Півфінальний поєдинок Кубка Англії між МЮ та Лідсом відбувався 14 березня 1970 року у Шеффілді, на стадіоні Хіллсборо. "Лідс був схожий на боксера, котрий прагне не пропустити різкий нокаутуючий удар і розраховує на перемогу в останніх раундах завдяки кращій витривалості", — зазначив у Times Джеффрі Ґрін. Манчестер був близький до нокауту, але матч закінчився нульовою нічиєю. Якраз тоді, коли Лідсу найменше потрібно було перегравання.
Зараз, коли за сезон тренер може використати і три десятки гравців, важко уявити собі, що колись було інакше. Тоді навіть команда, що боролася на кількох фронтах, могла відіграти сезон у 15-16 футболістів.
Навантаження, навіть якщо воно є наслідком успіху у всіх турнірах, все одно виснажує. Особливо, коли навесні поля перетворюються на болота і твоя перевага у техніці нічого не дає. Потрібно вміти вигризати перемоги. Лідс, той самий Лідс, що так чудово вмів це робити, не міг покластися на це своє вміння у найвідповідальніший момент сезону.
Попереду був чемпіонат світу, тож національна першість мала закінчитися вже у квітні. Матчі ніхто б не переносив. Успіхи Лідса означали, що календар команди став настільки насиченим, що "вигризати" перемоги треба було тричі на тиждень. Ріві зрозумів, що команді забракне сил…
За чотири дні після півфіналу з МЮ на Лідс чекав другий чвертьфінальний матч Кубка Чемпіонів. У першому Лідс переграв на виїзді бельгійський Стандард (1:0). Вдома довелося похвилюватися: Стандард ледь не забив на початку другого тайму, але все ж Лідс повторив результат матчу у Бельгії і пройшов до півфіналу, де його суперником мала бути чи не найкраща на той момент команда Британії — Селтік Джока Стіна.
Двадцять першого березня (третій матч за тиждень) Лідс переграв у чемпіонаті Вулверхемптон. Це був останній матч, у якому Ріві випустив оптимальний склад у поєдинку першого дивізіону.
Ріві відмовився від дива. Лідс віддавав чемпіонат. У останніх шести матчах на поле переважно виходили резервісти. Одного разу Лідс навіть оштрафували на п’ять тисяч фунтів (хоч Ріві й переконував керівництво Футбольної Ліги, що у нього забагато травмованих) за вихід на поле "неконкурентної" команди. Секретар Футбольної Ліги Алан Хардакер з особливим задоволенням "виписував" цей штраф. Ріві набрид йому проханнями про переноси матчів ще у двох попередніх сезонах.
Провідні гравці потрібні були Лідсу у кубкових змаганнях. Двадцять шостого березня, з третьої спроби, вони обіграли МЮ і вийшли до фіналу Кубка Англії. У основи Лідса було п’ять днів для підготовки до першого матчу із Селтіком. Насправді це було більше схоже на зализування ран. Бремнер, Джайлз, Ріні, Джонс та Купер ризикували не зіграти з шотландцями, не те що із Саутгемптоном (перший із шести згаданих матчів; у ньому кілька гравців основи вийшло на поле, але потім лікар клубу сказав Ріві, що його лідери на межі виснаження, і це остаточно переконало тренера забути про чемпіонат) 28-го та з Дербі 30-березня.
У поєдинку з Селтіком Лідс пропустив вже на другій хвилині. Втомлена команда зіграла повільно, одноманітно, безбарвно і нічого не створила в атаці. (За 20 хвилин до фінального свистка Бремнер змушений був піти з поля зі струсом мозку).
Наступного дня, у матчі чемпіонату проти Вест Хема, зламав ногу Ріні, один з найстабільніших гравців команди у тому сезоні. На перший погляд, незрозуміло, навіщо його взагалі було випускати у грі, що не мала турнірного значення. Але після штрафу від футбольної Ліги Ріві довелося поставити кількох гравців першої команди. І ось такий "подарунок". Як біда йде, то не треба й підгонити…
Між першим матчем проти Селтіка та фіналом Кубка у Ріві було десять днів. Схоже, що цього часу Лідсу вистачило, аби хоч трохи перепочити. У фіналі йоркширці не давали спокою Челсі і попри жахливий стан газону знову демонстрували найкращі зразки своєї гри. ("Я ніколи не бачив, щоб вони грали краще, аніж сьогодні", — сказав потім Ріві). Тричі м’яч влучав у каркас воріт. Двічі Лідс виходив вперед і двічі лондонці зрівнювали рахунок. Перемога у цьому матчі ще й скоротила б сезон Лідса, і могла підбадьорити команду перед матчем у Глазго. Але вперше з 1912 року у фіналі Кубка Англії знадобилося перегравання, і "на щастя" Ріві та його Лідса саме їм випала така честь. Ще один матч для того, щоб виграти принаймні один з трьох запланованих трофеїв.
У Глазго Лідс відкрив рахунок завдяки Бремнеру (чудовий підкручений удар у правий верхній від голкіпера кут воріт). Хороша гра у фіналі Кубка, невеличкий "відпочинок" після нього, немов повернули Лідсу впевненість у власних силах, повернули віру у власну непереможність.
Якби Лідсу не протистояла команда, що на швидкість відповідала ще більшою швидкістю, на інтенсивність — ще більшою інтенсивністю, на атаки — своїми нестримними випадами, Лідс би зіграв у фіналі.
Дивишся цей матч і забуваєш, коли саме він відбувся, і не вперше розумієш, що багатьом теперішнім примадоннам не знайшлося б місця у тих командах, а Бремнер, Джонстон, Грей та багато інших не загубилися б і зараз. Динамічний, бойовий поєдинок двох вольових команд. Селтік нав’язав свою волю супернику. Селтік забив два м’ячі на початку другого тайму.
"У цих двох матчах Селтік виявився занадто сильним для нас, — підсумував Ріві, — але я завжди думатиму про те, яким би був результат, якби ми були свіжішими".
Якби збірній Англії не потрібен був час на акліматизацію, у Мексиці сезон був би на місяць довшим, і у Лідса могло бути б більше часу для відновлення, а отже, і більше свіжості. Якби…
Дон Ріві поставив команді неймовірне, майже неможливе завдання саме тоді, коли його найважче було виконати. На останок, Лідс поступився Челсі у переграванні кубкового фіналу.
Дива не сталося. Але тільки у тому сезоні. Саме існування Лідса Дона Ріві — диво, якими сповнена футбольна історія Англії.
Дмитро Джулай, спеціально для "Бей-Беги"