Захисник лондонського Арсенала та капітан збірної України Олександр Зінченко напередодні завітав до британського журналіста Пірса Моргана, із яким поспілкувався, зокрема, на тему свого ставлення до участі росіян та білорусів у світовому спортивному житті.

"Я знав багато людей в Україні, чиї життя в підсумку забрали бомби. Вони нічого не заподіяли поганого росії, а вона їх убила. Кожного дня я витрачаю безліч часу на те, аби просто читати новини, що відбувається в Україні.

Мій ранок починається з того, що я беру свій телефон та перевіряю всі новинні стрічки. На превеликий жаль, ми маємо жити в цій рутині. Але іншого вибору, окрім як залишатись сильними, у нас немає.

Моя сім’я досі залишається в Україні. Звісно, що я переймаюсь через них. Це люди такої ментальності, які не хочуть залишати власну країну, навіть якщо вільно можуть це зробити. Бо це їхня Батьківщина.

У мене немає сумнівів у тому, що, після завершення футбольної кар’єри, я буду жити в Україні. Я не був там два останніх роки, але тиждень тому повернувся ненадовго. Як тільки перетнув кордон… Це — моя Батьківщина.

Якщо чесно, я не знаю, як моїй родині вдається виживати під цим тиском війни. Навіть якщо ти робиш усе за інструкціями керівництва країни, це робить тебе тільки менш або більш захищеним, проте ти все одно залишаєшся в небезпеці. Ти просто не знаєш, коли в твій дім може прилетіти ракета чи бомба, та чи станеться це взагалі.

Навіть напередодні росіяни вдарили по житловому будинку в Одесі. Троє загинуло одразу.

Звісно, це зовсім інші емоції, коли ти бачиш наслідки війни з екрану смартфону, аніж на власні очі. Біль. Не страх чи шок, а саме біль. Боляче дивитись на те, як люди намагаються десь переховуватись у спробі вижити.

Чи потрібно Україні чимось поступитись заради замирення росії? Ні, жодним чином. Дивіться, ви втратили своїх рідних чи близьких… Добре, повернімось до витоків. Я прожив п’ять років свого життя в дитинстві в Донецьку. Дивовижне місто, просто дивовижне українське місто. Але одного дня тобі кажуть: "Тепер це буде росія". Це як? Чи вони мають право на це?

Навіщо їм це знадобилось? Скільки людей вони для цього вбили та скількох ще схочуть убити? Скільки домівок зруйнують? То чи маємо ми їм чимось поступатись?

Кожної ночі вони запускають ракети в Україну та скидають бомби на наші міста. Із першої ночі та до п’ятою ранку. Щоб що? Хочуть, щоб ми пішли та змусили свого президента піти на поступки? Так вони це роблять без упину вже більше року.

Я вірю в те, що Україна переможе. Більше того — ми же перемогли, тому що вони навіть не очікували, що ми будемо боротись. Вони собі думали, напевно, що за три дні пройдуть парадом крізь центр Києва. Я не знаю, чи можливо це взагалі, якщо міста захищають люди, які тут народились на виросли.

Я бачу, що країни накшталт Великої Британії чи США дуже допомагають нам у цій боротьбі. Чи роблять вони все, що можуть для цього, чи ні — я не можу стверджувати. Але вдячний за те, що вже зроблено та ще має бути зроблено. Усім країнам світу, які нам допомагають.

На самому початку війни в фаншопі Арсенала до мене підходили дітлахи, які казали: "Алекс, ми знаємо, що Україна переможе та це скоро закінчиться". Це дуже багато значить особисто для мене, бо таким чином люди говорять, що вони також б’ються за нас.

Нагадаємо, що раніше Зінченко висловився щодо присутності росіян та білорусів у спортивному світовому житті.