Коли Мексиці довірили провести чемпіонат світу 1970 року, це рішення викликало чимало суперечок. Багато хто побоювався, що спека та високогір’я негативно вплинуть на якість футболу. Та сталося навпаки. Саме там збірна Бразилії продемонструвала гру, яка назавжди увійшла до футбольної історії. Для багатьох саме ця команда досі залишається найяскравішим чемпіоном світу за весь час існування турніру.

На користь бразильців зіграла й нова епоха телебачення. Матчі чемпіонату транслювалися по всьому світу, а вперше в історії — ще й у кольорі. Мільйони людей отримали можливість на власні очі побачити команду, яка перетворила футбол на мистецтво.

Бразилія вже виграла два з трьох попередніх мундіалів, але спогади про чемпіонат світу 1966 року в Англії залишалися болючими. Тоді бразильці сенсаційно вилетіли ще на груповому етапі, нарікаючи на надто жорстку гру суперників. Пеле після того турніру навіть оголосив про завершення міжнародної кар’єри, хоча через два роки все ж повернувся до національної команди.

Тріумф у Мексиці відбувався на тлі непростих подій удома. Від 1964 року країною керувала військова диктатура, а суспільство переживало непрості часи.

"У нас була фантастична команда, і всі чекали лише перемоги. Це страшенно тиснуло на мене, — згадував згодом Пеле. — Я дуже нервував і відчував величезну відповідальність. Можливо, сьогодні про це вже забули, але політична ситуація в Бразилії була складною, і ми розуміли, що просто зобов’язані виграти цей титул. Слава Богу, нам це вдалося".

І вдалося так, що про ту команду говорять і через пів століття.

Тренер

З Маріо Загалло ми вже зустрічалися в історії бразильських перемог 1958 та 1962 років. Тоді він був працьовитим лівим вінгером, який часто зміщувався в центр і звільняв простір для геніального Гаррінчі на протилежному фланзі.

У 1970-му Загалло увійшов до історії з іншої причини — став першою людиною, яка виграла чемпіонат світу і як футболіст, і як головний тренер.

Його попередник, Жоан Салданья, був доволі несподіваним вибором для національної збірної. До призначення він майже десять років не працював тренером після періоду в рідному Ботафогу. Натомість здобув популярність як гострий на язик журналіст і ведучий радіопрограм.

Попри хороші результати, Салданья протримався недовго. Однією з причин звільнення стала його принципова позиція щодо президента країни Еміліу Медісі. Той регулярно втручався у футбольні справи та навіть давав поради щодо складу команди, а тренер не збирався до них дослухатися.

Цікаво, що на посаді наставника збірної Салданью змінив саме Загалло — людина, яка до того замінила його в радіоефірі. Якщо для журналістики Загалло був надто стриманим, то для тренерської роботи ці якості виявилися ідеальними. Він легко знаходив спільну мову з футболістами, адже ще зовсім недавно виходив на поле разом із багатьма з них, насамперед із Пеле. Загалло уважно прислухався до своїх лідерів і не боявся враховувати їхні думки щодо тактики.

У цьому сенсі він чимось нагадує Карло Анчелотті, який очолив збірну Бразилії перед чемпіонатом світу 2026 року: спокійний, авторитетний і достатньо мудрий, щоб не нав’язувати свою волю там, де варто довіритися великим гравцям.

Загалло дивовижним чином залишався частиною бразильської футбольної історії ще багато десятиліть після тріумфу 1970 року. Через 28 років саме він очолював збірну Бразилії у фіналі чемпіонату світу 1998 року, коли команда поступилася Франції в Парижі з рахунком 0:3. За чотири роки до цього працював помічником головного тренера під час четвертого чемпіонського мундіалю бразильців, а у 2002 році навіть ненадовго виконував обов’язки наставника збірної. Згодом став технічним координатором команди на чемпіонаті світу 2006 року.

Загалло пішов із життя два роки тому у віці 92 років. Навряд чи знайдеться інша постать, настільки тісно пов’язана з історією чемпіонатів світу: його шлях на мундіалях розтягнувся майже на пів століття — від 1958 до 2006 року.

Тактика

Формально Бразилія використовувала ту саму схему 4-2-4, яка вже приносила успіх на попередніх турнірах. Але цього разу вона виглядала значно вільнішою та менш прив’язаною до позицій.

Головна особливість команди полягала в тому, що одразу п’ятеро футболістів звикли бути класичними "десятками" у своїх клубах. Пеле, Тостао, Рівеліно, Жаїрзіньйо та Жерсон — кожен із них міг керувати грою та брати на себе роль головного творця атак.

Попереду діяли Пеле й Тостао, хоча жодного з них не можна було назвати типовим центрфорвардом. Жерсон диригував грою з глибини поля, роздаючи неймовірно точні передачі на будь-яку відстань. Рівеліно, такий само шульга, як і він, зміщувався з лівого флангу в центр, обігруючи суперників своїм дещо незвичним, ламаним стилем дриблінгу. На правому краю атакував Жаїрзіньйо, якого неминуче порівнювали з Гаррінчею. Проте він був зовсім іншим футболістом — не чистим вінгером, а універсальним атакувальним гравцем, який постійно шукав вільний простір по всьому фронту нападу. За баланс відповідав Клодоалдо. Саме він підчищав за творчими партнерами та страхував оборону.

І це було необхідно, адже попри всю красу атакувальної гри Бразилія зовсім не виглядала бездоганною біля власних воріт. Вілсон Піацца взагалі був опорним півзахисником, якого перевели в центр захисту через нестачу висококласних оборонців. Навіть легендарний капітан Карлос Алберто не завжди переконував у грі один в один і часто змушений був виправляти власні помилки вже в останню мить. На цьому тлі лівий захисник Еверлалдо виглядав навіть надійніше, що для того часу було доволі нетипово.

Окрема історія — воротар Фелікс. Ще до старту турніру його називали головною слабкою ланкою команди, а під час самого чемпіонату він кілька разів серйозно помилявся. Репутація була настільки сумнівною, що навколо нього навіть виникла своєрідна футбольна легенда.

Відомий журналіст Браян Гленвілл писав, що "його незграбність іноді була просто неймовірною". А колишній воротар Арсенала Боб Вілсон, який пізніше став телеведучим, узагалі назвав Фелікса "беззаперечно найменш компетентним воротарем, який коли-небудь вигравав золоту медаль чемпіона світу".

Ключовий гравець

Пеле залишається найбільшою постаттю в історії чемпіонатів світу, а в Мексиці став єдиним футболістом, який здобув три чемпіонські титули мундіалю. У 29 років він уже не був таким вибуховим атлетом, як раніше, але все ще залишався видатним атакувальним футболістом. Цікаво, що цей турнір запам’ятався не лише його голами, а й трьома моментами, коли він так і не зміг відзначитися. Спершу був геніальний фінт без дотику до м’яча у матчі з Уругваєм. Потім — сміливий удар майже з центрального кола проти Чехословаччини, після якого м’яч пролетів поруч зі стійкою. А ще — знаменитий сейв англійського воротаря Гордона Бенкса після його потужного удару головою.

Втім, якщо говорити саме про головного героя цієї Бразилії, то ним, можливо, був Жаїрзіньйо. Він забивав у кожному з шести матчів турніру — досягнення, яке й сьогодні залишається винятковим. Потужний, прямолінійний у проходах і водночас дуже розумний у передачах, він умів не лише обіграти суперника, а й створити момент для партнера.

На чемпіонаті світу 1966 року Жаїрзіньйо грав ліворуч, адже місце правого вінгера автоматично належало його кумиру Гаррінчі. Але сам він завжди бачив себе саме на правому фланзі.

У Мексиці суперники приділяли йому особливу увагу. Особливо агресивно персонально проти нього діяв Уругвай. Проте Жаїрзіньйо мав усе необхідне, щоб впоратися з таким тиском: фізичну силу, характер і технічну майстерність. До того ж він однаково добре бив з обох ніг.

Найкращим його моментом на турнірі став гол Чехословаччині, коли він пройшов повз чотирьох суперників і завершив атаку точним ударом. Якщо оцінювати лише індивідуальну майстерність, це був один із найефектніших епізодів усієї бразильської кампанії. Хоча виділити когось одного в цій команді надзвичайно складно.

"Це дуже непросте запитання", — відповів Загалло, коли у FIFA попросили назвати найкращого футболіста того чемпіонату. "Жаїрзіньйо провів видатний турнір. Але не можна не згадати Пеле, Тостао, Рівеліно, Клодоалдо і Жерсона. А Жерсон був найкращою "десяткою", найкращим півзахисником, якого я будь-коли бачив".

Фактично Загалло перелічив майже всю лінію півзахисту та атаки. І, мабуть, це найбільш справедлива відповідь. Ця Бразилія була великою не завдяки одній зірці, а завдяки сузір’ю талантів, які зійшлися в потрібний момент.

Фінал

Перед вирішальним матчем симпатії нейтральних уболівальників майже без винятків були на боці Бразилії. Більше того, багато хто очікував не просто перемоги, а впевненої перемоги з кількома голами переваги.

Італія, справедливості заради, поступово набирала обертів упродовж турніру. Але це все ще була та сама збірна Італії, яка нерідко дратувала вболівальників своєю надмірною обережністю. Поки Бразилія знаходила місце на полі одразу для п’яти творців гри, наставник італійців Ферруччо Валькареджі застосовував дивну систему ротації двох своїх головних зірок — Сандро Маццоли та Джанні Рівери. Один грав перший тайм, інший виходив після перерви. На сьогодні такий підхід виглядає майже архаїчним, але тоді тренер вважав його оптимальним.

На кону стояло дещо більше, ніж просто титул чемпіона світу. Переможець отримував оригінальний Кубок Жуля Ріме назавжди. За правилами того часу трофей переходив у постійне володіння першій країні, яка виграє чемпіонат світу тричі. І Бразилія, і Італія мали по два титули. У фіналі бразильці були сильнішими практично в усьому.

Маццола іноді видавав яскраві епізоди, але загалом Італія так і не змогла нав’язати супернику свою гру. Рахунок відкрив Пеле, який головою замкнув навіс після довгого вкидання ауту та подальшої передачі Рівеліно на дальню стійку.

Втім, гол Італії виявився не менш показовим, ніж будь-який із м’ячів Бразилії. Той епізод ніби втілив у собі всю філософію тієї команди. Центральний захисник Піацца спокійно перевів м’яч на Бріто, той скинув його Клодоалдо — футболісту, який мав виконувати роль стриманого та надійного руйнівника. Але замість простого рішення Клодоалдо без жодного натяку на обережність виконав ефектний пас п’ятою на Еверлалдо, навіть не помітивши, що позаду вже вискакує Роберто Бонінсенья.

Італієць перехопив передачу, вискочив сам на сам, а Фелікс, залишаючись вірним своїй репутації, невчасно кинувся з воріт. Бонінсенья спокійно відправив м’яч у порожню сітку.

Для Бразилії це була лише невелика затримка перед неминучим. У середині другого тайму Жерсон забив один із найкрасивіших голів в історії чемпіонатів світу, потужно закрутивши м’яч у дальній кут. Згодом Пеле, здавалося, ось-ось оформить дубль ударом головою, але натомість скинув м’яч на Жаїрзіньйо.

Цей гол вийшов найменш елегантним серед усіх його м’ячів на турнірі. Він прийняв передачу стегном і спробував одразу пробити, однак м’яч дивно підстрибнув, уникнувши і його ноги, і руки воротаря Енріко Альбертозі, після чого повільно закотився за лінію воріт.

А потім настав час четвертого гола — того самого, який назавжди став частиною футбольної міфології. Цікаво, що одразу після матчу далеко не всі називали цей фінал видатним. Бразилія грала не так яскраво, як у попередніх зустрічах, а сама гра вийшла досить односторонньою.

Журналіст Ерік Бетті в журналі World Soccer писав, що фінал "розчарував усіх і значною мірою через італійців, які змогли нейтралізувати чимало сильних сторін Бразилії, але самі майже нічого не створили".

Його колега Браян Гленвілл бачив матч інакше. У своїй книзі про історію чемпіонатів світу він назвав цю перемогу тріумфом "позитивного над негативним, творчого над руйнівним". І додав просту, але влучну думку:

"Бразилія розуміла, що футбол — це гра, якою потрібно насолоджуватися".

Момент, який пережив час

На тому турнірі Бразилія забила безліч красивих голів. Були й ефектні обводки воротарів, і потужні штрафні удари, і влучні постріли з майже нульових кутів. Але найвідомішим став інший епізод. За п’ять хвилин до фінального свистка бразильці створили те, що багато хто досі називає найкращим командним голом в історії футболу.

Атака пройшла через вісьмох польових гравців. М’яч переходив від одного футболіста до іншого, поки не опинився у Пеле праворуч від центру штрафного майданчика. Він не поспішав. На мить зупинився, дочекався ривка Карлоса Алберто і спокійно викотив передачу точно в його рух.

Капітан увірвався в кадр саме в потрібний момент. М’яч трохи підстрибнув перед ударом, тому Карлос Алберто фактично пробив по ньому з льоту, на швидкості, відправивши точно в дальній кут. Цей гол став ідеальним завершенням турніру та символом усієї команди.

"Коли м’яч опинився у Пеле, я просто був упевнений, що він віддасть передачу саме мені", — згадував Карлос Алберто в книзі Гаррі Дженкінса The Beautiful Team.

"Мені навіть не потрібно було кричати. Ми разом грали в Сантосі й чудово розуміли одне одного. Я знав: якщо м’яч у Пеле, він знайде мене".

І, мабуть, саме в цьому була суть тієї Бразилії. Вона грала не за схемою і не за підручником. Вона грала завдяки взаєморозумінню, таланту й свободі, які рідко зустрічаються навіть у найкращих командах світу.

Насправді ця атака не була випадковим спалахом геніальності. Бразилія регулярно розігрувала схожі комбінації протягом усього турніру. Велика кількість творчих футболістів у центрі поля змушувала суперників стягуватися всередину, звільняючи простір на флангах для підключень крайніх захисників. Саме так Карлос Алберто отримав свій шанс.

Навіть передача Пеле в тому епізоді багато в чому нагадувала асист, який він віддав Жаїрзіньйо в матчі групового етапу проти Англії.

Саме тому Браян Гленвілл назвав цей гол "цілком передбачуваним". Цікаво, що в сучасних репортажах того часу складно знайти захоплені описи цієї комбінації. Лише з роками вона перетворилася на те, чим її вважають сьогодні — ідеальним завершальним штрихом найвідомішої чемпіонської кампанії в історії світового футболу.

Цікавий факт

Чемпіонат світу 1970 року став першим, де офіційно дозволили заміни. Втім, у фіналі Загалло вирішив не використовувати жодну з двох доступних замін. Через це виникла незвична ситуація. За тодішніми правилами медалі отримували лише ті футболісти, які безпосередньо брали участь у фіналі. Оскільки ніхто із запасних на поле так і не вийшов, дві чемпіонські медалі залишилися неврученими.

Сьогодні їх можна побачити в музеї FIFA у Цюриху.

Для Кажу та Фонтани, які виходили на поле на попередніх стадіях турніру та допомагали команді дістатися фіналу, це навряд чи стало справедливим рішенням.

Чи справді це найкраща команда в історії?

Коли мова заходить про Бразилію-1970, питання вже давно не в тому, чи була вона найсильнішою командою свого чемпіонату світу. Набагато цікавіше інше: чи є вона найкращим чемпіоном світу за всю історію турніру?

Однозначної відповіді тут немає. Якщо оцінювати збалансованість складу, ця команда навряд чи буде беззаперечним фаворитом. Захист не виглядав непрохідним, а воротарська позиція залишалася очевидною слабкістю. У цьому сенсі чемпіонська Бразилія 1958 року виглядала значно ціліснішою.

Проте те, що бразильці втрачали в обороні, вони з надлишком компенсували попереду. Навряд чи будь-який інший чемпіон світу міг похвалитися одразу п’ятьма атакувальними футболістами світового рівня в одному складі. Ще більше вражає те, що ця команда досягла успіху без класичного центрфорварда та без традиційної гри через вінгерів, яка була характерною для того часу.

Все трималося на взаєморозумінні, русі та готовності футболістів жертвувати власними амбіціями заради команди. Вони не змагалися між собою за статус головної зірки. Вони довіряли таланту один одного. Сам Загалло уникав прямих порівнянь між збірною 1958 року, де він був гравцем, і командою 1970-го, яку вже очолював як тренер.

"Я не хочу їх порівнювати, — казав він. — Обидві були неймовірними. Але команда 1958 року була справді чудовою. У нас був фантастичний захист, сильний півзахист і атака з Гаррінчею, Пеле та Вавою. А ще на лівому фланзі грав Маріо Загалло!".

Останню фразу він, звісно, вимовив із посмішкою.

Втім, якщо Загалло-футболіст був частиною великої команди, то Загалло-тренер створив іншу — ту, яку для багатьох досі неможливо перевершити. Саме тому, коли згадують найкрасивіший футбол в історії чемпіонатів світу, першою в пам’яті спливає Бразилія 1970 року.

The Athletic