… Все розпочалося у три роки – саме тоді, нікому не відомий, такий собі Ектор Кастро познайомився із футболом. Син мігрантів із Галісії, що переїхали у пошуках щастя до Монтевідео, жив і марив грою мільйонів. Тільки от щастя вперто поверталося спиною від сімейства Кастро – родина Ектора проживала у бідності та ледь зводила кінці із кінцями, тому малий ще змалку привчався до фізичної праці. Батько днями і ночами трудився в поті чола на фабриці, сподіваючись заробити бодай якусь копійчину, тож, коли синові виповнилося десять, прилаштував його біля себе помічником. Так Ектор покинув вечірню школу, де доволі непогано навчався, та зростав поміж молотків, гайкових ключів та іншого всілякого реманенту, проте не вішав носа і у вільний від роботи час залюбки вправлявся із м’ячем.

Цікаво, що хлопчика більше вабила гра у воротах, ніж можливість забивати голи — так, маленький Кастро мріяв спробувати себе у якості голкіпера. Ектор не відзначався прудкістю, не вражав технікою чи фінтами, але щиро любив футбол, бачив себе в рукавицях і в оточенні захисників.

Але у тринадцять років Ектора спіткає горе – малий, допомагаючи батькові різати дерева електропилою, через якусь секундну неуважність залишиться без кисті руки. Кар’єра голкіпера завершилась, так і не розпочавшись.

Ну який це ще воротар без руки? По суті, можна впевнено ставити хрест на спортивній діяльності та йти жебракувати на вулицях Монтевідео. А що? – залучення та експлуатація неповнолітніх була буденністю, трудових угод переважно ніхто не укладав, а значить і не ніс юридичної та кримінальної відповідальності. Нещасний випадок – ось що почув би постраждалий. Інститут страхування у тогочасному Уругваї існував ще із середини ХІХ століття, але про які гарантії могла іти річ, коли у Ектора не було ні гроша у кишені?

Ця жорстока несправедливість, підкинута долею випадку, кардинально змінила світогляд юнака. Він дуже швидко, буквально вимушено подорослішав, чітко усвідомлюючи, на відміну від решти однолітків, що йому, в першу чергу, треба від життя. Втрата руки миттєво поставила перед ним завдання — обов'язково стати повноцінним футболістом. Попри будь-які труднощі. Попри все на світі.

Так жага до футболу пересилила – Кастро над собою постійно працював і "перекваліфікувався" у нападники. І ось прийшов час збирати плоди – у 1921 році шістнадцятилітнього Ектора помітили представники футбольного клубу Атлетік Літо, скромного середняка за мірками Прімери часів аматорської епохи. Клубу, який, між іншим, не був межею мрій та сподівань юного гравця, але дійсно необхідним плацдармом для розвитку та кар’єрного росту. В цілому, Кастро провів у команді три сезони та допоміг Літо посісти шосту (1921) та двічі поспіль п’яту (1922-1923) сходинки у чемпіонаті, перш ніж по нього приїхали скаути Насьоналя.

Паралельно цим подіям вибухнув неймовірний скандал, спричинений непорозумінням і, в подальшому, юридичними розбираннями між Асоціацією футболу Уругваю, Сентралем та Пеньяролем. Клуби не влаштовував формат розіграшу, через що вони, у підсумку, відмовилися від мандату Ліги, міжнародних виступів та оголосили чиновникам бойкот. Ті, не довго думаючи, відповіли безпрецедентними санкціями – дискваліфікували команди на шістнадцять матчів та у решті ігор, що залишилися згідно календаря присудили колективам технічні поразки.

У футбольній історії Уругваю відбувся розкол – Пеньяроль та Сентраль заснували Футбольну Федерацію Уругваю на противагу легітимній, діючій Асоціації. Саме ось ці протиріччя, що тривали в загальному два роки, і також відсутність Пеньяроля – принципового конкурента і історичного ворога Насьоналя – у офіційному чемпіонаті дозволили Ектору та Триколірним безперешкодно тріумфувати у Прімері. 

Тренери навчили хлопця настільки відмінно боротися корпусом, що Кастро нічим анітрохи не поступався у цьому аспекті здоровим, себто "повноцінним" опонентам. Та і з ударом не було проблем, адже, якщо переглянути статистичні дані, то Ектору було чим справді гордитися – футболіст забив ледь не півтори сотні голів. Ну не дарма ж його у народі прозвали Одноруким Богом (El Divino Manco)! Але для пересічних уругвайців присутність на полі каліки була ледве чи не смертельною ганьбою, що прирівнювалася до особистої образи честі та гідності. В їхніх очах Ектор, м'яко кажучи, псував цінність футболу, руйнував сприйняття еталону професійного гравця, як то кажуть, здорового тілом і духом.

Влада пильно слідкувала за тим, щоби "дефект" Ель Манко не набув широкого масового розголосу. Треба віддати належне місцевій пропаганді, що робила звичну справу — завуальовування фактів та істини — так майстерно та тонко, що лише відносно нещодавно світ повторно познайомився із справжнім Кастро. На яких завгодно матеріалах, присвячених великому футболістові – фотокартках, газетних вирізках та світлинах – Ель Манко зображувався неушкоджений із, зрозуміло, цілісінькою правицею.

Зважаючи на те, що Ла Селеста робили серйозні кроки на міжнародній арені, взагалі претендуючи на світову першість, та і футбол, як явище, на території Уругваю набирав ознак, ототожнюваних із релігією, цілком очевидно, чому ж над Ектором знущалися, щоразу роблячи акцент на його ваді.

"Іди геть! Забирайся геть, каліко!" — часто чув Ектор на свою адресу, до того ж подібні вигуки лунали не тільки із трибун уболівальників суперника. Час від часу не шкодували і свої прихильники, не розуміючи нащо Насьоналю здався "ось цей Кастро із обмеженнями".

Ель Манко скреготів зубами від завданої йому гіркоти, тамував лють і продовжував вперто займатися. Хлопець був готовий помирати за клубні кольори, від свистка до свистка невтомно ганяючи із м'ячем та всіляко намагаючись створити реальну загрозу опоненту. Старання Ектора виявилися немарними – невдовзі торсида Білих, бачачи стовідсоткову віддачу футболіста, змінила свою думку та враження, не раз проявляючи повагу та підкреслюючи бійцівські якості Кастро. Нападник старанно приховував те, що йому було важко переносити моральні утиски, і під час гри нерідко перетворювався на бомбу уповільненої дії. Причому Однорукий міг у прямому сенсі за себе постояти – штовхався плечем, не соромився вступати у єдиноборства, а у фіналі чемпіонату світу – забіжимо трішки наперед – не церемонячись, з усієї сили зарядив ногою у стегно голкіперу Аргентини Хуану Ботассо, мало не спровокувавши бійку. Уругвайський спортивний історик і аналітик Франклін Моралес розповів, що "Кастро ніколи не просив співчуття та твердо стояв на своєму".  

Йому бракувало пластичності, витонченості та філігранності – рис, які люблять та обожнюють латиноамериканці. Якби Ектор умовно грав у Європі, то, мабуть, мав би хороші рекламу та критику, оскільки на континенті у 20-30-х роках ХХ століття форварди таранного типу були на вагу золота. За океаном, де домінувала техніка і швидкість, Ель Манко не надто приваблював, але цінувався за потужний удар та гру на "другому поверсі".

Та найбільших звитяг Кастро досягнув із збірною. У 1926 році Однорукий "вистрелив" на чилійському Копа Америка, ставши чи не ключовим гравцем, завдяки якому Уругвай вкотре здобув престижну нагороду. У чотирьох матчах Кастро забив шість м’ячів: по одному – господарям змагань та Аргентині, і "покер" — парагвайцям. З того моменту Ектор регулярно викликався до національної збірної, на нього чекали і розраховували.

А от літні Олімпійські ігри-1928, організовані в Амстердамі, на жаль, видалися не такими результативними – Ель Манко, в основному, запам’ятався у чвертьфіналі проти Німеччини, ефективно долучившись до розгрому із рахунком 4:1. Тим не менш, футболіст і тут отримав медаль – Чарруа у двохматчевій фінальній  дуелі (перший поєдинок закінчився 1:1) здолали опір аргентинців і тріумфально повернулися додому.

У 1929 році сталася доленосна подія – на барселонському конгресі ФІФА було вирішено, що Уругвай прийматиме перший чемпіонат світу. У цьому не було нічого дивного – уругвайці пообіцяли фінансові підтримку, гарантії та оплату усім європейським колективам для перетину океану, звести стадіон, плюс додатково вплинув і статус уругвайської команди, як чинного переможця Олімпійських ігор-1928. 

Дуже символічно, що саме Ектор розпочав переможну ходу уругвайців на шляху до омріяного фіналу, і він же її завершив, поставивши остаточну крапку у вирішальному протистоянні з Альбіселесте. Та про все коротко і по порядку.

На груповому етапі жереб звів організаторів турніру із Перу та Румунією. Їх із пишнотою зустрічав спеціально збудований із нагоди проведення ЧС та святкування сторіччя незалежності країни нині знаменитий стадіон Сентаріо. Ще б пак — гру перенесли аж на цілих п'ять днів, щоби господарі стартували матчем проти перуанців саме на цій фантастичній арені.

Господарі стартували і ... перемогли 1:0 — на шістдесятій хвилині єдиний гол забив Ектор. Поки у стані Інків мінімальну поразку розцінювали як неабиякий успіх, уругвайська преса перемивала кісточки кожному із своїх футболістів. А от із румунами не було зовсім ніяких заминок — Закарпатські хлопці не витримали шаленого тиску та темпу і безапеляційно капітулювали 4:0.

У плей-офф Уругвай познущався над Югославією 6:1 (з таким же синхронним рахунком аргентинці розтоптали США) і вийшов до фіналу. Правда не без кадрових втрат – американці "зламали" Хуана Перегріно Ансельмо, основного нападника Ла Селеста. Головний тренер Альберто Суппічі, на свій страх і ризик, довірився Ектору… 

День "Х" наступив 30 червня 1930 року.

"Перемога, або смерть", — скандували аргентинці, підбурюючи та підбадьорюючи своїх улюбленців. Біло-блакитні марили реваншем, розраховуючи поквитатися за неприємну амстердамську невдачу дворічної давнини. Ажіотаж був досі небаченим – майже заповнений стадіон Сентаріо гудів наче вулик у передчутті видовища. Для порівняння – гру за участю Перу та Румунії відвідали триста фанатів (ще тих відчайдухів), а тут – вісімдесят тисяч!

Не кожен із арбітрів горів бажанням працювати у таких умовах – на свій страх і ризик відгукнувся досвідчений бельгієць Джон Лангенус, який одразу зіткнувся ж із проблемою, висмоктаною із пальця, але принципово важливою для обох команд: чиїм грати м’ячем? Усе вирішив Лангенус, по-соломонівськи, шляхом жеребу – у першому таймі команди мали використали аргентинський м’яч, у другому – відповідно уругвайський.  

У когось із футболістів від хвилювання могли запросто підкоситися ноги – у повітрі витали збудження, нервовість та напруга. Натомість, наш герой був готовим – Ектор зберігав цілковиті спокій, виваженість та сконцентрованість. Він у глибині душі відчував, що якби не прикра травма Ансельмо, то навряд чи Суппічі, що завчасно відвів Кастро роль дублера Хуана, випустив би його у  основі.

Примітно, що уболівальники Пеньяроля зустріли Ектора із глузливим свистом, а коли Ель Манко повністю зняв питання стосовно фаворита та вбив інтригу – демонстративно мовчали. Ось така каламбурна єдність у розумінні уругвайців, не правда ж?

Дублер вийшов на поле, вдало асистував Хосе Педро Сеа та Вікторіану Сантосу Іріарте, а далі – забив сам, за лічені миті до заключного свистка Лангенуса. 4:2 – Селесте знову підтвердили свою міць та перевагу на тодішній світовій футбольній мапі, додавши до низки трофеїв Богиню Перемоги, чи то пак, кубок Жюля Ріме, названий так пізніше на честь президента ФІФА…

Поки увесь Уругвай торжествував, пританцьовуючи у стилі кандомбе, за 350 кілометрів від Монтевідео вирувала сутичка – у Буенос-Айресі розлючені не на жарт містяни закидали камінням уругвайське посольство, погрожували суддівській бригаді розправою та показово підпалили символіку суперника. Ще більше переможених роздратувала звістка про те, що уряд Уругваю, мовби спеціально дошкуляючи програшем, на другий же день з приводу вікторії запровадив національне свято.

Подейкують, що  згодом, купаючись у променях слави, Ектор в нічому собі не відмовляв – у дорогій випивці, азартних іграх та вечірках. Як не крути, а він, Кастро –  на хвилиночку – все таки відома, впізнавана зірка і має повне право розважатися.

Користувався Ектор і попитом у слабкої статі, щоразу заявляючись на якусь із чергових пишних тусовок із новенькою, гарненькою дамочкою – словом, Ель Манко на повну насолоджувався довгоочікуваними визнанням та славою. Однак слід зауважити, що при цьому футболіст не втрачав голову та ретельно дотримувався режиму, особливо, коли знаходився у розташуванні збірної. На пам’яті Ектора був чудовий, показовий випадок – так трапилося, що Альберто Суппічі, напередодні старту домашнього мундіалю, не зважаючи на обурення преси, відрахував основного голкіпера, знаменитого Андреса Масалі. Причина, яка  коштувала блискучому воротареві участі на ЧС, доволі банальна – Масалі знехтував вказівками Суппічі, без дозволу покинув тренувальну базу та вирушив на гулянку. А потім папараці "упіймали" його поруч із якоюсь невідомою блондинкою та, як і годиться, підлили масла у вогонь – так Андрес поплатився за безвідповідальність і в тому ж 1930-му назавжди зав’язав із футболом. А дехто спростовує вищесказану версію – мовляв, Масалі лишень відлучився до власної дружини.

У 1932-му Ектор перебереться у Естудіантес, але затримається у Щуроловів тільки на сезон, після чого знову долучиться до Насьоналю.

А у 1935 році Кастро востаннє виступить у футболці збірної – поїде на чемпіонат Південної Америки, що відбувся у Лімі. Дотепно, що тринадцятий в історії латиноамериканський турнір ознаменується для уругвайців щасливою, золотою кінцівкою – команда виграє усі заплановані матчі, а Ель Манко заб’є два голи – Перу та Аргентині.

У тридцять два роки Ектор зважився повісити бутси на цвях, але із улюбленою грою цілком так і не розпрощався – у 1939 році Ель Манко став на тренерську стежину, відгукнувшись на запрошення вже рідного серцю Насьоналя. І тут можна посперечатися, хто ж кращий – Кастро-тренер чи Кастро-гравець? Як факт – будучи коучем, Ектор чотири сезони підряд приводив своїх підопічних до золотих медалей. Пощастило йому опинитися і на містку національної збірної у 1959-му, але той період, на прикрість, не увінчався бодай якимись результатами – все через те, що невдовзі виснажений тренер збере прес-конференцію та, посилаючись на нездужання, складе уповноваження керманича Чарруа. А через кілька тижнів інфаркт зведе Ектора у могилу…

По ньому залишилася неоднозначна пам'ять, деінде заплямована та підкоригована цензурою, та і футболістом, претендуючим на велич, Ектор себе ніколи не вважав. З іншого боку – не всім вистачить майстерності, щоби знайти своє місце, нішу серед плеяди золотого покоління уругвайського футболу, забити у фіналі ЧС і прищепити тисячам трирічних дітлахів, яким був він і сам, любов до найпопулярнішої гри у світі.

Як-не-як, а життєвий шлях Ектора Кастро – яскравий приклад боротьби із стереотипами, нав'язуваними суспільством, незламності духу та віри у власні сили і можливості. Віри у те, що абсолютно кожна людина здатна вершити історію, бути її героєм та ідеалом, символом, що розпалюватиме вогник надії у серцях мільйонів.

P.S. Ектор Кастро став першим і єдиним футболістом-інвалідом, якому випала нагода підняти над головою кубок чемпіонату світу, нехай, і однією рукою, але заслужено.