Іспанці просто не могли залишити нас без представників свого футболу посеред тижня, коли всі провідні країни Європи або продовжують розіграш своїх кубків, або надолужують утрачене в національних першостях. І оскільки на Піренейському півострові вже настав час матчів-відповідей на півфінальному раунді Кубка Короля, то саме ним і були присвячені пізні вечори. Дуже пізні. Навіть для місцевих фанатів, на що серед них не скаржився хіба що лінивий.

Однак баскський Реал Сосьєдад та Мальорка кількома днями раніше вже зіграли свою другу частину дуелі на Аноеті з досвідом овертаймів та серії пенальті, тож і двом "атлетичним" командам не варто було кивати в бік власної важкої долі.

На Метрополітано на початку місяця сталась ледь не сенсацій — баскський Атлетік обіграв мадридський Атлетіко на полі суперників із мінімальним рахунком, після чого зіграв ще три матчі чемпіонату з усіма можливими варіантами результатів: поразка від севільського Бетіса (1:3), нічия проти Альмерії (0:0) та перемога над каталонською Жироною (3:2). Команда Дієго Сімеоне тим часом узагалі чотири гри встигла відіграти, щоправда виграла також тільки одну — у Лас-Пальмаса (5:0), а решта видалась невдалими.

Головне місто Країни Басків запалало ще вдень, бо місцеві фанати вирішили влаштувати полювання на вболівальників команди суперників, які не побоялись завітати на гостьовий матч. Зрештою, це призвело й до жертв, та й потрапити на Сан Мамес, або "Собор", як його називають баски, було доволі складним завданням. І не дарма, бо "леви" на власній арені влаштували справжню кориду.

Обидві команди від самого початку демонстрували, що хочуть виключно атакувати, бо що таке перевага в один м’яч на користь одного з колективів. А як щодо двох м’ячів? Ну, це вже більш вагомий крок у напрямку фіналу, тож футболісти Вальверде вирішили першими завдати разючого удару й не прогадали з обранням моменту для нього. На 13 хвилині брати Вільямси вистрілили вперше, і Ніко виконав подачу на дальній бік штрафного з правого флангу, де Іньякі якісно піймав м’яч на ногу під час удару злету.

І це дійсно змінювало, якщо не все, то багато чого в нашому протистоянні, бо Атлетіко вже мав відігравати два м’ячі, а як робити це без Антуана Грізманн, команда Дієго Сімеоне, поки що, не знає напевно. Ми побачили кілька спроб "матрацників" вантажити м’яч до штрафного на Морату, той відчайдушно намагався зачепитись, але баски реалізували цьому протидію, перевівши гру в розряд брудної. Як наслідок, гості почали більше огризатись, аніж концентруватись на м’ячі.

Таким чином минула переважна частина першого тайму, і навіть тоді, коли одному з фанатів стало зле на трибуни, вочевидь від нервів, команди просто відмовлялись зупиняти свої сутички. Для сучасного Атлетіко подібна поведінка вже трохи непритаманна, а ось Атлетік за таких умов існує неначе риба у воді. Ось і забили баски наприкінці першого тайму зусиллями кого б ви могли подумати? Звісно братів Вільямс! Ось тільки цього разу Іньякі віддав алаверді на Ніко прострілом із правого флангу.

Очевидно, що щось таки вигадав для своєї команди Сімеоне під час перерви, бо інакше б незрозумілою б залишалась його різка реакція на те, що Атлетіко просто провалив усі можливі плани на початку другої половини й ледь накивав п’ятами від справжнього катка суперників. Атлетік був безжальним тоді в плані створення гольових моментів, але з їхньою реалізацією справа якось не пішла.

Зрештою, аргентинський керманич вистрілив потрійною заміною, на що баски відповіли повноцінним нокаутуючим ударом страшної сили. Якщо на 61 хвилині Сансет не переграв Облака ударом із гострого кута на лівому фланзі штрафного, то з добиванням у Гурусети проблем жодних не виникло. Власне, на цьому все. Історію цього двобою можна було закривати.

І так, Атлетіко потім побіг хоч м’яч престижу оформити, аби тільки не їхати додому з порожніми руками, бо ж просто можуть не зрозуміти фанати. Але воно якось не пішло. Або гравці лінії атаки хибили, або Агірресабала витягував складні удари. Загалом — без забитих м’ячів від Мадрида за ДВІ частини дуелі. А це вже дуже серйозний сигнал.