Люба Роксано, пам'ятаєш, як хтось подарував мені футболку-підробку Манчестер Юнайтед, а я власноруч написав на спині "Ronaldo 7" чорним маркером? Ми тоді не знали, що таке бідність чи багатство. Ми просто були щасливими.

Пам'ятаєш наш дім в Абіджані, де під одним дахом спали двадцять п'ять людей? Мама хотіла дивитися свої серіали. Решта — фільми. А я щоразу вдавав, ніби заснув, а потім після півночі тихенько пробирався до телевізора. Робив звук ледь чутним — десь на дві поділки. Сидів у темряві, дивився футбол і мріяв.

Пам'ятаєш, як дорослі бачили, як я гасаю по пилюці, і прозвали мене Роберто Карлосом через мої сильні удари? І пам'ятаєш, як мене це потай дратувало? Бо моїм кумиром був Кріштіану Роналду.

Пам'ятаєш, як я поїхав грати далеко від дому? Мені було лише дев'ять. Інтер Фут Суд Комое, майже біля кордону з Ганою. Маленький хлопчик сам.

Не знаю, чи я колись розповідав тобі цю історію, але ми з іншими хлопцями ходили в село красти картоплю, бо постійно були голодні. У нас була ціла "банківська операція". Двоє відволікали продавця, а ще вісімнадцятеро вибігали з крамниці з двома картоплинами.

Навіть смішно зараз. Та картопля була не надто смачною. Але тоді вона здавалася найкращою їжею у світі. Ха-ха. Мабуть, тому варена картопля з олією досі залишається моєю улюбленою стравою. Вона нагадує мені про ті часи.

Пам'ятаєш, як я отримав свої перші справжні футбольні бутси? Я навіть спав у них. У дитинстві я майже завжди грав у білих пластикових шльопанцях. І знаєш що? Коли повертаюся додому зараз, іноді все ще виходжу в них на поле. Така наша традиція.

Пам'ятаєш, як я приїжджав додому, а ти сварила моїх друзів з району?

Ти казала їм:

— Чому ви перестали тренуватися? Ян не купить вам машини. Працюйте далі.

Тобі було десять років. А поводилася ти вже як мій агент.

Пам'ятаєш, як ми сиділи й мріяли про Францію? Як будемо ходити магазинами. Як матимемо власну квартиру. Як я стану багатим футболістом, куплю машини, великий будинок, а тобі більше ніколи не доведеться ні про що хвилюватися. Саме ти вірила, що я можу стати новим Кріштіану. Навіть тоді, коли всі навколо лише сміялися.

Пам'ятаєш, як у п'ятнадцять я переїхав до США навчатися в старшій школі? Я страшенно сумував за домом. Перші місяці я майже не розумів, про що навколо говорять. Мене посадили поруч із французьким хлопцем, і він намагався перекладати все, що казав учитель.

Пам'ятаєш, як я подзвонив тобі й сказав:

— Ти не повіриш. Тут учні сперечаються з учителями.

У нас удома ми б навіть не насмілилися так подивитися на старших.

Пам'ятаєш, як я не міг повірити, що після уроків школярі курять? А ти сміялася і казала, що звучить так, ніби я потрапив у якийсь американський серіал.

Пам'ятаєш, як мене возили на перегляди? У Борнмут. У Челсі. У Рейнджерс. В Олімпіакос. У Крістал Пелас. Пам'ятаю, як після одного тренування до мене навіть підійшли Езе та Олісе. Сказали:

— Слухай, малий, ти справді дуже хороший.

Але контракту я все одно не отримав. Навіть резервні команди MLS не хотіли мене брати. І найгірше — я так і не зрозумів чому. Ніхто ніколи нічого не пояснював. Усіма справами займалися дорослі. Мене просто возили з країни в країну, з клубу в клуб. І всюди відповідь була одна й та сама. Ні.

Потім закінчилася віза. Здавалося, моя мрія закінчилася разом із нею. Мене відправили назад до Африки. І ми плакали разом. Але ти була єдиною, хто так і не перестав вірити.

Через кілька тижнів я підписав контракт із Леганесом. І тоді ми вже плакали з іншої причини. У ті часи я ще вмів відчувати.Тепер — ні. Зараз мені здається, що я взагалі перестав бути людиною. Відколи тебе не стало, всередині мене лише порожнеча.

Я навіть не впевнений, що заплакав того дня, коли мені повідомили про твою смерть. Просто був у стані шоку. Це сталося через кілька тижнів після мого дебюту за Леганес.

Хто взагалі дебютує у вісімнадцять років проти Реала? Усе було надто неймовірно. Справжня казка. А потім вона перетворилася на кошмар. Мені постійно телефонували з дому. Знову і знову. Якщо чесно, я навіть почав злитися. Не розумів, чому всі так наполегливо намагаються додзвонитися.

Нарешті я відповів. І ніхто не став підбирати слова. Ти ж знаєш, як у нас буває. Без зайвих емоцій. Просто...

— Твоєї сестри більше немає.

— Що?

— Вона померла.

— Про що ви говорите?

— На вечірці хтось щось підсипав їй у напій. Вона більше не прокинулася. Її не стало.

Тобі було п'ятнадцять. П'ятнадцять. Я так і не отримав жодної відповіді. І навіть не знаю, чи хочу їх отримати. Можливо, це була заздрість. Можливо, у нашій країні таке просто трапляється. Можливо, я міг тебе захистити. Не знаю.

Я намагаюся довіряти Божому задуму. Це все, що мені залишається. Я не намагаюся забути. Бо знаю, що ніколи не забуду. Можу лише взяти цей біль і перетворити його на силу. Працювати ще більше. Досягти всього, про що ми з тобою мріяли.

Я пишу цього листа, тому що не можу говорити про це вголос. Пишу, тому що хочу, аби ти знала: я зроблю все, щоб ти продовжувала жити. Я подбаю про те, щоб твоє ім'я знав увесь світ. Кожна моя дія на футбольному полі — для тебе. Стільки всього сталося відтоді, як ми бачилися востаннє... Ти б просто не повірила. Якщо чесно, іноді й я сам не вірю.

Знаєш, що найкумедніше? Після дебюту проти Реала я помінявся футболками з Мбаппе. Пам'ятаєш, як ми дивилися його матчі по телевізору?

А ти казала:

— Мбаппе? Так, він хороший. Але мій брат кращий.

В одному я тоді помилявся. Я більше не хочу бути багатим. Адже бачу, що гроші роблять із людьми. Іноді навіть із рідними. Коли я грав за Леганес, майже все, що заробляв, відправляв додому. Згодом дійшло до того, що гроші почали мене обтяжувати. Постійно знаходився хтось, кому було мало. Хтось, кому потрібно ще. І ще. І ще.

Мабуть, усі вважали, що я вже мільйонер. Хоча в мене тоді навіть власної квартири не було. Я жив на базі. У кімнаті без телевізора. Лише футбол і сон. Футбол і сон. Я ніколи не мріяв про великий будинок. Не мріяв про дорогі автомобілі. Я хотів лише одного. Вкласти всього себе у футбол. Усе — заради того, щоб показати світу: моя сестра мала рацію. Ха... Оце тобі точно сподобалося б.

Коли я перейшов до РБ Лейпциг, усі постійно казали, що я запізнююся. Ну, не зовсім запізнювався. Я приходив вчасно. Але в Німеччині "вчасно" означає, що ти вже запізнився. Тож ти й сама здогадаєшся, що сталося далі. Я почав приїжджати на все за півтори години до початку. На тренування. На збори. На зустрічі. На все. Я був настільки пунктуальним, що хлопці дали мені прізвисько "Німець".

Я завжди все роблю надміру. У мене немає напівтонів. Ти завжди мені це казала. Знаєш, футбол зараз — єдине місце, де я почуваюся як удома. Лише там мені спокійно. Лише там я можу поговорити з тобою. Іноді мені просто хочеться, щоб ти була поруч і я міг сказати:

"У нас вийшло".

Усе, про що ти говорила, стало реальністю. Твій брат грає за Кот-д'Івуар на чемпіонаті світу. Як Дрогба. Як Яя Туре. Як Жервіньйо. Для мене це навіть не просто футбол. Це сцена. Мій шанс показати всьому світу те, що ти побачила в мені задовго до всіх інших.

І щоразу, коли я забиватиму, я подбаю про те, щоб люди знали твоє ім'я. Подбаю про те, щоб тебе не забули. Ти завжди казала, що я можу стати кращим за Кріштіану. Якщо зустріну його там, обов'язково передам від тебе вітання. І я зроблю те, що ти передбачила. Обіцяю.

Ще до того, як у мене з'явилися перші справжні бутси, ти всім навколо повторювала:

— Мій брат стане найкращим футболістом у світі.

Я доведу, що ти мала рацію. Або віддам за це все, що маю.

Твій брат, Ян

Матеріал The Players' Tribune