Про те, наскільки поганим днем може видатись понеділок, ми пересвідчились на початку тижня, коли збірна України з тріском провалилась у своєму стартовому поєдинку на чемпіонаті Європи-2024 в Німеччині. Команда Сергія Реброва поступилась Румунії з розгромним рахунком (0:3), після чого особливого настрою від самого факту початку виступів "синьо-жовтих" на міжнародному форумі просто не залишилось.

Повернутись до відчуття загального свята в нас була тільки одна можливість — треба було обігравати Словаччину в першому часовому слоті п’ятниці, тоді як суперники підходили до звітного протистояння в значно кращому настрої. Бо банально вони перемогли, а не банально — створили сенсацію в матчі проти Бельгії, яку до початку змагань вважали явним фаворитом нашої групи під літерою E. Але це Євро не сприймає жодних статусів.

Таки було видно роботу над помилками від початку цього матчу. По-перше, ротація в стартовому складі на це прямо вказувало. Але втрата Циганкова й відсутність Миколенка з перших хвилин — це нас Бог за щось наказує, бо інакше це не пояснити. Довелось експериментувати з Ярмоленком та Тимчиком праворуч, і це була така гримуча суміш, що зайвий раз зачепити її було страшно. Бо не знаєш, на що воно обернеться.

Спочатку правий фланг захисту просто горів, бо Тимчик пропускав чи-то суперників, чи-то м’яч собі за спину за кожної нагоди й це виглядало, м’яко кажучи, дивно. Добре, що на останньому рубежі був Анатолій Трубін, бо без нього всі ці стартові моменти словаків призвели б до того, що ми б знову попросили вимкнути трансляцію для половини країни, бо реально було важко дивитись.

Ще гірше стало тоді, коли чергова позиційна помилка Тимчика вже в штрафному та під час ауту з лівого флангу атаки суперників, яка потім продовжилась ще й невдалою грою Зінченка на дальній, завершилась навісом Гарасліна на Шранца, а той таки переграв Трубіна ударом головою зблизька. Смуток знову нахлинув ще більш потужною хвилею.

Однак "синьо-жовті" багато чого зробили задля того, аби перспективи в цій грі в нас усе ж таки залишались. По-перше, ми атакували. По-друге, пробивали по воротах, а не як проти Румунії, що в підсумку завершилось навіть влучанням у дальню стійку від Тимчика під час удару з правого флангу штрафного. І це було вже дуже гарним сигналом, на відміну від кількох чергових необачних епізодів позаду, які також мали місце.

А ось у другому таймі гра пішла зовсім інакше. Тут Словаччина вирішила, що можна грати на втримання рахунку й закритись на власній половині поля. Це блок зламати було ще тим завданням, але нікуди не поділась наша здатність виходити в швидкі атаки через вертикальні передачі, і що на 54 хвилині, що пізніше за ходом гри, це спрацювало просто відмінно. Контратака за участі Бражка, Мудрика, Ярмоленка, Судакова, Зінченка та Шапаренка на завершення — то взагалі симфонія командного футболу.

Поміж цим епізодом та другим голом нашої команди, на який ми таки дочекались, треба було витримати декілька хвилин футболу, який можна назвати підготовчим. Намагались виманювати суперників подалі від власних воріт, і недарма, бо на 80 хвилині Забарний тільки-но закинув на правий фланг атаки на Шапаренка, а в того вже був готовий швидкий пас до штрафного на Яремчука, який розібрався з Дубравкою під гострим кутом немов той гросмейстер.

І цей результат, а це вже був реально гідний результат, потрібно було потім тільки втримати. Так, звичайно, ми всі вже похапались за шапки й ладні були працювати на різницю голів, проте не треба забувати, хто до цього майже годину ігрового часу не розумів, за рахунок чого треба відіграватись. Тож дійсно, зіграли в захисті, словаки нічого не вигадали, а збірна просто закрила переможну гру.