Ще не встиг завершитись сезон української Прем’єр-ліги, а ми вже поступово входимо в спекотне міжнародне літо. Першими до баталій на найвищому рівні мали долучитись гравці віком до 17 років, які поїхали на Кіпр уперше за сім років представляти нашу країну в фінальній частині чемпіонату Європи-2024 у відповідній віковій категорії. Цікаво, що стартував останній розіграш турніру у форматі на 16 команд — далії кількість претендентів у фінальній частині скоротять удвічі й виграти стане ще важче.

Збірна України опинилась у квартеті A, де, само собою, були господарі турніру, а також Чехія та Сербія. І саме з останніх ми мали починати свій шлях турнірною сіткою. На поле стадіону Тасос Марку в місті Паралімні команда під орудою Юрія Мороза виходила в потужному складі, тож ми мали дати бій сербам, яких вважали невеличкими фаворитами пари.

Але вже на полі було помітно, що "невеличкі" — то точно не про різницю у фізіології поміж нашими футболістами й виконавцями Йована Дам’яновича. Суперники явно переважали в цьому плані. А тут ще й "синьо-жовті" примудрились доволі швидко привезти м’яч у власні ворота, коли вже на другій хвилині ніхто не завадив Младеновичу з лівого флангу штрафного покотити під дальній удар опорнику Макевичу, а той влучив та влучив у ближню дев’ятку.

Розгубленість. Давайте зупинимось на такій характеристиці нашої подальшої гри, бо можна й продовжувати розсипати епітетами, проте в хлопців на це часу взагалі не було. Суперники підтискали доволі потужно, гра в атаці взагалі не зав’язувалась, і так воно ще тривало десь до завершення першої пів години ігрового часу.

Одним словом — важко. Однак не безнадійно. Під завісу тайму почали проходити передачі на бомбардира Артема Степанова, проте тому то голкіпер заважав забити, то треба було ще додатково пристрілюватись. Ще один хороший момент був під час кутового в Третьякова, але удар головою з критичної відстані пройшов над воротами. А ще серби почали не встигати, нахапались невиправданих карток та трохи занервували.

Юрій Мороз поперерві вирішив діяти рішуче — одразу подвій заміна на підсилення центру поля та атаки у вигляді Сороки та Редушка відповідно. І якщо вплив першого на гру можна було оцінити лише побічно, бо суперники майже не виходили з власної половини, то Богдан мав ставати героєм матчу. Без перебільшень. Але не став, бо треба щось робити з реалізацією.

Не минуло й шести хвилин другого тайму, а в Редушка на рахунку вже було три невикористані нагоди та попередження — ось так він лютував у чужому штрафному. Але треба було перегравати воротаря суперників, який, схоже, просто зловив кураж у неслушний для нас момент. Те саме стосується й партнерів свіжого гравця по атаці — або били точно в голкіпера, або взагалі не влучали у ворота.

Перелічувати всі моменти немає сенсу — їх було дуже багато, як для гри такого рівня, але в підсумку ми не побачили жодного нашого гола, що відверто здивувало. Особливо на тлі шансу Степанова наприкінці компенсованого часу, коли треба було просто влучити в той правий нижній кут та хоч якось урятувати гру, яку точно не можна називати аж надто поганою в нашому виконанні. Просто треба починати не з третьої хвилини.