Частина 1
Частина 2 
Частина 3
З легким серцем я залишаю людям цей м’яч, зелене поле, голи та сонце. 
Грайте в футбол, люди добрі. 
Гаррінча.


Після мундіалю 1962 року Гаррінча феєрично зіграв у фіналі чемпіонату Ріо проти Фламенго. Ботафого перемiг з рахунком 3:0, Мане зробив хет-трик. А торсида протягом всього матчу вигукувала ім’я свого кумира. Після цієї вистави від Чарлі Чапліна футболу одна з газет опублікувала шарж: 11 гравців Одинокої зірки і в усіх них було одне й те саме обличчя – усміхнена фізіономія Гаррінчі. Видавалося, що тепер ніщо не зможе скинути Мануеля з футбольного трону, але… Клубні лікарі під час огляду виявили деякі проблеми з коліном Мане. Вони зібрали консиліум, та дійшли до висновку, що це артроз. Гаррінча звичайно не розумів, що означає це слово, проте, зважаючи на самопочуття, не міг грати у футбол. Та й ескулапи настоювали на відпустці – три місяці утримуватися від контактів з м’ячем. Якщо не послухати, це може бути крапкою в кар’єрі, а то й доведеться пересідати на деякий транспортний засіб – інвалідний візок.

Проте на Ботафого якраз чекало європейське турне, яке мало суттєво поповнити клубну касу. 6 матчів у Франції та Італії повинні були принести по 15 тисяч доларів кожен. Зрозуміло, що такі гроші європейці були готові заплатити в першу чергу за те, щоб побачити гру нового короля футболу. Коли Мануель прийшов до президента Ботафого та попросив того не брати його в цю поїздку, то звичайно ж отримав відмову. "Про це не може бути мови. Якщо ти не поїдеш, то я розірву контракт. І ти, як головний винуватець втрати такого кушу – змушений будеш покрити усі ці видатки". Потім Гаррінчу довго переконували: "Мане, чому такий сумний? Нога це не є велика проблема. В кого з хороших футболістів не болять ноги? Приїдеш, ми тебе покладемо в клініку. Викличемо найкращих спеціалістів". І він поїхав. Тому, що не міг сказати ні – йому зробили пропозицію, від якої він не міг відмовитись. Тоді професійні гравці перебували в цілковитій залежності від керівництва. Інколи через його самодурство в бразильському футболі відбувалися випадки, які були не менш дикими, ніж мавпи, яких так багато в цій латиноамериканській країні. 

Досить показовою є така історія. Наприкінці 40-х років ХХ століття гравці Ботафого, перебували на зборах. Дружина футболіста Авіли в той же час з важкою хворобою лежала в лікарні. Вона була на межі життя та смерті. В суботу після обіду мала відбутися відповідальна гра. Близько 11 подзвонив телефон. Гравцям було заборонено підходити до телефону. Тим більше в день матчів. Дзвонили з лікарні. Адміністратор клубу, який підняв слухавку, заявив, що сьогодні Авіла не зможе приїхати до лікарні. Тоді старша медсестра          – монашка почала наполягати на тому, що він мусить сьогодні терміново приїхати до дружини, адже їй стало набагато гірше. Проте керівництво залишалося незворушним. Чому турбувати гравця такими "дурницями" напередодні відповідального матчу? Лише після закінчення поєдинку Авілі повідомили, що йому слід поїхати до дружини. 

Коли футболіст прибув в госпіталь медсестра вибігла йому назустріч та викрикнула: 

- В сеньйора немає серця? Вам не шкода власну дружину? Я дзвонила зранку, а Ви лише зараз з’яивлися!
Розгублений від такого натиску медсестри Авіла запитав: 
- В чому власне справа? У мене був матч. І мені лише зараз повідомили, що вона мене кличе. Як тільки я взнав про це, взяв таксі і примчав сюди. 
- Тепер вже пізно, –  сказала медсестра – ваша дружина померла о третій дня. Ви можете побачити її тіло в капличці. І заридавши, додала, –  Бідненька постійно кликала Вас, сеньйор!...

Авіла, шокований такою звісткою, втратив свідомість. Він оговтався лише пізно ввечері. З палаючим поглядом та порожнечею всередині футболіст вирушив на базу, де сподівався застати керівництво. Проте вони розуміли, який гість може завітати до них. Та завбачливо поховалися по своїх норах. Взявши до рук лом він розбив усе, що зміг. Не залишилося жодного вікна, дверей, предмету меблів, який би не потрапив під його гарячу руку. Навіть кухня та туалет були зруйновані. Це був розгром достойний того, який влаштувала Маргарита в квартирі критика Латунського. Потім він знову взяв таксі та поїхав на пошуки тих людей з керівництва, адреси яких були йому відомі. І прогнозовано нікого з них не застав вдома…

Повернемося до Гаррінчі. В європейському турне напередодні ігор йому робили знеболюючі уколи. Мане на 2 години забував про те, що в нього болить нога. Коли ж дія препаратів закінчувалася, Гаррінча відчував дикий біль. Він не міг самостійно пересуватися. Часто його носили на руках від автобуса до готельного ліжка. І в такому стані його змушували грати у футбол… Він з нетерпінням чекав матч, адже розумів, що на деякий час не відчуватиме болю та зможе займатися улюбленою справою. Мане на високому рівні провів турне і глядачі були в захопленні від його гри. Після повернення додому клуб продемонстрував свою "турботу" до Мане та надав йому відпустку, але було вже пізно. Нога ще більше боліла, почалося лікування. І виявилося, що це був не артроз, а розрив меніска. Ботафого знову ж таки показав те, наскільки для них був "важливим" Мануель. Клуб не доклав жодних зусиль, щоб знайти гроші та хорошого лікаря для хірургічного втручання. Лише завдяки фінансовій підтримці друга Мане – банкіра Магальяеса, було проведено операцію.

Через місяць Мане зміг тренуватися, а незабаром в футболці Одинокої зірки вийшов на футбольне поле, щоб знову радувати торсиду. Незважаючи на зайву вагу він досить непогано відіграв перший тайм, але в перерві відчув біль в коліні. Тренер вирішив замінити Гаррінчу. Розчарований Мануель після гри навіть не зайшов до роздягальні, а відразу поїхав зі стадіону. Ввечері він задзвонив до масажиста та попросив його терміново приїхати. Той пообіцяв, що буде завтра. Нога продовжувала боліти так що Гаррінча не міг спати. Йому знову довелося забути про футбол, а клуб до того ж суттєво врізав зарплатню. Численні процедури над коліном гравця позбавили його звичної гнучкості. Він погано відчував м’яч та не міг його вести на звичній швидкості. Тепер Гаррінчі вже не вдавалося несподівано для суперників "вибухати" для блискавичного ривка – він став пташкою з підрізаними крилами.

Сьомий номер Ботафого і близько не демонстрував того рівня гри, який дозволив йому увірватися до когорти найяскравіших футболістів світу. Керівництво косо дивилося на нього, адже вважало, що він втратив швидкість через те, що береже прооперовану ногу. Якось після одного з європейських турне Гаррінча з сумом заявив: "Після поїздки вони заплатили мені стільки грошей, скільки коштував один банан. Сказали, що я погано грав і на більше на заслужив". Він почав думати про те, щоб покинути Ботафого. З обличчя Гаррінчі поступово зникла його фірмова голлівудська посмішка, з якою він чарував на футбольних полях. Свої розчарування він все частіше топив на дні пляшок. Боси Одинокої зірки теж думали, якби то позбутися Гаррінчі, який був вже не тим. Мавр зробив свою справу, мавр може йти. Проте це було складним завданням, адже Мануель залишався кумиром торсиди. 

Тоді на футболіста випустили акул пера, які почали кампанію по дискредитації Мане. Його звинувачували в усіх смертних гріхах та й взагалі він нібито став причиною всіх бід Ботафого. Так в пресі можна було прочитати: Гаррінча без дозволу клубу погодився на операцію; хоча у нього було видатне футбольне минуле, але далеко на старому багажі не виїдеш; він старіє та більше не відповідає рівню сучасного футболу; Мануель вже чужий на цьому святі життя. Його дуже часто почали випускати на заміну за кілька хвилин до закінчення поєдинку, а потім ще й говорили: "Щось ти не в формі". Таке зневажливе ставлення дуже нервувало Мане. Він перестав ходити на тренування, набрав зайву вагу. І цілком логічно, що їхній союз з Одинокою зіркою незабаром розпався. Їхні шляхи розійшлися – як в морі кораблі.

У 1966 році Корінтіанс виклав за Мане чималеньку суму – 200 мільйонів крузейро (близько 100 тисяч доларів). Сан-Паулу зустріло Гаррінчу феєрверком, а тисячі вболівальників приїхали на вокзал, щоб зустріти свого кумира. До готелю він їхав під акомпанемент пісеньок з нехитрим рефреном: "Оле, оле, оле Мане краще, ніж Пеле". Мануель знову повірив в себе. Він надіявся, що зможе продовжити свій тріумфальний політ. Проте це були ілюзії. Клуб заплатив за нього такі гроші, адже сподівався побачити у його виконанні гру того рівня, який він показував у Швеції та Чилі. І ніхто не зважав на те, що в нього 7 кілограмів зайвої ваги, та й постійні сімейні проблеми переслідували його. В Гаррінчі нічого не виходило, а торсида досить швидко змінила хвалебні пісеньки в його честь на свист. Та керівництво не забувало йому нагадувати: "Щось ти сьогодні не в ударі. За тебе заплачені великі гроші, а ти їх не відпрацьовуєш". 

Досить швидко в Мануеля увірвався терпець і він просто покинув клуб та поїхав в Ріо, заявивши, що ноги його більше не буде в Корінтіансі. Клуб звичайно ж звернувся у відповідні органи, і футболіста за порушення контракту дискваліфікували на два роки та заборонили брати участь в будь-яких офіційних матчах. Так Мануель залишився біля розбитого корита – адже він нічого не вмів в житті, окрім гри у футбол (за виключенням підбирання ключів до сердець численних сеньйорит та сеньйор). Для Гаррінчі почалися нові і дуже важкі часи. Волелюбна пташка опинилася в клітці. Він тижнями сидів наодинці. Під ліжком лежало багато пляшок з-під кашаси. До того ж Мане тепер почав налягати на віскі, який він полюбив після злощасного для бразильців чемпіонату світу в Англії. Він розумів, що більше вже не зможе як колись захоплювати торсиду своєю майстерністю, самотужки вигравати матчі і більше ніхто не буде скандувати його ім’я. Мануель все глибше занурювався в пляшку. 

Тепер Гаррінча зрозумів, що залишився без друзів, без допомоги, без грошей. З’явилися інспектори, які вимагали з нього якісь податки, а він і слова такого не знав. До того ж в католицькій Бразилії Мануелю не могли пробачити  те, що він покинув сім’ю та зійшовся з Ельзою Суарес. Хоча якби не вона, то трагічний політ Гаррінчі мабуть би закінчився набагато швидше. Це була єдина жінка, яку він по-справжньому кохав, а вона відповідала йому взаємністю. Ельза завжди робила все, що могла для того, щоб допомогти своєму непристосованому до цивілізованого життя Мане. 

Газети все частіше змішували з брудом колишнього ідола Бразилії.  Про зміст цих статей можна здогадатися по їхніх заголовках: "Прощавай, Гаррінча!", "Драма героя!", "Гаррінча – печаль народу!", "Гіркий кінець". Проте незабаром сталося найгірше – про нього просто забули. І це про футболіста, якого називали кращим гравцем світу. Йому потрібно було заробляти на життя,адже він не хотів залишатися альфонсом при Ельзі. Потрібно було платити аліменти на доньок. Мануель заборгував і його ледве не запроторили за грати як боржника.  Допоміг той же банкір, який заплатив потрібну суму та не дав пташці Гаррінчі опинитися в клітці у прямому розумінні слова.

Мане спробував заробляти на життя. Звичайно ж, граючи футбол, адже він міг брати участь в товариських матчах. Він вирішив виступати за різні провінційні клуби, адже з 12 кілограмами зайвої ваги йому було б важко отримати пропозицію зіграти декілька ігор за якийсь пристойний клуб. Так дворазовий чемпіон світу почав кочувати по командах, які навіть історикам бразильського футболу нічого не скажуть. Навіть під час виступу за такі колективи він значно частіше чув від вболівальників свист, аніж аплодисменти. Він намагався продати свої таланти за кордон. Проте в Колумбії, де зібрався цілий футбольний театр для того, щоб насолодитися геніальною грою Мане вимоглива публіка побачила, що тепер актор зовсім не той. За що і закидала його яйцями та помідорами. Гаррінча знову махнув рукою на все. А невдалі закордонні гастролі дали привід газетам згадати про Мане. Головною темою тепер стали його відносини з Ельзою, навіть писали, що він посварився з нею та пішов з дому. А одна з газет додумалася до того, що написала сенсаційну новину: "Гаррінча та Ельза покінчили життя самогубством". Для спростування цієї нісенітниці Мане довелося кілька годин позувати фотографам та давати інтерв’ю в дусі Марка Твена: "Чутки про мою смерть дещо перебільшені". 

У 1968 році Бразилія жила очікуванням "матчу століття", який був приурочений до десятиріччя перемоги Селесао в Швеції. В цьому поєдинку жовто-зелені мали зіграти проти збірної світу. Комусь прийшла ідея присвятити цю гру Гаррінчі. Проте це ж Бразилія… Вирішили, що з Мане вистачить і матчу по скромніше, ну наприклад Бразилія з ФРН, або краще проти Уругваю, все-таки Східна республіка ближче і вийде дешевше. Проте для чого сильно витрачатися — нехай це буде гра між збірними Ріо та Сан-Паулу, або краще між ветеранами цих міст. Так грандіозна ідея луснула, як мильна бульбашка. На "матчі століття" було багато людей, які ходили на футбол по великих святах, але всі вони займали високі посади. А Гаррінчу "забули" запросити на цю гру... 

Незважаючи ні на що, Мануель не здався та почав тренуватися і робив це як ніколи в житті. Важка робота приносила йому задоволення – він хотів довести, що може повернутися той Гаррінча, який колись був кращим футболістом світу. Завдяки такій каторжній праці та зусиллям Ельзи, котра як ніхто зналася в дієтах, Гаррінчі вдалося скинути ДВАНАДЦЯТЬ кілограмів зайвої ваги за 3,5 місяці. Мане знову був в формі. Тоді Фламенго вирішив дати йому шанс та підписало контакт з форвардом. 30 листопада 1968 року в Ріо було справжнє божевілля. Видавалося, що все населення найближчих міст вирішило в столицю штату. Не вистарчало потягів, які б вмістили настільки велику масу людей, яка не хотіла пропустити одну з головних подій футбольного сезону. Фанати прямували в напрямку Маракани, автомобільні пробки розтягнулися на багато кілометрів.  Причина такого ажіотажу була простою –  повернення Гаррінчі. Коли Мане з’явився з підтрибунного приміщення, на трибунах розпочався справжній карнавал під акомпанемент численних петард, а на вітрі гойдалося величезне полотнище "Гаррінча – радість народу. Бразилія вітає тебе!". А коли Кривоногий янгол отримав м’яча та звичним фінтом пошив суперника в дурні то стадіон вибухнув таким захопленням, що здавалося його фундамент не витримає такої бразильської пристрасті. Протягом всього поєдинку Маракана скандувала ім’я Гаррінчі. Після гри радісний Мане плакав та казав, що він ніколи не був таким щасливим як в цей день, ні в Швеції, ні в Чилі, адже йому вдалося довести, що його футбол ще живий. 

Потім веселий натовп поніс свого кумира навколо стадіону. Прості люди завжди любили Мане, адже він дарував їм те, чого майже не було в їхньому житті – радість. На жаль це був лише короткочасний позитивний епізод в падінні футбольного Ікара. Незабаром Гаррінча знову осів на лавці запасних. Він дуже важко це переживав. Йому знову підрізали крила. Мануель більше не намагався пробитися в топ-клуби, а грав там, куди його брали. А після матчів взяв собі за звичку ходити з новими товаришами до найближчого бару. На додачу до всього у 1969 році сталася одна подія, яка ще більше відбилася на моральному стані Гаррінчі. Будучи на підпитку, він разом з сім’єю повертався на своєму форді з Пау-Гранде та врізався у вантажівку. Від цього удару померла його теща Розалія. Мане вкотре уникнув знайомства з в’язницею завдяки тому, що Ельза та інші родичі загиблої вирішили не порушувати кримінальну справу. Щоправда, Мане перебував у депресії і навіть намагався покінчити життя самогубством, вдихаючи чадний газ.

Для того, щоб відволіктися від неприємних спогадів та врятуватися від бразильських            папараці, Ельза вирішила повезти чоловіка в Європу. Їй вдалося влаштувати Гаррінчу на добре оплачувану роботу – представника Інституту кави на бразильській торгово-промисловій виставці в Мілані. Ім’я Мане притягувало до себе немов магніт. Все-таки італійські тіфозі прекрасно пам’ятали ті дива, які колись демонстрував на полі Мануель. Вони підходили до нього, перекидалися кількома словами, просили автограф та говорили про футбол. Ельза не могла натішитися –  її чоловік був знову в центрі уваги.  На жаль така ідилія тривала недовго: під час одного з найважливіших показів, коли публіки було особливо багато, а фотоапарати і телекамери не спускали своїх "прицілів" з бразильського салону, один з журналістів вирішив поцікавитися в Гаррінчі достоїнствами бразильської кави. Краще б він цього не робив, оскільки отримав таку відповідь:

-    Це непогана кава, проте я не є шанувальником цього напою. Я віддаю перевагу кашасі.

Зрозуміло, що після такого "піару" кави кар’єра Мане на поприщі реклами була завершена.

Все-таки в Мануеля залишилися друзі, які 18 грудня 1973 року допомогли організувати прощальний матч Гаррінчі. В цьому поєдинку збірна Бразилії обіграла збірну ФІФА. На гру прийшло більше 130 тисяч фанатів, а вся виручка дісталася Мане. Це були дуже великі гроші, але, як справжній індіанець, він ніколи не міг розумно розпорядитися грошима. І незабаром знову сидів на фінансовій мілині. Своє 40-річчя Гаррінча зустрів удвох з Ельзою. В той день його ніхто не привітав і не зателефонував. Він сумний ходив по подвір’ю і раптом йому на очі потрапив м’яч. Мане взяв шкіряного в руки та промовив: "Ти – мій єдиний вірний друг".

В липні 1976 року народився син – Гаррінчінья. Ельза згадує, що коли Мане з’явився в пологовому будинку, то був запухлий від постійної пиятики. Вона поставила йому умову: "Або син, сім’я і кінець випивці, або… ". Проте він перебив її: "Немає в мене сил, щоб кинути пити. Я не можу одночасно любити сина і кашасу". Через рік Ельза прийшла в поліцію з проханням притягнути чоловіка до кримінальної відповідальності. ЇЇ обличчя було синім від страшних побоїв, а з носа юшила кров. Так Мане "привітав" дружину з 15-річчям їхнього подружнього життя. Після такого "подарунка" янгольське терпіння Ельзи закінчилося і вона покинула свого Кривоногого янгола. Тепер біля Гаррінчі вже не було дружини, яка завжди була готова йому допомогти. Він декілька разів намагався її повернути,  проте з цього нічого не вийшло. Розставання з Ельзою прискорило трагічний фінал життя Мануеля. В 45 років він виглядав на усі 70, до того ж дуже розжирів. Мане постійно пив і незабаром втратив здатність самостійно рухатися та приймати якісь усвідомлені рішення. Незабаром Гаррінча познайомився з красивою двадцятирічною мулаткою Вандерлеєю, яка стала його останньою дружиною. Проте Мане був їй байдужим. І навіть гірше – преса писала про те, що вона підсадили його на голку, а її родичі часто били Гаррінчу, який знаходився в стані прострації.

Якось про нього згадала знаменита школа самби – Мангейра — та запросила прийняти участь в черговому дефіле. На жаль, тоді Мануель вже практично не ходив. Його довелося посадити в колісницю, яку везли по карнавальній вулиці. Гаррінча сидів на ній та бовтав ногами і не розумів, де він є, і був традиційно п’яний, як чіп. Після завершення виступу безпомічного Мане поклали на траву, а друзі довго шукали таксиста, який би погодився везти це тіло. Один водій врешті погодився, взнавши, що "це" і є знаменита "Радість народу". 20 січня 1983 року він помер, в муках білої гарячки. І тут всі згадали про нього, в пресі почали з’являтися хвалебні некрологи, а журнал "Вежа" вийшов з обкладинкою, де вперше в історії Бразилії були лише ноги. Це були найвідоміші криві ноги країни. Мануелю влаштували помпезне поховання. Так часто трапляється – коли людину забувають при житті, то намагаються зробити їй пишний похорон. А проста торсида хотіла віддати останні почесті своєму ідолу – близько 300 тисяч осіб проводжали Мане в останню путь. Так закінчився трагічний життєвий шлях Гаррінчі, політ якого був дуже коротким, проте достатнім для того, щоб посісти своє місце на футбольному Олімпі. А на його надгробку можна прочитати слова, які показують те, що незважаючи на всі свої титули, Мане вдалося добитися іншого набагато  важливішого – його по-справжньому любили вболівальники. "Тут з миром спочиває той, хто був радістю народу".

В наступній частині циклу зустрічайте нового Ікара – Едуарда Стрєльцова.

Владимир Войтюк, Football.ua