Напевно, у кожного з нас рано чи пізно трапляється ситуація, коли смерть відомої людини сприймається, як відхід з життя когось з близьких або рідних людей. Стан здоров’я Мірчі Луческу активно обговорювався від останніх днів березня, але все одно не полишала думка, що Мірча обов’язково переживе і ці негаразди. Бо завжди здавалося, що час змінює все, але не Луческу. Він був автентичним явищем не лише у футболі, а й у житті.

Зрештою, Луческу завжди перемагав обставини: згадайте хоч 2009-й (тоді Шахтар без наставника вилетів від Тімішоари) або історію з аварією в Бухаресті у 2012-му. Або вже у Динамо, коли через операцію на суглобі головний тренер на якийсь період вибув з керування командою. Але так тільки здавалося. Він повертався. Завжди. Але не цього разу…

Утім, життєвий шлях Луческу – це не параграф, а цілий том історії. В пам’ять про видатного тренера Football.ua згадує його великий шлях у грі мільйонів…

Перші кроки: всупереч обставинам

Мірча Луческу народився у багатодітній родині. У нього було троє братів і сестра. Саме разом із братами Мірча почав грати у футбол, однак м’ячем з ганчірок. У фільмі "Феномен Луческу", знятий телеканалом "Футбол 1/2" у 2016 році, сестра Луческу Стела Міня згадувала, що їхній батько був впевнений, що саме Мірча з часом стане головним годувальником родини.

Футбол залишався важливою справою у житті Містера, але паралельно із цим він здобував освіту: закінчив школу і вступив в університет на факультет зовнішньої торгівлі. Саме під час студентських змагань на Мірчу звернули увагу скаути Динамо Бухарест. Тоді Луческу грав за команду спортивної школи №2. У 18-річному віці йому належало стати частиною одного з найвідоміших клубів своєї країни.

Універсальний форвард

Коли Луческу прийшов до бухарестського Динамо, стало зрозуміло, що його комфортна позиція – правий форвард. Однак на тій позиції вже грав Іон Перкалаб. Тоді Луческу попросив тренерський штаб перевести його на лівий фланг і почав активно працювати над ефективністю гри лівою ногою. Чому? Бо Луческу вже у юному віці хотів отримувати максимум ігрового часу на полі і багато для цього працював. Зрештою, він став легендою бухарестського Динамо ще як гравець, віддавши клубу 12 років своєї кар’єри. За цей час Луческу шість разів ставав чемпіоном Румунії, один раз виграв Кубок країни, а у 1969 році його було визнано найкращим гравцем країни.

Капітан на мундіалі

У 1966 Мірча Луческу дебютував за національну збірну Румунії. Першим для нього у футболці головної команди своєї країни став матч відбору на Євро-1968 проти збірної Швейцарії. За місяць, у матчі проти Кіпру на виїзді, Луческу забив і перший м’яч у складі збірної – тоді Румунія виграла 5:1.

Луческу ставав сильнішим від сезону до сезону у бухарестському Динамо і не відзначити це в національній збірній просто не могли. Так, у січні 1969 Мірча отримав капітанську пов’язку, з якою вивів свою команду на товариський матч проти збірної Англії на Вемблі. До речі, тоді румуни не програли – 1:1. Але куди важливішим для країни та її футболістів був успіх у відборі на ЧС-1970, який відбувався у Мексиці. В кваліфікації Румунія отримала в суперники команди Португалії, Греції та Швейцарії. У складі португальців тоді сяяв легендарний Еусебіо. Однак йому і не довелося забивати у першому турі: Португалія перемогла Румунію 3:0.

Однак Луческу та компанія в подальшому перемогли Швейцарію (2:0), зіграли внічию з греками (2:2), а вже за каденції Луческу, як капітана, почали торувати шлях на мундіаль. Мінімальна гостьова перемога над Швейцарією додала команді впевненості, а ключовою стала домашня звитяга над тією таки Португалією у серпні 1969. У підсумку Румунія посіла перше місце і вирушила на Мундіаль, де отримала в суперники тих-таки англійців, Чехословаччину та Бразилію із суперзірковим Пеле. Саме на тому чемпіонаті світу перетнулися дві футбольні глиби – Пеле та Луческу… Бразилія перемогла 3:2, але у Румунії ще довго були переконані, що той матч був одним з найяскравіших на тому турнірі…

Тренерський хист і перші проби

Луческу завершував кар’єру у клубі Корвінул. Тренерський потенціал Мірчі був настільки великим, що в останні роки кар’єри він вже був граючим тренером. Попри те, що ця команда вибула з вищої ліги Румунії, амбітний тренер Луческу зміг повернути її назад до еліти лише за один сезон. Одним із важливих рішень молодого тренера було підписання одного з найрезультативніших румунських футболістів тих часів – Флорі Думетраче. Таким чином, атакувальний кулак скромного Корвінула виглядав розкішно: Раду Нунвейлер – Флоря Думітраче – Ремус Влад – Мирча Луческу. Молоді гравці, які грали за Корвінул тоді, отримали досвід категорії “люкс”.

Із Корвінулом Луческу отримав право представити Румунію у Кубку УЄФА в сезоні 1982/1983. Однак якщо австрійський Грейзер було пройдено, то югославський Сараєво не пустив Корвінул далі – 8:4 за сумою двох матчів. Таким був перший єврокубковий досвід Луческу-тренера.

Перший тренер Румунії

Успіхи Луческу на чолі скромного клубу не залишилися непоміченими Федерацією футболу Румунії. Після чергової невдачі у кваліфікації на ЧС-1982, там вирішили звільнити Валентина Стенеску і довірити національну збірну молодому, але голодному до тренерської роботи Луческу. Рішення виправдало себе вже у перший відбірковий цикл: отримавши у суперники в кваліфікації на Євро-1984 Італію (тодішніх чемпіонів світу, на хвилиночку!), Швецію та Чехословаччину, Мірча Луческу дав сенсаційний результат: 12 очок у 8 матчах і перше місце в групі. Як наслідок – історична, перша участь Румунії на чемпіонаті Європи з футболу! Мама Мія, – сказав би сам Мірча, дивлячись на такий результат… До речі, із Італією Румунія тоді зіграла в нульову нічию в гостях, а вдома, 16 квітня 1983 року, у Бухаресті взагалі перемогла із рахунком 1:0.

Сам по собі вихід збірної Румунії на Євро вписав ім’я Луческу в історію румунського футболу. Однак жереб був безжальним: у груповому етапі того турніру румуни отримали в суперники Німеччину (тоді ще ФРН), Іспанію та Португалію і завершили змагання на тій же стадії. Натомість, під орудою Луческу у головній команді країни дебютував Георге Хаджи.  

Кваліфікація на чемпіонат світу 1986 склалася для Мірчі вже важче: його підопічні посіли лише третє місце у групі, пропустивши поперед себе Англію та Північну Ірландію. Після цього Луческу залишив збірну Румунії, однак без роботи не залишався: наприкінці 1985 він очолив рідне бухарестське Динамо, яке в середині 80-х вело серйозну боротьбу із провладним та близьким до режиму Чаушеску Стяуа…

Противник системи або "Браво, Федерація"

Суперництво Динамо Бухарест та Стяуа носило більше, ніж футбольний характер. Якщо Стяуа підтримувалася режимом Чаушеску і румунськими військовими, то Динамо мало покровителів з Міністерства внутрішніх справ та таємної поліції “Секурітате”. До речі, тоді вважалося, що саме рішення очолити Динамо вартувало Луческу роботи в національній збірній – режим не пробачив…

Комп’ютерний гол? А дзуськи! У кар’єрі Луческу була історія ще крутіше. У 1988 році, у фіналі Кубка Румунії Динамо перемагало Стяуа 1:0. Цей рахунок тримався до 87-ї хвилини, коли Флорін Редучою відновив рівність на табло. Стяуа забила ще раз, але цей м’яч було скасовано через офсайд. Попри агресивні апеляції гравців провладної команди, бригада арбітрів залишилася при своєму рішенні. Тоді Стяуа, за вказівкою сина диктатора Чаушеску, Валентина, залишила поле на 90-й хвилині. “Технічна поразка”, – подумаєте ви. Та як би не так! Спеціальна комісія, створена Футбольною асоціацією та Департаментом Державної ради з питань фізичної культури та спорту, дійшли висновку, що другий гол Стяуа був забитий правильно, і таким чином оголосила їх переможцями Національного кубка 1988 року! А ви кажете, кабінетний футбол…

До речі, багато вболівальників часто згадують легендарну фразу Луческу "Браво, Федерація!", яку він сказав у 2006 році, кидаючи в’язану шапку на газон київського стадіону Динамо імені Валерія Лобановського. У книзі “Моя шахтарська історія” Луческу згадує цей епізод так:

"Висока ціна матчу, плюс недовіра до українських суддів змусили Федерацію футболу України запросити іноземного рефері. Ним виявився португалець Кошта – я запам’ятав його на все життя. Взагалі-то, ми просили когось із топових арбітрів, але запрошує Федерація, а УЄФА чи то не зміг, чи то не захотів запросити більш авторитетного суддю. 

Наприкінці першого тайму Кошта зламав гру. Чигринський зовсім не жорстко атакував Клебера. Бразилець, падаючи на газон, зачепив нашого захисника. Дмитро, перебуваючи на газоні, зробив рух в бік суперника, чим спровокував арбітра. Кошта дістав з нагрудного карману червону картку. Вона явно не відповідала тяжкості вчинку Чигринського, особливо з урахуванням симуляційних замашок Клебера: він довго катався по газону, зображаючи нелюдські страждання. Але як тільки гра поновилася, одразу ж побіг вперед, навіть не накульгуючи. 

Після матчу я насварив Чигринського за нестриманість, але в той момент, коли все це відбулося, з мого боку вимагалися якісь неочікувані, неординарні дії. Побачивши несправедливість, наші футболісти почали протестувати. Суддя розізлився і почав роздавати жовті картки, ставити штрафні. Я зрозумів, що треба щось зробити, аби бодай частину суддівської злості перевести з гравців на себе. Своєю поведінкою ввести гравців Шахтаря у стан нового стресу, який має перемкнути їхню увагу, допомогти прийти до тями, заспокоїтись і продовжити гру. 

Я вибіг на поле і почав кричати на арбітра. Кошті це не сподобалося, але я досяг своєї мети: гнів арбітра він випустив на головного тренера Шахтаря. Він вимагав, щоб я повернувся до технічної зони. Довелося підкоритися. Але цього було замало: Кошта прибіг до технічної зони і сказав, що я маю залишити лаву запасних. Сказав, що чекає три хвилини і якщо я не піду, то він зупинить матч і забере команди з поля. Я не поспішав йти і вирушив до тонелю лише за 15 секунд до кінця часу, виставленого суддівським ультиматумом. Тоді я зі злістю кинув свою в’язану шапку об газон і крикнув у телекамеру фразу, яка стала легендарною: "Браво, Федерація". 

Італійський віраж

У 1990-ті Луческу працював із італійськими командами: спочатку це була Піза, а потім Брешіа. Саме в цьому клубі Луческу відкрив світу Андреа Пірло, а ще приніс Брешії єдиний трофей в історії – англо-італійський кубок, який його команда виграла у Ноттс Каунті. Утім, і з Пізи, і з Брешії Луческу звільняли, але Італія прийшлася тренеру до душі – у 1996 він очолив Реджину. Щоправда, тут Мірча провів чи не найкоротший період своєї кар’єри – лише 4 очки в 10 матчах і відставка вже в осінній частині сезону.

Феномен Роналдо та тінь Ліппі

У 1998 Луческу очолив Інтер на тлі скандалу, адже вважалося, що рішення про відставку його попередника, Луїджи Сімоні, було спішним. Сімоні виграв Кубок УЄФА, в сезоні 1998-1999 Інтер йшов на п’ятому місці у Серії А, програючи лідеру Фіорентині сім очок і оформивши участь у плей-оф Ліги чемпіонів ефектною перемогою над Реалом (3:1). Однак Массімо Моратті вважав, що стиль гри Інтера залишає бажати кращого, тому легко змінив головного тренера.

Бекграунд Луческу в Італії залишав бажати кращого: попередні звільнення автоматично перевели пресу та вболівальників в режим скептицизму. Утім, Моратті припустився стратегічної помилки, яку сам потім і визнав: контракт із Луческу було укладено на півроку, а далі Інтер мав очолити Марчелло Ліппі. У тій же книзі “Моя Шахтарська історія” румунський наставник згадував, що доходило до абсурду: деякі гравці просили частіше ставити їх у стартовий склад, аби сподобатися Марчело Ліппі, який очолить Інтер після Луческу…

Окремо варто пригадати і взаємини Луческу із бразильцем Роналдо, який тоді вважався топ-форвардом світового рівня. Пізніше, у 2011, Мірча скаже про "зубастика": "Це один із найбільших форвардів в історії футболу, а також освічений хлопець із добре поставленою промовою. Мені подобалися його інтерв'ю. Коли я з ним працював в "Інтері" (сезон 98/99 — прим.), проблем у роздягальні з Роналдо не було. Він вражав на тренуваннях, але захоплювався пивом".

А тоді, в Інтері, Роналдо дійсно був зайнятий дослідженням італійських генделиків і свого місця у цьому світі. Тому Луческу і не встиг як слід попрацювати із одним з найкращих нападників світу. Натомість, в той короткий період роботи в Інтері, Мірча налагодив хороші взаємини із Роберто Баджо: румунська преса навіть писала, що тренер згодом запрошував свого екс-підопічного до Румунії на полювання на… гусей.

Чому Луческу любив бразильців?

Про період Луческу у Шахтарі можна написати цілу книгу і тієї буде мало. Однак одним із запитань, які часто доводилося чути в період його роботи у Шахтарі, було питання про довіру до бразильців. Чому саме вони?

Мірча пояснював це просто: він був прибічником яскравої та атакувальної гри. І саме в бразильських гравцях бачив ті якості, які були йому потрібні при розбудові Шахтаря як стратегічного проєкту. У концепції румунського тренера, бразильці заточені під атакувальний футбол генетично. Хоч вони і мають проблеми з освітою та дисципліною, але саме з них можна було швидко та просто створити той стиль гри, який сам Луческу хотів бачити у Шахтарі. 

Для того, аби краще комунікувати із бразильцями, Луческу навіть вивчив португальську мову. За його словами, це дозволяло йому напряму доносити свої настанови і бути спокійним, що гравці почули його правильно. Ефект від бразилізації Шахтаря ми бачимо і сьогодні: і хоча Луческу немає в Шахтарі вже 10 років, його концепція досі використовується у донецькому клубі.

Золота турецька ера

Звісно, після невдачі у 90-х в Італії, багато хто на місці Луческу опустив би руки. Але це не гармоніює із менталітетом Мірчі. У 2000 році він очолив Галатасарай, змінивши біля керма команди Фатіха Теріма. Румунський фахівець зміг зберегти скелет команди і продемонстрував те, чого йому не вдалося показати в Італії. Галатасарай грав у яскравий атакувальний футбол, в хорошому сенсі, розриваючи суперників. Суперкубок УЄФА, історичний чвертьфінал Ліги чемпіонів і чемпіонський титул у другий сезон. Утім, атмосфера в клубі залишала бажати кращого: тут і мікроклімат в команді, і внутрішньо-політичні моменти. Відтак, у 2002 Мірча очолив Бешикташ, який мав куди скромніші можливості, ніж Галатасарай та Фенербахче. Але це не зупинило Луческу – чемпіонський титул Бешикташ оформив, випередивши Галатасарай на 8 очок. 

До речі, ще у 2001 році Шахтар здійснив першу спробу запросити Луческу, однак тоді отримав відмову. Після цього було ще декілька – лише навесні 2004-го Мірча відповів згодою, коли справи Бешикташа пішли шкереберть. В тому числі і через дії арбітрів, адже в одному з матчів у команди вилучило одразу п’ятеро гравців. Як наслідок – технічна поразка і величезний скандал. Луческу залишив клуб і Туреччину, заявивши, що його чемпіонство вкрадене.

Легенда Шахтаря

Прихід Мірчі Луческу у Шахтар певною мірою став сюрпризом: його призначення тримали в секреті ж до самої пресконференції на РСК Олімпійський. Це сталося 18 травня 2004 року. Тоді його пресі представив особисто президент клубу Рінат Ахметов, для якого це свого роду теж була менеджерська перемога: після кількох запрошень настав той момент, коли Мірча вже не міг відмовити.

У 2009 році агент Луческу Аркадій Запорожану розповів, що у 2001-му президент Шахтаря розглядав трьох кандидатів на посаду головного тренера: Крістоф Даум, Невіо Скала та Мірча Луческу. 

"Даум прийшов на зустріч із п'ятьма адвокатами — кому б це сподобалося? Невіо Скала дуже цікавився фінансовою стороною питання. А ось Мірча Луческу питав про плани, перспективи, тренування... Це було саме те, що шукав Ахметов — щоб у команду прийшов фахівець, який вклав би в команду свою душу. Не те, щоб Луческу взагалі не цікавився грошовою складовою – але на першому плані у нього були амбіції клубу", – розповідав тоді Запорожану.

Скажу від себе, як автор цього матеріалу: я зростав на Шахтарі Луческу і часом здавалося, що ми розвиваємося разом і паралельно. У 2007 Шахтар при Луческу пройшов свою першу перебудову: команду залишили Матузалем, Маріка, Елано. Вони звільнили місце для нових лідерів: Фернандіньо, Жадсон, Луїс Адріано отримали шанс для прогресу та скористалися ним. У 2010-му Шахтар залишив Ілсіньо і на його позиції органічно вписався Дуглас Коста. Таке враження, що Луческу завжди думав на 1-2 сезони вперед. Він ростив нових гравців, розуміючи, що сьогоднішні лідери не будуть такими завжди.

До речі, у 2004 Луческу мав доволі інтернаціональний склад: у Шахтарі грали серби, хорвати, чехи, румуни і авжеж, бразильці та українці. У 2013 команду залишив Разван Рац, у 2014 – Томаш Хюбшман. Легіонерський ландшафт звузився лише до хорвата Срни і чисельної бразильської діаспори.

Всі добре пам’ятають, як Шахтар провалив початок сезону 2008/2009, зазнавши прикрої поразки від ФК Львів на початку. Та й згодом справи у чемпіонаті не налагоджувалися, а ще й в Лізі чемпіонів двічі програли Спортінгу, не змогли втримати бодай одне очко в домашньому матчі із Барселоною, але бодай із Базелем взяли свої очки. Мірча подав у відставку, але її не прийняли. А потім, за півроку, Луческу та Ахметов разом підіймали над головами Кубок УЄФА у Стамбулі… 

У 2014 році Донецьк захопили проросійські терористи. У червні я отримав запрошення на Донбас Арену – Луческу збирає пресконференцію. Тоді всі були впевнені на 90%: епоха Мірчі завершена, Шахтар чекають зміни. З цими думками я заходив у якусь нарадчу кімнату на Донбас Арені – у клубі просто не розраховували, що журналістів буде аж так багато, що є потреба відчиняти конференц-зал.

Мірча Луческу та його вірний соратник і помічник Олександр Спиридон видали промову, кульмінацією якої стали слова: "Я… залишаюся”. І тоді я зрозумів, що взаємини Луческу та Шахтаря – це щось набагато більше, ніж просто конфігурація "клуб-тренер".

Дзеркальний фінт у біло-синіх тонах

Подейкують, що в 2016 році Луческу не хотів йти з Шахтаря. Але світ змінюється і футбол – не виключення. Шахтар потребував свіжого імпульса і його відчули у протистоянні із португальською Брагою навесні 2016 року. І нехай у Львові Шахтар виграв 4:0, але саме після того, як гірники пройшли Брагу в ¼ Ліги Європи, стали з’являтися чутки, що донецький клуб влітку очолить амбітний португалець Паулу Фонсека… Особисто я не дуже вірив, тим більшим було моє здивування, коли це стало фактом.

Минуло чотири роки. Фонсека виграв усі свої три чемпіонати, Динамо після Реброва ніяк не могло зібратися докупи та пройти рівно весь сезон. Вже й Фонсека пішов – прийшов Каштру і Шахтар виграв чемпіонат із відривом у 23 очки над Динамо…

Пригадуєте історію вище про “Браво, Федерація”? Схоже, влітку 2020 Мірча Луческу вирішив знову ввести Шахтар у стан стресу, але цього разу вже під іншим кутом – він очолив Динамо. Трухануло тоді усю футбольну Україну! Натомість, Луческу почав з перемоги у Суперкубку, а продовжив золотим дублем: поки Каштру воював з лідерами Шахтаря у роздягальні, Луческу вичавив з Динамо максимум. Чемпіонат + Кубок у перший же сезон – прекрасно, чи не так?

Утім, російські терористи забрали у нас все минуле і безтурботне життя, а разом і з ним – і протистояння Мірчі Луческу разом з вихованцями академії Динамо проти Роберто Де Дзербі та багатомільйонними інвестиціями у трансфери Шахтаря. Колись було навпаки: Шахтар мав скромні можливості та кидав виклик Динамо, а на початку 20-х диспозиція змінилася абсолютно навпаки…

У 2022 Мірча Луческу допомагав футболістам Шахтаря та Динамо вивезти сім’ї до Румунії. Потім повернувся до України, УПЛ почала новий розіграш, а Луческу боровся із суглобом: тривалі поїздки в автобусах у його поважному віці далися взнаки. Показово, що на тренування Динамо на клубній базі головний тренер команди приїздив навіть на милицях – він був відданий своїй роботі і не міг інакше. Футбол був його киснем, сенсом його життя…

Історія Луческу з Динамо тривала три роки – восени 2023 Мірча констатував, що дав команді все, що міг. Його справу продовжив Олександр Шовковський, а титулований наставник так і не зміг вирушити на відпочинок – невдовзі очолив збірну Румунії.

В якості резюме, згадаю одну історію. Навесні 2016-го, на одному з відкритих тренувань Шахтаря у Києві, Луческу не став традиційно відповідати на питання журналістів. Всі розуміли, що схоже, його епоха у донецькому клубі завершується. На прохання журналістів відповісти на кілька запитань Луческу відповів фразою: “Я не хочу плакати”. І за кілька днів було оголошено, що історія Шахтаря із румунським фахівцем добігла свого кінця. 

Коли у вівторок ввечері я прочитав звістку про смерть Луческу, то згадав цей момент і подумав: "Тоді плакати не хотів він, а сьогодні важко не плакати нам…".