На дворі стояв 1966 рік. Католицька частина Ґлазґо, відсвяткувавши довгоочікуване, після дванадцятирічної перерви, повернення Селтіка на лідируючі позиції в лізі, завмерла в заінтригованому передчутті єврокубкової кампанії. Головний тренер Кельтів Джон "Джок" Стейн вибудував дійсно прекрасний колектив, забезпечивши чудову атмосферу як у роздягальні, так і на полі, вміло маніпулюючи здібностями своїх вихованців. Стейн виявився природженим психологом та знав, як примусити гравців виконати поставлені перед ними завдання і, у підсумку, завдяки грамотній підготовці Селтік завжди виглядав свіжим та готовим кидати виклики будь-кому і будь-де. Абсолютно ніхто не хапав зірок з неба, а, навпаки, всі невтомно тренувалися та, без перебільшення, билися за честь емблеми та міста. А як ще змусити як слід працювати? Майже вся основа була "доморощеною" – десять футболістів були уродженцями Ґлазґо, тому коуч усвідомлював, за які ниточки треба смикати у необхідний момент.

Пройшовши так звану "обкатку" та випробування часом, стрімко перетворивши Смугастих у домінанту шотландського футболу, у новому сезоні Джон взявся за все і одразу – слава богу, календар був сприятливим, що і дозволило Стейну вірно та влучно розставити пріоритети.

"Найкраще місце для захисту – карний супротивника" – якось зронить чергову мудрість Стейн. Тренер обожнював динамічний, яскравий та гостроатакуючий футбол, тому у обраній схемі 4-2-4 левовий акцент робився на користь ланки, розміщеної на вістрі. Ланки, дбайливо підібраної та виплеканої, ланки, що стала істинною окрасою арени Селтік Парк, рушієм та рупором, здатним самотужки вершити історію. Двоє крайніх нападників – правий Джиммі Джонстон та лівий Боббі Леннокс – і дует центрфорвардів Стіві Чалмерс – Віллі Уоллес були різними (Уоллес, наприклад, схилявся до протестантизму), але водночас схожими, походили на єдиний цілісний механізм, доповнювали одне одного і трощили все на своєму шляху. Маленька, але красномовна ремарка: хіба ж не показово, що Селтік спільними зусиллями встановив світовий рекорд за кількістю забитих за один сезон м’ячів – 196?

І справді – поки англійці безтямно захоплювалися ліверпульською четвіркою, то у сусідній Альбі стадіони заповнювалися під зав’язку, щоби поспостерігати за іншим, не менш дивовижним квартетом. Джок не гребував ротацією, частенько тасуючи підопічних, як колоду карт, "розбавляючи" квартет ротацією, але його учасники забили у КЄЧ одинадцять голів із загальних сімнадцяти. Як вам таке?

Додам, що у претенденти на лаври годився також страйкер Джозеф "Джо" Макбрайд (у розіграші дивізіону 1965/66 Макбрайд записав до активу 31 гол, поділивши перший рядок бомбардирського списку із нападником Данфермлін Атлетік, таким собі Алексом Ферґюсоном), але важка травма коліна, отримана у грудні, відправила Джо мало не на річну прикру "відпустку" до лазарету.

Прикметно, що на старті єврокубків Селтік, за міркуваннями аналітиків, і близько не входив у коло потенційно конкурентоспроможних колективів та з легкістю приписувався до когорти аутсайдерів. Джок і пальцем не поворухнув, адже ще китайський мислитель Сунь Цзи у трактаті "Мистецтво війни" зазначив: "Якщо ти тільки знаєш себе, але не свого опонента, ти можеш як перемогти, так і зазнати поразки". А чому б не обернути собі на руку недооцінку? І це частково справило потрібний ефект, про що свідчать дебютні результати.

Точкою відліку стало 28 вересня – в умовах розіграшу першого раунду в гості на Селтік Парк завітав Цюріх, на секундочку, півфіналіст КЄЧ-1964, але Кельти, замість щедрот, хліба і солі, відвантажили два "сухих" м’ячі. Захисник Томмі Геммелл та вищезгаданий Макбрайд з різницею у п’ять хвилин почергово відзначилися двома красенями – Томмі, вистреливши гарматним пострілом з метрів тридцяти, а Джо – більярдним, гросмейстерським та естетським ударом, поклавши на лопатки Отмара Ітена.

5 жовтня ситуація не покращилася – у матчі-відповіді, за рідних трибун стадіону Летцигрунд, швейцарці не те що хоча б якось поліпшили становище, а капітально "розклеїлися" і розгромно "влетіли" 0:3. І знову в епіцентрі уваги, в об’єктивах пильних фотокамер завмер радісний Геммелл, що розщедрився аж на дубль, ще одному голу подякуємо Чалмерсу, що відгукнувся на скидку наприкінці першого тайму і не залишив бодай якихось шансів для Ітена.

Здавалося, що такий феєричний прохід до наступної стадії мав би закономірно насторожити, але французький Нант очевидно висновків не зробив і вдома принизливо поступився 1:3, хоча, що цікаво, Канарки першими повели у рахунку. Селтік машинально відмовиться від контрвипадів і вдасться до контрпресингу – оточені, загнані у кут французи нічим не зарадять і, нагадуючи масовку у кінофільмах, дивитимуться як Макбрайд, Леннокс та Чалмерс глумитимуться над бідолашним Андре Кастелем.

Треба підкреслити, що до моменту проведення баталій із Нантом Селтік вже встиг скинути тягар у вигляді кубка Шотландської ліги (Леннокс заб’є Рейнджерсу і принесе медалі) та кубка Ґлазґо (Партік Тісл одержали чотири безвідмовні ляпаси) і якраз сконцентруватися на європейських розбірках.

7 грудня Селтік продублює скоєне у Марселі і цього разу з четвірки відзначаться троє – Леннокс, Чалмерс та Джонстон.

У чвертьфіналі неочікувано палку в колесо вставила югославська Войводина, що в Нові-Сад на Караджордже вперше і востаннє засмутила Стейна, відправивши його банду у мінімальний нокдаун – Мілан Станіч скористався помилкою Ронні Сімпсона і на сімдесятій хвилині ощасливив сербську торсиду.

А от в Ґлазґо все кардинально змінилося – тут не пощастило кіперу Старої дами (не плутати із Ювентусом) Ілії Пантелічу, що не дотягнувся до м’яча і став легкою мішенню для Чалмерса. Рівна гра тривала аж до дев’яностої хвилини, поки Біллі Макнілл не виграв запеклу боротьбу в повітрі і не вгатив м’яч у сітку…

В пiвфiналi на Селтік напоролась празька Дукла, кольори якої захищав володар Золотого м’яча-1962 Йозеф Масопуст, але великому майстру було немало-небагато 36 років, і він мало на що впливав, переважно допомагаючи з глибини, або зі звичного лівого флангу. Джока не лякали імена, на які він реагував із граничною байдужістю, а лише хвилювали цифри на табло. Шотландці рвали і метали, і, наплювавши на відмінений португальським рефері Хоакімом да Кампосом гол, розплющили деморалізованих, збитих з пантелику чехословаків 3:1 – головними акторами вистави стали Джиммі Джонстон та Віллі Уоллес, що "потішив" чехословаків дублем.

В Празі 25 квітня були розписані мирові 0:0 і, як ви вже зрозуміли, перед Смугастими прочинилися двері прямцем до Лісабону, де на них чекав фантастичний у ті роки Інтернаціонале. А через чотири дні, 29 числа Стейн піднесе над головою кубок Шотландії…

Напередодні вирішального матчу Інтер небезпідставно вважався беззаперечним фаворитом зустрічі – умовні, підкріплені відносно нещодавніми перемогами у Лізі чемпіонів, терези зі зрозумілих причин практично одностайно схилялися саме на бік нерадзуррі. Це попри те, що поєдинок вимушено через травми пропускали двоє провідних гравців, що повністю відповідали за креатив та реалізацію небезпечних епізодів – іспанець Луіс Суарес та бразилець Жаїр да Коста, чий тандем нерідко зумовлював долю будь-якого протистояння.

Подібна реакція була очікуваною та прогнозованою – звиклі до трофеїв найвищого ґатунку італійські уболівальники своїм улюбленцям пророкували черговий тріумф, адже Селтік на міжнародній арені не міг і близько похизуватися здобутками на кшталт більш грізних Реала чи Бенфіки, з якими чорно-сині успішно розправилися кількома роками раніше. Цієї ж думки притримувалася переважаюча частина журналістів, що залюбки робила реверанс тактичному генію тренера Еленіо Еррери, що, правда, якщо і не винайшов відоме на увесь світ катеначчо, то одним із перших зумів пристосувати і розвинути даний стиль.

Звісно, що погляди, у які вірив та методично нав'язував Маг, подобалися не всім – критики за першої ліпшої нагоди намагалися кинути тінь сумніву на сповідувані коучем філософію та тактику, апелюючи тим, що аргентинець "банально вбиває гру". Якщо заплющити очі і абстрагуватися від якихось фанатських уподобань, спробувати оцінити гру, так би мовити, "зі сторони", то це була щира правда, однак самовдоволений Еленіо тільки стенав плечима та у відповідь, нерідко глузуючи, запрошував експертів відвідати клубний музей та помилуватися виграними ним трофеями.

Інтер зазнав певних кадрових втрат, про які згадувалося вище, плюс під загрозою участі був Сандро Маццола, що встиг буквально на днях оговтатися від грипу. Втім півзахиснику таки пощастило з’явитися на полі та долучитися до Анджело Доменгіні та Ренато Каппелліні, що відповідно замінювали Суареса та да Косту.

В Ерреру вірили, вірили в стратегію, що зможе нівелювати загрозу в особі Селтіка, вірили в Інтер із вишколеним, цементним, доведеним до автоматизму у власних діях захистом. Чи все це подіяло? Ми ж-то знаємо, що ні, але тоді, 49 років тому назад, 25 травня стало реальним шоком для усієї тогочасної футбольної еліти – авантюрний, шалений, з доброю порцією безумства шотландський гранд зламав італійську стіну та нарешті збив з лиця Еленіо пиху гордовитості та зарозумілості. І на це були свої об’єктивні фактори – Селтік прибув до Лісабону у відмінній формі, бадьорий та і з розумінням того, з яким Інтером йому доведеться грати. Якщо Кельти провели останній тур Шотландської футбольної ліги ще рівно десять днів тому, завершивши чемпіонат на мажорній ноті перемогою над Кілмарноком та загальним відривом від Рейнджерса на три очка, то Еррера розривався на два фронти, борючись і за золото із Ювентусом на внутрішній авансцені.

Еленіо нахабно загравав із Стейном, вкидаючи у маси репліки, які, по ідеї, мали б чинити моральний тиск, а його вибрик, пов'язаний із поїздкою Джока на Апенніни взагалі розцінювався як пік лицемірства – алленаторе вирішив запросити керманича Смугастих на матч із Старою синьйорою, пообіцявши Джону теплий прийом. Прийом виявився настільки "теплим", що Джок так і не побачив літак, організований для перельоту (Еррера натякнув на структуру тіла і зайву вагу опонента, мовляв, для всіх місця малувато), та і на дербі Стейн потрапив не без допомоги акредитації знайомого репортера – ну хто ж йому ще забезпечить квитки?

Та безпосередньо сам матч розставив усе на належні місця – британці ретельно розібрали противника по кісточках, а Стейн персонально перевершив Еленіо. План Джока полягав у тому, щоби уся лінія Чалмерс-Леннокс-Джонстон-Уоллес перебувала у постійному пресинзі та тиснула на оборонні редути Інтернаціонале, а захисники підключалися другим темпом, застосовуючи дальні удари. Таким чином, Селтік тримав суперника у напрузі та подовгу без м’яча, раз-по-раз небезпечно погрожуючи воротам Джуліано Сарті.

Зрозуміло, що деякі корективи вніс пенальті, поставлений вже на сьомій хвилині – німецький арбітр Курт Ченшер вказав на одинадцятиметрову позначку, і Сандро Маццола не схибив – але, в цілому, блискавичні, дещо безладні та хаотичні атаки запаморочували голову і десь так на хвилину тридцяту міланці нагадували варених раків. Схибив і сам Еррера, який зреагував на забитий Маццолою гол у властивій йому манері – наказав підопічним "закритися", люб’язно віддавши усі ниточки, усі важелі керування грою Джоку, чого той добивався, на що розраховував і терпляче чекав. Стейн свідомо пожертвував своїм несамовитим квартетом, який ледь не орав карний майданчик Інтера, але відкрив нові горизонти для розвитку нападу – у другому таймі ковдру на себе за звичкою перетягнув Томмі Геммелл, якого на 62-й хвилині на шикарний, зрячий удар вивів його компаньйон, теж, зауважу, захисник Джим Крейґ. Ще якась мить і Сарті дістає круглого із сітки…

По суті, Геммелл, на пару із Боббі Мердоком, зробив і другий гол – Томмі відпасував на Боббі, той ударив, але м’яч залетів у ворота від вчасно підставленої ноги Чалмерса. 2:1, п'ятнадцять тисяч уболівальників Кельтів ревуть на увесь Ештадіу Насьонал, а Еррера зніяковіло чухає потилицю.

Леннокс із теплотою пригадуватиме ті миті, коли Ченшер сповістив про закінчення гри: "Я ніколи не забуду той фінальний свисток – я був у центрі кола поряд із Джоном Кларком, і ми стрибнули в обійми один одному. Ми тільки що довели Європі, що саме ми були найкращою командою. Ми цього року взяли участь у п'яти турнірах, і ми виграли із них усі п'ять".

Згодом Чалмерс таки розкриє усі карти та підкреслить, що дані Джоком настанови, як ніколи краще, спрацювали – ще б пак, Геммелл вже вчетверте, що вельми пристойно як для захисника, ефективно приєднався до взяття воріт. І додасть: "Джок завжди був на крок попереду за всіх інших, і він зробив це, щоб розладнати Ерреру".

Сезон 1966/67 став історичним для шотландського футболу – Стейн, приклавши неймовірні зусилля, отримав на фінішній прямій приголомшливий результат, внаслідок чого Селтік величатимуть першою британською командою, якій підкорилася така величина, як Кубок європейських чемпіонів.

Варто додати, що натомість хвалений Еррера програв усе – ще у півфіналі Кубка Італії йому дісталося на горіхи від Падови, ось, тепер від Стейна, та і в чемпіонаті Інтер опинився на другій сходинці, пропустивши Ювентус Еріберто Еррери вперед на одне очко.

"Якщо чесно, то на початку сезону я насправді і не думав, що європейський трофей взагалі майорітиме у нас на горизонті. Ми думали, що ми просто будемо насолоджуватись пригодою", – скаже Леннокс.

Селтік вшановуватимуть у травні, а у листопаді-грудні того ж року Бітлз випустить свій дев’ятий студійний альбом під назвою "Magical Mystery Tour" ("Чарівна таємнича подорож"). Вихід платівки був приурочений до появи фільму із однойменною назвою (який, до слова, критики, рознесли в пух і прах), але сама композиція, хоч і нічим, на перший погляд, абсолютно не пов’язувалася із футболом, все ж своїм настроєм чудово характеризувала переможну ходу Хлопців назустріч всесвітньому визнанню.

P.S. Селтік до цього часу залишається єдиною командою, що зуміла виграти КЄЧ без допомоги легіонерів.

P.P.S.У наступному сезоні Селтік рано "вилетить" із КЄЧ, ще у першому раунді, оскільки не впорається із київським Динамо, яким орудував легендарний Віктор "Дід" Маслов, а в турнірі, зрештою, тріумфуватиме інший шотландець – Метт Басбі.