Отто Хардер: Легенда Гамбурга і комендант концтабору. Частина ІІ
Замість того, щоб насолоджуватися спокійним життям на пенсії, Тулл купився на обіцянки Гітлера. Як солдат, котрий брав участь в Першій світовій війні, Хардер хотів взяти реванш за принизливий Версальський мир. Тому в 1932 році форвард вступив в NSDAP, а через рік в СС. "Цим вчинком Тулл довів, що він справжній патріот, на якого Рейх завжди може розраховувати", – писала офіційна нацистська біографія Хардера, видана в 1942 році. Отто вважав себе не просто атлетом, а вояком, який, граючи в футбол, також служив Німеччині.
Тому перехід в нацистський табір був для Хардера цілком логічним. 24 серпня 1939 року Отто запропонували роботу охоронцем в концтаборі Заксенгаузен. Він намагався відмовитися від цієї сумнівної честі: "Як сержанта, який під час Першої світової війни був нагороджений Залізним хрестом, мене не цікавить служба в концтаборі. Я хочу потрапити туди, де буду більш корисним Рейху, на фронт. Можливо, Ви думаєте, що вік завадить мені захищати Вітчизну. Але це не так, я в чудовій фізичній формі і на фронті буду більш корисним, ніж в концтаборі", – писав Хардер начальству на початку осені 1939 року. Тулл відправив кілька таких листів. Проте йому завжди приходили відмови.
В листопаді 1939 Тулла перевели в гамбурзький концтабір Ноєнгамме. Через кілька місяців Отто пішов на підвищення – він увійшов до складу адміністрації табору. Мабуть, Хардер працював, не покладаючи рук. І така активність швидко дала свої плоди. 30 листопада 1944 року Отто став комендантом концтабору Ганновер-Алем. "Я ніколи не любив свою роботу в Ганновері. Це було зовсім не моє. Я мав занадто добре серце, щоб як слід виконувати свої посадові обов’язки", – розповідав Тулл.
В’язні в Алемі були в переважній більшості євреями з лодзинського гетто. Коли нацисти розгромили гетто, то всіх його мешканців відправили в Освенцім. Після швидкого сортування той, хто не міг працювати залишився, в цьому пеклі на Землі. Щоправда, ненадовго. В крематоріях їх перетворили на попіл, який згодом став добривом на полях порядних німецьких бюргерів. Тих же, кому пощастило більше, відправили в Ганновер-Алем. Хоча це ще питання, хто з них був більшим щасливчиком. 10 квітня 1945 року американські солдати звільнили полонених концтабору. Після кількох місяців ретельних пошуків британці нарешті спіймали Тулла.
16 квітня 1947 році в Гамбурзі розпочався судовий процес над Хардером. Його звинувачували у вбивстві 373 в’язнів. Полонений Файлович, який водночас виконував функції лікаря в Ганновер-Алемі зазначив: "Зі стовідсотковою впевненістю я можу сказати, що причиною смерті багатьох бранців стали жорстокі побої. Як лікар я часто оглядав трупи. В них були проломлені черепи та грудні клітки, а також зламані руки і плечі". Десятки в’язнів, якими опікувався "добрий" комендант, померли від голоду. "На сніданок полоненим давали півкілограмову буханку хліба, яка ділилася на 17-х осіб. Інколи їм навіть давали каву.
Однак вона була настільки погана, що її практично ніхто не хотів пити. Але через постійну нестачу води, полоненим часто доводилось пити цю так звану "каву". Ті ж, кому цей нектар не ліз до рота, вмивалися цією кавою або ж мили нею підлогу. На обід бранці отримували майже літр капустяного супу, а ввечері після 12 годин каторжної праці, буханку хліба на 6-х людей та 250 грам маргарину, який ділився на 25 полонених", – згадував один з полонених, якому пощастило вижити в цих жахливих умовах. Хардер не погодився з цими свідченнями: "Євреї отримували достатньо їжі. Так, в 1945 році вони діставали в три рази більше м’яса, ніж німецьке громадянське населення. Чому ж вони помирали? Внутрішні органи полонених були ослаблені жахливою їжею, яку вони їли в своїх гетто. І вони не могли перетравлювати добрі та поживні продукти в таборі".
Медичне обслуговування в концтаборі, яким завідував Хардер, не витримувало жодної критики. Кілька бараків Ганновер-Алема утворювали "лікарню". Там в одній койці часто лежало кілька пацієнтів. Шпиталь не мав жодних хірургічних інструментів, тому операції проводилося тим, що опинилося під рукою. Зазвичай, простими ножами, які брали на кухні. Не дивно, що через таку антисанітарію пацієнти мерли як мухи. Коли Хардеру закинули: "Чому Ви не лікував людей, які помирали від голоду?", той, як завжди, спробував себе вибілити: "Мене б звинуватили в саботажі та розстріляли. В лікарні могли лежати ті, хто нагадував живий труп або ж ті, в кого температура сягала не менше 38 градусів".
Дістати уявлення про те, наскільки вичерпаними були в’язні концтабору, можна ознайомившись з їхнім розпорядком дня. "О 3:30 нас будили. Потім до 5 ранку ми мали покинути наші ліжка. Ті, хто не міг встати діставали кілька десятків ударів кийками. О 5:15 ми вечеряли, а через 15 хвилин шикувалися на плацу. Ми працювали з 6 до 12:30. Потім ми мали обідню перерву. З 13:30 до 18:00 на нас знову чекала важка праця. Ті, хто заступав на нічну зміну гарували з 13:30 до 7 ранку. Після вечірньої переклички полонені мали вільний час до 21 години, коли вимикали світло", – згадував в’язень № 78 536 концтабору Ганновер-Алем. Комендант Отто стверджував, що, незважаючи на важкий розпорядок дня, він завжди ставився до полонених, як до своїх дітей.
В ці слова Хардера зовсім не віриться. Якщо він і був батьком для своїх бранців, то хіба що татом-маніяком. За погане прибирання бараку, відсутність під час шикування, неналежне виконання роботи – полонені отримували від 15 до 50 ударів кийком. Після цієї екзекуції багато в’язнів помирало. У наглядачів Ганновер-Алема процвітала моторошна практика – схиляння бранців до самогубства. Як згадували полонені, Отто та його посіпаки часто зверталися до них: "Іди та вбий себе, таким чином ти нам суттєво полегшиш роботу". Бранці погоджувались на таку страшну пропозицію. Вони воліли миттєво померти, ніж місяцями страждати від побоїв та голоду. Винахідливі охоронці концтабору придумали оригінальну муку. Вони наказували полоненим запхати шланг до рота і потім відкривали кран на повну потужність. Полонені часто захлиналися водою.
В судовому вироку сказано: "Умови в Ганновер-Алемі були жахливими навіть на фоні інших німецьких фабрик смерті". У Хардера існувала своя думка з цього приводу. "В нас все було гаразд. Я б назвав свій табір зразковим". Хардер мав солідних захисників. На його сторону став Пеко Баувенс, ексарбітр та майбутній президент Німецького футбольного союзу: "Я не вірю в усі ці наклепи, які зводять на Отто. Під час своєї футбольної кар’єри він завжди був взірцем для наслідування. Навіть в найважчій та найвідповідальнішій грі він не вдавався до підлих прийомів заради перемоги. Отто – справжній лицар".
Під час суду Тулл вдавав з себе трьох мавпочок, які нічого не бачили, нічого не чули і нічого не скажуть. "Звичайно, я визнаю, що під час мого керівництва табором там траплялися деякі інциденти та сварки. Але ж я мусив підтримувати дисципліну. Щодо тих звірств, про які розповідали свідки, я нічого про це не знав. Вони глибоко мене вразили, я ледь не втратив дар мови. Якби мені це стало відомо, я б одразу покарав винних охоронців та відновив справедливість. Я часто купував м’ячі полоненим, а по неділях ми влаштовували футбольні матчі. В них брали участь ті бранці, які працювали на кухні, в пральні чи в госпіталі. Вони перебували в хорошій фізичній формі та могли грати в футбол".
Природно, що судді не повірили цим словам Отто. "Він був комендантом концтабору. Тортури не могли відбуватися без його відома". Хардеру дали 15 років за ґратами. Якби не футбольна кар’єра, йому б світив смертний вирок. Колишня слава допомогла Отто набагато швидше опинитися на волі. З 15 років він відсидів лише неповних п’ять. Свобода стала найкращим подарунком для Тулла на Різдво 1951 року. Коли в лютому 1952 Отто вперше після тривалої паузи відвідав матч Гамбурга, диктор закликав трибуни привітати легенду клубу. Вболівальників не довелося просити двічі. На жаль, в людей вкотре виявилась погана пам’ять. Офіційні історики Гамбурга зробили Тулла просто спортсменом, а коричневе минуле намагалися не згадувати. Отто зробили жертвою репресій, під які попав весь німецький народ, внаслідок поразки в Другій світовій війні.
4 березня 1956 року Отто постав перед небесним судом. Його труну накрили гігантським прапором Гамбурга, а 73 юних члени HSV влаштували почесну варту біля його тіла. Одна з місцевих газет вийшла з некрологом, в якому стверджувалося, що: "Отто завжди був хорошим другом та вірним товаришем". У 1974 році Хардер ледь не спричинив ще один гучний скандал. Напередодні домашнього мундіалю в Гамбурзі видали брошуру, присвячену легендам клубу. Там був чемпіон світу 1954 року Йозеф Позіпаль та Уве Зеелер. Автор брошури стверджував, що молодь має брати з них приклад. На перший погляд в цьому немає нічого поганого. Але, крім згаданого дуету, ще одним кумиром для наслідування автор назвав Отто Хардера. На щастя, після того як брошура була видрукувана 100 000-м накладом, хтось звернув увагу, що присутність в ній "справжнього арійця" Тулла небажана. Тому працівники Гамбурга протягом цілого дня виривали нещасливу 13 сторінку, на якій зачаївся Хардер.