У футболці збірної України виступало чимало гравців, які народилися за межами нашої країни і навіть були представниками інших національностей. Дмитро Яковенко розпочинав свій футбольний шлях у рідному Казахстані, втім значну частину кар'єри провів на українській землі.

Кумиром юності Дмитра був Майк Тайсон і він не втрачав нагоди помахати кулаками. А ще Яковенко тісно дружив із Сергієм Перхуном, намагався стримати шаленого Джей-Джея Окочу, брав участь у неймовірній чемпіонській розв'язці з Динамо у 1993-му і страждав після трагічного фіналу Кубка проти Шахтаря у 1995-му.

Яковенко раптово попрощався з футболом і кардинально змінив діяльність. Зараз він працює на висоті – займається встановленням вікон у новобудовах. А ще Дмитро Олександрович – величезний фанат рибалки. Телефоную якраз у той момент, коли він готується упіймати черговий трофей.

Воротар жбурнув цього борця подалі — ми влаштували місиво

- Яким найбільшим уловом можете похвалитися?

- Моя гордість — щука вагою 6,7 кг. Люблю рибалити на Дніпрі. Ставки — це не для мене, не цікаво зовсім.

- А на Самарі?

- Востаннє був там роки чотири тому із Сергієм Думенком. Ні, не те.

- На початку травня вам виповнилося 50 років. Знакова для вас подія?

- Насправді навіть не запарююся через те, що мені вже стільки років. Чесно кажучи, у душі почуваюся на 25. До того ж нещодавно вдруге одружився. Просто не відчуваю, що мені 50.

- Вам колись доводилося грати у свій день народження 6 травня?

- Не пригадую, начебто ні. Але один ювілей, пов'язаний з цифрою 50 добре запам'ятався. У 1995-му ми приймали вдома Карпати. Все почалося жахливо — на старті зустрічі Микола Медін вибіг із воріт, а я головою скидав йому. На двох організували автогол. Парадоксально, що диктор тільки оголосив: "Яковенко проводить свій 50-й ювілейний матч за Дніпро". Добре, що потім двічі у відповідь забили. Хоча у 1993-му з Карпатами було ще цікавіше.

- Що саме?

- Ми програвали 0:1, але на останніх хвилинах Сергій Дірявка зрівняв рахунок. Під час подачі кутового я відверто штовхнув захисника — той відлетів, а Дірявка забив. Суддя порушення не помітив — такі от футбольні хитрощі.

- Народилися ви у Казахстані. Як прийшли у футбол?

- Моє рідне місто Джамбул (тепер — Тараз) подарувало світові багатьох відомих футболістів. Там розпочинав Олімпійський чемпіон Євген Яровенко. Брати Антон та Рохус Шохи також звідти. Мій батько грав разом з ними і у минулому теж був професійним футболістом. Щоправда, виступав лише у Казахстані.

- У вас українське прізвище. Родичі колись переїхали з України в Казахстан?

- Дідусь родом із Дніпра, бабуся — з Києва. Свого часу вирушили Цілину підіймати. Батько народився у Приморську, мама — у Пермі. Я зі спортивної сім'ї. Мій батько став першим футболістом, який забив 100 голів у складі Хіміка із Джамбула. Якщо я виступав у захисті, то тато був нападником. Моя мати — майстер спорту з греблі. Брат — майстер спорту з водного поло.

- Навчання у спортінтернаті в Алма-Аті — безапеляційне сімейне рішення?

- Аякже. Це чудові роки молодості. Якось про нас навіть у газеті написали. Правда, пишатися немає чим. У їдальні з хлопцями чекали на свою порцію. Раптом хтось із борців, які навчалися з нами, вліз без черги. Наш воротар-здоровань цього борця жбурнув подалі. Вийшли на вулицю і влаштували місиво. Битися з борцями — ще те задоволення. Хоча мені бокс завжди імпонував — обожнював Майка Тайсона.

Не знав, що таке шуруповерт — вже 15 років встановлюю вікна

- Ви доволі рано закінчили кар'єру футболіста і взагалі вирішили попрощатися зі спортом. Втратили інтерес?

- Мені було нецікаво. Я бачив усе це підводне каміння… Мене запрошували у школу Дніпро-75. Я попросив добу на роздуми. Зважив всі обставини і вирішив займатися іншою діяльністю.

- Знаю, що вона пов'язана із встановленням вікон.

- Працюю майстром сервісного відділу. Частенько їжджу до Києва — встановлюю вікна у новобудовах. Працюю на різних об'єктах — переважно це висотні будинки понад 20 поверхів.

- Довго опановували новий фах?

- Коли починав цим займатися, то не знав, що таке шуруповерт. Футболіст і робота з вікнами це кардинально різні сфери. Однак вистачило двох місяців, щоб адаптуватися.

- Займаєтеся цим більше 10 років?

- 15. Я не мав перехідного періоду. У багатьох футболістів він минає дуже сумно і важко. Але це не про мене.

- Свою останню гру на професійному рівні ви зіграли у 33.

- Повернувся з Казахстану, провів один поєдинок за житомирське Полісся. Ще був варіант в Олександрії, але Роман Покора чітко сказав: "Дмитре, ти нам не підходиш". Команді потрібен був молодий — такий у нас менталітет. У Європі можуть і до 40 грати. 

- В Україну ви приїхали на зорі 90-их. Як виник цей варіант?

- Коли я перебував на зборах в Узбекистані з Хіміком, прийшла телеграма — мене запрошують у Полтаву. Банально втік з тренування.

- Відчайдушно.

- Це не єдине дивне моє рішення. Якось рибу наловив і у басейн випустив. Тренер Хіміка Ваїт Талгаєв змусив мене виловлювати її (посміхається). Так от через Алма-Ату я тоді добрався до Москви. Там купив квиток на потяг в Полтаву. Зустрів на вокзалі Рохуса Шоха — поспілкувався з ним і я змінив напрямок своєї поїздки.

- На Тернопіль?

- Так, а вже звідти вирушив у Кристал з Чорткова, що у Тернопільській області. Західна Україна взагалі красива. Колись ще в часи навчання в спортінтернаті їздили з Казахстану у Мукачево. Завжди вражали місцеві краєвиди, церкви. У Кристалі було весело — української мови не розумів, тому реагував тільки на своє прізвище у складі. Більше нічого не було потрібно. Та й колектив був класним — сіли в автобус, проїхали 1000 кілометрів, відіграли і назад додому.

З усіма міг впоратися, крім Бондаренка

- Після нетривалого періоду у Кристалі ви стаєте гравцем вищолігового Дніпра. Хороший стрибок нагору.

- Моя зустріч із Дніпром відбулася ще у 1991-му, коли Хімік приймав дніпрян в 1/16 фіналу Кубка СРСР. У Джамбулі ми перемогли 1:0. Мені вдалося закрити Олександра Паляницю. Потім при знайомстві у Дніпрі Паляниця каже: "Слухай, десь я тебе бачив". Я пожартував і сказав, що рік тому ганяв його у Джамбулі. Сашко відразу все пригадав.

- У Дніпрі ви провели чотири насичених сезони і практично без розкачки стали основним виконавцем.

- Спочатку я жив на базі, а потім Микола Павлов допоміг мені з квартирою. Колектив був дуже хорошим. Дружина Жені Похлєбаєва, наприклад, хрестила мого сина. Тісно спілкувався з Сергієм Думенком — на зв'язку перебуваємо дотепер. Беженар, Медін, Москвин, Максимов — весела команда. Пізніше прийшов Бернд Штанге і вразив відвертістю: "Хлопці, за межами поля робіть, що хочете. Головне, щоб ви якісно потренувалися, а потім добре відіграли".

- Одна з головних подій перших чемпіонатів — боротьба Дніпра і Динамо за золото у 1993-му. Як сприйняли в колективі фатальну рівність очок і драматично втрачене у підсумку перше місце?

- Просто злили кінцівку чемпіонату. Ось і все. Причин було багато, але минуле не хочу ворушити. Програли у Харкові 0:1. Раніше в Кременчуці 0:2 поступилися — мене у склад тоді не поставили. Хлопці дуже важко все це пережили.

- За три тури до фінішу на Метеорі при підтримці 40 тисяч вболівальників Дніпро переміг Динамо, але цього виявилося недостатньо. Чим запам'яталася ця битва?

- Я отримав звання найкращого гравця. З'їв Леоненка і його замінили у другому таймі.

- Який рецепт нейтралізації одного з найкращих форвардів країни?

- Не подумайте, що я діяв жорстко. За всю кар'єру жодної червоної не отримав. Просто виключив Леоненка з гри. Потім у збірній зустрічалися з Віктором — спілкувалися добре, жодних проблем.

- Кого стримати було найважче?

- У Запоріжжі грав Роман Бондаренко. З усіма іншими міг впоратися. Але Бондаренко вищий за мене, постійно вигравав на другому поверсі. Я тільки вислуховував з бровки від Павлова: "Ти знову йому програв". У нас із Беженаром були свої завдання — Сергій тримав одного нападника, а я — іншого. Так і утворили непоганий дует.

- Періодично ви підключалися до атак. Саме таким чином забили Вересу у тому сезоні?

- Дніпро перемагав 1:0, а потім рівняни відігралися. У тому епізоді я помилився — суперник вистрибнув між мною і Беженаром. Тому довелося реабілітовуватися. На щастя, виграли 4:1.

Все, знімаю щитки і бутси. Нічого я не битиму

- У 1993-му Дніпро зустрівся із топовим на той час Айнтрахтом в Кубку УЄФА. Шанси пройти німців були?

- Були, звичайно. У Франкфурті ми програли 0:2. На жаль, я не зміг закрити Джей-Джея Окочу. Проти цього хлопця грати нереально. Шалений футболіст! Також вразив поляк Ян Фурток. Вдома завдяки голу Олега Чухлеби ми перемогли 1:0. Наприкінці зустрічі нашого Гену Мороза збили — чистий пенальті, проте суддя не наважився призначити. 

- Одразу після зустрічі з Айнтрахтом на Дніпро чекало дербі із запорізьким Металургом. Рахунок пригадуєте?

- О так, ми 7:0 перемогли. Можна було на трибунах сидіти і не грати (посміхається). Одна з перших аксіом, які я вивчив по приїзду у Дніпро, стосувалася принципових суперників: Металурга і Кривбасу. Матчі з ними — це завжди битва характерів. Тоді, до речі, у складі запоріжців грав Віктор Скрипник, який незабаром переїхав у Дніпропетровськ.

- Стабільні виступи за Дніпро посприяли вашому виклику у збірну України. З чого все почалося?

- У 1992-му я поїхав у складі збірної на спаринг у Польщу — ми зіграли 2:2. Той матч до офіційного реєстру не зарахували. Кілька разів я перебував у обоймі команди, але офіційно на поле вийшов тільки у товариському поєдинку у Вільнюсі з Литвою. Наша команда перемогла 2:1. Павлов допомагав Олегу Базилевичу, тому вирішив спробувати мене у збірній.

- Ви — казах за національністю, хоч і українського походження. Розуміли серйозність цієї події?

- Так, приємно було слухати гімн. Це статус і гордість. Але у недавньому матчі України та Казахстану віддавав перевагу казахам. Дотепер на зв'язку перебуваю з друзями дитинства, але переїжджати з України не збираюся — пустив тут коріння.

- У 1995-му ви грали у фіналі Кубка України. Поразка Шахтарю по пенальті 6:7 — біль на все життя?

- Та це взагалі… Сіль на рану, драма страшенна. Донеччани тоді виглядали слабо, якщо чесно. Я закривав Олега Матвєєва у тому поєдинку. Ми забили після того, як Матвєєв впав у штрафному майданчику після зіткнення зі мною — ми започаткували атаку і Сашко Захаров відкрив рахунок. Однак у кінцівці Шахтар відігрався завдяки голу Ігоря Петрова.

- Валентин Москвин страшенно не любив виконувати пенальті. Розповідав, що поки справа дійшла до сьомого удару, він вже навіть бутси зняв.

- Залишалися ще Фінкель, Юдін, Москвин і я. Нам кричали, щоб хтось йшов пробивати. "Все, знімаю щитки і бутси. Нічого я не битиму", — відповів я. У підсумку, пішов Боря Фінкель. Напруга шалена… Якщо б перемогли, то отримали б по 10 тисяч доларів і автомобіль "Вольво".

- Фінкеля хоч не звинувачували?

- Його незабаром прибрали з команди. Хоча це ж пенальті — як людину звинуватити у невдалому ударі?

- Жорстко. На серію пенальті тренери умисно випустили Святослава Сироту замість Миколи Медіна.

- У цьому Бернда Штанге переконав Іван Вишневський, чудовий у минулому футболіст Дніпра, який допомагав німцю. Якби стояв Медін, можливо, все склалося б добре.

Штанге побачив з "Колою" в руках — штраф 10 доларів

- На ваших очах дебютував у професійному футболі 16-річний Сергій Перхун. Дуже талановитий хлопець?

- В одному з перших матчів Сергій страшенно хвилювався. Якось розговорилися — він ледве не плакав: "Я палець зламав на тренуванні". Підійшов до хлопців і кажу: "Давайте зробимо так, щоб завтра жодного разу по наших воротах не пробили". І що? Таки не пробили. Я товаришував з воротарями — спершу з Медіним мешкав у номері, потім і з Перхуном. Згодом у Шерифі із Сергієм перетнулися — він там грав, а я їздив на перегляд. Перхун — золота і добродушна людина.

- У 1995-му з приходом Бернда Штанге розпочалася нова епоха в історії Дніпра. То було щось революційне і незвичне?

- У кожного свій підписаний м'яч. Якщо він не підкачаний — штраф 10 доларів. На базі встановили пристрої для прання. Тренер забороняв пити солодкі газовані напої. Побачив тебе з "Колою" в руках — штраф 10 доларів. Штанге дав нам повну свободу. Абсолютно інший підхід, ніж у всіх фахівців союзного вишколу. Коли Бернд залишав Дніпро, подарував кожному по медальйону зі знаком зодіаку. Бережу його дотепер.

- Штанге привіз у команду Андреаса Зассена. Колишній гравець Гамбурга і Байєра у Дніпрі лише деградував.

- Після кожної гри ми могли посидіти сім'ями. Перед очима картина, як наш воротар Костянтин Ледовських з Казахстану і Зассен з Німеччини спілкуються без жодного мовного бар'єру. Ніякого перекладача — просто неймовірно! На жаль, в Андреаса були тут нефутбольні інтереси — ще у місті знайомих знайшов. Але неправильно заперечувати — Зассен це футболіст від Бога.

- Завдяки Штанге в Україні з'явився перший бразилець. Емерсон дивував?

- Ми жили по сусідству з Валиком Москвиним. Навіть через стіну чули ці шалені бразильські пісні. Ми постійно стукали галасливому сусіду, мовляв, годі співати (посміхається). Емерсон — красень. Дуже сильно виглядав на полі.

- У 1996-му ви перейшли у Кривбас. Звична практика для футболістів Дніпра, на яких не розраховують?

- У моєму випадку — ні. Просто прийшов В’ячеслав Грозний, у нас стосунки не склалися. Почав будувати команду під себе. Я відіграв у Кривому Розі півроку, а тоді поїхав у московський ЦСКА.

- У той час у Кривбасі вже виступав один Яковенко.

- Юра — не мій родич. Але хлопці в команді жартували стосовно двох Яковенків.

- У Росії ви добряче поїздили по командах із нижчих ліг. Найбільше колориту було в КамАЗі?

- Не те слово. Зарплату не платили. Тому тренер Валерій Четверик запропонував оригінальний розрахунок — двигун від вантажівки. Запитав його: "А що я з ним робитиму?"

- Цукерками, здається, в Набережний Челнах також розраховувалися.

- Цілком серйозно пропонували, щоб ми ці цукерки на ринку продавали.

- В Сочі ви працювали з не менш харизматичним Арсеном Найдьоновим. Теж море вражень?

- Якось оголошують склад на гру. Мене у заявці не виявилося — нічого, поїхав на пляж. Скупнуся, подумав собі. Раптом дзвінок: "Дмитре, ти ж у складі. Де ти?" А з собою ні бутс, нічогісінько. Ой, бувало всяке там…

- Не шкодуєте, що довелося пройти все це?

- Після ЦСКА треба було повертатися у Казахстан. А я лише на початку 2000-х поїхав у Атирау. Зрештою, у кожного свій шлях. Мій виявився таким. Можливо, мав щось по-іншому робити. Але всі ми люди і робимо помилки.