Тиждень плей-оф у боротьбі за місця в наступному розіграші української Прем’єр-ліги добігав завершення тоді ж, коли календарний, а отже після перших матчів у команд було геть небагато часу для того, аби зробити якісь карколомні зміни. Хоча деяких із них до цього вже відверто підштовхувала ситуація.

Київському Лівому Берегу, можна сказати, пощастило, що обидві частини двоматчевої дуелі проти харківського Металіста 1925 команда Віталія Первака проводила на рідному стадіоні лише з формальністю у вигляді зміни позицій команд у проколі. Але результат першої зустрічі, яка для "лелек" кілька днів тому вважалась повноцінно домашньою, був незадовільним — поразка з мінімальним рахунком (0:1).

Виходячи з цього, завдання Лівого Берега вже на матч-відповідь було цілком очевидним — відігравати відставання та якось спробувати наступити на горло власному стилю малорезультативного футболу, бо забивати заради перемоги вже в основний час у ворота суперників потрібно було аж двічі. Для цього головний тренер "лелек" провів глибоку ротацію та підтягнув одразу сім нових виконавців до стартового складу.

Проте принаймні в першому таймі це жодним чином не допомагало. Металіст 1925 не піддавався та не дав створити суперникам фактично жодного реально гострого моменту, тож, якщо було бажання, можна було паралельних курсом подивитись, як Ворскла вперше в історії вилітає з УПЛ. Але то вже трохи інший привід для розмови.

Нас тим часом цікавила відповідь на питання, що все ж таки команда Первака планує робити з цим захистом суперників, які грали, вочевидь, від рахунку, на що мали повне моральне право. Відповіді ми почали отримувати вже після завершення повної години ігрового часу.

Однак і тут ситуація була неоднозначною — наче й виник відмінний гольовий момент у Синиці, коли той у ближній не пробив Варакуту з правого флангу штрафного, але у відповідь від харків’ян надійшли майже одразу удари Мба, Рашиці та Гаджиєва, коли Механіву довелось крутитись, як білці в колесі. Зрозуміло, що банально за кількістю номінальні господарі вже тоді переважали суперників за рівнем сукупної загрози воротам.

І чим далі заходила ця гра, тим більш відкритою вона ставала — нам на радість, очевидно, а от командам довелось добряче понервувати. Бо завершитись усе могло скоріше для Лівого Берега достроково, бо влучання в ліву стійку від Бугая, гольовий шанс Рашиці та дальній постріл Калітвінцева відверто натякали, що команда Олександра Чижова гранично близько підійшла до забитого м’яча.