За воротами, у які пробивали вирішальні пенальті, боснійські ультрас розгорнули перформанс із зображенням американської візи. Fanaticos їдуть на чемпіонат світу. А трохи далі, біля центральної лінії, розгублені гравці Італії відверталися один від одного й намагалися якось втамувати біль. Вони плакали — серед святкування, яке відбувалося навколо них.

"Це кошмар", — зі сльозами сказав Леонардо Спінаццола. — "Я вже дев’ять років у збірній і досі не зіграв на чемпіонаті світу. Це жах. Для Італії. Для нас".

Інші мовчали. Навіть капітан Джанлуїджі Доннарумма не знайшов слів. Розпач, злість через результат і суддівство Клемана Тюрпена — усе це просто накрило команду. Іронія в тому, що саме цей француз уже судив матч, після якого Італія програла відбір і не поїхала на ЧС-2022, поступившись Північній Македонії.

Дженнаро Гаттузо під час запитань лише закусив губу — виглядало так, ніби це єдине, що допомагає триматися. Він вибачився перед п’ятьма сотнями фанатів, які приїхали до Зеніци, і перед мільйонами, що дивилися матч удома. "Це боляче", — сказав він, зробивши паузу, щоб зібратися. Калабрієць подякував гравцям і наполягав: вони заслуговували на більше. "Давно не бачив, щоб збірна грала з таким серцем", — додав Гаттузо.

Втім, і без жалю не обійшлося. Перше — вилучення Алессандро Бастоні ще до перерви. Друге — момент Мойзе Кіна, який міг зробити рахунок 2:0, навіть коли команда залишилася в меншості.

Саме такі епізоди і складаються в загальну картину: Італія стала першою в історії колишньою чемпіонкою світу, яка не змогла пробитися на три чемпіонати поспіль. І водночас саме такі деталі часто губляться, коли говорять про "глобальний занепад" італійського футболу.

Наприклад, у 2017-му гравці разом із Федерацією футболу Італії не скористалися своїм шансом. Тоді варто було діяти рішуче й прибрати Джан П’єро Вентуру з посади між матчами плей-оф проти Швеції. У 2022-му все вирішили незабиті пенальті Жоржиньйо у ворота Швейцарії — і вдома, і на виїзді. У підсумку — не прямий вихід, а черговий провал. Інакше кажучи, кожного разу — свої нюанси, свої дрібні, але вирішальні деталі.

У вівторок увечері в тісній пресзалі стадіону Біліно Полє Гаттузо, президент федерації Габріеле Гравіна та керівник делегації Джіджі Буффон сіли перед журналістами, розуміючи: вимоги про відставку пролунають. Обличчя Буффона видавало біль. Дев’ять років тому він стояв у воротах у матчі зі Швецією, коли удар Якоба Йоханссона рикошетом від Даніеле Де Россі став фатальним. Саме тоді й почалася ця травма — відсутність Італії на чемпіонатах світу.

Для Буффона це особисте. Як для італійця. Як для рекордсмена збірної за кількістю матчів.

Саме він минулого літа зробив ставку на Гаттузо, попри те що той перед цим рік працював на Балканах із Хайдуком. І, відверто кажучи, навіть з урахуванням його легендарної кар’єри гравця, цей вибір не вселяв усім упевненості, що саме він зможе повернути Італію на чемпіонат світу.

"Приємно, що ви помічаєте прогрес", — сказав Джіджі Буффон, стримано оцінюючи гру команди. Але одразу повернув розмову до головного: "Наше завдання було вийти на чемпіонат світу".

Він говорив доволі тверезо і без емоційних ривків: федерація не збирається поспішати з рішеннями. "Сезон закінчується в червні, і до того часу я вважаю правильним продовжувати виконувати свої обов’язки перед федерацією та її президентом", — додав Буффон. Знайомо, чи не так? 

Ніхто у відставку не подав. І саме це найбільше дратує в Італії.

Габріеле Гравіна не пішов після поразки від Північної Македонії у 2022-му. Не пішов і після бляклої гри проти Швейцарії на Євро-2024, де Італію без шансів обіграли 2:0 в 1/8 фіналу. Для критиків усе очевидно: поки він залишається на чолі федерації, про розрив цього замкненого кола говорити складно.

Сам Гравіна після матчу більше говорив не про результат, а про саму гру. Він навіть похвалив команду. "Гаттузо назвав їх героїчними", — передав він слова тренера.

Італія понад 90 хвилин грала фактично притиснута до воріт — на фоні сірих багатоповерхівок у стилі радянської забудови, що нависають над Біліно Полє. Після вилучення Бастоні й гола Харіса Табаковича команда могла розсипатися, але втрималася, дотягнула до серії пенальті й вірила, що Доннарумма знову стане героєм — як це було у фіналі Євро-2021.

Сам Доннарумма наприкінці додаткового часу більше сперечався з четвертим арбітром, ніж готувався до серії. Він вимагав вилучення Таріка Мухаремовича за фол проти Марко Палестри на межі штрафного. Чи змінило б це хід подій — питання без відповіді.

Факт у тому, що Піо Еспозіто, який, варто віддати належне, не злякався бити перший пенальті, та Браян Крістанте свої спроби не реалізували. І це ще дві деталі у великій історії падіння Італії — ті самі "дрібниці", на які Гравіна може спиратися, доводячи: команду від успіху відділили буквально кілька ударів.

"Гаттузо — чудовий тренер", — підкреслив він. — "Я попросив його залишитися. І Буффона також".

Для когось це виглядає як терпіння і послідовність. Для інших — як банальне зволікання. У момент, який сам Гравіна називає "періодом великої кризи", ставка на стабільність звучить не надто переконливо.

Попри всю напругу в Зениці, боснійські вболівальники перед матчем разом зі своїм капітаном Едином Джеко аплодували гімну Італії. Це був жест поваги: саме італійці стали першою збірною, яка приїхала до Сараєва після Боснійської війни 30 років тому.

Після гри один із місцевих журналістів запитав Гаттузо — як у давнього друга Боснії ще з товариського матчу 1996 року — чому Італія більше не може пробитися на чемпіонати світу.

Гаттузо відповів коротко: є люди, які можуть пояснити це краще за нього.

І, чесно кажучи, така відповідь теж не додає впевненості.

Італія намагається змінитися вже давно — ще після провалу на ЧС-2010, коли вилетіла з групи у статусі чинного чемпіона, і повторення цього сценарію у 2014-му.

До реформ підійшли системно. Арріго Саккі запросили працювати з тренерами — фактично готувати нове покоління спеціалістів. Розширили кількість вікових категорій у збірних. Держава теж втрутилася: через Італійський олімпійський комітет з’явився пакет змін. Зокрема, клубам Серії A дозволили заявляти другі команди в третій дивізіон — щоб скоротити розрив між юнацьким і дорослим футболом.

І це дало результат.

Після кількох фіналів (2013, 2018, 2019) Італія виграла Євро U-17 у 2024 році. У тій команді був Франческо Камарда — той самий, хто побив рекорд Паоло Мальдіні як наймолодший дебютант в історії Мілана. Переможний гол у фіналі забив Майкл Кайоде.

Схожа історія і з U-19: після фіналів у 2016 та 2018 роках — титул у 2023-му. У тій команді був і Піо Еспозіто — той самий, що не реалізував перший пенальті у вирішальній серії.

Тобто не все так погано, як здається.

Попри критику виступів клубів у Лізі чемпіонів, ще минулого сезону Італія стартувала в турнірі одразу п’ятьма командами — завдяки першому місцю в таблиці коефіцієнтів УЄФА. Фінансова структура клубів теж значно здоровіша, ніж десять років тому: Мілан, Інтер та інші перебувають під управлінням стабільних і добре капіталізованих власників.

Інфраструктура нарешті зрушила з мертвої точки. Спільне проведення Євро-2032 означає перше масштабне оновлення стадіонів за майже пів століття. Новий Сан-Сіро отримав "зелене світло". Стадіон Артеміо Франкі у Флоренції вже перебудовують.

Усе це — ознаки прогресу.

Але проблеми збірної в кваліфікації до чемпіонатів світу перекривають собою абсолютно все. Навіть перемогу на Євро-2020, яка, здається, була зовсім нещодавно.

Дев’ять років тому, після першого непотрапляння на мундіаль, попередник Гравіни, Карло Тавеккьо, назвав це апокаліпсисом.

Але в апокаліпсисів, за логікою, не буває продовжень.

Апокаліпсис сьогодні був самодостатньою історією. На відміну від Хрещеного батька, Френсіс Форд Коппола не перетворював його на трилогію.

Це зробила італійська федерація.

І, як для трилогії — це справжня футбольна трагедія.

The Athletic