Футбольні мундіалі: від великого до смішного. Частина IХ. А чи була дівчинка?
Невеличкі країни третього світу мають шанс звернути на себе увагу великих держав лише тоді, коли починають проливати кров
Ришард Капусцінський, польський репортер
«Коли форвард збірної Гондурасу Роберто Кардона (насправді Велс) забив на останній хвилині гри вирішальний м’яч, 18-річна вболівальниця збірної Сальвадору Амелія Боланьос, яка дивилася матч по телевізору, підбігла до столу. Вона витягнула з шухляди батьківський пістолет та вистрілила собі в серце. «Ця молода дівчина не змогла пережити приниження своєї батьківщини», – писала газета «El Nacional». Похорон Амелії, у якому брала участь вся столиця, відбувся наступного дня, а церемонія транслювалася по телебаченню. Попереду йшла почесна варта, а за труною, вкритою державним прапором, йшов весь уряд на чолі з президентом. За ними з похнюпленими головами слідували футболісти збірної Сальвадору, які прилетіли ранковим спецрейсом», – згадував польський журналіст Ришард Капусцінський в книзі «Футбольна війна».
Взаємини між Гондурасом та Сальвадором в 1969 році були особливо напруженими. Ці дві країни вважалися одними з найзлиденніших в Латинській Америці. Так, ВВП на душу населення в Гондурасі складав 254 USD, а в Сальвадорі 293. На фоні США з їхніми 5 032 зеленими, цей показник виглядав сміхотворним. Звичайно ж, не зовсім об’єктивно порівнювати цих двох Давидів з Голіафом. Однак навіть на фоні Мексики ВВП більш заможного Сальвадору був вдвічі меншим. В Гондурасі на площі в 112 тис км² мешкали 2,3 мільйони людей, а в Сальвадорі на клаптику землі в 21 тис км² тіснилися більше 3 мільйонів людей.
Остання країна зовсім не виправдовувала своєї назви та нікого не рятувала від голоду, який викошував селян тисячами. Економіку Сальвадору прибрали до своїх загребущих лап кавові олігархи, так звана група «Чотирнадцяти». Простим смертним, щоб заробити на шмат хліба, доводилося покидати країну та їхати на заробітки в сусідній Гондурас. В сальвадорців практично не виникало жодних проблем з перетином кордону, адже вони знали джунглі як свої п’ять пальців. Тим, кому пощастило більше, працювали на фабриках, де їм платили захмарні за мірками Сальвадору гроші. Однак основна маса заробітчан захоплювала нічийні прикордонні землі, де починала займатися сільським господарством.
У 1969 році число сальвадорських нелегалів досягнуло загрозливих для місцевої влади масштабів. Тоді кожен 10-й мешканець Гондурасу прибув з Сальвадору. Відтак, гостинні господарі налякалися не на жарт. В лютому 1969 року закінчився стара імміграційна угода між двома країнами канула в Лету, а нову так і не продовжили. Обурена громадськість почала виступати з перших сторінок газет: «Вони забирають нашу землю та роботу. Пора припинити це неподобство. До того ж, за свідченням поліції, останнім часом злочинність в Гондурасі зросла в кілька разів. Так нам віддячують сальвадорці за хліб і сіль». Для боротьби з нашестям сусідів в Гондурасі створили національну сільськогосподарську спілку, яка забирала землю в чужинців та віддавала своїм. Законодавча влада теж не відставала. Згідно з новою земельною реформою, володіти землею в Гондурасі могли лише громадяни цієї країни. Сальвадорці не збиралися просто так покидати обжиті землі й коли місцеві приходили, щоб забрати своє, часто доходило до кровопролиття. Представники сільськогосподарської спілки не шкодували навіть жінок та дітей. Гондураська влада не збиралася поворухнути і пальцем, щоб допомогти нелегалам.
Сальвадор на словах захищав своїх громадян. Проте політики не спішили приймати їх назад: «Потерпіть ще трішки. Невдовзі ми вирішимо всі ваші проблеми. І гондурасці дадуть вам спокій». Насправді депутати, як завжди, думали лише про власні шкури. Вони чудово розуміли, що приїзд 300 000 нових ротів може спричинити голод в Сальвадорі. Ідеальним варіантом для політиків була б війна, яка б могла спрямувати енергію мас в потрібне русло. Ситуація на кордоні між Гондурасом та Сальвадором нагадувала порохову бочку, для того, щоб вона вибухнула, бракувало лише іскри. І вона не забарилася. Жереб в кваліфікації до чемпіонату світу 1970 року звів команди цих двох країн.
7 червня 1969 року гравці збірної Сальвадору прибули в столицю Гондурасу Тегусігальпу. Вони думали гарно виспатися напередодні відповідального матчу. Але не так сталося, як гадалося. Готель взяли в облогу вболівальники господарів. Вони влаштували теплий прийом сальвадорським «загарбникам». Фанати не лише цілу ніч кричали та ображали гостей, а й кидали в вікна готелю каміння та петарди. Недивно, що сальвадорцям так і не вдалося склепити повіки. Однак така атака господарів не дала бажаного ефекту. Наступного дня втомлені, але злі сальвадорці майже втримали нічию, за якою приїхали. На жаль, на 90-й хвилині вони пропустили фатальний гол, який коштував життя Амелії Боланьос. На стадіоні почалися заворушення. Фанатам Сальвадору дивом вдалося залишитися живими. Деякі очевидці навіть повідомляли, що якийсь сучасний Герострат підпалив стадіон.
Напередодні матчу-відповіді сальвадорські ЗМІ розпочали кампанію проти Гондурасу, роблячи акцент на тому, що вирішальна гра – це не просто питання національного престижу, а питання життя і смерті. Насіння потрапило на хороший ґрунт, а тому вже за кілька днів з нього виросли грона гніву. Коли футболісти збірної Гондурасу прибули в аеропорт Сан Сальвадору, то зрозуміли, що про перемогу можна забути, головне повернутися додому живими. Натовп фанатів господарів влаштував обструкцію гостям, особливо дісталося їхній головній зірці «Кролику» Кардоні. Сальвадорські вболівальники не полінувалися зробити кілька плакатів з написом: «Ми з’їмо тебе, Кролику». Військові теж не залишились осторонь від зустрічі дорогих гостей. Вночі напередодні гри генерал Хосе Альберто Медрано сформував колону людей, яка пішла маршем до готелю, в якому проживала збірна Гондурасу. Протестанти розтрощили всі вікна в готелі, а потім в ці пробоїни фанати почали кидати здохлих щурів, петарди, банки з фекаліями.
«Тоді я по-справжньому злякався за своє життя. Хтось кинув в мій номер саморобну бомбу, добре, що вона не спрацювала», – згадував футболіст збірної Гондурасу Антоніо Мендоса. Гостей під військовим конвоєм довелося терміново евакуювати в посольство Гондурасу. На цьому пекло на вулицях Сан Сальвадору не закінчилося. Вболівальники почали ґвалтувати жінок та бити людей, які потрапляли їм під гарячу руку. За марш генерала Медрано довелося заплатити жахливу ціну: 2 людських життя, не рахуючи 7 госпіталізованих та сотень поранених. Поліція крізь пальці дивилася на це насильство, адже жертв вже встигли записати в гондурасці. Насправді, в цей день вони розумно не вилазили зі своїх нір.
Збірну Гондурасу повезли на стадіон у … бронеавтомобілі. На церемонії відкриття господарі знову познущалися над гостями. Замість прапору Гондурасу, організатори повісили брудну ганчірку. Перелякані гості вирішили не випробовувати долю та здалися на милість переможцям. «Я ніколи не був настільки радий поразці. Якщо б ми перемогли, то не повернулися б живими з сальвадорського пекла», – згадував «Кролик» Кардона. Ці події підкинули дров на багаття національної ненависті. Гондураські банди тероризували сальвадорських нелегалів, намагаючись вигнати їх з обжитих домівок, а, коли ті відмовлялися, злочинці підпалювали їхні хати. Сальвадорські ЗМІ не могли оминути своєю увагою ці звірства: «Ми повинні цивілізувати гондурасців силою». Близько 17 000 сальвадорців повернулися на батьківщину, вони жадали помсти. В повітрі вже на просто пахло, а навіть смерділо війною.
Вирішальний матч за право поїхати на мундіаль (тоді різниця голів не бралася до уваги) мав відбутися 26 червня 1969 року в Мексиці. Перед ключовою грою аргентинського тренера збірної Сальвадору Грегоріо Бундіо запросив в свою резиденцію президент Фідель Санчес Ернандес й сказав йому такі напутні слова: «В Мексиці Ви повинні постояти за нашу честь, адже Ви прекрасно знаєте, наскільки важливим для нас є цей матч». Ніхто не хотів програвати, адже футболісти розуміли, що вдома їм можуть не пробачити національної ганьби. Як наслідок,
команди жадали вікторії за будь-яку ціну, не рахуючись з засобами. «Вони настільки жорстко захищалися, що кілька разів буквально виштовхували мене з поля», – розповідав Кардона. 90 хвилин гравцям виявилось замало, щоб виявити сильнішого. 101-а хвилина стала фатальною для Гондурасу, м’яч Маурісіо Піпо Родрігеса подарував La Selecta таку жадану перемогу. Того дня кількох хлопчиків, які народилися в Сан Сальвадорі, назвали на честь Піпо. Гондураські політики специфічно відреагували на поразку своєї команди – вони розірвали дипломатичні відносини з сусідами. До війни залишалося зробити один крок, і невдовзі він був зроблений.
14 липня 1969 року ВПС Сальвадору розпочали бомбардування стратегічних цілей в Гондурасі. Найбільше дісталося Тегусігальпі. В столиці запанував хаос. На додачу після авіанальотів Тегусігальпа стала жертвою потужної тропічної бурі, яка знищила те, що вціліло після бомбардувальників. Місто поглинула темрява, єдиними джерелами освітлення були блискавки та пожежі. Піхота теж не відставала від літаків. Багатотисячна армія Сальвадору порушила кордон Гондурасу. Вже через декілька годин вона захопила чималий шмат сусідської території. Гондураські військові чудово розуміли, що їхні шанси на суші – мінімальні, оскільки армія Сальвадору набагато численніша та краще озброєна. А ось в повітрі зовсім інша справа. ВПС Гондурасу на декілька порядків переважали ворожі. Це моментально дало свої результати. Вже до кінця першого дня війни більшість сальвадорських літаків перетворилася на палаючі смолоскипи. Гондурас не збирався лише відбиватись, він завдав нокаутуючого удару по нафтосховищах Сальвадору. Через це сальвадорський наступ захлинувся.
Організація американських держав не сиділа, склавши руки, і вже 15 липня зажадала негайного припинення війни. Проте Сальвадор не спішив вішати АК на цвяхи: «Ми готові припинити вогонь лише тоді, коли Гондурас виплатить компенсацію за переслідування наших співвітчизників та гарантує безпеку тим нашим громадянам, які ще залишились в Гондурасі». Марно прочекавши кілька днів, ОАД зрозуміла, що палицею і добрим словом можна добитися більшого, ніж лише добрим словом. Вона пригрозила Сальвадору серйозними санкціями, і той змушений був розкурити з Гондурасом люльку миру. Існує версія, що справжня причина такої дивної метаморфози, яка трапилась з латиноамериканськими Наполеонами, була набагато банальнішою: в них просто закінчилось пальне. Як доказ цієї версії історики наводять той факт, що Сальвадор лише в серпні зміг вивести свої війська з території Гондурасу.
Незважаючи на те, що футбольна війна тривала лише 100 годин, вона встигла зібрати свій кривавий врожай: 6 тисяч загиблих, 15 тисяч поранених, а тисячі людей залишились без даху над головою. Також конфлікт мав фатальні наслідки для економіки Сальвадору: коли 130 тисяч заробітчан повернулися на батьківщину, безробіття в країні сягнуло свого піку.
Ви ще не забули Амелію Боланьос, дівчинку, яка покінчила життя самогубством через поразку рідної збірної? Польські журналісти Марія Гавранек та Шимон Опришек теж зацікавилися цією пристрасною фанаткою та вирішили з’ясувати подробиці її біографії. Руйнівники міфів, приїхавши в Сан Сальвадор, знайшли таксиста, який крутив кермо вже більше 50-и років: «Амелія Боланьос, ні, не пригадую такої». Потім журналісти знайшли ще більш вагомого свідка, капітана збірної Сальвадору Маріона. Сальвадор (гравцю з таким ім’ям просто не можна було не віддати капітанську пов’язку) згадував: «Я пам’ятаю, що країною ходили чутки про те, що кілька людей, розчаровані нашою поразкою в першому матчі, вчинили самогубство. Боланьос, ви кажете, що вона стала символом? Ні, символами в ті часи були ми. Чи я був присутнім на її похороні? Я відповів би «так», якщо б ви дали мені 100 тисяч доларів. Але ж про таке мені можна навіть не мріяти. Тому я скажу правду, я від вас вперше почув про існування Амелії Боланьос».
Заінтриговані журналісти звернулися за допомогою до журналіста «La Prensa Grafica» та, мабуть, найкращого знавця історії сальвадорського футболу Родріго Аріаса: «Так, я читав книгу Капусцінського. Мене дуже заінтригувала історія про Амелію. Найбільше мене здивувало те, що я ніколи про неї не чув, а тоді я думав, що знав практично все про футбольну війну. Я розпочав власне розслідування, яке тривало два роки. Мені так і не вдалося знайти жодного сліду Амелії. Всі очевидці тих подій, почувши про Боланьос, давали мені одну й ту ж відповідь: «Не знаю такої. Її ховала вся країна? Не може такого бути».
Родріго почав шукати в архівах підшивки газети«El Nacional», на яку посилався Капусцінський. І з’ясував, що такої газети взагалі не існувало. Аріас не зупинився на цьому, подумавши, що поляк міг переплутати назву. Однак, піднявши підшивки всіх тодішніх газет, Родріго не знайшов жодного слова про Амелію Боланьос. Допитливий журналіст не припиняв своїх пошуків: «Тодішній сальвадорській пресі аж ніяк не можна було довіряти, як і теперішній. Так, мої батьки, яким журналісти навішали локшини на вуха, й досі вірять в те, що Сальвадор переміг в футбольній війні». Аріас вирішив дати останній шанс Капусцінському та перевірив всі свідоцтва про смерть, видані в Сан Сальвадорі з червня по серпень 1969 року. Документа, виданого на ім’я Амелії Боланьос серед них не виявилось. «Після моїх ґрунтовних пошуків, я можу з 100-відсотковою впевненістю заявити, що ця дівчина існувала лише в уяві Капусцінського, який вигадав її, щоб книжка краще продавалася».
Володимир Войтюк, Football.ua