Так склалося, що для нас, європейців, футбол на теренах США сприймається як такий, що належить до когорти так званого “другого ешелону”. Якщо замислитися, то, на перший погляд, це дійсно так – самі американці досі не призвичаїлися до соккеру, віддаючи перевагу звичним, за їх міркуваннями, баскетболу чи бейсболу. Та й лише зараз можна з упевненістю стверджувати, що MLS вийшла на пристойний рівень, прогресує та невпинно рухається на зустріч глобальним реформам. Втім, як не парадоксально, варто заперечити – виявляється, класичний варіант футболу в США має солідну історію та, так би мовити, переломні віхи.

Взагалі деякі фахівці називають таким доречним моментом став день, коли Рональд Рейган та Жоао Авеланж потиснули руки та дали старт, здавалося б, амбітній кампанії ЧС-1994. Чи підтвердилися амбіції щодо популяризації гри? Навпаки – провалилися. Соціологічні опитування та подальший аналіз дали зрозуміти, що “приріст” інтересу склав мізерні три відсотки. Вина у даному негативному ефекті лежить на плечах тодішнього чиновницького апарату, який запустив проект MLS аж через два роки після завершення мундіалю, коли ажіотаж навколо соккеру, природно, стих.

Дехто переконаний, що новий поштовх розвитку спровокував не хто інший як Девід Бекхем, ставши своєрідним каталізатором уваги та реклами, змусивши власною персоною пересічних людей купувати квиток та натовпами рушати на стадіон. Але ми, здебільшого, говоримо про новітній період. А от ви не замислювалися, яка ж точка відліку футболу в США? І що треба розуміти під цим поняттям?

Для прикладу візьмемо Великобританію – мабуть, на острові слід брати за основу Шеффілд, який по праву є не те що найстарішим колективом Туманного Альбіону, а й усього світу. Перший клуб, заснований у 1857 році, що позиціонував себе футбольним та проводив матчі – тобто мав чітку організацію, а не носив хаотичний характер.

Звичайно, що праобраз футболу в Сполучених штатах Америки знайшов своє місце на північному сході, у Новій Англії, куди десятиліттями з’їжджалися пілігрими у пошуках роботи, щастя та наживи. Але якщо говорити про першу команду, структурно схожу на Шеффілд, то все сталося у штаті Массачусетс. На дворі стояв листопад 1862-го, Громадянська війна між союзницькими військами та конфедератами була у самому розпалі, а у Бостоні такий собі Герріт “Гат” Сміт Міллер вирішив вписати своє ім’я у історію. Саме цей вісімнадцятирічний хлопець, випускник латинської школи імені  Епеса Сарджента Діксвелла вважається батьком футболу в США.

Сам Міллер не був уродженцем Бостона – відомо, що він народився у 1845 році, у місті Казеновія, штат Нью-Йорк. У жовтні 1860-го “красень та здоровань п’ятнадцяти років”, як описують Герріта його сучасники, опинився у вищезгаданій школі, де пристрастився до гри в м’яч. В принципі, станом на середину ХІХ століття у бостонських навчальних закладах даний вид дозвілля був буденним явищем – наприклад, педагоги свідомо та охоче відправляли учнів на імпровізовані майданчики, аби ті на перерві “охолонули” та були слухняними під час практичних занять. Ось і Герріт любив бавитися із м’ячем, часто влаштовуючи “дворові ігри”. Одного разу, в червні 1862 року він разом із друзями “грав впродовж трьох годин” – тоді, змученому та із розбитими ліктями Міллеру прийшла в голову думка, що грі необхідні правила та люди, що їх дотримуватимуться. Так 21 листопада того ж року виник клуб Онейда.

Як Гату це вдалося? Справа в тому, що серед решти однолітків та учнів Міллер мав репутацію чи не найкращого гравця. Особистий авторитет допоміг йому зібрати таких же відчайдухів, яким він був і сам – всього новоявлена команда нараховувала шістнадцять чоловік. Ясна річ, окрім засновника клубу, Міллер одноголосно був обраний капітаном Онейди. Цю чудернацьку для вух назву придумав сам Гат, яка пояснювалася місциною, де він раніше проживав – до переїзду хлопець любив відвідувати однойменне озеро.

Ось, вашій увазі повний список футболістів, урочисто складений Міллером – Сміт Міллер, Едвард Арнольд, Роберт Болт, Едвард Боудіч, Уолтер Брукс, Джордж Девіс, Джон Форбс, Джон Пауер Хейл, Роберт Лоуренс, Джеймс Ловетт, Френсіс Пібоді, Уінтроп Скаддер, Алан Таккер, Луї Тієс, Роберт Вотсон та Хантінгтон Волкотт.

Пізніше, у 1906-му Джеймс Ловетт видав книгу “Old Boston boys and the games they played”, в якій описав, як він у молодості в складі Онейди грав у “бостонську гру”. А чи був це футбол? Доволі хороше питання, беручи до уваги те, що ФА постала на світ тільки через рік, представивши на основі Кембриджських правил загальний звід принципів, завдяки яким ми можемо назвати футбол футболом. Знавці історії, трактуючи спостереження Ловетта, сходяться на думці, що Герріт та його банда практикували “гібридний футбол”: поле мало розмітку в центрі та білі лінії по краях, які слугували “воротами” – ніяких, бодай, стійок чи сітки не було, тож гол зараховувався, якщо м’яч перетинав ту чи іншу лінію. Поєдинок розпочинався із символічного кидка м’яча в центрі поля і тривав без перерв, аж поки команди не заб’ють гол. До речі, форма м’яча не була сферою, а, швидше, таким собі квадратом із заокругленими кутами. Цікаво, що правопорушення не фіксувалися і учасники зустрічі нерідко отримували серйозні травми. Ще одна важлива умова – щоб з’ясувати переможця, треба було виграти два матчі з трьох; потім кількість зросла до трьох з п’яти. Як ви розумієте, згодом “бостонська гра” розкололася на два види спорту, ставши предтечею сучасного регбі.

Невдовзі, наслідуючи Міллера, у місті з’явилися ще три команди – збірні бостонської публічної, англійської вищої та дорчестерської вищої шкіл, але, як пише Ловетт, “вони усі були трьома аутсайдерами” і “їх було легко бити об’єднаними силами”. Враховуючи появу конкурентів, постала нагальна проблема у самоідентифікації – щоб виділятися, до шкільної форми “із білими манжетами” Герріт і хлопці додали зав’язаний червоний шовковий шарф.

Онейда “тренувалася” та грала на майданчику муніципального парку Бостон-Коммон. Головним “законом”, себто тактикою, яку запропонував Міллер, було те, що вся команда мала “рухатися у напрямку м’яча, де він лише може опинитися”. Невідомо, скільки всього зустрічей зіграв клуб, але Ловетт хоча б вказує, що “сезон”, за вказівкою того ж Герітта, тривав з “1 серпня по 31 липня будь-якого року”, а також що “Онейда не поступилася у жодному із матчів”.

Але у 1865-му клуб припинив існування. Чому? Як? Навіщо? Пояснення просте та банальне – Гат подався гризти граніт науки у Кембридж. Тож специфіку та манеру “бостонської гри” невдовзі перейняв Гарвардський університет, згодом посприявши поширенню футболу і у інших провідних освітніх установах.

У 1925 році живі на той момент члени колишнього колективу – Міллер, Скаддер, Ловетт, Пібоді, Лоуренс та Арнольд – відрили у Бостон-Коммон на місці проведення матчів кам’яний пам’ятник. На ньому висічений напис:

“На цьому полі бостонський футбольний клуб Онейда, перший футбольний клуб в США грав проти всіх бажаючих з 1862-го по 1865 рік”.

Підкреслимо, що спочатку на монументі красувався м’яч, описаний вище, але у 1996-му, при реставрації меморіалу, був нанесений новий, сучасний варіант. До слова, незважаючи на те, що офіційно Онейди не існує вже як 151 рік, пам'ять та права на назву підтримує Томас МакҐрат, який є і президентом, і директором музею в Бостоні.

Спеціалісти і досі сперечаються між собою, чому і як Кембриджські правила, перенесені за океан, в результаті породили “бостонську гру”. Імовірно, неправильна інтерпретація чи бажання внести якісь свої елементи і поправки посприяли подібному ефекту, тим паче, що гравцями переважно були учні та студенти. Але майже всі сходяться на думці, що Онейда таки є першим організованим клубом в США, нехай із такою химерною сумішшю футболу.