Літо 1991 року. Передсезонний тур Манчестер Юнайтед у Норвегії. Один з матчів проходить у містечку Молде — всього три тисячі глядачів, стадіон з однією трибуною та великим зеленим схилом замість другої.

Алекс Фергюсон запрошує невелику групу фанатів, що приїхали з командою, до готелю на келих пива, і жартома пропонує випити з футболістами. Він представляє 27-річного данця у рожевій футболці та з копицею світлого волосся.

"Це Петер, воротар, якого ми щойно підписали з Данії", — каже Фергюсон і дружньо плескає його по спині. Пізніше стане зрозуміло, чому він так пишався цим трансфером: 505 тисяч фунтів виявилися однією з найвигідніших угод в історії сучасного футболу.

Шмейхель прийшов до Юнайтед за рекомендацією Алана Ходжкінсона — колишнього воротаря збірної Англії, який подорожував клубами як персональний тренер. Він переконував Фергюсона: “Бери, з ним не прогадаєш”. Перш ніж підписати контракт, менеджер Юнайтед переглянув його близько шести разів.

“Якщо озирнутися на мої роки в Манчестер Юнайтед, я завжди казав: мої найкращі придбання — це Ерік Кантона та Петер Шмейхель”, — згадував Мартін Едвардс, багаторічний голова клубу.

Шмейхель — один із найкращих воротарів в історії. Йому присвячували пісні на трибунах, а мотивом слугувала музика з фільму Вікінги 1958 року з Кірком Дугласом у головній ролі. “Шмейхель! Шмейхель! де-де-де-де-дер!” — спів почали двоє підпилих фанів на гостьовому секторі стадіону Евертона у 1992 році, і він швидко став хітом 90-х. За Юнайтед данець відіграв 398 матчів.

Коли він прийшов у клуб у 1991-му, команда фінішувала шостою. З Юнайтед він прощався вже як володар требла. Але адаптація до жорсткого англійського футболу далась йому непросто.

“Пам’ятаю матч проти Вімблдона — тієї самої ‘божевільної банди’, — згадував Фергюсон. — Вони просто зносили його, сипали навісами, йшли у нього з ліктями. Петер шаленіє, кричить до арбітра: ‘Рефері, подивись!’ Я дивлюсь на все це і думаю: ‘Та в нього немає шансів’. В одному з перших матчів він вийшов на подачу на дальню стійку і промахнувся, мабуть, дня на два.”

Він помилявся, і багато хто питався: “Що це за воротар такий?” Але в нього була неймовірна фізична міць, сміливість, вміння закривати собою ворота та чудова гра ногами. Ці якості допомогли йому пережити найважчий період і стати легендою.

Великий не лише зростом, а й характером — Шмейхеля обожнювали, але інколи він міг добряче вивести з себе партнерів по команді.

“У нього були стосунки на межі любові та ненависті зі Стівом Брюсом і Гаррі Палістером,” згадує Фергюсон. “Він вибігав, кричав на них на повну, а Брюсі відповідав: ‘Повертайся у ворота, ти, велика німецька принцесо!’ Петер ненавидів це. ‘Я не німець!’ — шипів він у відповідь. Хоча поза полем вони були чудовими друзями. На полі ж у Шмейхеля був справді вибуховий характер.”

“Шмейкс був великий зухвалий данець, і п’ять років він був найкращим воротарем світу,” говорить Палістер, центральний захисник, який грав перед ним більшу частину десятиліття разом з Брюсом. “Ми могли сильно сваритися прямо на полі, але потім усе забували. Ми з Брюсі могли влаштувати справжній скандал, а за годину сидіти в джакузі та сміятись.”

“Це ніколи не було проблемою,” каже сам Шмейхель. “Я з Брюсом були друзями та сусідами. Ми тільки підганяли одне одного, а я хотів, щоб вони відчували мою підтримку і розуміли: я за їхніми спинами, і вони в безпеці.”

Конфлікти траплялися не тільки зі своїми захисниками. Людина, яку асистент тренера Браян Кідд прозвав “Шаленим муллою”, прославилася епізодом, коли силоміць відтягнула курдського студента-протестувальника, що вибіг на поле Олд Траффорд і палив турецький прапор під час матчу з Галатасараєм.

Для воротаря він дуже часто з’являвся далеко від воріт, коли цього вимагав момент. У матчі Кубка УЄФА 1995 року проти російського Ротора з Волгограда відчайдушний данець пішов уперед і забив гол на 88-й хвилині, зробивши рахунок 2:2 за сумою двох зустрічей — і зберіг непереможну домашню євросерію Юнайтед.

Шмейхель став суперзіркою Данії у сенсаційній перемозі на Євро-1992 і миттєво полюбився в Англії. У сезоні до його приходу Юнайтед використовував чотирьох воротарів, а останній — Лес Сілі — взагалі не розглядався як довгострокове рішення. Шмейхель змінив усе.

“Постійно звучало питання про воротаря Юнайтед, і я радий, що зняв його раз і назавжди,” — казав Петер. Його абсолютне домінування змусило резервного кіпера Гарі Волша шукати інше місце.

“Я чудово ладнав зі Шмейхелем,” говорить Волш. “Він — найкращий воротар в історії. Технічно я бачив кращих, але рівних йому за впевненістю, силою та реакцією — не існувало. Він настільки хотів перемагати, що був попереду всіх у бігових вправах та кросах на тренуваннях.”

До 1995 року Волш зрозумів, що йому потрібно рухатися далі. “Дуже важко було налаштовувати себе на гру, знаючи, що знову сидітимеш на лаві. Розчарування зростало, я хотів стати самостійним. Навіть коли Петер травмувався і я виходив замість нього, люди називали мої сейви ‘в стилі Шмейхеля’. Це було боляче. Різниця між першою командою і резервом була колосальною, і я відчував, що не прогресую.”

Тоді клуб запросив Тоні Коутона з Манчестер Сіті — єдине серйозне підписання сезону 1995/96. 

“Я так і не зіграв жодного матчу за Манчестер Юнайтед — але Алекс Фергюсон все одно отримав повну віддачу від мого трансферу,” згадував Тоні Котон. “Моя поява зробила саме те, на що розраховували: Петер Шмейхель піднявся на такий рівень, про який звичайні люди можуть тільки мріяти.”

Після перемоги Юнайтед над Ліверпулем у фіналі Кубка Англії 1996 року Фергюсон підійшов до Котона і сказав: “Ті-Сі, сподіваюсь, ти усвідомлюєш свою роль. Твоя присутність змусила великого хлопця підняти планку.”

Котон прекрасно розумів своє місце. “Данець був воротарським еквівалентом Пеле, Марадони, Кройфа, Роналдо чи Мессі,” говорив він. “Шмейхель був майстром своєї справи — можливо, найкращим у сучасну епоху.”

Тому Котон був шокований, коли Сера Алекса у книжці Leading спитали про футболістів світового рівня, з якими він працював, і він назвав лише чотирьох — без згадки про Шмейхеля. “Я можу лише припустити, що це була його щира думка і вона не мала нічого спільного з тим, як Петер залишив Олд Траффорд. Але мушу сказати, що я з босом не погоджуюсь.”

Сам Шмейхель завжди позитивно говорив про свого менеджера: “Він — найкращий тренер, якого тільки можна уявити. Він дає час, простір і можливість проявити себе — але спочатку ти маєш це довести. Маєш показати відданість. У Манчестер Юнайтед не потрапляють люди без здібностей — це просто неможливо. Ти повинен приносити результат, і тоді він дозволить тобі робити своє, доки це в інтересах команди. Не думаю, що коли-небудь був інший тренер, схожий на нього. Коли він вибухав — то лише через пристрасть. Це могло поранити, якщо було спрямовано на тебе, але він казав, що мусив сказати, і ми рухались далі. Сказано — означає закрито. Він ніколи не повертався до цього”.

Шмейхель залишався беззаперечним номером один Юнайтед і в середньому грав по 50 матчів на сезон протягом восьми років на Олд Траффорд, за стабільною лінією захисту. Але прихід Котона додав йому конкуренції, і саме 1996-й став роком його двох найбільших подвигів.

Перший — на Сент-Джеймс Парк, коли лідер чемпіонату Ньюкасл обрушив град атак на його ворота в ключовій битві перших двох команд ліги. Шмейхель стримав гарячу атакувальну машину, а потім Кантона забив переможний м’яч у другому таймі. Чемпіонство поїхало до Манчестера, а не до Ньюкасла.

Другий — проти Рапіда у крижаному Відні в грудні 1996-го: його найкращий сейв у футболці Юнайтед.

“За хвилину до того моменту я допустив грубу помилку,” згадує Петер. “А потім — той сейв. Так, це був великий порятунок, але для мене він не був таким вже важливим, бо ми вели 2:0 і контролювали гру. Можливо, були інші, значно важливіші сейви, які приносили очки.”

Але 1996-й приніс і болючі моменти. У наступному матчі на Сент-Джеймс Парк Шмейхель пропустив п’ять, а останній гол Філіп Альбер забив красивим перекиданням. У наступній виїзній грі він пропустив шість від Саутгемптона на стадіоні Делл — місці, яке він відверто ненавидів. Між цими матчами завершилася й довга безпрограшна серія Юнайтед у Європі — поразкою від Фенербахче.

Того ж року до команди приєднався Реймонд ван дер Гау — його новий дублер.

“Петер був найкращим воротарем у світі, - згадує голландець, якого співробітниці клубу жартома називали Реймондом Красунчиком. — Він мав величезну харизму і постійно кричав на захисників. Робив це, щоб тримати себе в тонусі. Він кричав навіть під час розминки. Якось я кажу: ‘Що з тобою? Я ж просто подаю тобі м’ячі.’ А він: ‘Забий, це не проти тебе. Просто так я налаштовуюсь на гру.’ Ми чудово ладнали. Жили поруч і інколи їздили на тренування разом.”

У роздягальні, де домінували британці, Шмейхель часом виглядав дещо чужим.

Нікі Батт згадує: “Після тренування на базі Кліфф нам приносили великий срібний чайник. Якось Великий Піт стоїть голий і тягнеться за чашкою. Я тихенько підходжу з чайником — хотів піднести ближче, щоб він відчув жар і трохи відскочив. Але він повернувся… і торкнувся його своїм причандаллям. Усі завмерли, а Піт заверещав: ‘Аааааргх!’ Він одразу зрозумів, що це я, і кинувся за мною. Голий. Я тікав роздягальнею, думаючи, що він мене вб’є. У нього в результаті з’явився величезний пухир. Що мала подумати його дружина?”

Іншого разу Пол Скоулз запустив м’яч з 40 метрів прямо в голову Шмейхеля, коли той стояв спиною.
“Він гнався за Скоулзі по полю, ніби хотів розірвати його,” згадує Фергюсон. “З Пола вийшов би чудовий снайпер.”

“Петер, при всій своїй доброті, зовсім не вмів пити, і ми часто відправляли його додому раніше,” каже Пол Паркер. “Наш фізіо Джиммі Макгрегор зумисне називав його німцем, щоб вивести з рівноваги. Для гордого данця це було страшенно образливо.”

У 1997-му справа дійшла до бійки після ночі в Гонконзі під час передсезонного турне. Напруга між капітаном Роєм Кіном і Шмейхелем тяглася роками — Кін вважав, що воротар грає на публіку, коли кричить на партнерів.

“Мені здавалося, що він робив це занадто часто — ніби казав трибунам: ‘Дивіться, з ким мені доводиться працювати!’ Я не скажу, що ми ненавиділи одне одного, але і друзями точно не були,” - згадував Кін.

2-га ночі. Алкоголю вистачало. Данець запропонував нарешті розібратися по-чоловічому. Кін погодився. Зав’язалась бійка — за оцінками самого Роя, хвилин на десять. "Грюкотіло так, що готель стояв на вухах. Петер — хлопець здоровенний", — згадував він.

Енді Коул пам’ятає ту ніч інакше: "Я намагався заснути в готелі в Гонконзі, коли почув страшенний гуркіт у коридорі. Вийшов подивитися й побачив, як Рой Кін катається по підлозі в бійці зі Шмейхелем. Ніякої гри, все по-справжньому. Я тільки посміхнувся: “Класичний Рой”, — і пішов спати. Наступного дня Петер вже був у темних окулярах. Переможець був очевидний".

Сам Кін визнавав: ранок був туманним, пам’ятав уривки.

Єспер Блумквіст, колишній вінгер Юнайтед, додає: "Петер дуже хотів бути номером один у роздягальні, але з Кіном цього не вийшло — довелось бути другим. Якось на тренуванні ми обидва кинулися до м’яча. Я жорстко в’їхав у нього. Він розлютився і спробував вдарити мене. Все було на межі справжньої бійки, і мені пощастило, бо він величезний — розтрощив би мене".

Після того Єспер підійшов до Шмейхеля й заявив, що не говоритиме з ним, доки той не змінить ставлення.
"Так, це було дитячо, але я дві неділі не промовив до нього жодного слова. А потім він підійшов і запитав, як я. Я відповів, що без вибачення розмови не буде. Треба було захистити себе. Хлопці в команді оцінили, що я вистояв. Після цього ми ладнали".

Шмейхель, який зіграв 129 матчів за збірну Данії, зосереджував у футболі весь темперамент і вимагав того ж від інших.

Пол Рачабка, один з голкіперів Юнайтед періоду Петера: "Він змушував нас працювати. Задавав купу технічних питань, вчив, як ставити руки й ноги. Він був одержимий вдосконаленням і хотів, щоб усі поруч теж ставали краще, робили більше, тренувалися з ним. Я був поряд, щоб підтримати й вчитися. А потім він пішов — разом зі всім порядком у воротарській групі. Не впевнений, що ті, хто прийшов після нього, розуміли, що таке Манчестер Юнайтед".

Петер пропускав і великі матчі через травми. Наприклад, перший півфінал Ліги чемпіонів 1997 року в Дортмунді — пошкодився на розминці. А ще разом з Еріком Кантона не зіграв важливий матч у Барселоні в 1994 через ліміт на легіонерів. А коли в лютому 1998-го він потягнув задню після того, як Марк Овермарс прокинув м’яч між його ногами в грі з Арсеналом, це, за словами Гарі Невілла, "ілюструвало наші проблеми".

Невілл досі вважає Петера кращим за ван дер Сара: "Шмейхель був не просто чудовим воротарем — він був величезною постаттю, коли я тільки починав. Він з тих, хто неймовірно вимогливий до себе й до інших, показував молодим, що потрібно, щоб стати найкращим. На тренуваннях він знищував мене. Жорстоко".

Але все це було лише проявом його шаленої жаги до перемог. Пітер, без перебільшень, був найкращим голкіпером світу протягом кількох років — і назавжди залишиться одним з найвдаліших трансферів сера Алекса.

Його відсутність вдарила боляче. Коли в 1999 році він пішов до Спортінга з Лісабона, Юнайтед увійшов у довгу перехідну смугу: дев’ять різних воротарів між його відходом і приходом Едвіна ван дер Сара у 2005-му.

"Такі втрати не минають легко, — визнавав Фергюсон. - Пітер був найкращим у світі. Його харизма, його голос, його вплив — усе раптом зникло".

Шмейхель оголосив про своє рішення ще восени того сезону, який згодом увійде в історію треблом. Він відчував, що більше не може віддавати себе на сто відсотків, і Фергюсон бачив у Марку Боснічі потенційного наступника. Але реальність виявилась зовсім іншою.

Фергюсон зробив останню спробу залишити його — під келих шампанського вже після фіналу Ліги чемпіонів у Барселоні. Але Петер хотів теплішого клімату. Згодом він повернувся до Прем’єр-ліги — в Астон Віллу, а потім грав за Манчестер Сіті. І частина фанів Юнайтед досі не пробачила йому святкування після голу Сіті в дербі.

Стів Крейвен, давній уболівальник Сіті: "Ми поважали його як фантастичного воротаря в перший рік після повернення в Прем’єр-лігу. Але ненавиділи думку, що клуб змушений був так низько падати і брати екс-гравців Юнайтед на закаті кар’єри".

Шмейхель — рекордсмен збірної Данії за кількістю матчів, але саме в Юнайтед він став легендою світового масштабу. Його остання гра — фінал на Камп Ноу, де він вивів команду з капітанською пов’язкою. У кінцівці матчу Фергюсон відправив його у штрафний Баварії боротися за подачі кутових — рідкісний момент для воротаря, але символічний.

"Я насолоджувався кожною хвилиною — від першого дня й до фінального свистка", — сказав Петер. "Вісім років я жив цією мрією".

The Athletic