно усвідомлювати, що ми заслужили на право зіграти із таким суперником, як лондонський Арсенал. Але все це було до першого дотику до м’яча. Далі вже концентрувалися на самій грі.

— Тоді Ворскла вразила, в хорошому сенсі, нахабністю: забити Арсеналу в Лондоні два м'ячі не завжди вдається навіть клубам АПЛ. Як вам це вдалося?

— Не знаю, старалися, грали як зазвичай. Вова Чеснаков відзначився, Слава Шарпар. З’явилися моменти і ми реалізували деякі з них. Так склалося, вдало для нас. Програли, звісно, але старалися битися, навіть попри статус суперника. 

— Хто для тебе був найзірковішим суперником у складі Арсенала тоді?

— Напевно, Месут Озіл. Але там багато було крутих гравців. Обамеянг, Озіл, ось вони запам’яталися мені найбільше. 

— В матчі зі Спортінгом проти вас грали Бруну Фернандеш та Нані. Їхня майстерність сильно вразила?

— Бруну Фернандеш дуже сильно виділявся. Навіть тоді, коли ми грали проти Спортінга, вже було видно, що це гравець топ-рівня. Нані, ясна річ, після такої кар’єри в Ман Юнайтед, з таким досвідом… Було зрозуміло, що вони знаходяться на зовсім іншому рівні.

— А після матчу з кимось футболками мінявся?

— Так, і після матчу зі Спортінгом, і після матчу з Карабахом обмінювався футболками. Здається, з лісабонського клубу це був Акунья. 

— А взагалі у тебе велика колекція?

— Так, є колекція, не можу сказати точну кількість. Але їх у мене чимало.

"Матчі з Кудрівкою — найбільша трагедія у спортивному сенсі"

— Ворскла в твоїй каденції двічі грала у фіналі Кубка. У 2020 програли Динамо в серії пенальті, в 2024 році — Шахтарю. Який фінал для тебе склався найкращим чином?

— Я гадаю, що з Динамо. Ми дуже добре виглядали, забили і мали ще моменти, щоб забити. Для нас матч із Динамо у Харкові складався досить добре. А далі… Всі знають, що пенальті — це лотерея. Шкода, що не виграли, але я вважаю, що виглядали ми гідно. 

— У Ворскли в ті роки був колоритний легіонер: Пап Альюн. Яким він був у тренувальному процесі: дивакуватий чи скромний, стриманий хлопець?

— Він скромний хлопець. Сказати, щоб він був дивакуватим, не можу. Гарна людина, завжди посміхався, тому диваком його точно не назву.

— З якими відчуттями ти залишав Полтаву по шкалі від "фух, нарешті я поїхав" до "очі на мокрому місці"?

— Почуття було таке, що залишаєш свою домівку. Важко було, звичайно. Я навіть не знаю, як правильно сказати: стільки років там провів, діти виросли у цьому місті. Тяжко було йти, але так склалися обставини.

— Матчі Ворскли із Кудрівкою — твоя найбільша трагедія в кар'єрі, у спортивному сенсі?

— Гадаю, що так. На мою думку, ми мали закривати першу гру у Києві. У нас було достатньо моментів, ще й пропустили в кінці. Друга гра була на фоні нервозності, тиснуло відчуття відповідальності. Усі хвилювалися, бо ціна помилки була надто великою. Тому й справа дійшла до пенальті. Сталося що сталося. Ніхто нас не виправдовує, ми винні у цій поразці. 

— Ні для кого не секрет, що в наших клубах періодично з’являється проблема своєчасної виплати заробітної плати. Як жити в умовах постійних затримок? І що б ти порадив молодим гравцям, які тільки розпочинають кар’єру і поки з таким не зіштовхувалися?

— Тут важко бути радником. Особливо на фоні тієї ситуації, яку ми мали у клубі. Навіть не знаю, що порадити, тут кожен має для себе ухвалювати рішення, відштовхуючись від обставин. Це взагалі така історія, що особливо нічого не порадиш.