В історії футболу було багато гравців, які досягали захмарних висот, проте не змогли повністю реалізувати свій потенціал. Коли здавалося, що їхньому польоту вже ніщо не перешкодить починалося різке падіння, після якого вони так і не змогли повернути той час, коли інші люди дивилися на них знизу вверх та захоплювалися їхньою грою.

Ми – професіонали  як клоуни. Виходимо та працюємо на втіху публіці, яка платить гроші, для того, щоб посміятися, дивлячись на наші перемоги та поразки. І коли клоун працює добре – йому аплодують, а коли погано – його ображають. Таке життя.

Гаррінча

Він був одним з кращих футболістів в історії Гри. Гаррінча отримав своє прізвисько на честь пташки. І дійсно життя Мане нагадувало політ: від глибин бразильських фавел – до футбольного трону. З якого,  після тріумфального ЧС 1962 року йому навіть вдалося потіснити самого Пеле. Він пережив як величезну любов торсиди, що обожнювала його, оскільки бачила в ньому себе – приклад того, як проста людина з нетрів може стати футбольним богом. Водночас друзі, чиновники та вболівальники забули про нього, коли він вже не демонстрував своєї магічної гри… Та все частіше бачив своє зображення не на перших шпальтах газет, а у пляшках – в які постійно заглядав. Проте в кращі роки своєї кар’єри він був тим, хто дарував мільйонам бразильських бідняків щастя. За  що і отримав прізвисько – “Радість народу”. Його життя нагадує латиноамериканський серіал, в котрому було багато любові, зневаги, пристрасті, байдужості; але, на жаль, не було хепі-енду. Давайте згадаємо трагічну історію футбольного Ікара – Гаррінчі.

Для того, щоб краще зрозуміти Мане, потрібно пам’ятати, що він – нащадок індіанців фулніо, яких винищили білі колонізатори. І за своїм складом розуму дійсно був справжнім представником цього племені. Адже ніколи нічого не планував на завтра – жив одним днем та ловив кожну мить, яку йому посилала доля. Гаррінча не любив порядку та дисципліни. І коли його в чомусь обмежували – відчував себе, як пташка в клітці.

“Радість народу” народився 28 жовтня 1933 року в невеличкому місті Пау-Гранде. Батько майбутнього футболіста працював охоронцем на фабриці “Америка Фабріл”. Проте свої основні подвиги дон Амаро здійснював не в боротьбі з криміналом, а на амурних фронтах. Важко порахувати скількох чоловіків він нагородив рогами. Татові Гаррінчі приписують приблизно 25 позашлюбних дітей і це не рахуючи 9 власних. Цікавим є те, що в усіх своїх дітей на стороні Амаро був хресним батьком. На дорікання, стосовно того, як йому не соромно спокушати власних кум, він по-філософськи відповідав: “Вона мені кума – лише від голови до пояса”. Саме від тата Мане унаслідував свій неймовірний сексуальний апетит.

Мати – Марія Кароліна вміла чаклувати, заговорювати рани , хвороби та знімати вроки. Гени матері безсумнівно передалися одному з найяскравіших футбольних чарівників. Коли Мануель народився, акушерка першою помітила, що ноги в нього викривлені – ліва була вигнута в зовнішню сторону, а права паралельно у внутрішню. Цей дефект теж був вродженим. Кінцівки матері Мане зовсім не були схожі на ноги танцівниці самби, правда і не були такі криві, як в її сина. Якщо б в дитячому віці Гаррінчі вдягнули спеціальне ортопедичне пристосування, то ноги в нього з часом би випрямилися. Але хто хотів перейматися такими дрібницями в бразильській глушині? Ходить і це – добре. Криві кінцівки допомагали Мануелю на футбольних полях збивати з пантелику численних суперників. Фізичні вади Гаррінчі на цьому не закінчувалися: він був косооким, мав деформований хребет, зміщені кості тазу, а ліва нога була на 6 см коротша, ніж права. Існує версія, що такий букет дефектів Мане отримав через те, що перехворів поліомієлітом. Як бачимо у нього були всі "дані" для того, щоб стати футболістом. Але життя дуже химерно тасує колоду карт, і вийшло так, що Мануель з часом став одним з кращих гравців в історії футболу.

За дітьми в сім’ї Амаро ніхто не дивився та не переживав через їхню відсутність. Гаррінча робив, що хотів і міг годинами гуляти по лісі, якось його випадково залишили там під проливним дощем, але він вижив. (Через багато років про Гаррінчу так само забули багато хто з тих, котрі називалися його “друзями”). Він був невисокого зросту – значно меншим за своїх однолітків. Якось його сестра зауважила: “Маленький, як гаррінча!”.  Гаррінча чи гарріша – так в Бразилії називають маленьку довірливу пташку, яка красиво співає та не може жити в неволі. Знову ж таки символізм – Мануель теж не міг жити за встановленими правилами, а найбільше любив свободу. Також існують ще декілька версій походження прізвиська: він був хорошим мисливцем (тут проявилися його індіанські гени) та приносив додому чимало цих пташок; Мануель майстерно імітував щебетання своїх пернатих “тезок”. Гаррінча завдяки своїм ногам отримав ще декілька “ніків”: Чарлі Чаплін футболу, Кривоногий янгол, Великий кульгавий. А для бразильської торсиди він завжди залишався – “Радістю народу”.

З юних років Мане вчився заробляти на хліб і в нього це непогано виходило: він продавав птахів, рибу та фрукти, зібрані в лісі. Пау-Гранде було дуже спокійним містечком, в якому про злочини взнавали лише з газет та фільмів. І ніхто б тут не закривав двері, якби не комарі, які за своєю кровожерливістю могли дати фору знаменитому уродженцю Трансільванії. І в такій ідилічній обстановці на Гаррінчу напав "Лев" та ледве не перегриз йому горло. Правда минулося, і собаку, названого на честь царя звірів, змогли відтягнути.

Цей випадок послугував сигналом для батьків хлопчика, що пора зайнятися дитиною. І його спробували почати виховувати. Але хіба можна поставити в якісь рамки нащадка індіанців фулніо? В 1941 році його віддали в школу: перший клас він з горем навпik закінчив, але писати так і не навчився. В подальшому житті його письменницькі вміння обмежувалися автографом. Правда Мануель любив читати, особливо детективи. І якось зізнавався: “якщо б не футбол, я б напевно став детективом”.

Перший м’яч, яким грав Гаррінча, був зроблений зі старої шкарпетки. ЇЇ набили ганчірками та пакувальним папером і зашили. Також ігрові снаряди часто виготовляли з сечового міхура тварин. Першого круглого, правда не шкіряного, а гумового подарувала Мане, на день народження, сестра Роза. Правда йому було зовсім не обов’язково мати м’яч для того, щоб грати у футбол. Всі хотіли, щоб він виступав у складі їхньої вуличної команди, оскільки його присутність гарантувала перемогу. Всі спроби дисциплінувати Мануеля зазнали краху: батько зобов’язав його ходити на пасовисько та заготовляти сіно для коня, він вчасно  виходив з дому, проте по дорозі бачив хлопців, які грали в футбол і звичайно не міг встояти перед такою спокусою. З часом в житті Гаррінчі з’явилися ще дві пристрасті, які стали такими ж важливими, як і футбол: жінки та випивка. Якось Мане сам захотів довести батькові, що з нього може бути якийсь толк. Він домовився з місцевою цукерницею про те, що буде допомагати їй продавати кокосові цукерки та печиво. Але Гаррінча, який продає солодощі ще та картина – з тим самим успіхом можна поставити кота охороняти молоко. Він постійно їв солодке і в кінці робочого дня ще залишався винен своїй шефовій.

В 14-річному віці Мануель влаштувався на фабрику. Але з цього теж нічого путнього не вийшло – він був незвичайний працівник. “Трудівник” під час робочого дня спав в якійсь з коробок для бавовни, попивав в барі кашасу, або ж розважався з черговою пасією.

Його довелося вигнати, адже Гаррінча подавав поганий приклад іншим та претендував на неофіційний титул найгіршого робітника в історії фабрики. Проте були люди, які були незадоволені тим, що вигнали такого “працівника”. Начальник цеху сеньйор Бобоко, а заодно президент футбольного клубу “Пау-Гранде” не міг змиритися з втратою одного з найперспективніших своїх гравців. Оскільки для того, щоб виступати за цю команду потрібно було працювати на фабриці. Керівники підприємства, як і всі бразильці, були пристрасними вболівальниками та швидко погодилися поновити на роботі Мане. Правда понизили його в посаді та доручили Бобоко слідкувати за тим, щоб перспективний гравець працював, а не прогулював та спав. Але з часом ігрові якості Гаррінчі змусили працедавців закривати очі на його “роботу”, яка полягала в регулярних відвідуваннях царства Морфея.

Після “важких” робочих буднів Мануель регулярно випивав та димів як паровоз. Ще одним з прізвиськ, яке приліпилося до Гаррінчі було – “геній інтуїції”, його він отримав за свій прекрасний дриблінг. До речі,  ніхто з рідних Мане не захоплювався футболом, лише старший брат був воротарем. Проте особливих успіхів він не добився, про що свідчить те, що його називали “Жозе-решето”.

Починаючи з 12-річного віку Гаррінча почав найбільше часу проводити в компанії м’яча. Мануель брав участь як мінімум в 2-3 іграх протягом дня. Першим футбольним “стадіоном”, де можна було бачити фінти Мане був пустир на краю берега річки. Він являв собою майданчик розмірами 50 метрів завдовжки та 30 завширшки, був у суцільних впадинах, покритий горбиками та де-не-де на ньому навіть можна було побачити траву. Завдяки такому “газону” майбутній “Радості народу” вдалося відточити свою техніку. Він навчився босоніж обходити численні природні перешкоди цієї галявини та обводити суперника так, щоб якомога рідше спускатися вниз до річки за м’ячем. Вже тоді Мануель виділявся своєю надзвичайною майстерністю: поєдинок виходив більш-менш рівним, коли команда з трьох гравців, одним з яких був Гаррінча, протистояла 7-8 юнакам.

Якось в Пау-Гранде навідалися скаути клубу Крузейро Ду Сул з Петрополіса та відразу поклали око на Мане. За цю команду він відіграв з 1949 по 1950 роки. Зранку один з перших фанатів Гаррінчі – таксист Кабіньо безкоштовно возив його для того, щоб він провів матч за Крузейро, а до вечора – назад; потрібно було встигнути зіграти і за Пау-Гранде.

Досягнувши призовного віку, Мане вирушив на медогляд, але коли лікарі поглянули на це “чудо природи”, то дали йому посвідчення резервіста третьої категорії, що було рівнозначним найвіддаленішим глибинам військової лавки запасних. Правда Мануель продовжував вправно служити футбольним командам. Він остаточно перейшов на правий фланг і вже в цьому амплуа став гравцем клубу Серрано. Тут Гаррінча підписав перший контракт, був зареєстрований в місцевій футбольній лізі та отримав символічну зарплатню   – 30 крузейро за гру плюс обід. Як це не дивно, але кривоногий янгол не думав про гру як джерело заробітку, ніколи не їздив в Ріо на великі матчі і не слухав радіорепортажі, він просто любив грати в футбол. Так, коли 16 липня 1950 року відбувалася вирішальна гра ЧС між Бразилією та Уругваєм Гаррінча пішов на рибалку. Повернувшись, великий кульгавий побачив всіх мешканців рідного містечка, розчарованих поразкою селесао в такому стані, ніби в них помер хтось з рідних – лише покрутив пальцем біля скроні. Він вважав, що футбол це – просто гра.

Відігравши три місяці за Серрано, йому набридли мандрівки в дусі хоббіта: туди і назад, і він покинув цей клуб, незважаючи на чималенькі, як для бразильської бідноти, гроші. Мануель повернувся в Пау-Гранде, за який грав безкоштовно.

У 1950 році його ледве переконали поїхати на оглядини у Васку да Гама. Такі ярмарки проводилися в усіх великих клубах і вони були шансом на те, щоб отримати свій щасливий квиток для багатьох юнаків. Але конкуренція була надзвичайно високою, лише один зі 100 отримував нагоду спробувати себе в команді. Коли людина, відповідальна за цей відбір у склад Адміралів, побачила, що Гаррінча був в шкарпетках, то відразу дала йому відкоша: “Без бутс тренуватися не можна”. Так, через педантизм, Васку упустив одного з кращих гравців в історії футболу. Пізніше Мане згадував, що його на цьому огляді талантів, до того ж, назвали виродком. Далі були такі самі невдалі спроби закріпитися в Сан-Крістовані та Флуміненсе. З часом це набридло Гаррінчі і він сконцентрувався на виступах за рідний клуб. Крім Мане за Пау-Гранде виступав Арліндо, відомий під прізвиськом Гармата. Про силу його удару існує така байка: якось після потужного пострілу Гармати в груди німого воротаря, в того прорізався голос. А найбільш талановитим гравцем колективу, вважався не Мане, а деякий Ву. Завдяки успішній грі своїх лідерів команда протягом двох років залишалася непереможною, проте в неї був любительський статус, і тому скаути провідних клубів не знали про існування Гаррінчі. Хоча чутки про якогось кривоногого генія доходили в Ріо, але чого тільки не вигадували в бразильській глибинці.

Якось в одну з неділь березня 1952 року в Пау-Гранде з’явився той, ймовірність появи якого в цьому містечку була приблизно такою ж самою як і те, що Артем Мілевський перестане горіти в полум’ї  зеленого змія. На запрошення свого кума, сюди приїхав захисник команди Ботафого Араті. Він звичайно всіляко відхрещувався від поїздки, але не зміг встояти перед дипломатичними талантами родича.  Атракції, які мав відвідати футболіст – святковий обід, а після нього арбітраж матчу за участю місцевої команди. Спочатку Араті ледве волочив ноги по полю (мабуть давалося взнаки попереднє частування), проте незабаром він побачив справжнє диво – кривоногий гравець під сьомим номером поставив на коліна суперників – зробивши хет-трик за півгодини матчу. Арбітр спочатку намагався судити гру, але після того як побачив, що робить з суперниками Мане, почав бігати за ним та кричати: “Цей хлопець в 100 разів кращий за всіх нападників Ботафого”. Після фінального свистка він протягнув Мануелю свою візитівку та завірив, що місце Гаррінчі в Ріо, в складі “Одинокої зірки” і сказав, що чекає на нього в будь-який час на стадіоні Ботафого. Мане подякував, пообіцяв, що приїде і …

Далi буде...

Владимир Войтюк, Football.ua