Примадонна з напомадженим чубчиком кривилася від злості на лаві запасних. Її роздратуванню не було меж. Які думки роїлися в її голові? Чи не думала вона, що даремно не наполягла на тому, щоб заробляти, тобто грати, у "білій", а не у "червоній" команді? Адже там люблять примадонн, не те що тут, де цей червононосий шотландець (що він взагалі виграв без мене?) робить усе заради клубу (що вони взагалі виграли без мене?), а не його примадонн.

Ну що за маячня? Хіба він не знає, що у футболі головне індивідуальні досягнення? Що увесь світ визнав Примадонну найкращою у цьому самому світі і навіть вручив їй золоту цяцьку у вигляді футбольного м’яча? І ось тепер червононосий міняє Примадонну, коли сама вона цього не хоче. Жах. Просто жах.

Правий був той дядько, який живе за рахунок футболу, як там його звати… Блаттер. Так, точно, Блаттер. Так от, він сказав, коли Примадонна тупотіла ніжкою і запевняла у своїй любові до всього білого, а червононосий не звертав на це уваги, що сучасні футболісти немов раби. Так воно і є. Раби. Змушені підкорятися безжальним господарям… Червононосий шотландець ніби не помічав люті  Примадонни, а потім ще й сказав, що розуміє її. Червононосий, як завжди, виявився мудрішим за чергову примадонну. Може ще й тому, що він сам родом з тих часів, коли футболісти справді були рабами.

Кар’єра форварда Алекса Фергюсона почалася у 1957 році. За кілька років до двох надважливих здобутків профспілки футболістів.

Упродовж десятиліть англійські клуби після підписання контракту реєстрували своїх гравців у Футбольній Асоціації. Таким чином, гравці отримували право виходити на поле. І це було єдине їхнє право. Усе інше — обов’язки.

Гравці належали клубу. Коли у футболіста закінчувався контракт, клуб надсилав йому листа з умовами нової угоди. (Дуже часто ці "нові" умови нічим не відрізнялися від старих, і лист, на перший погляд, був лише формальністю). Вибір був простий — прийняти або ні.

Здавалося б, що тут такого. Не приймай собі умови, якщо вони тебе не влаштовують, і переходь до іншого клубу. Можна було спробувати. Тільки був нюанс. Якщо клуб не хотів з тієї чи іншої причини продавати гравця, той не мав права перейти до іншої команди. Його реєстрація і надалі належала клубу. І після закінчення дії старого контракту футболіст ризикував залишитися без роботи у Англії та без грошей (а іноді й без даху над головою, бо жив у будинку, який надав йому клуб), якщо не погоджувався на нові умови.

Система реєстрації гравців з’явилася  у англійському футболі наприкінці дев’ятнадцятого століття. Як це часто бувало потім, Асоціація вирішила очолити те, що не могла заборонити. Попри відчайдушні зусилля тодішніх футбольних босів, котрі відстоювали ідеали аматорства, професіоналізм, нехай і підпільний, став нормою у багатьох клубах. Футболісти "знаходили" гроші у бутсах перед матчем або ж формально "працювали" на фабриці чи у магазині керівника клубу.

Асоціація змирилася з пришестям професіоналізму, але й встановила кілька правил, що дозволяли контролювати діяльність футболістів. Деякі з цих правил, наприклад, заборона професіоналу бути капітаном команди, зараз викликають лише посмішку. А через деякі не до сміху було поколінням гравців.

Йдеться насамперед про правило, що вимагало, аби гравець щороку мав отримувати реєстрацію. Наприкінці дев’ятнадцятого століття його збалансовував дозвіл гравцю вільно переходити до іншої команди після завершення сезону.

І коли у 1890 році Ноттінгем Форест через суд намагався заборонити своєму колишньому гравцю Кемпбеллу перехід до Блекберна, суд став на бік гравця, який "не порушив умов свого контракту". (Справа Редфорд проти Кемпбелла).

Чому взагалі Кемпбелл захотів перейти саме до Блекберна? Кемпбелла спокусили кращі фінансові умови, які запропонував Блекберн. Кемпбелла спокусило те, що Блекберн був на той момент однією з найуспішніших команд країни.

Тож після рішення суду на користь Кемпбелла та Блекберна Футбольна Ліга мала знайти спосіб приструнчити найбагатших та найуспішніших.

Навіщо це було робити? Справа в тому, що Ліга з самого початку намагалася створити рівні умови для усіх членів. Лізі потрібно було якомога більше клубів, у якомога більшій кількості міст. Якщо маленькі команди з маленьких міст, що фізично не можуть збирати таку ж аудиторію, як і команди з міст великих, не зможуть через це платити своїм зіркам те, що можуть запропонувати конкуренти, це спричинить домінування кількох команд і знизить інтерес до усієї Ліги, — так міркували засновники англійської Футбольної Ліги, у яких би повчитися різним "скадаморам".

Тож заради більшої конкуренції у чемпіонаті необхідно було розосередити найкращих гравців. З сезону 1893/94 Ліга запропонувала, а Футбольна Асоціація прийняла поправку до існуючих правил. Відтепер після закінчення сезону гравець не міг вільно перейти до іншого клубу.

Якщо інший клуб був готовий заплатити за його трансфер, він отримував реєстрацію футболіста, і все було добре. Старий клуб мав компенсацію за втрату гравця і міг запросити нового або ж розрахуватися з боргами.

Ідилію порушували скандали, спричинені самодурством клубних керівників, але у всіх випадках гравці тихенько складали зброю і змушені були переходити до команд Південної Ліги. Аж доки у 1912 році до суду не надійшла чергова "футбольна" справа.

Історія поневірянь Герберта Кінґабі почалася з події урочистої. Гравця скромного клубу Південної Ліги Клептон Оріент за 300 фунтів забрала могутня Астон Вілла. За два місяці бірмінгемці розчарувалися у футбольних талантах Кінґабі і запропонували Клептону викупити гравця за 150 фунтів, гроші, яких у лондонському клубі не бачили навіть у найсолодших снах.

Жодному іншому клубу Футбольної Ліги Кінґабі не був потрібен, тож йому довелося повертатися до Ліги Південної, і кілька сезонів він грав за Фулем.

У 1910-му Кінґабі перейшов до Лейтон Оріент, команди другого дивізіону Футбольної Ліги. На його "щастя", саме того літа Південна Ліга погодилася визнати трансферні правила Футбольної Ліги. І згідно з умовами цієї угоди Кінґабі знову вважався гравцем Вілли. Яка радо погодилася віддати його Лейтону. За 350 фунтів. "До загсу" піти не вийшло, довелося йти "до прокурора".

Кінґабі звернувся за допомогою до профспілки футболістів (заснована у 1907 році). Там радо погодилися посприяти позову. Вже тоді трансферну систему, що проіснувала ще 50 років можна було поховати. Їй загрожувало звинувачення у "обмеженні професіональної діяльності".

Замість цього юристи, які відстоювали інтереси Кінґабі, почали наполегливо переконувати суд у тому, що Вілла зловмисно використала трансферну систему, аби зіпсувати кар’єру Кінґабі. Тож вийшло, що законність самої системи ніхто й ніби не ставив під сумнів. І суд вирішив, що Вілла мала право вимагати гроші за трансфер футболіста.
Поразка Кінґабі, а разом з ним і профспілки футболістів, надовго відбила бажання потикатися до суду для вирішення трансферних суперечок. (Продолжение следует)

Дмитро Джулай, спеціально для Бей-беги