Моїй родині, друзям і всім, хто підтримував мене протягом кар'єри.

Я хочу розповісти вам про одну річ у житті футболіста, про яку майже ніхто не знає. Хочу розповісти про тишу. Лише гравці по-справжньому знають цю тишу — ту глуху, майже моторошну порожнечу, яка накриває тебе в ту ж мить, коли після великого матчу ти заходиш до свого готельного номера.

Є одна така тиша, яку я не забуду ніколи. 22 червня 2014 року. Повернімося на чемпіонат світу в Бразилії. Другий матч групового етапу. Бельгія проти росії. Тоді нам був потрібен результат, щоб наблизитися до виходу в плей-оф, і гра видалася надзвичайно важкою.

Але спершу варто зробити ще один крок назад. Якщо чесно, вже саме моє потрапляння до заявки на турнір було маленьким дивом. Мені було лише 19 років, і на той момент я жодного разу навіть не тренувався з основною збірною. Іноді я й досі думаю: яке ж це було благословення.

Коли надійшов дзвінок, ми з мамою саме поверталися додому з магазину. Я щойно купив їй особливий подарунок на згадку про вдалий сезон у Ліллі. І тут телефонує тодішній головний тренер збірної Бельгії Марк Вільмотс.

— Привіт. Зараз я викличу тебе до національної команди. Я в тебе вірю.

Ми з мамою просто не могли повірити почутому. Швидко ввімкнули радіо й почали слухати оголошення складу. Тоді саме сяяло золоте покоління бельгійського футболу. Ось Дембеле. Ось Компані — капітан команди. Ось Азар. Ось Кевін. Ось Тібо Куртуа. І раптом... Орігі. Почути власне прізвище серед цих імен було чимось нереальним. Мене переповнювали вдячність і емоції.

Перенесімося вперед на кілька тижнів. Ріо-де-Жанейро. Матч проти росії. На табло 0:0. До фінального свистка залишаються лічені хвилини. Пам'ятаю той момент дуже чітко. Я протягнув м'яч уперед і віддав передачу Едену. Він завершував атаку зліва, а потім відкотив м'яч назад під удар. На 88-й хвилині мені залишилося лише підставити ногу.

Спробуйте це уявити. Ти виходиш на поле замість Ромелу — людини, яка однією з перших допомогла тобі освоїтися у збірній. Ти граєш на Маракані — стадіоні мрії твого батька. Твого батька, який так і не отримав шансу виступати в провідних європейських лігах. Твого батька, який зробив неймовірну річ — заклав фундамент, по якому ти зміг пройти власний шлях. Твого батька, чиїм улюбленим футболістом був Пеле.

Для нього це був стадіон Пеле. І ось ти забиваєш гол у домі Пеле. У той момент мені здавалося, що я просто продовжую справу, яку почав він. Це було абсолютне щастя. Чисте, безмежне щастя. Я точно можу сказати: це був момент, посланий Богом. Саме так я називаю такі миті. Момент Бога.

На трибунах були король і королева Бельгії. Після матчу вони святкували разом із командою. Я навіть порушив протокол і попросив короля зробити селфі. І він погодився. Потім я побачив батьків. Обійняв їх і витер сльози з маминих очей. А ще смішно згадувати, як після фінального свистка партнери по команді почали буквально вербувати мене до своїх клубів.

— Брате, може, до Атлетіко?

Ми всі сміялися. Усе навколо здавалося якимось божевільним сном. Потім ми сіли в автобус і повернулися до готелю. І коли приїхали, я відразу піднявся до свого номера. Ось вона — та сама тиша. До цього був матч. Була музика — ми ж у Ріо, тож навколо лунала самба. Були барабани, пісні на трибунах, пресконференції, журналісти. Тисячі людей кричали від радості.

Стільки шуму, що його вистачило б, аби одночасно струснути Маракану, стадіон короля Бодуена й Енфілд. У чаші стадіону всі ці звуки зливаються в один суцільний рев футбольної пристрасті. Коли залишаєш поле, кров буквально вирує від адреналіну. У вухах ще довго стоїть дзвін. Потім ти повертаєшся до свого готельного номера — і там абсолютна тиша. У цьому є щось дивно заспокійливе.

За дверима святкує весь світ, а в маленькій кімнаті залишаєшся лише ти наодинці зі своїми думками. Саме в такі моменти ти по-справжньому знайомишся із собою. Якщо озирнутися назад, то вся моя кар'єра багато в чому пройшла саме через цю тишу.

У тиші я знайшов Бога. У найтемніші періоди й на найвищих вершинах, коли навколо нарешті стихає шум, коли я заходжу до кімнати й залишаюся сам, саме тоді Бог нагадує мені про моє призначення. Про це я ще розповім далі.

Після того гола на чемпіонаті світу Бельгія буквально вибухнула від емоцій. Пам'ятаю, як купив усі бельгійські газети в електронному форматі — і майже на кожній обкладинці було моє фото. Біля нашого дому працювала знімальна група, брали інтерв'ю в моєї сестри, коментарі давав мій найкращий друг Марвін Віллем. Здавалося, що вся країна раптом стала частиною цієї історії.

У перукарнях навіть безплатно робили жовту смужку у волоссі — таку саму, як у мене. Це було неймовірно. Я став наймолодшим автором гола Бельгії на чемпіонатах світу, одним із десяти наймолодших бомбардирів в історії турніру та першим футболістом кенійського походження, який забив на мундіалі. Останнє донині має для мене особливе значення.

На якийсь час я став одним із героїв Бельгії. Серйозно, таку історію не вигадаєш навіть для кіно. Голлівуду варто було б звернути на неї увагу. Таке під силу лише Богові. Лише Він може написати сценарій під назвою "Історія Дівока Орігі". Він подарував мені талант, про який я навіть не смів мріяти. І цей дар виявився набагато більшим, ніж я міг уявити.

Здається, я народився вже з м'ячем у ногах. Він був моїм найкращим другом. У дитинстві м'яч лежав поруч навіть тоді, коли я засинав. Я клав його біля себе, заплющував очі й уявляв, як одного дня мої найкращі моменти показуватимуть у футбольних оглядах по телебаченню. Футбол був усім моїм життям.

"Ким ти хочеш стати, коли виростеш, Дівок?"

Та хіба тут взагалі потрібна була відповідь? У дитинстві, коли мрієш стати професійним футболістом, ти постійно прокручуєш у голові найяскравіші моменти майбутнього. Уявляєш тріумфи, пишеш власний сценарій успіху. Але ніхто не замислюється над тим, чим ця історія завершиться.

У своїх мріях ти ніколи не старієш. Завжди залишаєшся десь там — на футбольному полі, у миті слави. Підіймаєш над головою трофей Прем'єр-ліги чи Ліги чемпіонів, виходиш на поле чемпіонату світу, святкуєш великі перемоги.

Та правда в тому, що ніщо не триває вічно. Сьогодні я озираюся назад і сам дивуюся всьому, чого мені вдалося досягти в грі, яку люблю найбільше. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, важко повірити, що той хлопчик із Бельгії та Кенії справді здійснив усі свої дитячі мрії. І я можу сказати лише одне: дякую, Боже. Дякую, футболе.

Після чемпіонату світу я підписав контракт із Ліверпулем. Це теж здавалося чимось нереальним. Пам'ятаю свій перший візит на базу клубу. Там для мене підготували відеонарізку з моментами моєї гри, починаючи ледь не з п'ятнадцяти років. Вони знали мій стиль, знали мої сильні сторони, знали мене самого.

І тоді я відчув: саме тут моє місце. Брендан Роджерс, який тоді тренував Ліверпуль, щиро вірив у мене. Він писав повідомлення на кшталт: "У мене є Даніель Старрідж, є Рахім Стерлінг, і я хочу, щоб ти став важливою частиною нової команди".

Лілль не хотів відпускати мене одразу, тому ми домовилися, що ще на рік залишуся в клубі на правах оренди. Цей рік виявився непростим. Померла моя бабуся — мама мого батька. Тоді я майже ні з ким про це не говорив. Зараз розумію, що це було не найкраще рішення. Лише у 2018 році я почав працювати з психотерапевтом і знайшов безпечний простір, де міг чесно проживати свої емоції. Але тоді такого в мене не було.

Я згадував про втрату друзям, але ніколи не показував, наскільки боляче мені було насправді. Напевно, у той час я й сам не визнав би цього вголос, але переживав дуже складний період. Я почав закриватися в собі.

Наче над головою зависла важка хмара. А через те, що я не знав, як із цим впоратися, поступово втрачав легкість і творчість у грі. Мені ставало дедалі важче знаходити свій ритм на полі. І я ще більше віддалявся від людей. Лілль був місцем, де я виріс. Другим домом. Тому мені було особливо боляче бачити, як важко складається мій останній сезон у клубі. Хотілося залишити після себе більше.

Одного дня я сказав батькові, що мені потрібно щось додаткове, щоб знову вийти на свій рівень. Він відповів:

— Тоді ходімо попрацюємо над завершенням атак.

Ми почали тренуватися разом. А через два тижні після смерті бабусі я оформив хет-трик. Того сезону таких світлих моментів було небагато. Саме тому я пам'ятаю його так добре. Мені завжди здавалося, що в тому матчі було щось від бабусі. І щось від нас із батьком, які знову тренувалися разом так само, як колись у моєму дитинстві.

Дозвольте трохи розповісти про мого батька. У дитинстві я знав про нього передусім одну річ: "Тато виграв чемпіонат".  Це сталося у 1999 році. І це один із моїх найперших спогадів про нього. Його звати Майкл, хоча всі знають його як Майка. У дев'яностих він виступав за Генк та збірну Кенії.

Мені тоді було лише три роки. У такому віці спогади ще дуже уривчасті, але той день я пам'ятаю. Пам'ятаю стадіон і неймовірні емоції навколо. Я сидів у мами на колінах, поруч була її подруга, і вони схвильовано обговорювали, скільки очок потрібно Генку, щоб стати чемпіоном. Звісно, я не розумів, про що йдеться, але відчував, що відбувається щось дуже важливе.

Після того титулу батько став справжньою легендою. Коли я підріс і ми разом гуляли містом, незнайомі люди постійно зупинялися:

— Гей, Майку!

У нього був особливий талант. А потім я почав грати у футбол і зрозумів: здається, цей дар дістався й мені. У дитинстві щоразу, коли я виходив на поле, люди говорили: "Це син Майка Орігі". Мені пощастило мати батька, який чудово розумів футбол. Він міг бути вимогливим, але завжди говорив по суті, тому що знав гру зсередини. Водночас десь глибоко всередині я боявся підвести прізвище Орігі.

На щастя, ще з юнацьких команд мене вважали одним із найперспективніших гравців країни. Але коли всі знають, хто твій батько, це створює додатковий тиск. Особливо серед однолітків. Вони постійно хотіли тебе перевірити, випробувати, довести щось собі твоїм коштом.

Тоді я вперше навчився існувати під тиском. З часом я перестав сприймати тінь батька як тягар і зробив її своїм союзником. А потім усе перевернулося. Тепер люди бачать мого батька і кажуть:

— О, це ж тато Дівока Орігі.

І саме про це він завжди мріяв. Спочатку ім'я його сина прогриміло на Маракані. А потім стало частиною історії Енфілда.

"You’ll Never Walk Alone" для мене — не просто слова. Вони справді щось означають. А коли весь Енфілд співає їх в один голос... Це настільки красиво, що пробирає до самого серця.

На Енфілді кожен матч нагадує електричний розряд. Атмосфера піднімає тебе на зовсім інший рівень. Робітничий характер міста, місцева культура, ліверпульський акцент — усе це робило Ліверпуль особливим. Ближчим до людей. Справжнішим. А його вболівальники були душею клубу.

Коли я тільки переїхав до міста, то жив у Формбі, на околиці, але згодом перебрався ближче до центру. І одного дня помітив цікаву річ: фанати почали звертатися до мене так само, як колись до мого батька в Генку. Життя ніби замкнуло коло. Вони підходили й казали своїм характерним акцентом:

— Дівок, якщо ти зробиш для нас хоча б одну річ... якщо допоможеш виграти Прем'єр-лігу, станеш тут легендою.

Після забитих голів місто буквально кипіло. Наступного дня заходиш по каву — і всюди тебе впізнають. Я жив усередині цього вируючого потоку емоцій і відчував його енергію щодня. Іноді натягував кепку нижче на очі та катався велосипедом уздовж доків або просто гуляв там на самоті. У мене навіть була своя улюблена кав'ярня.

Непомітно для себе я зрозумів: Ліверпуль став моїм домом. З перших днів я потоваришував із Мамаду Сако та Коло Туре. Хлопці чудово мене прийняли, але сам початок кар'єри в Ліверпулі склався не так, як я уявляв. Рівень навантажень виявився в п'ять або шість разів вищим, ніж я звик. Пам'ятаю, як сказав Коло:

— Не знаю, чи моє тіло взагалі витримає це.

Французький футбол має інший ритм. Якщо порівнювати з музикою, то він більш плавний і технічний. А Прем'єр-ліга — це важкий рок або потужний реп-біт. Саме так це відчувалося. Тут потрібно швидше думати, швидше реагувати. Тренування інтенсивніші. Усе відбувається на межі можливостей.

Я ще адаптувався, грав небагато, і це дуже дратувало. Після ейфорії чемпіонату світу, непростого останнього сезону в Ліллі та довгоочікуваного переходу до Ліверпуля я все ніяк не міг знайти свою гру. А потім прийшов Клопп. Якщо Прем'єр-ліга — це важкий рок, то футбол Клоппа множить усе це на два. Я пам'ятаю своє перше тренування під його керівництвом і думку, яка не виходила з голови:

"Щоб грати в цій команді, треба бути надлюдиною".

Його футбол — найінтенсивніший із тих, що я бачив. Постійний пресинг, шалений темп, неймовірна вимогливість. І водночас це був футбол, який абсолютно відповідав його характеру. У Клоппа є дивовижна риса. Якщо щось не так, він скаже про це прямо. І дуже голосно. Але той самий тренер через хвилину може підійти й міцно тебе обійняти. Він щирий у всьому. Як людина — один із найкращих, кого я зустрічав у житті. Як тренер — просто найкращий. І крапка.

Тоді його футбол був чимось новим. Так, уже був футбол Гвардіоли зі своїм контролем м'яча й тікі-такою. Але Клопп пішов іншим шляхом. Він просто взяв регулятор інтенсивності й викрутив його до максимуму. У Клоппа було чітке бачення. Він просто сказав: "Ось як ми будемо грати". І всі рушили за ним.

Пам'ятаю наш перший матч під його керівництвом проти Тоттенгема. Він випустив мене на поле. Потім ще раз. І ще. Я почав регулярно грати, відчув довіру тренера, і певний час усе складалося чудово.

Згодом отримав травму задньої поверхні стегна, провів багато часу в тренажерному залі, набрав кілька кілограмів м'язової маси й повернувся ще сильнішим. Після цього настав один із найкращих відрізків у моїй кар'єрі. Я забив Дортмунду в тому самому неймовірному чвертьфіналі Ліги Європи 2016 року, а трохи пізніше видав серію з п'яти голів у п'яти матчах.

Я був у команді. Грав. Відчував себе важливою частиною проєкту. Аж поки наприкінці квітня не травмував гомілкостоп у дербі з Евертоном. Мене вивезли з поля на медичному візку. Було дуже важко. Після одного з підкатів зв'язки серйозно постраждали. І найгірше — це сталося буквально напередодні Євро.

На той момент у мене були хороші шанси поборотися за місце в складі збірної поряд із Ромелу. Попереду відкривалися великі можливості. А потім усе змінилося за одну секунду. Травма. Пошкоджені зв'язки. Невизначеність щодо чемпіонату Європи. І майже гарантований пропуск вирішальної частини нашого єврокубкового походу, який зрештою привів Ліверпуль до фіналу Ліги Європи. На Євро я все ж поїхав, але був далекий від оптимальної форми.

А ще через рік уже не входив до основного складу Ліверпуля. Ми не грали в Лізі чемпіонів, матчів було небагато, тому можливостей проявити себе теж ставало менше. І я знову повернувся до тієї самої тиші. Цього разу вона була майже нестерпною.

Одного дня, коли я відновлювався після травми, до мене завітав мій двоюрідний брат Арнольд. Звичайний день. Ми просто сиділи й розмовляли. І раптом він почав ділитися своїми поглядами на віру. Він говорив про Ісуса Христа. Не повчав, не намагався переконати мене в чомусь. Просто пояснював, що віра означає особисто для нього. І саме тому мені було легко його слухати.

Особливо запам'яталася одна думка. Він сказав, що життя з Христом не означає втратити себе або прагнути недосяжної досконалості. Це не про суворі правила чи обмеження. Навпаки — це про свободу.

Саме тоді в мені щось змінилося. Так почався мій власний шлях у вірі. Наприкінці сезону 2017 року мене познайомили зі спортивним пастором Джорджем. Для мене це стало справжнім подарунком. Поруч з'явилася людина, з якою можна було говорити про питання віри, сенсу життя та власного призначення.

Влітку я продовжив цей шлях. Багато роздумував, багато вчився. Саме тоді познайомився зі своїм наставником Браяном Лі. Якщо чесно, я давно молився про зустріч із кимось подібним — людиною, яка допоможе мені поєднати футбольну кар'єру та духовне життя.

Коли розпочався новий сезон, ситуація в Ліверпулі не змінилася. Я майже не грав, тому вирішив піти в оренду до Вольфсбурга. З футбольної точки зору це був, мабуть, найскладніший рік у моїй кар'єрі. Ми боролися за виживання в Бундеслізі, і це виснажувало. Але як людина я виріс набагато більше, ніж міг тоді уявити.

Особливість Вольфсбурга в тому, що він трохи віддалений від усього. Чудове місто, прекрасні люди, але це не Берлін і не мегаполіс із нескінченним рухом. І, як виявилося, саме цього я потребував. Я багато читав. Багато думав. Глибше занурювався у свою віру та намагався зрозуміти, якою людиною хочу бути.

До Ліверпуля я повернувся вже зовсім іншим. І зараз розповім дещо, про що раніше ніколи не говорив публічно. Після повернення з Вольфсбурга я мав залишити Ліверпуль. Вулвергемптон запропонував за мене 30 мільйонів, і з футбольної точки зору цей перехід виглядав абсолютно логічним.

Я не грав. Не потрапляв до складу. Усе підштовхувало до відходу. Але коли я молився і намагався зрозуміти, яке рішення прийняти, всередині щось постійно говорило мені залишитися. Я не можу це пояснити. Просто відчував, що Бог хоче бачити мене саме в Ліверпулі. Зовні це не мало жодного сенсу. Але я сказав собі: можливо, зараз я не бачу всієї картини, проте з цього неодмінно вийде щось хороше.

Тому я залишився. Перші шість місяців після цього були надзвичайно важкими. Я, як і раніше, майже не грав. Якщо не потрапляв до заявки на матч, виконував виснажливі п'ятикілометрові бігові сесії замість гри. Навіть під час тренувальних матчів одинадцять на одинадцять іноді не міг брати участі й просто спостерігав збоку.

Це було боляче. Але весь цей час поруч залишався Клопп. Я знав, що він у мене вірить. Він постійно підходив і повторював:

— Продовжуй працювати. Саме так. Не зупиняйся.

І я продовжував. Поза увагою людей я працював навіть більше, ніж багато хто міг уявити. Це був мій маленький секрет. Команда тренувалася вдень, а я щоранку їздив на невелике поле в місті. Майже через день завантажував у машину м'ячі ще на світанку й вирушав туди, сподіваючись, що на полі буде якомога менше людей. Навіть молився, щоб мене не помітили фотографи.

Там був комплекс із шести штучних майданчиків. Іноді вдавалося орендувати всі одразу, але частіше — ні. Ми ставили маленькі ворота в кутках, використовували великі ворота, і все зводилося до одного — точності.

Уяви момент. Заверши атаку. Знову уяви момент. Заверши атаку. І ще раз. І ще. Годину поспіль. Я почав робити це ще в жовтні, коли навіть не був частиною основного складу. Але ці нескінченні повторення змінили мене. Вони дали не просто спокій перед воротами. Це була вже інша якість — абсолютна концентрація.

Я почав по-справжньому опановувати свій талант. У якийсь момент лівою ногою завершував атаки майже так само впевнено, як правою. Підйомом — удар. Щокою — удар. Просто й без зайвих рухів.

Минув час, і настав півфінал Ліги чемпіонів 2019 року проти Барселони на Енфілді. Навколо був справжній хаос. Ми програли перший матч 0:3. Команду переслідували травми. Багато хто вже списав нас із рахунків. І тоді Клопп випустив мене на поле.

Уяви момент. Заверши атаку. Уяви момент. Заверши атаку. Уяви момент. Заверши атаку.

А далі — історія. Наша історія. До кінця того року я став переможцем Ліги чемпіонів. І саме я забив один із двох голів у фіналі. Іноді мені хочеться сісти в машину часу й повернутися до того шестирічного хлопчика в Бельгії, який засинав поруч зі своїм футбольним м'ячем і мріяв стати схожим на власних кумирів.

Хотілося б сказати йому:

"У тебе все вийшло. Ти виграв Лігу чемпіонів. Ти виграв Прем'єр-лігу. Твої голи показують у футбольних оглядах, які ти колись дивився мріючи про це. Тож розслабся. Лягай спати. Усе складеться саме так, як має".

Коли озираєшся і згадуєш усі свої найкращі моменти лише з вдячністю, без жодного жалю, тоді й розумієш: настав час попрощатися. Мабуть, батько був першою людиною, якій я сказав про своє рішення завершити кар'єру. Це було ще в лютому. Він запитав:

— Що зараз у тебе в голові?

Думаю, він хотів переконатися, що я не ухвалюю рішення під впливом емоцій чи розчарування. Та коли я відповів, що багато молився про це, він одразу зрозумів.

— Це дуже особисте рішення, — сказав він. — І лише ти можеш знати, коли настає правильний момент.

Мені пощастило пройти майже всі щаблі футбольного світу та зіграти практично в усіх найбільших турнірах. І сьогодні я відчуваю внутрішню завершеність. Мій шлях у футболі був повним.

Забивати голи й вигравати трофеї — одне з найпрекрасніших відчуттів, які може подарувати життя. І я завжди згадуватиму ці миті з усмішкою. Ті самі миті, які я називаю Божими. Вони назавжди залишаться зі мною. Але моя історія ще не закінчилася. Навпаки, мені дуже цікаво, що чекає попереду.

Я знайшов нові цілі й нові справи, яким хочу віддаватися з тією самою пристрастю, з якою всі ці роки віддавався футболу. Одна з них — мода. Не просто як захоплення, а як ремесло. Я занурююся в історію індустрії, вивчаю її зсередини, накопичую знання. Мрію навчатися на найвищому рівні й, можливо, одного дня отримати шанс працювати поруч із найкращими дизайнерами світу.

Також я продовжу розвивати підприємницькі проєкти, зокрема DLF — футбольну агенцію, яку створюю разом зі своїм партнером і співвласником Марвіном Віллемом Офорі.

І понад усе хочу бути містком для інших людей. Для нового покоління футболістів. Для тих, кому може допомогти моя благодійна діяльність. Або просто для тих, кому потрібна підтримка й правильний приклад.

У футболі я завжди шукав спосіб піднятися на наступний рівень. І зараз роблю те саме в новому розділі свого життя. Я справді захоплений тим, що чекає попереду. І не можу дочекатися моменту, коли все почнеться.

До зустрічі.

Дівок

The Players' Tribune