Перед кожним чемпіонатом світу про збірну Італії люблять повторювати одну й ту саму фразу: мовляв, ця команда традиційно повільно входить у турнір (цього року, до речі, так не скажуть).

Насправді це радше міф. На мундіалях 1966, 1970, 1974 і 1978 років італійці вигравали свої стартові матчі. Ба більше, у 1978-му вони розпочали турнір настільки впевнено, що їх вважали одними з головних претендентів на титул, хоча згодом команда пригальмувала. Та все ж джерело цього стереотипу добре відоме — чемпіонат світу 1982 року в Іспанії.

Італія розпочала його настільки невпевнено, що важко було повірити в будь-які серйозні амбіції. Нульова нічия з Польщею, мляві 1:1 проти Перу, ще одні непереконливі 1:1 у матчі з Камеруном. Команда пройшла далі лише завдяки більшій кількості забитих м'ячів. На той момент сама думка про майбутнє чемпіонство здавалася майже абсурдною. Але далі сталося те, що й досі залишається одним із найяскравіших перевтілень в історії світового футболу.

У другому груповому етапі — тоді турнір мав незвичний формат із чотирма групами по три команди — італійці раптом ожили. Причому жереб не залишив їм жодних поблажок: у суперниках були чинні чемпіони світу аргентинці та блискуча збірна Бразилії, яку багато хто вважав головним фаворитом турніру.

Італія перемогла обох. А коли настала черга матчів на вибування, команда досить впевнено впоралася і з європейськими суперниками — Польщею у півфіналі та Західною Німеччиною у фіналі.

Цікаво, що...

Перед стартом турніру в Італію майже ніхто не вірив.

У відбірковому циклі команда посіла лише друге місце у своїй групі, поступившись Югославії, а в контрольних матчах програла Франції та Східній Німеччині. Букмекери оцінювали її шанси коефіцієнтом 18 до 1, ставлячи лише сьомим фаворитом змагань. До того ж навколо кількох ключових футболістів вистачало запитань щодо форми та готовності до турніру.

Авторитетний журнал World Soccer у своєму передтурнірному огляді навіть попереджав, що італійці цілком можуть не пережити перший груповий етап.

Головними претендентами на золото вважалися Західна Німеччина та Бразилія. Аргентина ж приїхала до Іспанії не лише як чинний чемпіон світу, а й із новою суперзіркою — молодим Дієго Марадоною, якого вже тоді багато хто називав найкращим футболістом планети.

В історії чемпіонатів світу вистачало сенсаційних переможців. Досить згадати Уругвай у 1950 році чи Західну Німеччину в 1954-му. Проте якщо враховувати очікування перед турніром, то тріумф Італії у 1982 році цілком можна назвати найбільшою несподіванкою в історії мундіалів.

І це попри те, що йшлося про одну з найславетніших футбольних націй світу.

Тренер

У чомусь Енцо Беарзот був типовим тренером збірної Італії свого часу. Колишній футболіст національної команди, завзятий курець, людина, яка більше мислила тактичними схемами, ніж тренувальними вправами.

Але водночас він помітно вирізнявся на тлі багатьох своїх колег. Беарзот не був жорстким диктатором. Швидше навпаки — для гравців він став своєрідною батьківською фігурою. Він довіряв команді, давав футболістам певну свободу і вірив, що навіть збірна Італії може грати в атакувальний футбол. Значною мірою його надихали ідеї тотального футболу, які підкорили Європу в 1970-х.

До призначення головним тренером Беарзот працював у Федерації футболу Італії, очолював молодіжну збірну до 23 років і входив до штабів Ферруччо Валькареджі та Фульвіо Бернардіні. На чолі національної команди він став у 1977 році.

Виступи Італії на чемпіонаті світу 1978 року та домашньому Євро-1980 були цілком пристойними, але перед мундіалем в Іспанії команда перебувала далеко не в найкращій формі. Через це Беарзот став улюбленою мішенню для італійської преси. Після трьох непереконливих матчів першого групового етапу критика перетворилася на справжнє цькування.

Тоді тренер ухвалив радикальне рішення. До кінця турніру збірна повністю припинила спілкування з журналістами. Ні Беарзот, ні його футболісти більше не давали інтерв'ю. Цей крок несподівано спрацював. Усередині команди сформувалося відчуття, що весь світ налаштований проти них. Гравці згуртувалися ще сильніше, а наприкінці турніру саме журналістам довелося визнавати власну неправоту.

Головна зірка

Є певна іронія в тому, що на початку 1980-х футбольний світ дедалі частіше говорив про перевагу систем над окремими особистостями. Адже саме в той період три чемпіонати світу поспіль фактично стали турнірами однієї людини.

У 1978 році таким героєм був Маріо Кемпес. У 1986-му — Дієго Марадона. А в 1982-му вся історія несподівано закрутилася навколо Паоло Россі.

Перед стартом турніру в це було майже неможливо повірити. Ще кілька років тому Россі вважався золотим хлопчиком італійського футболу. На чемпіонаті світу 1978 року він забив три м'ячі та став одним із відкриттів турніру. Але у 1980-му його ім'я опинилося серед фігурантів скандалу Totonero, пов'язаного з договірними матчами.

Форвард отримав трирічну дискваліфікацію, яку пізніше скоротили до двох років. Сам Россі до кінця наполягав на своїй невинуватості й стверджував, що суворе покарання було пов'язане насамперед із його статусом — на ньому хотіли показово продемонструвати боротьбу з проблемою.

Два роки він взагалі не виходив на поле. Проте навіть під час дискваліфікації його придбав Ювентус, який продовжував вірити в талант нападника.

До початку чемпіонату світу Россі встиг провести лише три матчі в Серії А. Багато хто вважав його включення до заявки великою помилкою, але Беарзот продовжував довіряти своєму форварду.

На перших етапах турніру ця довіра виглядала сумнівною. Россі був далекий від найкращої форми. У матчі проти Перу його навіть замінили ще в перерві. Не забив він і Аргентині. А на початку вирішальної зустрічі з Бразилією, коли Марко Тарделлі викотив йому ідеальну передачу під удар, нападник просто не влучив по м'ячу.

Після п'яти матчів турніру його графа забитих голів залишалася порожньою. А потім усе змінилося. Спочатку Россі замкнув подачу Антоніо Кабріні та відкрив рахунок. Бразилія відповіла красивим голом Сократеса після блискучої комбінації. Пізніше Россі скористався грубою помилкою Тоніньйо Серезо, перехопив передачу і знову вивів Італію вперед. Але й цього разу бразильці відігралися — чудовим ударом відзначився Фалькао. Розв'язка настала після кутового. Після серії рикошетів м'яч опинився перед Россі. Поруч був лише партнер Франческо Граціані. Обидва кинулися до м'яча, але саме Россі завдав вирішального дотику.

Хет-трик. Один із найвідоміших в історії чемпіонатів світу. І на цьому він не зупинився.

У півфіналі проти Польщі Россі забив двічі — спершу точним ударом у дотик, а потім головою. У фіналі саме він відкрив рахунок. Три голи Бразилії. Два Польщі. Один Західній Німеччині.

Россі не був атлетичним гігантом. Не мав нищівного удару і майже ніколи не забивав ефектних м'ячів. З боку могло здатися, що він не володіє якоюсь винятковою футбольною суперсилою.

Окрім однієї. Неймовірного вміння опинятися саме там, де потрібно, саме в потрібний момент. Навіть на клубному рівні його результативність не виглядала феноменальною. За всю кар'єру в Серії А він забив лише 82 голи. Ніби символізуючи рік, коли Паоло Россі став чемпіоном світу, найкращим бомбардиром турніру, найкращим гравцем чемпіонату світу, володарем Золотого м'яча та найкращим футболістом планети.

Тактика

Енцо Беарзот належав до тих італійських тренерів, які не боялися ризикувати. На відміну від багатьох своїх попередників, він не будував гру виключно від оборони. Його команда виходила на поле з трьома гравцями в атаці, а головною творчою силою був плеймейкер Фіорентини Джанкарло Антоньйоні.

Його поява на турнірі сама по собі стала невеликою перемогою. Незадовго до чемпіонату світу Антоньйоні переніс серйозну травму — перелом черепа. Проте він встиг відновитися й став одним із ключових футболістів збірної.

Особливу роль також відігравав Бруно Конті на правому фланзі. Для Італії це було нетипово: країна завжди славилася захисниками, півзахисниками та форвардами, але рідко дарувала світовому футболу видатних вінгерів.

Саме Конті забив перший гол Італії на турнірі. Щоправда, на груповому етапі він запам'ятався ще й неймовірним промахом по порожніх воротах у матчі з Камеруном. Але ближче до вирішальних стадій його гра вийшла на зовсім інший рівень. З футболіста, якого часто сприймали як працьовитого флангового гравця, він перетворився на одну з найяскравіших атакувальних зірок чемпіонату.

Втім, головною чеснотою Беарзота залишалася не сміливість, а гнучкість. Він не був тренером, який сліпо тримався однієї схеми. Під кожного суперника італійці змінювалися, намагаючись насамперед нейтралізувати його сильні сторони. Можливо, саме тому команда так непереконливо виглядала на першому груповому етапі. Проти суперників, яких потрібно було обігрувати з позиції сили, вона почувалася незручно. Натомість роль андердога підходила їй значно більше.

Особливо це стало помітно в матчі з Аргентиною. Беарзот зробив ставку на жорсткий персональний пресинг, а роль головного мисливця отримав Клаудіо Джентіле — один із найбезкомпромісніших захисників своєї епохи. Його завдання було простим: не дозволити Дієго Марадоні впливати на гру. За матч Джентіле шість разів порушив правила. Усі шість — на Марадоні.

Проти Бразилії він також отримав жовту картку, яка призвела до дискваліфікації на півфінал із Польщею. Його місце несподівано посів 18-річний Джузеппе Бергомі, який чудово скористався своїм шансом.

Перед фіналом Беарзот опинився перед непростим вибором. Повернути Джентіле до складу чи залишити Бергомі? Ситуація вирішилася сама собою.

У півфіналі травму отримав Антоньйоні, який залишив поле з глибоким розсіченням гомілки й не встиг відновитися до фіналу. Тренер не став шукати прямої заміни своєму плеймейкеру. Натомість він випустив і Джентіле, і Бергомі одночасно, фактично перебудувавши команду на більш оборонну систему.

Перед воротами 40-річного капітана Діно Дзоффа опинилася лінія з п'яти захисників. Якби Італія програла фінал, це рішення, напевно, назвали б черговим прикладом італійської обережності. Але все спрацювало майже бездоганно.

Бергомі практично вимкнув із гри Карла-Гайнца Румменігге. Джентіле не дозволив розвернутися П'єру Літтбарскі. А Гаетано Ширеа став тією людиною, яка поєднувала оборону та атаку. Він не лише страхував партнерів, а й регулярно просував м'яч уперед, зокрема взяв участь у розвитку атаки, що завершилася другим голом Італії. Його елегантність і футбольний інтелект частково компенсували відсутність Антоньйоні.

Фінал

Фінал проти Західної Німеччини завершився переконливою перемогою Італії з рахунком 3:1. Проте сам матч був менш видовищним, ніж може здатися, якщо дивитися лише на результат. Німці підійшли до вирішальної гри виснаженими. Їхній півфінал проти Франції став одним із найдраматичніших матчів в історії чемпіонатів світу: нічия 3:3, додатковий час і перша в історії мундіалів серія пенальті.

До того ж Західна Німеччина не користувалася особливою симпатією нейтральних уболівальників. Частково через скандальний епізод із воротарем Гаральдом Шумахером у матчі з Францією, частково через сумнозвісний матч групового етапу між Німеччиною та Австрією, коли обидві команди фактично погодилися на результат, який влаштовував їх обох.

Після того поєдинку, що увійшов в історію як "Ганьба в Хіхоні", ФІФА змінила регламент майбутніх турнірів і запровадила одночасний початок останніх матчів групового етапу.

Попри це, перший тайм фіналу складався для Італії непросто. Команда вже втратила Антоньйоні, а вже на сьомій хвилині через травму поле залишив Франческо Граціані. Замінивший його Алессандро Альтобеллі довго не міг увійти в гру.

Невдовзі італійці ще й не реалізували пенальті. Надійний Антоніо Кабріні пробив повз ворота після того, як Конті заробив одинадцятиметровий.

Здавалося, що фортуна сьогодні не на їхньому боці. Але гра говорила про інше. Італія контролювала події на полі та створювала більше небезпечних моментів.

На початку другого тайму Паоло Россі відкрив рахунок, замкнувши подачу Джентіле. М'яч після відскоку ідеально ліг йому під удар головою. Потім настав момент слави Марко Тарделлі. А згодом блискучий Конті організував ще одну атаку, віддавши передачу на Альтобеллі, який зробив рахунок 3:0.

Лише наприкінці зустрічі Пауль Брайтнер забив гол престижу для Західної Німеччини. Доля фіналу на той момент уже була вирішена.

Момент, який запам'ятався назавжди

Дивно, але хоча вирішальні матчі цього чемпіонату світу багато в чому стали історією Паоло Россі, найяскравіший і найвідоміший кадр турніру подарував зовсім інший футболіст — Марко Тарделлі.

У фіналі проти Західної Німеччини саме він забив другий м'яч Італії. Після тривалої комбінації Тарделлі змістився під ліву ногу й у падінні потужно пробив повз воротаря.

А далі сталося те, що футбольний світ пам'ятає вже понад сорок років. Тарделлі розвернувся й побіг кудись уперед, не маючи конкретної мети чи адресата для святкування. Він просто мчав полем, стискаючи кулаки й несамовито вигукуючи: "Гол!".

У цьому крику було все — напруга, страх, полегшення, віра, яка нарешті стала реальністю. Пізніше Тарделлі пояснить цей момент лише однією фразою:

"Я народився з цим криком усередині себе. Просто тоді настав момент випустити його назовні".

До турніру його переважно сприймали як невтомного бійця та руйнівника чужих атак — футболіста приблизно того типажу, яким через багато років уболівальники пам'ятатимуть Дженнаро Гаттузо. Але чемпіонат світу 1982 року показав іншу сторону Тарделлі. Він не лише виконував чорнову роботу, а й володів високою технікою, чудово читав гру та міг вирішувати долю найважливіших матчів.

Багато хто й досі вважає, що саме Тарделлі був найкращим футболістом того фіналу.

Чи справді Італія була найсильнішою командою турніру?

Якщо запитати нейтральних уболівальників, більшість без вагань назвуть головною командою того чемпіонату Бразилію.

На тлі загалом не надто яскравого турніру бразильці грали у футбол, який захоплював. Вони атакували, ризикували, комбінували та створювали моменти так, як мало хто інший міг собі дозволити. Після турніру чимало критики дісталося нападнику Сержиньйо, який змарнував кілька хороших нагод. Але справжня проблема Бразилії полягала зовсім не в атаці.

Її слабким місцем була оборона. У матчі з Італією всі три голи Паоло Россі стали наслідком серйозних помилок захисників. Бразильці були блискучими попереду, але надто вразливими позаду. Подібні недоліки були помітні ще на чемпіонаті світу 1970 року, але тоді вони не коштували команді титулу. У 1982-му рахунок за цей ризик довелося сплатити.

Зіко пізніше назве поразку від Італії "днем, коли помер футбол". Це красива й емоційна фраза, але вона навряд чи відображає всю картину. Бразилія справді зачаровувала грою, проте залишалася незбалансованою командою. За весь турнір вона зберегла свої ворота недоторканими лише в матчі проти скромної Нової Зеландії.

Італія теж не була бездоганною. На всьому турнірі вона оформила лише два "сухі" матчі — обидва проти Польщі. Проте коли настав вирішальний момент, саме італійці виявилися сильнішими.Вони обіграли чинних чемпіонів світу аргентинців. Потім перемогли блискучу Бразилію. Після цього впевнено пройшли Польщу та  не залишили шансів Західній Німеччині у фіналі.

Можливо, Італія не грала в найкрасивіший футбол на турнірі. Але вона стала командою, яка найкраще розуміла, як вигравати великі матчі. І саме тому чемпіонат світу 1982 року завершився цілком заслуженим тріумфом "Скуадри Адзурри".

The Athletic