6 серпня 1936 року. Неподалік від порослого соснами гірського ланцюга Сьєрра де Гвадаррама мчить автомобіль, в якому окрім водія сидять: Хосеп Суньоль, президент Барселони, журналіст Педро Вентура та військовий, що охороняє цих двох VIP-персон. Насправді ця подорож немає жодного відношення до футболу. Суньоль був більше політиком, аніж президентом клубу. Він, як член республіканської лівої партії, вирушив до Мадрида, щоб навести мости з республіканцями в столиці. Виконавши цю місію, Хосеп тепер їде в напрямку Галісії. Напередодні, 5 серпня, Суньоль почув радісну звістку – республіканські війська зайняли Лев’ячий Перевал. Цей стратегічний пункт неподалік від Мадрида постійно переходив з рук в руки. 5 серпня його справді було захоплено республіканцями, але після нічних боїв він знову відійшов до франкістів. Суньоль цього не знав, за що згодом й заплатив страшну ціну. Хосеп міцно притискає до себе шкіряний портфель, в якому лежать 50 000 песет – зарплатня солдат, які захищають республіку. Водій тисне на газ, від чого причеплена до авто саньєра (прапор Каталонії) тріпотить ще дужче.

Суньоль під’їжджає до споруди з моторошною назвою «будиночок смерті». За що ця місцевість здобула таку похмуру славу? Біля цієї хатинки знаходився дуже небезпечний поворот, на якому мало не щотижня перекидалися вантажівки, які везли рибу в Мадрид. За іронією долі, смерть чекала на Суньоля в своєму будиночку. Раптом дорогу каталонцям перекрили кілька солдат. Хосеп привітався з ними: «Віва Республіка!» Проте відповідь була зовсім не та, на яку очікував президент Барселони. Офіцер привітав його римським салютом. Чому Суньоль не впізнав ворожу уніформу? Все дуже просто. Тоді іспанські брати воювали в однаковій уніформі, а тому Хосеп міг легко сплутати республіканців з заколотниками. Каталонець чудово розумів, що тепер в нього серйозні проблеми. Однак він сподівався вийти сухим з води, адже мав дипломатичний імунітет. Суньоль намагався переконати офіцера дати їм дорогу, оскільки він виконував дипломатичну місію. Проте красномовство Хосепа не справило жодного враження на франкіста. Той лише посміхався, наче Чеширський кіт.

Франкіст запросив каталонців пройти з ним в будиночок смерті. Хосеп думав, що там їх пригостять кавою та сигаретами, а потім відпустять. Адже франкісти знають, що таке дипломатичний імунітет і нізащо його не порушать. Однак ніхто не запропонував каталонцям ні першого, ні другого. Коли вони знову вийшли на вулицю, офіцер віддав своїм підлеглим лаконічний наказ: «Сформувати розстрільну команду!» Спочатку солдатам видалося, що їм почулося, оскільки вони теж думали, що каталонських дипломатів ніхто не чіпатиме. Розлючений офіцер, не побачивши ентузіазму на обличчях підлеглих, вигукнув: «Можливо, ви теж хочете приєднатися до четвірки смертників». Солдати хотіли жити, а тому негайно вишикувалися в лінію та приготували рушниці. Суньоль, зрозумівши, що це кінець не опустився до того, щоб благати франкіста відпустити його. Він просто чекав кінця з кам’яним обличчям. Педро Вентура зробив останню спробу вирватись з лап кістлявої: «Я журналіст. Ви відповісте за мою смерть». Ці слова не подіяли на офіцера: «Нам не потрібні журналісти. На полі битви нам стануть в пригоді не писаки, а мужчини, які знають, що робити зі зброєю».

Через кілька секунд військовий піднімає руку вгору – це сигнал для розстрільної команди. Біля будиночку смерті лунають кілька десятків пострілів. Одночасно з залпом з горла президента Барселони вириваються його останні слова: «Віва Республіка! Віва вільна Каталонія!» Наступної миті чотири тіла падають на землю. Солдати затягнули мертвих каталонців в будиночок смерті, щоб тіла не розкладалася під палючим іспанським сонцем. Це були далеко не перші, і, на жаль, не останні жертви кривавої Громадянської війни, в якій брат йшов на брата.

Хосеп Суньоль народився в 1898 році, якраз тоді, коли країна, над якою раніше не заходило сонце, втратила свій імперський статус. Сім’я  Суньолів вважалася однією з найбагатших в Каталонії. Хорхе, батько нашого героя, був головним акціонером найбільшого в Іспанії цукрового заводу. Також Суньолі мали велику вагу в каталонській політиці. Дядько Хосепа Ідлефонс був одним з локомотивів, які намагалися відчепити каталонський вагон від іспанського поїзда, що, за його ж словами, їхав в нікуди. Батько бачив в синові спадкоємця своєї імперії. Хосеп закінчив юридичний факультет, але серце до бізнесу в нього не лежало. А ось політика – зовсім інша справа. Першим політичним виступом Суньоля стало те, що він в 1925 році записався в сосіос Барселони, на яку мав чималенький зуб диктатор Мігель Прімо де Рівера. Він називав себе великим патріотом Іспанії, а тому ненавидів Каталонію, яка постійно хотіла відділитися від старшого брата.

Прімо де Рівера по праву вважався одним з найексцентричніших іспанських політиків. Якось він закурив в театрі, біля таблички з написом: «Палити заборонено», коли якась пані, яка не знала диктатора в обличчя, обурилася цим вчинком порядного, на перший погляд, мужчини, він встав з сигарою в руці та прокричав: «Сьогодні ввечері всі можуть палити!» Мігель міг тижнями працювати, як віл, а потім на декілька днів щезнути, танцюючи, випиваючи та займаючись сексом з циганками в найбідніших кварталах Мадрида. Інколи Прімо де Рівера прикидався Гаруном ар-Рашидом: вдягнувшись в якесь дрантя, він робив нічний обхід столичними барами, щоб довідатись, про що говорять прості смертні. Повернувшись зранку, ледве стоячи на ногах, він наказував засадити за ґрати чиновників, яких найбільше лаяли бідняки. Однак протверезівши, Мігель змінював гнів на милість. До Каталонії та ФК Барселона диктатор ніколи не був настільки милосердним.

14 червня 1925 року на стадіоні «Лес Кортс» вболівальники FCB освистали гімн Іспанії. Про цей інцидент негайно доповіли диктатору, який вирішив жорстоко покарати ненависних каталонців. Він на півроку закрив стадіон, на цей же період призупинилася активність Барселони (як клубу, так і команди), а директори блаугранас заплатили величезні штрафи в казну держави. Відтоді на «Лес Кортс» заборонили приносити прапори Каталонії, спікеру на стадіоні не дозволялося звертатися до вболівальників каталонською, а всі сосіос обов’язково реєструвалися в поліції. Очевидно, що в такій непростій ситуації вступ Суньоля до лав Барселони був дуже відважним кроком. Однак Хосеп просто не міг вчинити по-іншому. Як каталонець, він прагнув бачити свою батьківщину незалежною від столиці та не хотів миритися з диктатурою, яка прагнула знищити все дороге Суньолю.

Хосеп не поділяв традиційних поглядів місцевих політиків, а тому разом з багатьма іншими барселонськими багатіями пішов наліво: Суньоль став одним з найвпливовіших учасників каталонського руху Accio Catala. Наш герой разом з братами по духу виступав за збереження унікальної місцевої культури, одним з головних символів якої була Барселона. В 1928 році Хосеп очолює Асоційовану федерацію футбольних клубів Каталонії, тоді ж він стає членом правління FCB. Також Суньоль спробував себе на журналістській ниві. Він намагався писати про футбол, однак це в нього не дуже виходило. Хосеп починав статтю про успіхи Барселони, а потім його заносило на політичні теми, в яких він орієнтувався значно краще, ніж в футболі. В 1929 році вся Барселона видихнула з полегшенням – Прімо де Рівера переоцінив власні сили і змушений був покинути свій трон. Ця історія, на перший погляд, скидається на вигадку, але якщо зважити на оригінальність диктатора, то всі сумніви розвіюються. Якось, прокинувшись в обід після чергового загулу, Прімо де Рівера розіслав по всіх гарнізонах Іспанії телеграми, в яких заявив, що піде у відставку, якщо офіцери висловиться проти нього. Військових не довелося просити двічі. Диктатор, намагаючись зберегти хорошу міну при поганій грі, випустив своє останнє комюніке, де зазначив: «Я не прощаюся, я просто вирішив дещо відпочити після 2326 днів постійної безперервної праці на благо Іспанії». Відпустка для Прімо де Рівери закінчилася набагато швидше, ніж він очікував. Через кілька місяців після своєї відставки екс-диктатор помер в одному з найбідніших паризьких готелів, священик встиг відпустити йому всі гріхи. Розповідають, що незадовго до того, як Прімо де Рівера отримав останнє причастя, він повернувся з борделю.

В 1930 році Суньоль заснував власну газету «La Rambla». Він, як і інші каталонські політики, розумів, що в Каталонії футбол – опіум для народу. Тоді маси хотіли товкти пики вболівальникам команд-суперників, а ось думки про революцію їх зовсім не збуджували. Хосеп спробував усунути цей «недолік» каталонців. Він знав, що шлях до сердець кулес лежить через футбол. Половина статей в «La Rambla» розповідала про спортивне життя в Каталонії, інша ж стосувалася політики. З цією газетою пов’язана традиція, якої й дотепер дотримуються вболівальники Барселони. Коли Суньоль започаткував «La Rambla», він віддав розпорядження встановити неподалік від редакції газети великий щит, завдяки якому кулес могли дізнатися результат виїзного матчу улюбленої команди. Там можна було як відсвяткувати тріумф блаугранас, так і запити гіркоту поразки. За більше ніж 80 років нічого не змінилося. Кулес продовжують збиратися на початку легендарної вулиці Рамбла, щоб відзначити перемогу Барселони в чемпіонаті Іспанії, Кубку короля чи Лізі чемпіонів. 

Слоганом своєї газети Суньоль обрав «Спорт та громадянство» Він так обґрунтовував свою позицію: «Коли я говорю про спорт – я говорю про змагання, ентузіазм і оптимізм боротьби молодості. Коли я говорю про політику – я говорю про каталонську цивілізацію, лібералізм, демократію та духовну єдність». Незважаючи на те, що головний ворог Барселони відійшов в кращий світ, команда переживала вкрай непрості часи. В 1929 році світова економіка впала в Велику депресію, з якою не могли нічого вдіяти навіть найзаможніші країни світу. Крах Нью-Йоркської біржі завдав нокаутуючого удару батьку Барселони Жоану Гамперу. До 1929 року швейцарець вдало вкладав гроші та думав, що вже забезпечив собі щасливу старість. Однак не так сталося, як гадалося. В 1929 році його досвід гри на біржі не мав жодного значення. Гампер залишився біля розбитого корита та покінчив життя самогубством.

Фінанси Барси теж співали романси. Блаугранас довелося туго затягувати паски. Купі чиновників вказали на двері. Це, звичайно ж, було навіть на краще. Та, на жаль, цими кроками керівництво команди не обмежилось. З метою економії деяких кращих гравців перевели в дубль. Начальство пояснило їм свої дії тим, що вони вже занадто старі, а в футболі роки це не – багатство. Мадридський Реал, на відміну від каталонців, не заглядав у паспорт і через кілька тижнів після того, як Пепе Самітьєра посадили на лаву, він вже сяяв в складі королівського клубу. До речі, вік аж ніяк не позначилися на його бойовій формі: невдовзі Барселона відчула на своїй шкурі силу укусу старого вовка.

Політична ситуація в місті теж не сприяла спортивним досягненням блаугранас. Ліві постійно вигравали місцеві вибори, що лише посилювало їхню конфронтацію з консервативними націоналістами та поміркованими республіканцями, що боялися революції, як чорт ладану. Тепер збувалася мрія Суньоля: політика ставала опіумом для народу, а ось футбол втрачав свій сакральний статус. Число сосіос зменшувалося не по днях а по годинах. Велика депресія зачепила й пересічних каталонців, які тепер переймалися не тим, як знайти зайвий квиток, а шукали відповідь на значно важливіше питання – «як прогодувати сім’ю?» Ті ж, кому пощастило не втратити роботу, не могли собі дозволити зайвих розваг, для них на рахунку була кожна песета. До того ж, заворушення на вулицях та протистояння в парламенті сильніше притягували плебс, ніж баталії на «Лес Кортс».

Влітку 1931 року Суньоль потрапив в парламент Іспанії від лівої партії Esquerra Republicana de Catalunya. Наступного року Каталонія отримала купу привілеїв від молодої Республіки. Ця територія тепер значно більше залежала від місцевої влади, ніж від столичної. Також на початку 1930-х великі люди з Мадрида не мали нічого проти каталонської мови та культури. Попри великі успіхи Esquerra, де вона мала підтримку мало не половини виборців, в FCB cправи Суньоля йшли зовсім не так добре, як би йому цього хотілося. На відміну від лівого електорату, в Барселоні переважали консервативні погляди, яким не подобалося, що Хосеп і Ко хочуть не лише змусити блаугранас повернути наліво, а й привласнити собі всю багаторічну історію команди. В деяких з каталонських газет час від часу з’являлися статті, які обвинувачували лівих в тому, що вони хочуть зробити міні-революцію в клубі. Суньолю теж не бракувало красномовства. Кишенькова газета партії Еsquerra «La Humanitat» написала все, що вона думає про консерваторів та закликала сосіос ні в якому разі не голосувати за людей, які заплямували свою репутацією співпрацею з Lliga Regionalista (права каталонська партія). Консерватори, на відміну від лівих, не опустилися до безпідставних образ та дали гідну відсіч Еsquerra: «Можливо, серед членів правління Барселони є й ті, хто симпатизує Lliga Regionalista, але це аж ніяк не позначається на їхній роботі на благо нашого клубу, який є аполітичним та завжди відстоюватиме інтереси усіх каталонців».

В жовтні 1934 року в Каталонії трапилося повстання, внаслідок якого до влади прийшов Люїс Компаніс. Він проголосив створення каталонської держави всередині  федеральної республіки Іспанії. Природно, що Мадрид не міг дивитися крізь пальці на ці витівки молодшого брата. Невдовзі Компаніса запроторили за ґрати. Придушення повстання обійшлося практично без людських жертв, чого не скажеш про повстання астурійських шахтарів, яке втопив у крові тоді ще мало кому відомий Франсіско Франко. В липні 1935 року Суньоль став президентом Барселони. В своїй першій промові на новій посаді Хосеп зазначив: «Я зроблю все від мене залежне, щоб моя політична діяльність не мала негативного впливу на клуб». На жаль, говорити простіше, ніж робити. Після приходу до влади в клубі він перетворився на маріонетку лівих, що крутили ним направо і наліво. Ці недолугі політики втягнули Барселону в Громадянську війну, внаслідок якої команда могла назавжди канути в Лету.

Якщо забути про політику, Суньоль мав лише одне важливе досягнення на посаді президента Барси. Він пообіцяв та повернув в клуб «старого» Пепе Самітьєра. Як це йому вдалося? Все дуже просто. Хосеп запропонував Самітьєру більшу зарплатню, ніж в Реалі. Хрусткі папірці допомогли Самі забути старі образи. На початку 1936 року заповнений вщерть «Лес Кортс» вітав свого кумира. Пепе не розчарував публіку та вразив ворота чехословацького СК Жиденіце. В червні 1936 року Суньоль міг взяти свій перший трофей – кубок Президента Республіки, але йому на заваді став Замора, який своїм феноменальним сейвом поховав надії Барси на титул. Після фінального свистка Суньоль дав коротке інтерв’ю: «Сьогодні переміг Мадрид, хоча могла тріумфувати й Барселона. Їм вдалося швидко забити два м’ячі, ми весь матч атакували, але мадридці дуже добре захищалися. Сподіваюся, що наступного року Фортуна буде на нашому боці». На жаль, через місяць розпочнеться Громадянська війна і Суньоль більше не побачить великих перемог улюбленої Барселони.

30 липня 1936 року Хосеп взяв участь в своєму останньому засіданні правління клубу. Через декілька днів він вирушив в свою останню подорож до Мадриду. Деякі історики Барси пишуть, що ті 50 тисяч песет, які згадувалися на початку статті, повинні були переконати керівництво Ов’єдо відпустити Ісідро Лангару в Барселону. Однак в це дуже важко повірити. Навіть заради одного з кращих футболістів в історії іспанського футболу Суньоль не погодився б вирушити в настільки небезпечну подорож. Шанси на те, що Хосеп залишися б живим після такої смертельної одіссеї, були близькими до нуля. Президенту Барси довелося б перетнути лінію фронту неподалік від Гвадаррами, потім на нього чекали сотні кілометрів ворожої території і, навіть досягнувши підконтрольної республіці Астурії, він не міг дозволити собі розслабитись. Справа в тому, що Ов’єдо, в якому мешкав Лангара, опинилося в лапах зрадника полковника Аранди, який сподівався протриматись в місті до приходу товаришів по зброї. Якщо б Суньоль якимось дивом подолав би усі ці кола пекла, чи були у нього шанси вціліти на зворотній дорозі? Мабуть, відповідь очевидна.

За часів правління Франко ніхто не ризикував згадувати ім’я Суньоля. Однак і після смерті каудільо керівництво Барселони чомусь теж не хотіло ворушити минуле. На 50-ту річницю з дня смерті Хосепа ніхто з офіційних осіб FCB не обмовився про нього жодним словом. Лише через 10 років під тиском громадськості президент Хосеп Луїс Нуньєс вирішив вшанувати пам’ять одного зі своїх попередників. Хоча й тут не обійшлося без проколів. Під час кубку Гампера брошуру про життя Суньоля роздали вболівальникам на «Камп Ноу» лише на другий день турніру, оскільки в перший про неї просто забули. Хвилину ж мовчання за екс-президентом вболівальники блаугранас перервали вже на 30-й секунді, а ось коли в 1997 році загинув в автокатастрофі лідер boixos nois (ультрас FCB) Серхіо Сото, кулес чемно промовчали всі 60 секунд, навіть попри його кримінальне минуле. На жаль, в 1996 році більшість фанатів Барси ніколи не чули про Хосепа Суньоля, який міг би стати одним з найуспішніших президентів в історії Барселони, якщо б не війна…

Далі буде…

Читайте І частину і II частину матеріалу на Football.ua.