Життя у Вічному місті, (не) улюблений клуб Муссоліні та Вовки від Волка до Довбика: що потрібно знати про Рому

Ну що, завершимо вже наш трисерійний серіал про зв'язок дуче та італійських команд. Так уже вийшло, що жереб звів наші клуби з головними “підозрюваними” (про Аталанту в цьому контексті навіть думати смішно: вона жила життям провінції і в ті часи) у цій справі. І “доказів”, які “виводили” б на Рому, більше, ніж на Лаціо та Болонью, разом узяті.

1927 року фашисти, які вже остаточно прибрали до рук всю владу в Італії, виявили, що столиця країни, місто, що має зовсім особливе значення для ідеології, не представлене жодною сильною футбольною командою. У вищій лізі країни тоді було дві ліги по 10 команд, найкращі представники яких потім розігрували фінальну групу – і жодна з римських команд не зайняла у своїй зоні місце вище за передостаннє.

"Альба-Аудансе" став другим з кінця, випередивши тільки зовсім мертвий (1 очко в 18 турах) Наполі. "Фортитуде-Про Рома" в іншій групі (до речі, дивна практика: дві команди з одного міста розподілити в різні десятки) став останнім, програвши 15 разів у 18 матчах. Щоправда, наступного сезону без римлян “вишка” у жодному разі не залишилася б: у неї тріумфально підвищився Лаціо. Але все одно: не те й мало для міста, яке вже забудовували спорудами, подібних до яких місто не бачило з часів римських імператорів. Наступного року в Римі почнуть будувати Стадіо Олімпіко із запланованою місткістю 100 тисяч глядачів – не для аутсайдерів таке ж зводити?

Ось і поставили собі за мету фашисти об'єднати всі римські команди в одну. Саме "всi": Лаціо на березі розглядався як один із клубів, який увіллється в Рому. Але “орли”, можна сказати, своїм марнославством, подарували нам одне з найяскравіших протистоянь у світовому футболі. Новачок вищій лізі розглядав будь-яке об'єднання виключно в контексті пiдсилення Лаціо, без ребрендингу. У результаті в Рому влилися три клуби: Альба-Аудансе, Фортітуде-Про Рома та ФК "Роман", який і в другому дивізіоні став передостаннім.

Футбольний Моцарт

Отже, чи була Рома улюбленим клубом Муссоліні? Дуже навряд. Дуче чудово розумів значущість футболу як масового видовища, але вболівав хіба що за збірну Італії — і дві перемоги "скуадри адзурри" на чемпіонатах світу багато в чому обумовлені саме цим. Рома і дуже жорстко отримувала від футбольної влади (про це нижче), але навіть першим президентом клубом став секретар романської федерації фашистської партії, і з такою протекцією клуб став частиною найочевиднiшої еліти.

Вони могли утримувати одну з перших зірок Серії А Родольфо Волка, який забив понад сто м'ячів у вищій лізі; вони могли посилюватися найактуальнішими тренерами (у списку перших алленаторі "вовків" майже немає італійців: суцільні англійці та угорці); вони наприкінці тридцятих могли посилитись цілою пачкою латиноамериканських гравців (до речі, дуже невдало)... Все це, втім, не скасовує факт, що до першого скудетто Рому привів вихованець.

Амедео Амадеї – людина, яка 80 років була людиною-рядком у Вікіпедії. Уродженець бідної родини, який у дитячому віці змушений був розвозити хліб на велосипеді, перший матч у Серії А зіграв у 15 років 280 днів. Вже за тиждень – відповідно, у 15 років та 287 днів – він відзначився першим голом.

Обидва рекорди так і супроводжували Амадеї все життя: нехай і прожив Амедео майже до ста, він так і не побачив того акселерата, який перевершить його рекорди, які він встановив на зорі існування самої Серії А. Такий ранній старт навіть для сьогодення нетиповий; в ті ж часи глядачам залишалося асоціювати Амедео з Вольфгангом Амадеєм Моцартом — іншим генієм, який почав виблискувати унікально рано. Рекорд матчу 2021-го побив Вiздом Амі – захисник Болоньї, якого випустили начебто заради рекорду (за ці три роки він майже не грав за першу команду); рекорд голу тримається досі.

Амадеї ж не став "каліфом на годину" — він став справжньою легендою Роми та й усього італійського футболу. Війна вкрала у нього багато ігор та турнірів – зокрема, у Амедео всього 13 ігор за збірну – але у 508 матчах професійних італійських турнірів (їх назви у сорокові постійно змінювалися, зі зрозумілих причин) він забив 209 голів. Більшу частину – у Ромі, яку привів до першого чемпіонства у сезоні-1941/42.

Він був великою задирою: коли на останньому виїзді чемпіонського сезону здолали Ліворно, заліз святкувати гол на трибуну ворогів – і отримав парасолькою по голові. Колись репутація грала проти нього: якось у кубковому дербі Рома вибила Лаціо, і Амадео отримав довічну (!) дискваліфікацію за удар суперника. Ось тільки бив лаціалі зовсім не він, і лише після визнання партнера дискваліфікацію зняли. Але він був безумовно обдарований, і для Вовків він був, безумовно, першою іконою – або, якщо вже так повелося, імператором.

1945-го Беніто Муссоліні повісили (помер той, помре і цей!), і в новому італійському світі Рома швидко виявилася зайвою. Ні, "вовків" ніяк не карали, і ніякої явної причетності до фашизму у них і не було, але огрядні роки дуже скоро закінчилися. Рома була за крок від того, щоб дебютувати на Стадіо Олімпіко, коли його нарешті добудували, у Серії Б: єдиний сезон вони провели в сезоні-51/52, за рік до відкриття великої арени.

Римські легіонери

Як і належить найдавнішому мегаполісу, цьому Нью-Йорку до Нью-Йорка Рим приймав іноземців з радістю ще до того, як це було мейнстримом. Фашизм прямо із цим дисонує? Це наклало відбиток, але не більше. Той самий Волк був змушений грати під смішним прізвищем не через прізвисько нової команди, а тому, що його рідне прізвище Фолькi – хорватське. Тож навіть перший гравець Роми, який пробив позначку у 100 м'ячів – легіонер, що велика рідкість для футболу.

Наступного разу "вовків" до скудетто теж приведуть іноземці. Один із них – Нільс Лідхольм, який став суперзіркою як футболіст у Мілані, але як тренер на 100% належить Серії А. І, до речі, не будь-який італієць за паспортом настільки італієць за духом, як легендарний швед. Сумарно, як гравець та тренер, Лідхольм провів тисячу матчів у Серії А, хоча приїхав на "чобіт" лише у 27 років.

Саме Лідхольм створив найсильнішу Рому в історії. Команда-1941/42 вигравала вже, очевидно, слабкий чемпіонат, а Рома Капелло навіть із групи ЛЧ не вийшла (нехай і на стадії другого групового етапу). Тоді його перший захід у Рому дозволив розкрити талант Бруно Конті — винятково талановитого півзахисника, зірку не тільки "вовків", а й збірної Італії — потім він пішов на пару років до Мілана (до речі, не дарма: взяв скудетто-1979), але потім повернувся під нового президента, Діно Віолу.

Лідхольм був представником школи тотального футболу, любив контроль м'яча. Він вивів Конті на рівень суперзірки — на чемпіонаті світу-1982, який виграли італійці, з Бруно міг зрівнятися лише Россі — але й команду йому підібрали зоряну.

Пауло Роберто Фалькао (усім відомого колумбійського бомбардира назвали на його честь), неймовірно обдарований півзахисник, був другим вибором після Зіко, але заграв так, що його називали восьмим царем Риму. П'єтро Верховод, син українського військового, який після проклятої м'ясорубки вирішив залишитися в Італії, був орендований лише на рік – але й цього року вистачило, щоб зі справжнім монстром біля своїх воріт взяти скудетто. А ще був найталановитіший півзахисник Карло Анчелотті, а ще найкращий бомбардир Роми до Тотті Роберто Пруццо...

Лідхольм не просто виграв скудетто – він створив команду-династію, яка сильно недобрала титулів, але радувала і захоплювала ціле покоління. Її можна порівняти з Ліверпулем Клоппа: вона кілька разів програвала домінатору ліги (три другі місця за вісімдесяті роки, всi — після Ювентуса), але дуже класною та видовищною грою виборола любов безлічi фанатів. Лідхольма за це любили і обожнюють досі, та й він відповідає взаємністю. 1997-го, коли швед підхопив команду в глибокій кризі, він встановив рекорд найвіковішого тренера в історії Серії А (74 роки), який тримається досі. Саме у Римі вручається премія Лідхольма головним джентльменам у спорті (першим лауреатом став Анчелотті), саме у Римі його ім'ям нещодавно назвали сад.

Дрімтім для Капелло

Ну а третє скудетто багато хто бачив по СТБ. Воно, при всій повазі до витрат Віоли, було найгрошовитiшим. У 1993-му році президентом "вовків" став італійський нафтовий магнат Франко Сенсі — і Рома почала витрачатися, за відчуттями, трохи скромніше, ніж Лаціо, але теж дуже-дуже сильно. З Бразилiї під'їхав Кафу, у французькій провінції знайшли Венсана Канделя, у Сампи переманили Монтеллу, традицію Амедеї та Конті у статусі геніальних вихованців продовжував Франческо Тотті – але скудетто все не було і не було. І навіть Тотті після чудового Євро-2000 вже роздумував про Реал.

Сенсі труснув мошною і закупився, як справжній бос топ-клубу. Про титул мріяли і Рома, і Батістута – вони об'єднали свої зусилля, і навіть знесення Батіголу пам'ятника у Флоренції його не зупинило. Ще під'їхали Вальтер Самуель, Джонатан Зебіна, Емерсон — і під керівництвом Фабіо Капелло "вовки" залишили скудетто в Римі, але відібрали його у Лаціо.

У наступні сім років Рома була другою п'ять разів. Наскільки більш легендарним був її статус, якби вона взяла хоча б на пару титулів більше? На жаль, "вовки" і цього разу колекціонували чемпіонства лише з приставкою "віце-". Насамперед, звісно, і сама Рома в мільйоні ставила на досвід, коли величезні гроші вирішила заплатити за 31-річного Батистуту. Смерть Сенсі у 2008-му відкинула “вовків” у внутрішньоіталійській табелі про ранги подалі, а там і Серія А перестала бути настільки зоряною лігою.

Бути Ромою

Рома не може, як Болонья чи Аталанта, насолоджуватися життям гарної провінції, яка вистрілює раз на 20 років. Вона живе у Вічному місті; місті, в якому будинок 200-річної давнини вважається новоділом; місті, другим народом, якому називають статуї – настільки їх багато; місті, яке навіть побратимів не вибирає — "тільки Париж гідний Риму, тільки Рим гідний Парижа".

І, як ми знаємо, свій зв'язок із найбільшим містом клуб усіляко підкреслює. Символ – Ромул і Рем у вимені вовчиці; на місці спонсора зовсім недавно був "SPQR", що розшифровується як "Senatus Populus Quiritium Romanus" — "Сенат і народ Риму"; легенду називають Імператором; навіть коли в черговий раз мусувався проект нового стадіону, розглядався варіант з виїздом гладіаторів на поле на підйомнику, як виїжджали гладіатори в Колізеї (яка все-таки цивілізація була в тому Римі: за пару тисяч років до винаходу ліфта сучасними інженерами зробили свою версію).

І так далі, й тому подiбне. Зiркових уболівальників Роми можна перераховувати до нескінченності: скільки їх, великих, що народилися у столиці? Але цей статус – клубу-гордості, клубу-пам'ятки великого міста – виглядає одночасно щастям і прокляттям клубу. Напевно, без унікального статусу клуб не купили б американці, але завдяки ньому ж клуб живе в режимі постійної революції – ну, або змушений весь час переживати Рік Чотирьох Імператорів, зі знижкою на реалії.

Рома не може собі дозволити взяти сезон на розбудову. Рома звільняла Клаудіо Раньєрі за півроку після того, як він ледь не вкрав скудетто у Інтера Моурінью. Останні 15 сезонів, включаючи поточний, клуб тренували 12 різних тренерів, причому Раньєрі приходив двічі. Плинність кадрів відбивається і на гравцях: наприклад, за той же тимчасовий відрізок основними голкіперами Роми побували 10 різних людей.

Як Рим – більше, ніж просто місто, так і Рома – більше, ніж футбольний клуб. Вона належить набагато більшому явищу, ніж сама означає у сучасному футболі. Саме тому тут не дають працювати довго та не прощають провалів. Саме тому де Россі після четвертого туру не врятував навіть легендарний статус, а зараз уже ходять чутки про відставку Івана Юрича. Будь-який блискучий матч аналізується мільйонами городян – і, як наслідок, десятками місцевих газет, тисячами інфлюєнсерів; кожен невдалий відрізок призводить до революції — при тому, що, звичайно, зовсім без слабких відрізків команда рівня нинішньої Роми жити не може й не повинна.

Рим дуже любить особистості. Любить настільки, що рекордна відвідуваність за весь час після чемпіонського сезону була за часів... Жозе Моурінью! Сивий португалець, немов за заповітом фільму "Гладіатор", завоював натовп — і завдяки цьому явно не найкращий футбол збирав на "Олімпіко" в середньому по 60 тисяч людей. А от Юричу харизми та статусу сильно бракує, тому він чужий у цьому місці з першого дня.

Звичайно ж, Ромі завжди потрібен гарний футбол – принцип "хліба та видовищ" з'явився саме тут. Як і в чемпіонських командах, у цих “вовків” зірки – це герої штрафних. Міле Свілар – рятівник, який з'явився з нізвідки і дуже-дуже рятує команду, але інші зірки Роми, звичайно ж, гравці групи атаки. Капітан Лоренцо Пеллегріні – майстер передостаннього пасу; Пауло Дібала – геній останнього; і мені дуже приємно назвати серед лідерів Роми Артема Довбика. Українець адаптувався в найкоротші терміни, забив уже чотири голи і входить до списку небагатьох людей, до яких у цій Ромі не може бути претензій.

При цьому у Ромі все частіше забиває або Довбик, або ніхто. З останніх восьми матчів у трьох не забив ніхто, у трьох – лише Довбик, і лише проти Венеції та Удінезе відзначився хтось ще. Рома надто одноманітна в атаці, і це претензія до Юрича серйозніша, ніж навіть результати. Звичайно ж, якщо згадати, як Аталанта та Гоффенгайм буквально в минулому турі розчавили наші команди, ентузіазм стає значно меншим – але це не означає, що за шанс не треба чіплятися.

Минулого туру Ліги Європи Рома програла Ельфсборгу.