Принаймні Томас Тухель, швидше за все, уникне того прийому, який чекав Свена-Горана Ерікссона, коли швед став першим іноземним тренером, який очолив збірну Англії.

"FA, опустіть голови від сорому. Жодної здачі", — говорив банер, який тримав чоловік, який стояв біля штаб-квартири FA в Лондоні в листопаді 2000 року. Протестуючий був одягнений як Джон Булл, уособлення англійськості з бульварного журналу, у циліндрі, червоній куртці, жилеті з прапором Великобританії та з виразом глибокої огиди на обличчі.

Це вийшло за межі одиночного протесту. Гордон Тейлор, генеральний директор Асоціації професійних футболістів, назвав призначення Ерікссона "зрадою тренерської структури". Джон Барнуелл, його колега з Асоціації менеджерів ліги, сказав, що це "розуму незбагненно — ще один приклад того, як ми роздаємо наші сімейні скарби в Європі".

Найвідоміша — чи сумнозвісна — фраза, пов'язана з прибуттям Ерікссона, належить ветерану-колумністу Daily Mail Джеффу Пауеллу, який написав, що FA "продає наше право первородства на фіорді країні з 7 мільйонів лижників і метальників молота, які проводять половину свого життя, живучи у повній темряві".

У документальному фільмі, випущеному незадовго до його смерті в серпні, Ерікссон озирнувся і розсміявся. "Англія: ти не можеш сказати ні", — сказав він зі сміхом. "Я шкодував би все своє життя".

Незважаючи на муки, викликані трьома послідовними поразками в чвертьфіналах (і незважаючи на його сум'яття через пильну увагу таблоїдів до його особистого життя), Ерікссон ніколи не шкодував, що відповів на заклик FА. Фабіо Капелло, який через сім років став другим закордонним тренером збірної Англії, як відомо, справляв протилежне враження.

Дивність майбутнього призначення Тухеля в тому, що воно відчувається як щось... у 2000-х, чесно кажучи. Хіба FА не повинна була вже зараз відправити свою еру тренерів-іноземців в історію?

Так, так і було. Це стало зрозумілим, коли 12 років тому з великою помпою відкрився St George's Park. Девід Шипшенкс, голова проекту, сказав журналістам, що FA не доведеться шукати тренерів для майбутнього за кордоном, якщо, як він очікував, "у нас будуть доморощені тренери Прем'єр-ліги та міжнародні, які випливають із переваг освіти", яких запропонує новий національний футбольний центр. Натомість, щоб вкладати мільйони фунтів у короткострокові рішення, це була довгострокова інвестиція.

Такого сплеску місцевих тренерських талантів не сталося — принаймні не такою мірою, на яку сподівалися і яку очікували.

Трохи похмурої статистики: жоден англійський тренер не вигравав європейський трофей з часів Боббі Робсона з Барселоною в 1997 році; жоден англійський тренер не вигравав чемпіонський титул з часів Говарда Уїлкінсона з Лідсом у 1992 році; жоден англійський тренер не вигравав навіть Кубок Англії з часів Гаррі Реднаппа з Портсмутом у 2008 році або Кубок ліги з часів Стіва Макларена з Мідлсбро в 2004 році; з 2003 року англійські тренери провели лише 44 матчів у Лізі чемпіонів (Френк Лампард — 16, Реднапп — 10, Грем Поттер — 7, Едді Гау — 6, Крейг Шекспір ​​- 3, Майкл Каррік — 1, Гарі Невілл — 1).

Однак міжнародний футбол – це щось інше. Ось чому такий успішний гравець, як Капелло ("переможець з великої літери", як його тодішній генеральний директор FA Брайан Барвік похвалив при призначенні), опинився в такому збентеженні від специфічних вимог керівництва збірної Англії на чемпіонаті світу. Ось чому гравець з таким невиразним резюме, як у Гарета Саутгейта (45 перемог у 151 грі на чолі Міддлсбро), зміг стати відповідальним за дві найкращі кампанії збірної з того єдиного тріумфу на чемпіонаті світу у 1966 році. І це явище не є унікальним для збірної Англії.

Подивіться на контраст між невиразним виступом Іспанії на чемпіонаті світу 2022 року під керівництвом тренера, який виграв Лігу чемпіонів, Луїса Енріке, та їх яскравою грою на переможному Євро-2024 під керівництвом тренера Луїса де ла Фуенте, який, як і Саутгейт, придбав придбав досвід у молодіжці.

Подивіться на успіх Аргентини під керівництвом Ліонеля Скалоні, чий попередній досвід роботи головним тренером був пов'язаний з командою до 20 років.

Але чим довше Саутгейт залишався на своїй посаді, чим ближче він підходив до успіху, якого так прагнула країна, тим більше лунали заклики до Футбольної асоціації призначити ще одного "переможця з великої літери".

Саутгейт завжди вважався в деяких колах причиною того, що Англія продовжувала відставати, що після десятиліть відставання здавалося дивним. Які б безперечні якості він не привніс у свою роботу, його критики завжди припускали, що будь-який більш-менш пристойний тренер, який працює у верхній половині Прем'єр-ліги або на етапах плей-оф Ліги чемпіонів, привнесе все це плюс, що особливо важливо, холоднокровний переможний менталітет та жорстко запрограмовану тактичну експертизу Пепа Гвардіоли, Карло Анчелотті чи Юргена Клоппа.

Або... Томас Тухель? Можливо, але це призначення все одно є несподіваним поворотом від FА, яка провела останнє десятиліття, даючи поради — з впевненістю, як здавалося — англійським тренерам.

Вони ніколи повністю не відмовлялися від пошуку тренера збірної за кордоном — насправді вони отримали величезні дивіденди від переходу до Нідерландів з призначенням Сабріни Вігман, яка в 2022 році привела Англію до її першого титулу чемпіона Європи серед жінок. Той факт, що Тухель раніше працював в англійському футболі — і показав симпатію до англійських гравців, як у Челсі, так і в Баварії, є перевагою, якої не було у Ерікссона та Капелло.

Однак Футбольна асоціація постійно давала зрозуміти, що, незважаючи на зміну керівників та осіб, які приймають рішення, перевага буде віддана місцевому кандидату.

Була деяка підтримка ідеї постійного підвищення тренера збірної Англії U-21 Лі Карслі, який тимчасово очолив старшу команду після відставки Саутгейта у липні. Звичайно, вже кілька років тому існував ентузіазм щодо призначення Гау чи Поттера.

Але коли справа дійшла до вирішального моменту, після того, як попередні запити о Гвардіолі (зосередженому на Манчестер Сіті) і Клоппі (що готується до нової ролі голови глобального футбольного напрямку Red Bull) ні до чого не привели, вони рішуче зупинилися на Тухелі, натхненні його трофейними успіхами у якості тренера Борусії Дортмунд (Кубок Німеччини), ПСЖ (два титули Ліги 1, Кубок Франції, Кубок ліги та два Суперкубка Франції), Челсі (титул Ліги чемпіонів, Суперкубок УЄФА, Клубний чемпіонат світу) та Баварії (один титул Бундесліги).

Це рівень трофейного успіху, до якого жоден англійський тренер не наблизиться на мільйон миль. Гау може похвалитися титулом чемпіона (другої англійської ліги) з Борнмутом, Поттер — перемогою в Кубку Швеції з Естерсундом, а Карслі — титулом чемпіона Європи до 21 року з Англією — всі вони, і особливо Гау, вражають самі собою — але ніхто з них не наблизився до завоювання якогось із найбільших призів у грі.

Якщо ви збираєтеся піти шляхом "переможця з великої літери", прагнучи того, що Карслі описав на вихідних як "тренера світового класу, який вигравав трофеї", шлях доморощених тренерів навряд чи підійде збірній Англії.

Але ми повертаємося до питання про Де ла Фуенте та Скалоні — і, звичайно ж, про Саутгейта, Йоахіма Лева, Ема Жаку та багатьох інших протягом історії — і про те, чи вимагає управління збірною не тільки іншого набору навичок на тренувальному полі та бічної лінії, але й іншого мислення у тижні та місяці між міжнародними перервами.

Якщо щось змінилося у мисленні Футбольної асоціації, змусивши її повернути досвід завоювання трофеїв на перше місце у списку професійних вимог, то, можливо, це пов'язано з тим, як розвивалися події на Євро-2024 в Англії.

Чим більше талановитих креативних гравців було у розпорядженні Саутгейта, тим складніше йому було знайти правильний тактичний баланс. Як побачив Карслі в матчі проти Греції минулого тижня, вибір Джуда Беллінгема, Букайо Саки, Коула Палмера, Ентоні Гордона та Філа Фодена в одному складі може виявитися не такою вже й геніальною ідеєю, як після 20-хвилинного експерименту на тренувальному полі.

Можливо, робота зараз потребує твердішої руки. Можливо, надлишок креативних гравців вимагає того типу жорсткості та нещадності, який сучасний англійський тренер — більш ранимий тип, чи то Саутгейт, Гау, Поттер, Карслі, Гарі О'Ніл, Роб Едвардс, Рассел Мартін чи хтось ще, крім, можливо, Шона Дайча ще не розвинувся повною мірою.

Якщо підхід Саутгейта вважався ідеальним для маловідомої групи гравців, яких він узяв із собою на чемпіонат світу 2018 року, можливо, зміна профілю команди тягне за собою необхідність у тренера іншого профілю, який звик працювати з талантами вищого рівня (і, можливо, з егоїстами вищого рівня ) і перетворювати їх на згуртовану, збалансовану команду.

Одна з проблем полягає в тому, що команда Тухеля Баварія не виглядала так, як минулого сезону, коли вони вперше за 12 кампаній програли у боротьбі за титул Бундесліги. Те саме можна сказати і про його команди Челсі або ПСЖ ближче до кінця. З цих трьох клубів, а також з Дортмунда та Майнца він відходив у напружених обставинах. Були напружені стосунки з радою директорів чи роздягальнею, чи з тим, і з іншим. Це був найбільший чинник, який утримав Манчестер Юнайтед від призначення його замість Еріка тен Гага минулого літа.

Іншими словами, Тухель дуже відрізняється від давнього ідеалу тренера FА, який не висовується і каже правильні речі. І було б легше підтримати ідею про те, що Англією керує порушник — "порушник правил", якщо використати чудову назву біографії німецьких журналістів Тобіаса Шехтера та Даніеля Мейрена, — якби вони щойно не насолоджувалися своєю найкращою серією кампаній за більш ніж півстоліття під керівництвом безсоромного конформіста.

Крім того, тренер збірної Англії, безумовно, має бути англійцем. Не повинен, як дехто хотів би, а повинен. Англія досягла помітних успіхів під керівництвом іноземних тренерів в інших видах спорту — і в жіночому футболі — але не буде й віддалено спірним припустити, що весь зміст міжнародного спорту повинен полягати в тому, щоб стикатися з талантами однієї нації з талантами інших.

У деяких колах вже спостерігається негативна реакція на перспективу того, що німець очолить збірну Англії, так само, як минулого місяця звідти ж розгорівся гнів, коли Карслі не підспівував національному гімну. Іноді, коли мова заходить про національну збірну, дискурс виходить далеко за межі розумних принципів того, яким має бути міжнародний спорт, і переходить у пихату, ура-патріотичну риторику, яка стримувала англійський футбол протягом багатьох років.

Багато в чому завдяки закордонному впливу англійський футбол у наші дні здається більш освіченим. Навіть до моменту призначення Капелло в 2007 році ідея про те, що FА шукатиме тренера збірної Англії за кордоном, здавалася набагато тривожнішою, ніж сім років тому.

Але тепер це сприймається як крок назад у посланні, що його посилає англійським тренерам.

Прослуховування Карслі було далеко від ідеального, що було підірвано вибором команди проти Греції та заплутаними повідомленнями у деяких його інтерв'ю для ЗМІ, але він навряд чи менш кваліфікований для роботи у збірній, ніж Саутгейт у 2016 році. Поттер, безсумнівно, був би серед претендентів, якби ця робота з'явилася, коли він був у Брайтоні влітку 2022 року, проте його, схоже, повністю випустили з уваги через шестимісячне перебування в Челсі, коли вони були на піку своєї дисфункції після поглинання (чому Тухель поспівчував би). У Гау є бажана робота в Ньюкаслі, але якщо критерії відповідності для роботи включають перемогу в найбільших трофеях гри, чи може англійський тренер коли-небудь зробити це, не ставлячи себе далеко за межі досяжності FA?

Якщо говорити про те, у кого найкраще резюме, то важко уявити, як найбільш кваліфікований англійський тренер зможе перевершити будь-якого досвідченого фахівця, який шукає роботу після того, як випав з каруселі Ліги чемпіонів, розлучившись із ПСЖ, Челсі, Баварією чи кимось ще — або, як у Тухеля, з усіма трьома.

Проте, нещодавні турніри посилили відчуття того, що міжнародний футбол відрізняється від інших: найм "переможця з великої літери" не є тим найкоротшим шляхом до успіху, як це раніше уявляла FА.

Якщо Тухель досягне успіху там, де його попередник зазнав нищівної невдачі, то жоден уболівальник збірної Англії, незалежно від того, наскільки в нього вкоренилися схильності Джона Буля, не виявить, що його святковий запал затьмарений національністю тренера.

Але першим завданням Тухеля стане досягнення стандарту, встановленого Саутгейтом за попередні вісім років, а оскільки це міжнародний футбол з його особливим ритмом і складнощами, це не такий вже й вирішений наперед результат, як могло б здатися.