Відчуття сорому не зникає повністю ніколи.

"Найважче — це усвідомлення: ти причетний до того, що клуб опинився там, де опинився", — каже Ешлі Вествуд. — "І це залишиться в історії назавжди: ми вилетіли з Астон Віллою. Навіть сьогодні це болить".

Минуло вже десять років відтоді, як Астон Вілла вилетіла в Чемпіоншип, завершивши 29-річну безперервну присутність в еліті англійського футболу.

Того дня на виїзному секторі Олд Траффорд розтягнули банер: "Від Роттердама до Ротергема?" — натяк на фінал Кубка чемпіонів 1982 року, де Вілла перемогла Баварію, і на перспективу вже через 34 роки їздити до значно менш гламурних міст другого дивізіону.

І от тепер ситуація виглядає тривожно знайомою — але вже для Тоттенгема. Володарі Ліги Європи ризикують пройти свій шлях — від Більбао до Лінкольна. І все це — всього за рік.

"Tottenham away, ole ole!" — співали нещодавно фанати Лінкольн Сіті, лідера третьогодивізіону.

Після домашнього провалу 0:3 з Ноттінгемом та мінімальної поразки від Сандерленда на виїзді "шпори" і опинилися в зоні вильоту.

Востаннє Тоттенгем вилітав ще у 1977 році. З фінансової точки зору подібного кейсу в сучасному футболі просто не існує. За даними Deloitte, Тоттенгем — дев’ятий за доходами клуб світу (672,6 млн євро у сезоні 2024/25). Сценарій, де команда в один календарний рік грає і в Лізі чемпіонів, і в Чемпіоншипі, виглядає майже нереальним.

Втім, історія знає чимало прикладів, коли великі клуби з довготривалою пропискою в АПЛ вилітали: та ж Астон Вілла (2016), Ньюкасл (2009) чи Лідс (2004). І кожна з цих історій — попередження, якого в Північному Лондоні дуже не хочуть почути.

"Усі думають: та нічого страшного, це ж Астон Вілла, вони виберуться", — продовжує Вествуд. — "Але це не має значення. Якщо ти не даєш результату — ім’я клубу тебе не врятує".

Метью Кілгаллон лише киває у відповідь:

"Пам’ятаєш, як тоді казали? “Лідс занадто сильний, щоб вилетіти”. У всіх в голові було: у них же є Марк Відука, є Алан Сміт… Немає впевненості, ти постійно програєш, не розумієш, що буде з твоєю кар’єрою… і все це закручується в спіраль, яка тільки тягне вниз", — згадує він.

У 2004-му він лише починав закріплюватися в основі Лідс Юнайтед, коли клуб уже мав фінансові проблеми. Це була інша епоха — без соцмереж, без постійного онлайн-тиску. Сьогодні все інакше.

"Я більше не сиджу в телефоні. Взагалі. Тільки родина і все", — сказав захисник Тоттенгема Мікі ван де Вен в інтерв’ю Ziggo Sport після поразки 2:5 від Атлетіко у Лізі чемпіонів минулого тижня.

"Коли ти програєш щотижня — це дуже важко", — додає Ешлі Вествуд. — "Цей тиск… Я добре розумію тих хлопців зі “шпор”, бо сам через це проходив. У мої часи був Twitter — і ти читаєш весь цей хейт. Дружина теж читає, ти сам починаєш це шукати.

Повертаєшся після матчу додому, випиваєш — і раптом ловиш себе на тому, що вже допиваєш пляшку вина на дивані, бо нікуди не хочеться виходити. Ти просто заганяєш себе в кут. Пам’ятаю, навіть листоноша міг підійти й сказати: “Ну що там у вас знову на вихідних, друже?”

Вествуд, який зараз у США, лише хитає головою, повертаючись до цих спогадів.

"І це впливає не тільки на тебе — страждає вся родина. Життя стає похмурим, а нещасливий футболіст не може показувати результат. Як зараз згадую — ніби кошмар".

Коли Лідс вилетів у 2004-му — після п’яти сезонів поспіль у топ-5 (1998–2002) і всього через три роки після півфіналу Ліги чемпіонів — це була історія про безконтрольні витрати й фінансовий хаос за керівництва Пітера Рідсдейла. Розпродаж гравців, загроза банкрутства — усе це добило клуб.

І тут, як зазначає Ейрік Бакке, є ключова різниця з нинішнім становищем Тоттенгема — різниця буквально як день і ніч.

Лондонці, навпаки, відкрито говорять про необхідність збільшити зарплатний фонд, щоб залишатися конкурентними.

"Але в одному їх точно можна порівняти", — додає Бакке. — «Коли ти в великому клубі з великими очікуваннями, вболівальники швидко починають тиснути, якщо результати не ті. Вони звикли до іншого рівня — і ти це відчуваєш.

Я сам був у такій ситуації, коли не хочеш отримувати м’яч. Починаєш ховатися на полі, бо гра стає тягарем. І коли все йде не так, це набагато складніше, ніж у командах, яким нічого втрачати. У якийсь момент здається, що ти маєш втратити все".

Травмувавшись і повернувшись до Норвегії на народження сина, Ейрік Бакке дивився, як Лідс втрачає місце в Прем’єр-лізі… по телевізору в пологовому відділенні.

Поразка 1:4 від Болтона фактично поставила крапку: за два тури до фінішу Лідс вже не мав шансів урятуватися через катастрофічну різницю м’ячів.

"Я добре пам’ятаю дорогу назад після того матчу — це було жахливо", — згадує Метью Кілгаллон, якому зараз 42. — "У автобусі стояла така тиша, що, здавалося, почуєш, як падає шпилька".

Для багатьох, хто дивився ту гру, головним образом залишився не рахунок. Камери вихопили хлопчика на трибуні: без футболки, з написом "Leeds Til I Die" чорними літерами на грудях — і зі сльозами, що котилися по обличчю. Серце Рікі Алмана тоді просто розбилося.

"Останні десять хвилин фанати Болтона співали: “Ви вилетите за хвилину”. Я розумів, що це вже питання часу — і реальність накривала. Для 11-річного хлопця це було найгірше відчуття з можливих", — розповідав він багато років потому.

Кілгаллон у тому матчі залишився на лаві запасних.

"Ти дивишся на трибуни і усвідомлюєш, що це значить для людей… і думаєш: “Боже мій”", — каже він. — "Люди витрачають величезні гроші, їздять за командою всюди. А потім починаєш думати про працівників стадіону, про тих, кого доведеться звільнити — і від цього стає ще важче".

Ешлі Вествуд погоджується:

"Ти борешся не тільки за себе. Ти борешся за кухаря, за людину, яка відповідає за екіпірування. Виліт руйнує все. І ти відчуваєш ще й цей тиск — за інших людей, яким потім буде нічим платити за житло".

Але чи справді всі в такі моменти борються до кінця?

Чи, можливо, хтось уже паралельно обговорює з агентом варіанти відходу?

За інформацією The Athletic, один із гравців Тоттенгема нещодавно зізнався партнерам по команді, що не надто переживає через можливий виліт — бо впевнений: влітку він піде. І це — зовсім не рідкість.

"Ти відчуваєш це всередині команди", — каже Вествуд. — "Хлопці починають думати: “Якщо вилетимо — нічого, я знайду варіант і піду”. І це найгірше".

"Мене освистували. Але я виходив щотижня і віддавав усе — бо цей клуб дав мені шанс і зробив мене тим, ким я є. І я не впевнений, що кожен може сказати про себе те саме".

На Вілла Парк атмосфера тим часом ставала дедалі напруженішою — майже бунтівною.

Тодішній власник клубу, американець Ренді Лернер, фактично втратив інтерес до справ і ще у 2014 році виставив Астон Віллу на продаж.

Команда постійно балансувала на межі вильоту. Трансфери — без чіткої логіки, тренерські призначення — невдалі (Ремі Гард протримався лише 147 днів у тому сезоні), результати — нижчі за можливості.

Усе це поступово віддаляло клуб від його вболівальників.

"Пам’ятаю, вдома навіть розвісили стрілки, які показували, де ворота — настільки давно ми не забивали", — гірко усміхається Ешлі Вествуд.

"Це було токсичне середовище. Грати в такому — надзвичайно важко".

У лютому, після домашніх 0:6 від Ліверпуля, захисник Джолеон Лесскот "випадково", за його словами, виклав у соцмережі фото дорогого авто. Реакція була миттєвою.

А коли за кілька місяців виліт Астон Вілли остаточно підтвердився на Олд Траффорд — ще за чотири тури до фінішу — Лескотт назвав це "каменем з душі". Для вболівальників це стало останньою краплею. Наслідки були цілком передбачувані.

Виліт у поєднанні з бажанням власника продати клуб призвів до масштабних скорочень — приблизно третину персоналу довелося звільнити. Голова правління навіть зізнавався, що був шокований: деякі співробітники казали, що готові працювати безплатно — настільки вони любили клуб.

Щодо гравців, у їхніх контрактах були прописані умови на випадок вильоту — і Вествуд не бачить у цьому проблеми:

"Якщо клуб вилетів — втрачаєш гроші. І це справедливо".

Якщо шукати найближчу паралель до нинішньої ситуації Тоттенгема в епоху Прем’єр-ліги, то це, мабуть, Ньюкасл у 2009 році.

Друга половина того сезону для Ньюкасла була провальною: серія поразок, постійні вилучення (три — лише в останніх чотирьох матчах), і головне — відсутність характеру та боротьби. Не тієї боротьби, що переростає у хаос і фоли, а справжньої — зібраної, холоднокровної, необхідної для виживання.

"У нас була хороша команда — цілком рівня боротьби за Лігу Європи", — згадував Хосе Енріке в інтерв’ю The Athletic. — "Але футбол — це передусім психологія. Коли Алан Ширер очолив команду, багато хто вже був морально зламаний".

Ширер — місцевий герой — прийшов за вісім турів до кінця, щоб урятувати ситуацію, яка, по суті, стала наслідком внутрішнього хаосу самого клубу. І значною мірою — управлінських рішень тодішнього власника Майка Ешлі, відомого своєю непослідовністю. Сезон від початку був схожий на безлад.

Кевін Кіган залишив посаду вже після трьох турів, заявивши про фактичне усунення від прийняття трансферних рішень (пізніше він виграв справа про компенсацію у 2 мільйони фунтів).

Його наступником став Джо Кіннір — призначення, яке здивувало багатьох. На першій же пресконференції він влаштував справжній скандал, відповідаючи журналістам на закиди щодо свого першого дня на посаді.

Його слова були грубими, різкими і показовими — ніби символ усього того хаосу, в який тоді занурився Ньюкасл.

До кінця року Ньюкасл тримався всього за два очки від зони вильоту, а воротар Шей Гівен вже пакував валізи до Манчестер Сіті.

У зимове трансферне вікно з Віган прийшов Райян Тейлор — у рамках обміну на француза Шарля Нзогбія.

Його дебют відбувся у виїзному матчі проти ВБА — і вже там все пішло не за планом. Джо Кінніру стало зле в готелі, і команду терміново очолив Кріс Хьютон.

Ньюкасл виграв 3:2 — але це була лише одна з двох перемог до кінця сезону.

"У нас тоді було дуже схоже відчуття, як зараз у Тоттенгема — ти просто не розумієш, де буде наступна перемога", — каже Тейлор. — "Це виснажує. Це боляче. Якщо чесно, у нас були гравці, які фактично вже були “поза клубом” — контракти закінчувалися, і вони не хотіли залишатися. Але навіть якщо це відкинути — ми просто втратили форму".

Тейлор не називає імен, але один із таких гравців — Майкл Оуен, який після вильоту перейшов у Манчестер Юнайтед.

Згодом Оуен стверджував, що "ставив на кон своє тіло", граючи в кінцівці сезону з травмою паху. Він пропустив передостанній матч проти Фулгема і вийшов лише на заміну в останньому турі на Вілла Парк.

Втім, іншу версію подій описує Пол Ферріс у своїй книзі The Boy on the Shed. Близький до Алана Ширера, він згадує розмову з Оуеном перед ключовим матчем сезону.

"Я запитав, чи буде він готовий зіграти проти Фулгема. Це був найважливіший матч сезону. Майкл поклав руку на пах і сказав: “Чесно? Не впевнений. Зараз не так уже й болить. Але контракт у мене закінчується. Якщо я порву м’яз у суботу — хто мене підпише?”"

Ньюкасл тоді вийшов без Оуена і без дискваліфікованого Джо Бартона, якого вилучили в матчі з Ліверпулем, а після гри він ще й посварився з Ширером у роздягальні.

Поразка вдома від Фулгема стала ще одним ударом.

А фінальний акорд прозвучав на Вілла Парк: мінімальна поразка 0:1 — і кінець 16-річної історії клубу в еліті. Вболівальники господарів на трибунах відверто насолоджувалися цим моментом — у футболі ніхто не вміє радіти чужим проблемам так, як вболівальники.

"Це навіть символічно вийшло", — згадує Тейлор. — "Рикошет від Дамьєна Даффа — і ти стоїш та думаєш: “Серйозно? Це той самий гол, який нас поховав? Це був жахливий день, бо здається, що ти підвів не просто клуб — ціле місто".

Зазвичай шлях до відновлення починається з неминучих втрат.

"Дамьєн Дафф прямо сказав, що не хоче грати в Чемпіоншипі — і це нормально", — пояснює Райян Тейлор. — "Він хотів залишитися на найвищому рівні. І це окей. Бо нам не потрібні були в команді ті, хто сам не хотів тут бути".

Це чітко дали зрозуміти на закритій зустрічі гравців наприкінці липня — всього через 48 годин після принизливої поразки в передсезонці від Лейтон Орієнт.

"Розмову повели старші гравці: “Слухайте, якщо хтось не хоче бути тут — двері відкриті. Дзвоніть агентам. Цей клуб має повернутися в Прем’єр-лігу, і ми не можемо тягнути за собою тих, хто не готовий”, — згадує Тейлор.

Хтось одразу дав зрозуміти, що піде. Інші — навпаки, взяли на себе відповідальність і стали частиною команди, яка повернула Ньюкасл в еліту вже з першої спроби.

Але не всюди все складалося так швидко. Лідс знадобилося 16 років, щоб повернутися до Прем’єр-ліги. У Астон Вілли після вильоту теж усе спочатку тільки погіршилося: одна перемога в перших 12 матчах Чемпіоншипу — і звільнення Роберто Ді Маттео вже через 124 дні.

Ешлі Вествуд, який провів першу половину того сезону у Віллі, перш ніж перейти до Бернлі взимку, згадує інше відчуття — специфічне для другого дивізіону: грати з мішенню на спині.

"Чи грали проти нас старанніше? Відчувалося саме так", — каже він.

І це, мабуть, головне попередження для Тоттенгема. Лінколь Сіті — при всій повазі — точно не той напрямок, куди “шпорам” варто рухатися найближчим часом.

The Athletic