Герой Ліверпуля, уругвайський феномен та допомога від Ман Сіті: у чому секрет успіху Жирони
Артем Довбик став найдорожчим придбанням в історії Жирони – і якщо поставити собі за мету знайти інші неукраїнські клуби, для яких найдорожчим гравцем є українець, шукати доведеться довго. А ще й Віктор Циганков у топ-3, і Оріоль Ромеу, який розділяє українців у рейтингу – зовсім нещодавні трансфери. Так багато, як останні пару років, “біло-червоні” не витрачали ніколи.
Це при тому, що суми самі по собі скромні: п'ять мільйонів за Віктора, близько семи за Артема. Майже всю свою історію місто Жирона було відоме своєю фантастичною архітектурою, своєю глибокою історією, але не футболом. Перші 80 років своєї історії Жирона не жила, а існувала в нижчих лігах – і освоюватися в еліті, причому все більш і більш впевнено, стала тільки на наших очах.
Чому?
Зокрема, завдяки цій людині.
Ні, не завдяки Ж. Кройфу. І не Гаманну. І не Джеррарду. Делфі Гелі назавжди увійшов до історії як автор єдиного золотого автогола в історії футболу. Правило, яке існувало в 1993-2004 рр.., свідчило, що в овертаймах міжнародних матчів перший гол визначає переможця, у фіналі Кубка УЄФА-2001 зробило чемпіоном Ліверпуль. Тим не менш, у вирішальний момент м'яч у сітку відправив захисник Алавеса.
У молодості Делфі навіть трохи пограв за збірну Іспанії, але на момент фіналу йому було вже 32 роки – та й Алавес лише через два роки після фіналу вилетів у Сегунду. Відразу після цього Гелі переїхав до Жирони, де провів ще пару сезонів, але, що набагато важливіше, залишився в клубі й після завершення кар'єри гравця, увійшовши до структури клубу.
Догравав Гелі в Жироні – команді третього дивізіону, а президентом у 2015-му став, коли клубу було доречно ображатися на долю через невиходи в Прімеру. До літа 2015-го “біло-червоні” встигли вийти до Сегунди (вперше з п'ятдесятих років!), закріпитися там і вже двічі пробитися у плей-офф – щоправда, двічі програвши. Тим не менш, ситуація була близька до катастрофи: Гелі заступив на свою посаду, м'яко кажучи, не від хорошого життя.
Успіхи (відносні) Жирони початку десятих були пов'язані з інвестиціями іспанського металургійного магната Хосепа Дельгадо. До 2015-го у клубі давно затримувалися зарплати, Дельгадо давно не приїжджав до клубу – і у результаті його було заарештовано та екстрадовано. Жироні загрожувало банкрутство...
На щастя, у Гелі виявилася гідна команда, щоб пережити важкі часи. Важливою фігурою, яку ще років із п'ять із задоволенням називали творцем успіху, був Пабло Мачiн. Тактичний гік, маестро 3-5-2 з високим пресингом, навіть у Прімері видавав чудові перфоманси: зокрема, йому вдавалося обіграти Реал із трьома різними командами (Алавесом, Севільєю та, власне, Жироною). “Біло-червоних” він очолив у 2014-му, а у сезоні-17/18 тренував команду вже у вищій лізі.
Все б нічого, але час показав, що Мачiн – надмірно догматичний і, можливо, навіть обмежений фахівець. Послідовні призначення в Севілью, Еспаньйол, Алавес та Ельче обернулися провалами, і на один промоушн у Пабло вже два вильоти з Прімери. Виявилося, що дуже багато в Жироні тренеру забезпечували люди в команді – зокрема спортивний директор Кiке Карсель.
Зараз важко навіть уявити, щоб воротар рівня Буну поїхав грати у другий дивізіон, але у 2016-му, коли він був третім воротарем Атлетіко після Куртуа та Мойя, претендентів на нього було небагато. Марокканець прийшов – і перевершив очікування навіть, мабуть, самого клубу, який під вищу лігу взяв легендарного Горку Іраїсоса. Тому довелося задовольнятися роллю запасного: Буну дуже допоміг як вийти, так і залишитися у вищій лізі.
Чим, окрім кумедного прізвища, був до Жирони відомий вінгер Порту, якому на момент трансферу в Жирону було вже 24 роки? Вільний агент з Альбасете неймовірно розкрився завдяки цим 3-5-2 Мачiна, перейшов за 10 мільйонів у Реал Сосьєдад і... згас. Останній сезон Порту відіграв у Хетафе, де теж не сяяв – мабуть, це був типовий гравець однієї системи, малоефективний в інших.
При цьому Жирона не боїться і витрачати: просто рахує кожен євроцент. Коли команда готувалася до дебютного сезону в Прімері, Крістіану Стуані було уже майже 30 років. За нього говорив багатий досвід виступів у Прімері, проти – слабкий останній сезон (всього 4 голи за Мідлсбро). Жирона заплатила півтора мільйона євро – і зірвала джекпот.
У шести сезонах, які Стуані провів за “біло-червоних” після трансферу, він забив 116 голів. Для порівняння: 13 попередніх років кар'єри Крістіана, яка включала в себе відверто периферійний чемпіонат Уругваю, принесли 126. Крістіан увійшов до гри Жирони як еталон, забиваючи навіть у ветеранському віці набагато більше, ніж у молодості. Про Жирону дуже часто згадують у контексті однієї, головної покупки, але ніякого успіху у цього клубу не було б, якби не Гелі, який пам'ятає ще третю лігу, і Карсель, який прийшов після 15-го місця в Сегунді.
Напевно, саме тому Жирону як частинку нової імперії обрав City Football Group. Офіційно шейхи, які володіють Ман Сіті, вклалися в сам клуб у 2017-му, але ще за два роки до того вони почали відправляти сюди в оренду молодих гравців. Не кожен, м'яко кажучи, клуб Сегунди мав можливість залучати гравців рівня Пабло Маффео. Ну а після історичного виходу левову частку акцій навпіл розділили між собою безпосередньо City Football Group та Пере Гвардіола – трохи агент, трохи бізнесмен, трохи політик, але насамперед молодший брат Самого.
Надмірно вплив Ман Сіті на клуб переоцінювати все ж не варто: вони швидше підхопили перспективний актив, ніж наважилися по-справжньому в нього інвестувати. З власниками класу “лакшері” клуб і вилітав із Прімери, і розпродавав усіх найкращих. Більш того, “містяни” переманили у Жирони кращого гравця: Педро Порро, який зараз захищає кольори Тоттенгема, досі залишається найдорожчим продажем в історії клубу (12 мільйонів євро).
Людиною, яка забезпечила Жироні нове прекрасне сьогодення, став Мічел. Його не варто плутати з іншим Мічелом: легендою Реала, який як тренер працював із Севільєю, Олімпіакосом, Марселем. Ні, цей Мічел як гравець увійшов в історію хіба що приголомшливою кількістю вильотів. П'ять разів команди, за які він грав, за підсумками сезону залишали лігу! У сезоні-96/97 Мічел навіть оформив своєрідний “дубль”: по його ходу перейшов із Райо Вальєкано в Альмерію, але за підсумками в зоні вильоту фінішували обидва клуби.
Любов до зміни ліги відрізняє Мічела і у новому статусі. Першою командою перспективного тренера став Райо Вальєкано, другою – Уеска. З обома тренер працював неначе за шаблоном: вихід у Прімеру у перший сезон, виліт у другий. Заради справедливості, звільняли його обидва рази до кінця сезону, але, звичайно, не від хорошого життя... Жирону він теж вивів у Прімеру – і можете собі уявити, яка витримка знадобилася від керівництва, щоб не замінити його 2022-го: намічалася не найприємніша тенденція.
Не скромничатимемо: саме Циганков і став тим Х-фактором, який зламав цей ліфт. Рудий вінгер додав різноманітності атаці, а в багатьох епізодах чудово проявив себе поодинці. До січня включно “біло-червоні” здобули лише п'ять перемог та нависали над самою зоною вильоту; починаючи з лютого виграли вісім ігор і до останнього претендували навіть на єврокубки. У перших двох матчах Циганков був джокером при 4-4-2, але Мічел зрозумів, що заради такого гравця варто перейти на схему з одним нападником та вінгерами.
На відміну від Мачіна, новий тренер не зациклений на схемах. Експерти знаходять у його стилі щось спільне з Анчелотті: Мічел безконфліктний та повільно, але вірно розвиває гравців. Про Циганкова і так всі знають, але Пауло Гассаніга після п'яти років на різних лавках видав чудовий сезон, Ромеу заграв так, що його повернула Барселона, а найбільше користі Мічел приносить у роботі з молоддю.
Циганков у свої 25 – справжній ветеран флангів біло-червоних. Лівого захисника грає 22-річний Мігель Гутьєррес, а праворуч виходять 20-річний Арнау Мартінес та 21-річний Ян Коуту. Спочатку вони обидва вважалися захисниками, але за такого профіциту Мічел зробив Коуту вінгером. Гравці такого віку – цінний ресурс у ситуації, коли вони просто тягнуть рівень вищої ліги; адже у кожного з них є, як мінімум, роки три для прогресу та подальшого дорогого продажу у гранд. І якщо Коуту й так належить Ман Сіті, то Арнау вихованець клубу – гарний приклад того, як Жирона отримує безперечну користь від співпраці з суперклубом, але не залежить від нього цілком.
Формально Довбик конкурентів за місце в основі не має. Кастельянос уже пішов, з інших форвардів лише Стуані, який вже просто не може грати по 90 хвилин, та 21-річний Пау Віктор, який минулий сезон провів у третьому дивізіоні. Але наші гравці в топ-лігах так любили раніше провалитися з тріском, що Артему в жодному разі не можна сприймати Жирону як курорт. Стуані – зразок форварда-мастера, який вміє, може, вже й небагато, але не прощає нічого. Минулого сезону він забив дев'ять голів, і чи багато хто готовий поручитися, що Довбик у найближчому заб'є більше?