Кривава корида. Частина V. Барселона
ВІЙНА
Джордж Орвелл «Данина Каталонії»: «В Барселоні буквально фізично відчувалась лиха атмосфера війни. Місто здавалося похмурим та брудним, дороги й будівлі давно потребували ремонту, вулиці вночі майже не освітлювались, оскільки люди побоювалися повітряних нальотів, пошарпані магазини стояли пусткою. М’ясо було в дефіциті, молока не дістати, не вистачало також вугілля, цукру й бензину, а з хлібом взагалі була біда. Навіть тоді черги за хлібом тяглися на сотні метрів. Проте, наскільки можна було судити, люди поки що були задоволені й сповнені оптимізму. Безробіття зникло, але рівень життя все ще був страшенно низьким. При цьому дуже бідних людей було не так і багато й жодного тобі жебрака, за винятком, хіба, циган. Окрім того, люди вірили в революцію та світле майбуття, сподівалися, що настала доба рівності й свободи. На вулицях розклеювали плакати, що закликали повій припинити бути повіями…
На ранок третього дня нарешті прибули наші гвинтівки. Сержант із суворим жовтавим обличчям видавав їх у стайні для мулів. Я був шокований, коли побачив те, що мені дали. Це був німецький «Маузер» 1896 року, тобто йому більше сорока років! Гвинтівка була іржава, з тугим затвором та тріснутим прикладом. Одного погляду на дуло було достатньо, аби зрозуміти, що воно поїдене іржею і вже давно відслужило своє. Більшість гвинтівок були такими ж, деякі навіть ще гіршими. Цікаво, що нікому навіть не спало на думку кращі гвинтівки роздавати тим, хто вмів ними користуватись. Найліпшу гвинтівку з усього набору, лише десятирічну, видали недоумку років п’ятнадцяти, якого всі називали maricоon (гомік). Сержант провів п’ятихвилинний «інструктаж», що зводився до пояснення як заряджати гвинтівку й розбирати затвор. Багато хто з ополченців ніколи не тримав гвинтівку в руках і лише декілька, я певен, знали, для чого потрібні приціли.
Здавалось жахливим, що захисники республіки – оцей одягнений в лахміття натовп дітей із застарілими гвинтівками, якими, до того ж, вони не вміють користуватись. Я пригадую, яка думка тоді крутилась у мене в голові: якби над нами зараз пролітав фашистський літак, то чи став би пілот гаяти час і знижуватися, щоб нас обстріляти. Хіба ж з повітря не видно, що ми – не справжні солдати?
Щойно ми скинули свої речові мішки й навколішки вибрались з окопу, почувся ще один постріл, і один з дітлахів нашого батальйону побіг геть від бруствера, з обличчя йому юшила кров. Він вистрілив так, що розірвало затвор гвинтівки. Уламки патронної гільзи пошматували шкіру на його голові. Це було перше поранення, до того ж спричинене самим солдатом…
Ще не встигнувши залізти в окопи, нові вартові почали шалено гатити хтозна-куди. Мені було видно фашистів, крихітних, наче мурахи, які ховались за бруствером, і час від часу чорна цятка – очевидно, голова, – зупинялась і завмирала. Не було сенсу стріляти. Проте вартовий ліворуч від мене, типово по-іспанському залишивши свій пост, крадькома підійшов до мене й заходився умовляти вистрілити. Я намагався пояснити йому, що на такій відстані, а надто з такими гвинтівками, ні в кого не влучиш, хіба випадково. Та що йому скажеш, він – справжня дитина, і продовжує тицяти у напрямку темної цятки і шкіритись, наче пес в очікувані команди «апорт». Зрештою, я прицілююсь і стріляю. Цятка зникла. Сподіваюся, куля пролетіла достатньо близько, може, фашист хоч підскочив. Оце тепер уперше в житті я вистрілив у людину…»
БАРСЕЛОНА
У січні 1937 року на територіях, які контролювалися республіканцями, вирішили провести футбольний турнір, який мав замінити Ла Лігу, котра тимчасово канула в Лету. Нові змагання отримали назву Середземноморська ліга. В ній взяли участь 12 команд з Каталонії та Леванту. За це турнір й отримав свою другу назву: Ліга Каталонії-Валенсії. На жаль, футбольний малюк не відрізнявся богатирським здоров’ям. І було очевидно, що він надовго не затримається на цьому грішному світі. По мірі того, як націоналісти почали брати гору, число команд, котрі змагалися в Середземноморській лізі, починало танути, як сніг під пекучими променями іспанського сонця. Франкісти постійно бомбардували республіку, а Барселоні і Валенсії діставалося чи не найбільше. Звичайно, іспанці були не найкращими льотчиками, але націоналістам допомагали фашистські брати по зброї з Німеччини та Італії.
Незважаючи на потужні нокдауни, Барселона та Валенсія не падали в нокаут, чого не скажеш про маленькі міста. Ці населені пункти перетворилися на попелища і їм стало не до футболу. Так Середземноморська ліга не дорахувалася команд з Аліканте, Мурсії та Картахени. 2 травня 1937 року відбувався заключний тур змагань. Напередодні фінальної битви на першому місці йшов ненависний для Барселони Еспаньйол. Проте блаугранас зберігали хороші шанси на титул, оскільки папуги в фінальному турі грали на «Местальї». Каталонці сподівалися, що Валенсія зможе підрізати крила папугам, а тому Барса в матчі проти Хімнастіко виклалася на повну, відвантаживши в ворота суперника 5 м’ячів. Тепер футболісти та кулес Барселони чекали новин з Валенсії. І кажани не підвели. Папуги згоріли на «Местальї» 0:2 та віддали титул Барселоні. На жаль, каталонці усвідомлювали, що це перша та остання Середземноморська ліга. Було очевидно, що наступного сезону не буде. А, можливо, більше не буде й футбольного клубу Барселона…
Коли РосендоКальвет готувався до найгіршого, руку допомоги Барселоні протягнув екс-баскетболіст, а тепер мексиканський бізнесмен,Мануель Мас Серрано. За щасливою випадковістю він виявився другом воротаря блаугранасЖозе Іборри. Мануель запропонував Барселоні взяти участь у турне Мексикою, під час якого каталонці мали зіграти 6 матчів з місцевими клубами, отримавши за свої гастролі аж 15 000 тисяч доларів. До того ж, господарі компенсовували гостям транспортні витрати та забезпечували їх безкоштовним житлом. Це виявилась пропозиція, від якої аж ніяк не можна було відмовитись. Замість іспанського пекла на Барселону чекав мексиканський рай.
Напередодні поїздки в блаугранас виникла невеличка проблема, яку миттєво вирішив тренер Патрік О’Коннелл. Ось як про цю анекдотичну історію розповідав Анхель Мур. «Того дняя порався на газоні. Аж раптом до мене підійшов тренер. Я не чекав від нього нічого доброго. Я думав, що зараз мені дістанеться на горіхи за те, що я погано полив газон чи недостатньо коротко постриг траву. Але цього разу все виявилось зовсім не так, як завжди. Ірландець посміхнувся та сказав: «У нас є маленький форс-мажор. Ми їдемо в мексиканське турне, але наш масажист звільнився. Однак я думаю, що тобі до снаги його замінити». Звичайно мені дуже хотілося поїхати в Мексику, адже з кожним днем в Барселоні ставало все небезпечніше. Попри це, я щиро зізнався тренеру: «Який з мене масажист? Я в цьому не маю зеленого поняття». Патрік, усміхаючись на всі 32, відповів: «Це не проблема. Ми вирушаємо лише за кілька днів. До того ж, одіссея буде досить тривалою. Ти навчишся азів масажу під час рейсу. Я в цьому трішки щось розумію і на перших порах дам тобі кілька рекомендацій. Можливо, ти природжений масажист». Патріка ніколи не покидало почуття гумору, за що ми його всі дуже любили. Того ж дня я пішов в книжкову крамницю, де придбав кілька підручників з анатомії. Один з футболістів дав мені свій костюм, інший розщедрився на валізу. Мені також позичили ще якесь вбрання. Я був готовим до мексиканських гастролей. Залишалася лише одна дрібничка –«масажисту» потрібно було навчитися робити масаж. Під час плавання я ретельно штудіював підручники, поки мене не розморювало під променями сонця, а далі на мене чекало щось набагато приємніше, ніж граніт науки, – чудове царство Морфея».
Коли Барселона прибула в Новий Світ,там на неї чекав гостинний прийом, а місцева преса не шкодувала компліментів на адресу блаугранас. Під час Громадянської війни Мексика дала притулок багатьом іспанським біженцям, які опинилися по різні сторони барикад. Нащадки ацтеків бачили чимало спільних рис між своїм революційним минулим та теперішніми звірствами, які відбувалися на Піренейському півострові. Звичайно, турне мало політичний присмак, оскільки маленька, але горда Каталонія продовжувала боротьбу проти військ франкістів. Барселона ж вважалася послом республіки та показувала, що,попри заяви посіпак Франко, вона бореться і не збирається достроково вивішувати білий прапор.
Природно, що не всі в Мексиці любили блаугранас. Відвідавши ресторан ElCasinoEspañol, каталонці подумали, що вони попали з іспанського вогню в мексиканське полум’я. При вході до цього закладу каталонців зустрічав прапор Франко. Вечеря в ресторані теж не додала позитиву гравцям Барси. Власники закладу, які не приховували свого захоплення Франко, розпитували футболістів, скількох прихильників націоналістів було страчено на гільйотині в Барселоні. Блаугранас стверджували, що це все вигадки. Натомість мексиканці показували їм газетну статтю, в якій розповідалося про те, що гільйотина, встановлена в центрі Барселони, працює 24 години на добу. А в Каталонії республіканці нібито частіше грають в футбол головами, а не м’ячами. Адже шкіряні сфери в Барселоні тоді були в дефіциті, чого не скажеш про відрубані голови. Невдовзі група мексиканських підприємців створила ініціативну групу, яка закликала до бойкоту гастролей «кривавих» каталонців. Турне могло закінчитись, так і не розпочавшись. На щастя, здоровий глузд переважив. Іспанські біженці підтримали блаугранас та й мексиканці тисячами валили на стадіони, щоб насолодитися грою каталонських чарівників.
Турне проходило під час сезону дощів, коли з неба лило, мов з відра. Проте організатори знайшли в цій непростій ситуації хід конем. Небесна канцелярія довго спала та починала працювати лише після обіду. Тому ігри вирішили проводити зранку. Це не дуже сподобалося каталонським совам. Але краще вже так, ніж бігати промоклими до нитки. Після матчів футболісти ходили в кіно чи грали в карти в готелі Continental, у якому каталонці зупинилися. За спогадами гравців, після іспанських жахіть мексиканські гастролі вони сприймали як одну суцільну відпустку. Каталонці були зовсім не зацікавлені, щоб повертатися додому, адже новини, які надходили з Піренеїв, не віщували республіканцям нічого доброго. Барселона чудово впоралася зі своїм завданням та змогла розтягнути тритижневе турне на два місяці. За цей період каталонці зіграли 6 матчів, у чотирьох з яких блаугранас залишали поле зі щитом.
«ElUniversal» висловила захоплення як футбольними, так і людськими якостями каталонців: «Ми не можемо зі 100-відсотковою впевненістю заявити, що Барселона є найсильнішою командою Іспанії. Але це однозначно найсильніший іспанський клуб з тих, які приїжджали до Мексики. Барселона грала в прекрасний футбол, а її футболісти показали себе справжніми джентльменами. Завдяки цьому багато мексиканців віддали своє серце каталонському клубу». До речі, про кохання. Гравець FCB Марті Вентолра закрутив роман з племінницею президента Мексики Лазаро Карденаса. Через кілька тижнів закохані відгуляли весілля. Вентолра тепер міг із чистою совістю залишитись у Мексиці.
Невідомо, як Мур давав собі раду з функціями масажиста, але О’Коннелл ні хвилини не пошкодував про те, що взяв Анхеля до Мексики. Мур дуже любив співати і вирішив поєднати приємне з корисним. Під час численних прийомів Анхель приймав замовлення на виконання каталонських, арагонських, кастильських пісень. Багаті мексиканці платили чималенькі гроші за те, щоб почути чудовий голос «масажиста». Ці кошти потім теж осядуть на банківському рахунку, який відкриє Кальвет, розуміючи, що без них буде нереально пережити найчорнішу смугу в історії Барси. На цьому незвичайні пригоди каталонців у Новому Світі не закінчились. Барселоні надійшла пропозиція показати янкі справжній футбол, а не якийсь там сокер. На перший погляд запрошення з США не вражало уяву. Каталонцям пообіцяли лише 500 доларів та покриття всіх витрат. Проте Барселона опинилася в тій ситуації, коли не до жиру. Блаугранас намагалися максимально відтягнути той день, коли потрібно буде повертатись на батьківщину, яка спливала кров’ю.
Подорож FCB в США нагадувала казку. Блаугранас, наче потрапили в мусульманський рай, у якому всі їхні найпотаємніші бажання виконували десятки пристрасних гурій. Дану мандрівку напрочуд яскраво описав Анхель Мур: «О, Боже, це виявилась фантастична подорож. Спочатку я не знав, що на нашому кораблі робили ці всі мексиканки. Я не міг второпати, як вони будуть заробляти на життя в США. Але через декілька годин я все зрозумів. Що ж вони з нами виробляли… Нас було лише два десятки, а їх сотні. Спочатку ми займалися сексом лише в каютах, а потім вже й на палубі. Коли ти прокидався зранку, то потрібно було уважно дивитися під ноги, щоб випадково не наступати на якусь пару. Припливши в США, я ледь стояв на ногах, адже під час нашої одіссеї я практично не спав. Очевидно, що я жодного разу не брав в руки підручників з анатомії, адже латиноамериканки не давали мені ні миті спокою. Що б там нас не чекало в США, ми чудово розуміли, що це аж ніяк не зможе перевершити незабутню мандрівку на пароплаві «Ірокез»».
У вересні 1937 року каталонці зіграли 4 матчі проти строкатих американських команд. В двох іграх суперниками Барселони стали збірні США та Нью-Йорку. Щоправда, аборигенів у цих колективах не виявилось. Честь зірково-смугастого прапора захищали італійські, ірландські та інші заробітчани, які перетнули океан, спокусившись американською мрією. Фінальний матч блаугранас зіграли проти місцевої єврейської громади. Очевидно, що Барселона в усіх 4 матчах здолала своїх суперників однією лівою. Під час турне знову не обійшлося без політики. Посол Іспанії в США Фернандо де ЛосРіос офіційно відкрив турне під час дебютного матчу каталонців з латиносами.
Наприкінці вересня настав той день, якого так боявся секретар Кальвет. Каталонців вже ніхто нікуди не запрошував, а тому довелося повертатися додому. Під час чотиримісячних гастролей їм вдалося зібрати 15 000 доларів. Ці гроші Кальвет міг просто розділити між гравцями, але він усвідомлював, що ці кошти знадобляться для порятунку команди. Варто віддати належне футболістам, вони розуміли хід думок секретаря та не претендували на зелені, які вони заробили важкою працею. Гравці погоджувалися з тим, що Барселона – це більше, ніж клуб, а тому він мусить жити. Після завершення турне Кальвет зібрав всіх туристів і запропонував їм два шляхи подальших дій: повернутися до Барселони, або ж залишитися в Америці біженцями. З 16 футболістів лише четверо вирішили повернутись. До цього квартету долучилися Кальвет, О’Коннелл, лікар Аморос та масажист Мур. Каталонські біженці практично в повному складі повернулися до Мексики, за виключеннях трьох футболістів, які поїхали у Францію.Форвард ХосепЕсколачерез рік після завершення Громадянської війни наважиться приїхати в Каталонію. Гравця на батьківщині покарали лише 12-місячною дискваліфікацією, після чого він знову почав робити, те що вмів найкраще, – забивати за Барсу. Інші ж біженці не хотіли ризикувати й більше ніколи не прогулювалися Рамблою, не тамували подих від краси Сагради Фамілії та не пили кави на багатолюдних вулицях столиці Каталонії.
Один з вигнанців, воротар ЖозеІборра прожив довге та щасливе життя в Мексиці, де він навіть працював консулом. Однак найбільше екс-голкіпер запам’ятав зустріч з земляком, яка відбулася 20 серпня 1940 року. «Тоді я обідав з Рамоном. Як справжні каталонці, ми замовили паелью, яку в Мексиці було практично нереально дістати. Потім ми пішли в кав’ярню. Цього дня Рамон поводився якось дивно, він дуже хвилювався та декілька разів розлив каву. Через якусь хвилину він піднявся з-за столу, навіть не допивши до кави та пояснив: «Вибач, але я мушу йти. В мене сьогодні є ще одна дуже важлива справа». З ранкових газет я довідався, куди так поспішав Рамон. Через декілька годин після зустрічі зі мною він увігнав льодоруб в голову Троцького. Так, це був він. Рамон Меркадер».
Кальвет жодним словом не дорікнув гравцям, які залишились в Новому Світі. Він теж, мабуть, так би зробив. Але він мав місію, яку ніхто не міг виконати, крім нього самого. Перед поверненням додому Кальвет заїхав до Парижу, але не для того, щоб помилуватися принадами найромантичнішого міста світу. Сеньйор Росендо відкрив рахунок в одному з банків, на який і поклав 15 000 доларів, без яких Барселона могла б і не вижити. Це було слушне рішення, адже в Іспанії франкісти в будь-який момент могли б накласти свою лапу на касу Барселони. Кальвет, як і інші каталонці, вже не тішив себе ілюзіями. У 1938 році республіканці вже більше не задавалися питанням чи Франко зможе взяти Барселону. Вони знали, що це лише питання часу.
Щодня літаки фашистів бомбардували Барселону, знищуючи чимало архітектурних шедеврів головного міста Каталонії.16 березня 1938 року під час одного з авіанальотів бомба влучила в офіс Барселони. На щастя, в будинку тоді знаходився лише сторож Хосеп Кубельс, який відбувся легким переляком. Не так поталанило архіву та трофеям Барселони. Більшість з них з’їло ненаситне полум’я. Те ж, що вціліло забрав Хосеп. Повернувшись додому, Кубельс згадав про 2,5 тисячі песет, які були заховані в офісі між трубами. Він не вагався жодної секунди та повернувся по гроші. На місці пожежі вже працювали вогнеборці та поліцейські. Хосеп якимось дивом перетнув ці два непрості кордони. Проте найважче чекало на нього попереду. Кубельс почав розбирати завали, розуміючи, що в будь-який момент йому на голову може звалитися частина будинку. Але сторожа це не зупинило. Його хоробрість принесла плоди – Хосеп зумів врятувати гроші.
8 січня 1939 року дубль блаугранас переміг дрібну каталонську команду Мартіненс. Це виявився останній матч в історії республіканської Іспанії. Через 18 днів війська Франко увійшли в Барселону. Невдовзі на стадіон «Лес Кортс», який щасливо пережив війну, приїхав офіцер та кілька солдатів переможців. Там їх вже чекав Кальвет. Росендо не очікував нічого доброго від цієї зустрічі і не помилився. Військові залишились задоволеними побаченим й висловили бажання перетворити стадіон на стоянку для автомобілів. Кальвет спробував переконати офіцера не нищити «Лес Кортс»: «Сеньйор, ми зараз знаходимося в святині, призначеній для культу спорту. Ми її намагалися зберегти під час війни і нам це вдалося. Будь ласка, не руйнуйте її». Офіцер був у хорошому гуморі та послухав Кальвета: «Можете бути спокійні. Ми не збираємось знищувати цю святиню»…
20 листопада 1975 року в магазинах Барселони закінчилось шампанське. Так столиця Каталонії святкувала смерть Франко.
Володимир Войтюк, Football.ua