В очікуванні Громадянської війни

В ніч з 12 на 13 липня 1936 року з мадридських казарм Понтехос виїхав броньовик, у якому зібралася дуже пістрява компанія: капітан Кондес, два члени Союзу комуністично-соціалістичної молоді, кулеметник, студент-медик та кілька штурмовиків. Вони прямували до розкішного будинку Кальво Сотело (лідер іспанських монархістів). Нічний черговий не захотів переходити дорогу цим бойовикам, адже хотів жити. Через кілька секунд капітан Кондес і Ко вже стукали в двері Сотело. Кальво погодився проїхати з незнайомцями в штаб-квартиру поліції, хоча дружина намагалася переконати його не робити цього необдуманого кроку. Вона спробувала таємно зателефонувати поліцейським високопосадовцям, але бойовики завбачливо перерізати телефонний шнур. Сотело дещо заспокоївся, коли Конде показав йому документи офіцера громадянської гвардії. Проте сумніви залишалися: прощаючись з сім’єю політик заявив: Скоро я повернуся, якщо ці сеньйори не виб’ють мені мізки.

На жаль, найгірші припущення Кальво справдилися. Як тільки броньовик від’їхав метрів 250 від будинку Сотело, штурмовик, котрий сидів за політиком, всадив йому в потилицю дві кулі. Кальво помер миттєво, хоча його тіло продовжувало сидіти, затиснуте з двох боків бойовиками. Труп політика завезли на Східний цвинтар. В розмові з гробарем капітан Конде зазначив, що цього сеньйора вони знайшли на вулиці без ознак життя. Гробар чудово розумів, що це якраз той випадок, коли краще мовчати, ніж говорити. Протягом 10 годин ніхто крім кілерів не знав про вбивство одного з найвпливовіших політиків країни. Коли страшна звістка розлетілася столицею, то в цьому вбивстві громадськість побачила руку найвідомішої жінки Іспанії Долорес Ібаруррі, яку часто називали Пассіонарією.

Вона чудово вписувалася в образ справжньої революціонерки. Долорес завжди ходила в чорному, а її похмуре обличчя змушувало здригатися навіть чоловіків, які неодноразово нюхали порох на воєнних фронтах. Саме тому Пассіонарія не сходила з комуністичних плакатів та листівок. Цікаво, що в юнацькі роки Ібаруррі мріяла стати монашкою. Вона завжди була в русі, невтомно ходячи по баскських селах, намагаючись продати сардину, яку носила на величезній таці на голові. Від першого місця праці Ібаруррі й отримала своє менш відоме прізвисько Сардинера. В Астурії Долорес знайшла своє перше кохання, шахтаря, який став одним з засновників комуністичної партії північної Іспанії. Тепер Ібаруррі почала покланятися не Богородиці, а бородатим вождям. Пассіонарія перетворилася на одного з найзапекліших ворогів церкви. В своїх промовах вона закликала іспанських жінок народжувати синів поза шлюбом. Праві розповідали про Долорес страшні байки, мовляв, одного разу Пассіонарія перегризла зубами горло священику. 

Коли 16 червня 1936 року Кальво Сотело виступав в кортесах з скандальною промовою, то метав громи і блискавки на адресу республіки: Хаос, який  зараз панує в Іспанії – це результат Конституції 1931 року. Я виступаю проти такої стерильної держави, яка немає майбутнього. Натомість я висуваю ідею єдиної згуртованої країни, яка забезпечить економічну справедливість. Більше ніяких страйків, локаутів, лихварів, зловживань, жебрацьких зарплат, політичних хабарів, анархічних свобод, заколотів проти випуску продукції. Всі ми повинні захищати Іспанію проти анархії, якщо в цьому виникне необхідність. Плечі в мене широкі і міцні. Я не ухиляюся і з задоволенням прийму на себе відповідальність за все, що роблю та зроблю. Вслід за святим Домініком з Сілоса я можу повторити: Ви можете взяти моє життя, але більше вам нічого не дістанеться. Після цих слів Пассіонарія зірвалася з місця та викрикнула на всю залу: Це твоя остання промова. 13 липня Долорес нібито реалізувала свою погрозу. Смерть Кальво стала однією з тих іскор, від яких загорілася жахлива Громадянська війна, яка три роки збирала свій кривавий врожай.

РЕАЛ

Коли в Іспанії 18 липня 1936 року розпочалася кривава корида, футболісти насолоджувалися літніми відпустками. Природно, що війна відкоригувала плани гравців, яким довелося перервати відпочинок набагато раніше, ніж вони сподівалися. А з початком осені футболісти задумалися над тим, як підтримувати форму. Гравцям Барселони це було зробити набагато простіше, ніж Реалу. Каталонія знаходилась дуже далеко від лінії фронту. А ось Мадрид на початку осені опинився в облозі. Столицю зв’язувала з зовнішнім світом лише одна дорога, яка вела в Валенсію, куди переїхав уряд республіки. В тогочасній іспанській пресі з’являлася інформація про спроби організації матчів між Фурією Рохою та збірною Радянського Союзу, Реалом та Атлетіком (тодішня назва Атлетіко), збірною Мадрида та збірною Валенсії. Однак далі намірів справа не пішла. Також королівський клуб та матрацників спробували включити в турнір Suprarregional, де столичні гранди схрестили б шпаги з Валенсією, Хімнастіком, Леванте, Еркулесом, Мурсією та Картахеною. Однак ця ідея теж завершилася фіаско.

Аж раптом, наче бог з машини, з’явився Пабло Ернандес Коронадо, який запропонував хід конем, що мав допомогти Реалу вийти з цієї патової ситуації. Екс-голкіпер бланкос, після того як повісив рукавиці на цвях, залишився в клубі і невтомно працював над тим, щоб зробити його правителем всієї Іспанії. Пабло мав голову на плечах не лише для того, щоб бити нею по м’ячу. Він жив за принципом ні дня без ідеї. Саме з його подачі на футболках Фурії Рохи, зрештою, з’явилися номери. Також Пабло першим в іспанському футболі додумався до того, щоб на домашні і виїзні ігри виставляти дещо інші стартові склади, оскільки в рідних стінах слід думати в першу чергу про атаку, а у ворожому лігві варто зробити акцент на захист. Книга Коронадо Футбольні справи й досі не втрачає своєї актуальності. В 1936 році Пабло подумав: хто нам заважає, той нам і допоможе. Коронадо запропонував включити Реал до чемпіонату Каталонії. Звичайно сумнівно, що Барселона на це погодиться, але ж війна змінює людей. До того ж, не все в тій ситуації вирішували блаугранас. Для здійснення цього, на перший погляд, божевільного задуму Коронадо мав ідеального кандидата, тренера Реала Пако Бру.

Хоча Пако народився в Мадриді, він більше асоціювався з Барселоною. В дитинстві Бру переїхав у Каталонію, де став одним з перших футбольних ентузіастів. Він виступав за Барселону, з якою в 1910 році став володарем кубка Іспанії. Бру стояв біля витоків комітету арбітрів Каталонії. За легендою, на свій дебютний матч у чорній формі він прийшов з кольтом. Зайшовши до роздягальні Бру витягнув пістолет з сумки та поклав його на столі так, щоб присутні гравці могли його бачити. Переодягнувшись, Пако засунув зброю в свої шорти. Коли один з футболістів запитав, навіщо йому кольт, Бру відповів: Це – моя гарантія, що гра пройде спокійно. У 1920 році Пако очолював збірну Іспанії на Олімпіаді в Антверпені, звідки Фурія Роха повернулася зі сріблом. Не обійшовся без Бру й перший чемпіонат світу, на який він поїхав у статусі тренера Перу. В 1932 році Пако вніс свою лепту в державний переворот у Перу. Очевидно, що якщо хтось і міг записати Реал у першість Каталонії, то це був Бру. Для наставника королівського клубу не існувало нереальних завдань. Він, закотивши рукави, взявся до роботи.

Футбольний авантюрист поїхав до Барселони, де зустрівся з керівництвом Еспаньйолу (там Пако теж встиг попрацювати). Деякі з футбольних істориків стверджують, що Бру варто було б розпочати з FCB. Але Пако розумів, що блаугранас можуть сказати йому ні. Тому він хотів вирушити на зустріч з керівництвом Барси, маючи в активі добро від Еспаньйолу. На блаугранас промова не справила такого враження, як на молодшого брата каталонців. Хоча Пако й не отримав згоду від FCB, але й категоричне ні він теж не почув. Тоді чемпіонат Каталонії складався з двох ліг: Прімери А (6 команд) та Прімери B (8 команд). Мадрид, звичайно ж, націлювався на вищий дивізіон. Якщо б бланкос записали в чемпіонат Каталонії, то це створило б певні проблеми, через те, що кількість команд в Прімері А стала б непарною. Щоправда, самому Мадриду така ситуація була б на руку. Реал би проводив домашні матчі на стадіоні команди, яка відпочивала.

Більшість учасників Прімери А не мала нічого проти участі Реала. Адже присутність іспанського важковаговика в геометричній прогресії збільшувала прибуток від продажу квитків. Несподівано проти столичного гастролера виступив маленький, але гордий клуб Прімери В Сантс. Він пояснював, що не хоче бачити королівський клуб серед каталонських команд меркантильними міркуваннями. Наш стадіон знаходиться неподалік від барселонського Лес Кортс, і коли Мадрид гратиме там в якості господаря, на наш стадіон нікого не заманиш навіть калачем. А для нас є важливою кожна песета. Ми не Барселона чи Мадрид, в яких грошей кури не клюють, – плакались представники клубу Сантс. Бру миттєво усунув цю непередбачену перешкоду на шляху бланкос до чемпіонату Каталонії. Якщо проблема в грошах, то це взагалі не проблема. Давайте зробимо так. В той день, коли ми будемо господарями Лес Кортс ми віддамо вам половину прибутку від продажу квитків. Природно, що Сантс тепер став одним з найбільш палких прихильників включення мадридців в першість Каталонії. Цей скромний клуб вже подумки підраховував суми, які йому і не снились.

Однак на цьому випробування для бланкос не завершились. Блаугранас порушили питання: А що робити, якщо Реал посяде перше місце? Де це бачено, щоб чемпіоном Каталонії стала мадридська команда! Пако Бру й тут знайшов вихід. Він запропонував, щоб очки Реала взагалі не бралися до уваги, а якщо б й враховувались, то, в разі першого місця бланкос, віддати титул команді, яка фінішує другою. Пако хотів допомогти своєму клубу вижити в часи жахливої війни, а тому для нього не мали жодного значення ні кубки, ні очки. Попри те, що Барселона продовжувала ставити палиці в колеса мадридців, громадська думка була на стороні бланкос. В ті дні столиця Іспанії тримала оборону. Республіканці билися, як леви під гаслом No pasaran (Вони не пройдуть). Очевидно, що каталонці захоплювалися мужністю мадридців і готові були взяти столичний спортивний батальйон під своє крило.

Профспілка футболістів Каталонії теж стала на захист Реала: Нашим головним завданням є дотримання ідеалів каталонського футболу, але в такий трагічний час ми мусимо допомогти нашим мадридським братам, які зараз проливають за нас кров. Ми не бачимо нічого поганого, якщо Реал виступатиме в чемпіонаті Каталонії. Профспілка за те, щоб ми вступили з мадридцями в союз, щоб захищати їх та допомагати їм матеріально. Сподіваємося, що в Федерації футбольних клубів Каталонії працюють наші однодумці, й вони не зачинять перед мадридцями ворота, за якими вони могли б заховатися від пекла, яке чекає їх на вулицях Мадрида. Думаємо, що мадридські брати ніколи не зможуть дорікнути нам за те, що ми покинули їх напризволяще. Ми їм покажемо справжню каталонську гостинність. Цей маніфест підписав секретар профспілки Альберто Санчес, екс-гравець Барселони.

На жаль, цей благородний жест не підтримав FCB. Прочитавши вищезазначене звернення Профспілки, Пако Бру думав, що Реал вже можна вважати учасником чемпіонату Каталонії. Він винайняв чималенький будинок в мальовничій місцевості неподалік від Барселони, де полюбляли відпочивати каталонські багатії. З дня на день туди мали прибути 15 футболістів Реала. Для того, щоб бланкос стали повноцінним учасником першості Каталонії, їм залишалося зробити останній, формальний, як думав Пако, крок.

Проте  20 жовтня 1936 року події під час засідання Федерації футбольних клубів Каталонії розгорталися зовсім не так як прогнозував Бру. В ньому взяли участь представники 14 команд. Ніхто відкрито не заперечував проти амбіційного дебютанта першості Каталонії, за виключенням… Барселони. Раніше блаугранас діяли з-за спин інших, а тепер не криючись виступали проти кровного ворога. Навіть жорстока війна не змусила блаугранас забути старі образи. Несподівано для всіх, формальне засідання затягнулося. Щоб не ламати списів до пізньої ночі, вирішили провести головування. Однак воно так і не відбулося. Президент федерації Рамон Еролес сказав, що має зробити важливий телефонний дзвінок. Повернувшись, він зазначив, що перед тим, як розпочати голосування, їм потрібно дочекатися документу, який підписали справжні представники Прімери В. Проте північ наближалася, а лист все не надходив. Втомившись чекати, всі представники клубів роз’їхалися по своїх домівках.

Документ, про який говорив Еролес, ніколи не існував. Через кілька днів каталонська футбольна федерація повідомила, що змушена відмовити Реалу, оскільки його присутність завдасть непоправної шкоди маленьким каталонським клубам (ну так, особливо Сантсу, який вже подумки витратив неймовірні гроші, які він підняв на квитках). Футбольні карлики хотіли захистити своє чесне ім’я та відповіли на наклеп Федерації: Прімера B була дуже здивована та вражена, прочитавши про те, що ми виступали проти участі Мадрида в чемпіонаті Каталонії. Ніхто з Федерації не питав нашої думки з цього приводу. А тому інформація про те, що ми зачинили двері перед Реалом – брудна брехня. Під цим зверненням підписалися керівники 8 маленьких каталонських клубів. Очевидно, що першим стояв автограф президента Сантс.

Еролес відмахнувся від цього закиду, як від набридливої мухи. Рамон в першу чергу думав про своє крісло, на якому він би нізащо не втримався без допомоги Барселони. Саме тому президент танцював під дудку блаугранас. Мадридська преса не приховувала свого обурення некрасивим вчинком Барселони: Ми сподівалися, що керівництво Барселони – справжні джентльмени. Однак ми помилилися. Очевидно, що лише Барса була проти участі Реала в чемпіонаті Каталонії, а клуби Прімери В просто зробили крайніми. Насправді, нікого не цікавила їхня думка, якщо ж би голосування все ж відбулося, то ці клуби, як пише El Mundo Deportivo, одноголосно підтримали б Мадрид. Барселона вкотре показала своє справжнє обличчя. Всі обіцянки підтримки виявилася цяцянками. Коли Реал найбільше потребував допомоги, блаугранас вчинили так, як їм було вигідно, – лютували Informaciones. Один з головних антигероїв цієї історії секретар Барселони Росендо Кальвет згодом намагався вийти сухим з води: Особисто я не мав і не маю нічого проти Реала, але регламент – святе. Ми не могли його порушити, навіть заради такої хорошої справи.

Після свині, підкладеної Барселоною, Реал опинився тет-а-тет з війною. Гравці команди, щоб врятувати життя, розбігалися по інших містах, в яких було спокійніше. Так Реал втратив двох братів Регейро, яких підписала збірна Басконії напередодні свого турне Старим та Новим світом. Луїс та Педро більше ніколи не одягнуть вершкову футболку.

Внаслідок війни король позбувся свого палацу. Дерев’яні трибуни стадіону Чамартин мешканці Мадрида розібрали на дрова. Відсутність лавок не заважала проводити на ньому товариські матчі та гімнастичні виступи. Проте згодом ситуація в Мадриді стала настільки критичною, що стало не до спорту. Один з працівників Реала Карлос Алонсо залишився на стадіоні, щоб спробувати зберегти те, що від нього ще залишилось. Він влаштував на Чамартині город який годував не лише Карлоса, а й численних бідняків, яких війна залишила без даху над головою. Алонсо поселив цих нещасних в підтрибунних приміщеннях, які на фоні вулиці нагадували 5-зірковий готель. Карлосу якимось дивом вдалося врятувати численні мадридські трофеї, які й дотепер виблискують у клубному музеї. Коли в 1939 році гармати нарешті замовкли, з 20 гравців клубу, які виступали за нього в 1936 році, залишилось лише четверо. Безхатченко Реал змушений був проводити свої перші домашні матчі на крихітному стадіоні в мадридському районі Вальєкас.

Люди люблять вішати ярлики. Один з міфів розповідає, що Реал під час Громадянської війни підтримував франкістів і був фашистським кублом. Ці казочки не мають нічого спільного з реальністю. Під час кривавої кориди королівський клуб ледь не зник з футбольної карти світу.

Читайте І частину матеріалу на Football.ua