Кривава корида. Частина ІV. Барселона
ВІЙНА
Однією з багатьох жертв кремлівської пропаганди став геніальний англійський письменник Джордж Орвелл. Начитавшись лівої преси, він поїхав в Іспанію, щоб допомогти своїм іберійським братам в скрутну хвилину. Там він миттєво зрозумів, що Громадянська війна виявилась зовсім не такою, як її, танцюючи під кремлівську дудку, описували деякі видання. Приклад Орвелла вкотре підтвердив аксіому булгаковського професора Преображенського: "Ніколи не читайте перед обідом радянських газет".
Але нема зле, щоб не вийшло на добре. З-під пера Орвелла вийшла одна з найбільш правдивих книг про Громадянську війну в Іспанії. Процитуємо ж кілька вражаючих епізодів з "Данини Каталонії".
"На другий день перебування у казармах ми розпочали займатися тим, що називалось "інструктаж". Із самого початку запанував жахливий хаос. Новобранцями найчастіше були хлопці років шістнадцяти-сімнадцяти, які вийшли з нетрів Барселони й були охоплені революційним запалом. Батьки приводили на військову службу п’ятнадцятирічних хлопчаків і, не криючись, робили це заради десяти песет денної плати бійця війська ополченців. А ще заради хліба, якого ополченці мали вдосталь і могли тишком-нишком принести додому батькам. Проте вони не мали жодного уявлення про те, що насправді означає війна. Неможливо було змусити їх бодай вишикуватись у шеренгу. Про дисципліну тут взагалі не йшлося. Якщо комусь не подобався наказ, він просто виходив і сварився з офіцером…
Центурія – погано тренований натовп, основну масу якого становили хлопці-підлітки. Час від часу серед ополченців траплялися хлопчики одинадцяти-дванадцяти років, переважно то були біженці з фашистської території, яких призвали до лав повстанської армії, оскільки це був найкращих спосіб забезпечити їх засобами для існування. Зазвичай їм доручали легку роботу в тилу, проте іноді вони примудрялись потрапити й на передову, де ставали для всіх реальною небезпекою. Пам’ятаю, якось таке мале хлоп’я, просто так, заради сміху, кинуло у багаття ручну гранату. Щойно ми дісталися передової, мене призначили капралом, чи cabo, як казали самі іспанці. У моєму підпорядкуванні було дванадцять чоловік. Не солодко мені тоді велося, особливо спочатку, геть не солодко. На початку майже неможливо було належним чином охороняти табір вночі. Нещасних дітей моєї групи можна було підняти, лише витягуючи їх з окопа просто за ноги, і щойно ви поверталися до них спиною, вони залишали пост і прослизали назад в укриття. Або ще гірше – незважаючи на страшний холод, засинали, стоячи в окопі. На наше щастя, ворог був абсолютно безініціативним. Були ночі, коли я був певен – двадцять бойскаутів з пневматичними пістолетами чи дівчатка-скаути, озброєні тенісними ракетками, могли б легко захопити наші позиції…
А тим часом зелені новоприбулі не отримували пристойного вишколу, який хоч якось міг їм стати у пригоді. Мені повідомили, що іноземцям зовсім не обов’язково брати участь в "інструктажі" (я помітив, що іспанці наївно вірили, нібито іноземці більше тямлять у військових справах, ніж вони), але я, звичайно, пішов з іншими. Мені дуже кортіло дізнатися, як працює кулемет, з цією зброєю мені ніколи не доводилось мати справи. Я був розчарований, адже нам нічогісінько не розповіли про поводження зі зброєю. Так званий інструктаж обмежувався звичайним дурнуватим шикуванням на плацу, вивченням застарілих та нікому не потрібних речей, як-от поворот ліворуч, поворот праворуч, марширування у колоні по троє, і різної дурні, яку я засвоїв ще у п’ятнадцятирічному віці. Що тут скажеш – то була просто відмінна підготовка до бою партизанської армії. Абсолютно очевидно, що якщо на підготовку солдата є лише декілька днів, то його слід навчити знаходити укриття чи схрон, просуватися відкритою місцевістю, стояти на варті, зводити бруствер, а надто користуватися наявною зброєю. А оцю зграйку охочих до бою хлопчаків, яких буквально за декілька днів кинуть на передову, не навчили бодай стріляти з гвинтівки чи висмикувати з гранати чеку".
БАРСЕЛОНА
В липні 1936 року тренер блаугранас Патрік О’Коннелл насолоджувався відпусткою та думав, як посадити Барселону на залізний іспанський трон. Однак, купивши ранкову газету та затягнувшись сигарою, він зрозумів, що ці мрії доведеться відкласти на невизначений термін. В Іспанії генерали підняли заколот, який згодом переріс в жахливу братовбивчу війну. Каталонці теж махнули рукою на свого керманича і надіслали йому листа, суть якого була приблизно такою: "Можеш не повертатись. Ми тебе зрозуміємо". Але дон Патрісіо (так його називали в Іспанії), прочитавши цього листа, розійшовся не на жарт. Він випив пляшку віскі та роздер ненависний папір. "Я бачу, вони мене погано знають. Я ж капітан корабля і не можу, наче щур, першим покинути судно. До того ж, я ірландець. Щоб мене зупинила якась війна? Це нечувано!" Патрік купив квиток на найближчий пароплав до Іспанії та вирушив на Піренеї, охоплені полум’ям Громадянської війни.
О’Коннелл мав за плечима чудову кар’єру гравця та тренера. Він "дослужився" до капітана збірної Ірландії та на футбольному полі виділявся в першу чергу своїми бійцівськими якостями. Патрік ніколи не здавався та бився за перемогу до фінального свистка. Так, 14 березня 1914 року в першому таймі матчу проти збірної Шотландії капітан збірної Ірландії зламав руку, однак він на це не зважав. О’Коннелл не міг підвести своїх товаришів (замінами тоді і не пахло) та вийшов на другу половину матчу з перебинтованою кінцівкою. Подвиг Патріка допоміг хоробрим ірландським серцям на зубах вигризти нічию в цьому принциповому протистоянні.
Щоправда, головні досягнення прийшли до дона Патрісіо на тренерській лаві в Іспанії. Ірландець привів Бетіс до чемпіонства в сезоні 1934/35 (це був перший та наразі останній титул подібного масштабу в історії зелено-білих). Після настільки вдалого полювання за Патріком вишикувалася величезна черга багатих купців. Найбільш переконливими виявилися каталонці, які зробили О’Коннеллу казкову пропозицію. Керівництво блаугранас сподівалося, що знайшло в його особі хорошу заміну Ференцу Платко, якому, після невдалого сезону, вказали на двері. І воно не помилилося.
Хоча з серйозними титулами не склалося, проте О’Коннелл зумів досягнути набагато більшого – він врятував Барселону. Але давайте не будемо бігти попереду паровоза. В своєму дебютному сезоні Патрік вивів блаугранас в фінал кубка Президента Республіки, який обов’язково поповнив б скарбничку трофеїв Барси, якби не божественна гра воротаря Реала Рікардо Замори. О’Коннелл сподівався в наступному році показати мадридцям, хто в Іспанії господар, але, як то кажуть, завтра була війна.
Ще одним із спасителів клубу в найважчий період його історії став Анхель Мур, який відповідав за стан газону стадіону "Лес Кортс". Він опинився в Барселоні випадково. Якось скаута блаугранас занесло на святкування дня спорту в одному з військових полків міста. В одному з забігів, що відбувалися в рамках цього заходу, взяли участь й кілька найшвидших гравців Барселони. Яким же було здивування скаута, коли знаних атлетів залишив з носом якийсь новобранець, котрий випередив спортсменів на кілька секунд. Скаут вирішив, що з Мура будуть люди та "відмазав" його від армії. Попри основну роботу, Анхель не забував підтримувати себе в формі. В одному з інтерв’ю, яке Мур дав автору однієї з кращих книг про історію Барселони Джиммі Бьорнсу, він зазначив: "19 липня, в той трагічний день, коли розпочалася війна, я ретельно готувався до забігу на дистанції три кілометри з перешкодами в рамках Всесвітньої народної олімпіади. Змагання в Барселоні мали стати нашою відповіддю на фашистські ігри в Берліні. Однак того дня повсюди лунали постріли і забіг анулювали. Містом бігали натовпи людей з пістолетами та гвинтівками. Але мене це тоді не дуже цікавило. Я в першу чергу був спортсменом, а про політику не мав зеленого поняття. На жаль, невдовзі я зрозумів, що події 19 липня виявились лише квіточками. Тепер мені довелося думати про те, як вижити, а не про непотрібні забіги".
Правління Барселони теж не могло сидіти, склавши руки. Достроково повернувшись з відпусток, президент Суньоль та його колеги без роздумів стали на бік республіканців та прихильників каталонського націоналізму. Функціонери розуміли, що заколот військових ставить під велике питання діяльність клубу, який вважався символом Каталонії. Тоді ж з’явилося багато бажаючих, які хотіли проковтнути ласий шматок – "Лес Кортс". Цим захланним революціонерам полегшувало завдання й те, що стадіон знаходився на околиці Барселони. На цьому позачерговому засіданні правління блаугранас зробило кілька важливих кроків, які допомогли клубу залишитись на плаву. З метою економії фінансів уругвайцю Фернандесу порекомендували не повертатися в Барселону. Його не потрібно було просити двічі, адже він не мав в своїх жилах ані ірландської крові, ані найменшого бажання їхати до залитої кров’ю країни. Також клуб анулював трансфер земляка Фернандеса Рауля Вільябли та розірвав контракт із ще одним легіонером Барси – угорцем Беркешші. Мадяр не тримав на це зла на клуб, оскільки розумів, що цим вчинком йому зробили величезну послугу.
Правління вирішило, що команда буде продовжувати брати участь в змаганнях хоча б на регіональному рівні. Проте клубні боси розуміли, що в умовах війни напрочуд складно щось прогнозувати. З початком громадянки Іспанію поділили на кілька сфер впливу, які опинилися під республіканцями чи франкістами. Інколи протягом кількох годин один і той самий населений пункт декілька разів переходив з рук в руки. Як це часто буває, війна збирала свій кривавий врожай навіть серед тих, хто абсолютно не цікавився політикою. Випадок вирішував – помирати через багато років у теплому ліжку, чи вирушити в незаплановану подорож човном Харона негайно. Однією з багатьох невинних жертв війни ледь не стала головна тогочасна зірка Барселони Пепе Самітьєр. В липні 1936 року він вирішив провести відпустку в Мадриді. Коли за декілька днів у столиці розпочалися вуличні бої, червоні схопили Самітьєра. На перший погляд, зовсім не зрозуміло, чому Пепе заарештували, адже лише за кілька місяців до кривавих подій липня 1936 його вітали в Барселоні, як героя всієї Каталонії. Але не всі любили Пепе. Справа в тому, що він ніколи не позиціонував себе як прихильник незалежності Каталонії. Також, на думку республіканців, одним з найбільших грішків Самітьєра було те, що генерал Франко вважав його найкращим футболістом Іспанії.
На жаль, подробиці захоплення та втечі Пепе з рук червоних залишаються не до кінця з’ясованими. Найбільше на цю тему писала новонароджена газета Marca, батьками-засновниками якої стали франкісти. В ті часи це видання мало на меті не так розповідати про спорт, як наставляти лівих на шлях істинний, яким вели країну націоналісти. Маrca так описувала порятунок Пепе: "Самітьєр декілька тижнів після початку війни переховувався від червоних, постійно міняючи укриття. Однак зрештою вони дісталися до нього. Пепе посадили в камеру на хліб і воду. Але, коли він вже готувався до найгіршого, футболіста відпустили. Самітьєр, не бажаючи більше гратися з вогнем, покинув Іспанію на військовому судні, яке прямувало до берегів Франції. Потрапивши до Ніцци він нагадував живого мерця, адже Пепе багато днів не мав навіть крихти в роті. З одягу модник Самітьєр мав лише два костюми. В Ніцці він зустрів ще одну жертву кривавих республіканців – Рікардо Замору".
Зранку 15 серпня 1936 року Анхель Мур, який поливав газон на "Лес Кортс", побачив як група людей приклеїла щось біля входу на стадіон. Дочекавшись, коли невідомі підуть, Анхель побіг подивитися, що вони причепили. Те, що він прочитав, не додало йому оптимізму. На невеличких плакатах красувалися такі написи: "Наша перемога близько! Скоро футбольний клуб Барселона стане власністю СNT (національна конфедерація праці, яка складалася в основному з анархістів)". Розуміючи, що не можна гаяти ні хвилини, Анхель зателефонував секретарю Барселони Кальвету і розповів про наполеонівські плани анархістів. Сеньйор Росендо усвідомлював масштаб загрози, яка нависла над улюбленим клубом. Після того, як заколот військових провалився в Барселоні, влада в місті перейшла до рук робітничих комітетів. Однією з перших жертв пролетаріату став Еспаньйол. "Папуги" постраждали за свою антикаталонську позицію. Барсу при великому бажанні аж ніяк не можна було звинуватити в симпатіях до франкістів, а тому на перший погляд команда могла спати спокійно.
Проте Кальвет розумів, що це зовсім не так. Політика — політикою, але анархісти були не проти накласти свою лапу на чималеньку казну клубу. Також вони сподівалися поповнити лави CNT численними сосіос. Очевидно, що Барселоні під владою робочих не світило нічого хорошого, адже його зовсім не цікавив футбол. Вони займалися значно важливішими справами – організовували світову революцію. Припертий до стінки, Кальвет знайшов в цій програшній позиції геніальний хід конем: він організував свій робітничий комітет. 20 серпня речник новоствореного комітету зазначив: "Ми взяли клуб під своє крило, оскільки, зважаючи на революційний час, в який ми живемо, команда не може залишатися осторонь від того, що відбувається в країні. Ми хочемо, щоб FCB працював на благо спорту, як це було впродовж всієї історії клубу. Відтепер ми будемо функціонувати на підставі нового статуту, який допоможе нам придушити фашистське повстання".
Насправді Барселона просто змінила вивіску, а членами робітничого комітету стали, зокрема, Кальвет та Мур. Цей геніальний план врятував клуб від анархістів та створив в червоних враження, що команда тепер теж будує з ними світле майбутнє. Через два місяці комітет підсилили три екс-президенти клубу, які мали представляти в ньому інтереси сосіос. Всі члени цього органу одноголосно прийняли рішення, що Барселона повинна грати в футбол так довго, наскільки це буде можливо і за будь-яку ціну уникати політичних протистоянь, які можуть мати фатальні наслідки для майбутнього команди. До кінця 1936 року ширма робітничого комітету робила дива. Попри військові дії, розстріли та численні затримання, блаугранас грали в футбол, як ні в чому не бувало. Хоча іншим командам було непереливки. Під час першого року Громадянської війни до участі в чемпіонаті Каталонії зголосилися лише 5 клубів замість традиційних 12. Їх могло бути й більше, але Барселона та Еспаньйол сказали своє вагоме слово проти футбольних карликів. Голіафів не зупинило не лише те, що інтереси Давидів лобіювала Асоційована федерація футбольних клубів Каталонії, а й те, що їм погрожували зброєю. "На столі, за яким засідали делегати Федерації, лежала ціла гора пістолетів та автоматів. Цікаво, що більшість стволів "випадково" дивилися в сторону представників Барселони та Еспаньйолу", – згадував один з учасників цього засідання.
Влітку 1936 року блаугранас практично не відчували того, що навколо тривала війна. Регулярно відбувалися футбольні матчі, а кулес вщерть заповнювали "Лес Кортс". Клуб не покинув напризволяще своїх наймолодших гравців. Робітничий комітет зробив їм липові довідки, які визнавали їх непридатними для проходження військової служби. Однак, чим більше війна набирала обертів, тим сильніше барселонський корабель сідав на фінансову мілину. Фанати вже не могли собі дозволити видовищ, адже всі кошти йшли на хліб, тому прибутки від продажу квитків падали в геометричній прогресії. Число сосіос команди теж зменшувалося не по днях, а по годинах. Адже практично ніхто з пересічних каталонців не міг дозволити собі таку розкіш, як сплату членських внесків. Та й робітничий комітет вже не був тією рятівною паличкою, яка стала Барселоні в пригоді в серпні 1936 року. Не всі кулес молилися новим бородатим марксистським богам, були й ті, хто хотів, як колись піти в храм на месу. І вони аж ніяк не могли давати свої чесно зароблені кошти червоним. Вони радше померли б, аніж допомогли команді, яку очолював робітничий комітет.
Кальвет дуже добре вмів рахувати і зі страхом чекав дня, коли в клубній касі не залишиться жодної песети. Тренер та гравці в цій критичній ситуації пішли назустріч клубу й погодилися на скорочення зарплатні. Однак Кальвет розумів, що ці дії лише відтерміновують неминуче. Клуб з 40-річною історією от-от мав канути в Лету.
В античних театрах був поширений цікавий прийом. Наприкінці багатьох вистав часто з’являвся бог, який миттєво вирішував всі проблеми героїв. Така фантастична розв’язка трапилась й в барселонській трагедії. Бог з машини прилетів звідти, звідки ніхто не чекав – з далекої Мексики. Але про це наступного разу.
Закінчення буде…
Володимир Войтюк, Football.ua