Такі історії завжди викликають захоплення та інтерес. А якщо йде мова про Володимира Роговського, то ще й позитив і веселощі. Наш герой був ключовим футболістом Шахтаря у 70-их як на полі, так і за його межами. Унікальний дует з Віталієм Старухіним, медалі союзних чемпіонатів, Кубок СРСР і перший єврокубковий гол в історії "гірників". Все це нерозривно пов’язано з постаттю Володимира Роговського, людини непростої долі, яка завжди зберігає почуття гумору.

Ми зустрічаємося у його рідному Херсоні неподалік головного парку міста. Запізнююся буквально на хвилину, Володимир Григорович уже чекає за горнятком кави. Серйозний і навіть грізний погляд миттєво змінюється щирою посмішкою. Він розпочинає свою розповідь.

"У Шахтарі вже нічого не боявся"


- Працюю на стадіоні "Кристал" у спортшколі ФК Херсон, - пояснює одразу Роговський. – Опікуюся дітками 2006-го року народження. Зараз повертаємося до звичного життя, адже раніше займалися дистанційно. Я готував підопічним програму, а вони знімали все це на відео. Новий і незвичний досвід.

- У пресі писали, що ви долучилися до виховання Олександра Караваєва.

- Ні, я із Сашком не займався. У мене інша гордість — це Сергій Шевцов, який і в Херсоні пограв, і в Дніпрі, і у Ворсклі.

- Раніше ви працювали у Херсонському економічно-правовому інституті. Це вже в минулому?

- Приходжу туди раз на тиждень. У 1998-му я створив у ХЕПІ футбольну команду. І протягом 20-ти років вона є лідером аматорського футболу в Херсоні. Там виступав, наприклад, Костя Тупчієнко, легенда херсонського футболу, який у Карпатах грав, а зараз в Ізраїлі мешкає. Через команду ХЕПІ пройшли Сергій Воронезький, Сашко Любинський, Сашко Балашов. Паралельно я працював у Цюрупинську (тепер – Олешки), де у мене грав батько Олександра Нойка, Віктор. Капітаном команди був!

- Люди, які вас знають багато років, неодмінно відзначали ваш гумор. Костянтин Тупчієнко, наприклад, згадує про нього дотепер.

- Я від природи такий. Знаєш, з гумором по житті легше. Навіть у найскладніших ситуаціях треба зберігати тверезість думок і хороший настрій. Принаймні, мені це допомагало. У 1978-му в Тбілісі мене зламали і на літаку транспортували в Москву у центр травматології ЦИТО. Там, до речі, лікувався з олімпійськими чемпіонами: хокеїстом Володимиром Шадріним і важкоатлетом Давидом Рігертом. Що має відчувати футболіст, коли йому одночасно оперують два коліна. Як до цього ставитися? Без позитиву ніяк.

- Ваші партнери згадували, як ви дуже швидко повернулися на поле. Сила того Шахтаря була в характері?

- Я відновився через три місяці. Хтось з палицями ходив, а я рвався на поле. В Донецьку колектив справді був особливим. Тим більше, я хорошу школу отримав раніше – закінчив спортінтернат, пройшов армію у складі СК Одеса. Я вже був загартованим, адже виступав разом із Семеном Альтманом, Геннадієм Лисенчуком, Сергієм Звенигородським, Олександром Шимановичем. І якщо мені було 18, то їм по 27 – справжні дядьки. У Шахтарі вже нічого не боявся. Нехай хтось ляща чи копняка дасть, та я знав, як відповісти.

- Не боялися ви і керівництва. Інакше не насмілилися б на портреті Брежнєва написати "Вохе от Лехи". Звідки взялася така ідея?

- Листав якийсь журнал, здається, "Огонек". І натрапив на відому фотографію Леоніда Ілліча. Він там, наче іконостас. Увесь обвішаний медалями, нагородами і відзнаками. Я вирізав портрет Брежнєва, взяв фломастер і написав "Вохе от Лехи". Іншими словами, скопіював автограф Леоніда для Володимира.

- І повісили це на стіні?

- На базі у своїй кімнаті з внутрішньої сторони. Хтось з керівництва команди це помітив і миттєво відреагував: "Ти хочеш, щоб нас позвільняли? Негайно знімай" (сміється).

"Замість тенісних ракеток в руки брали совок і весло"
 

- Ви народилися у Херсоні і тут починали займатися футболом?

- Вся моя сім’я працювали на нафтопереробному заводі – не лише батьки, а й брат із сестрою. Тато і мама – родом з Южноукраїнська, відомого своєю АЕС. Я зростав у районі херсонського крекінг-заводу, там дитиною ганяв у футбол, брав участь у турнірі "Шкіряний м’яч". У 13-річному віці мене і мого товариша Валерія Антонюка помітили у Київському спортінтернаті. Ми поїхали до столиці на навчання, а потім повернулися в Херсон. Далі була армія в Одесі і виступи в Тирасполі. У підсумку, наші дороги розійшлися – Антонюк пограв у Нікополі і Черкасах, а я переїхав у Донецьк.

- Ваша дорога у Шахтар не була легкою?

- Спочатку виник варіант з московським ЦСКА, який очолив хокейний тренер Анатолій Тарасов. Ледве уникнув цього "щастя". Перегляд у Тарасова нагадував епізод з фільму "Гусарська балада" з Кутузовим. "У тебе чудова фігура, давай до нас", — наполягав Анатолій Володимирович.

- Заради Шахтаря ви втекли і від Чорноморця.

- Ахмед Алескеров переконував, що варто їхати в Одесу. І в якості аргументу видав крилату фразу: "Який Шахтар? Стілець на Привозі дорожче коштує, ніж трикімнатна квартира у Донецьку". Та я свідомо обирав Шахтар і не хотів чути про інші варіанти.

- Одесити на вас образилися?

- Алескеров перші два роки не вітався зі мною. А я ще й дебютував за "гірників" якраз проти Чорноморця у 1975-му – ми поступилися 1:2. Зате в наступному матчі забив у ворота московського Локомотива Золтану Мілесу, який до цього у нас в Херсоні грав.

- Ваша зв’язка з Віталієм Старухіним – символ і візитка Шахтаря. Пригадайте свої емоції, коли вперше побачили майбутнього партнера.

- Віталік – особлива людина, на футболіста не був схожим. Побачиш на вулиці, подумаєш, що слюсар звичайний. По-доброму згадую, як він прикривав свою лисину волоссям. Коли падав дощ, то ми сміялися, що його "коса" спускалася нижче колін. Старухін – футболіст від Бога, ми сім’ями дружили. Хоча на першому тренуванні ми посперечалися. Віталік щось сказав мені, слово за слово… А я ж армію пройшов, вмів себе захистити. Правда, у щось серйозніше це не переросло і дуже скоро ми стали друзями.

- Кажуть, на ваші тенісні матчі у Шахтарі збиралася вся команда.

- Ой, як ми чудили! Коли заруба досягала апогею, то замість ракеток в руки брали совок і весло (сміється). Якщо ми заходили у більярдну, то молодь одразу звільняла нам стіл. Хоча чемпіоном Шахтаря по більярду вважався Юра Рєзнік.

- Про гру головою Віталія Старухіна легенди ходять дотепер. На тренуваннях ви багато працювали над цим компонентом?

- Старухін просто відчував момент. Він мав унікальну здатність – зависав у повітрі. Так міг лише Майкл Джордан. Підстрибнули начебто разом, всі вже опускаються, а Віталік ще висить і б’є головою. "Бабуся" навіть трохи швидше вистрибував, вигравав позицію і зависав. Такого ніхто не навчить – ця геніальна риса у нього закладена природою.

- Разом зі Старухіним у 1979-му ви їздили у збірну УРСР, яку тренував Валерій Лобановський. Було складно?

- Валерій Васильович викликав нас для підготовки до Спартакіади. Віталік не любив багато бігати і ненавидів тренувальні збори. Поки до одних воріт добіжить, треба вже повертатися назад. "Травичка зазеленіє, все стане на свої місця", — любив повторювати Старухін.

- Разом зі Старухіним вас викликали і в неофіційну збірну СРСР.

- Так, я взяв участь у кількох спарингах. У 1980-му ми грали з німцями, а нам в атаці допомагав Володимир Газзаєв. Зрештою, він запам’ятався мені не стільки діями на полі, як тим, що потужно в карти грав (посміхається).

- Тонкий гумор "Бабусі" підтверджує ще одна історія. Захисник московського Динамо Сергій Нікулін скаржився, мовляв, Старухін під час матчу розпитував його про дітей, дружину і тещу. Захисник тільки відволікся, а суперник вже чкурнув подалі з м’ячем.

- Дует захисників Нікулін-Новіков отримав смачну назву Коса і Автоген. Весь Союз знав, як вони м’яч з ногами вигризають. Тому чув іншу історію від Старухіна, як він жартома просив опонентів: "Будь ласка, не бийте по ногах. Якщо треба, то я сам м’яч віддам. Просто попросіть" (посміхається).

- Останній матч Старухіна виявився скандальним.

- Ми поступалися Спартаку 0:1, а Віталіка замінили. Він сидів на лавці і розмовляв з Миколою Латишем, який колись виступав за Шахтар, а на той момент переїхав у Москву. Латиш сказав щось кумедне і Віталік засміявся. Тут як на зло камера це вихопила і усмішка Старухіна потрапила у трансляцію. Керівництво сприйняло це буквально: "Команда горить, а він сміятися надумав? Годі, нехай закінчує".

- Легендарний форвард важко переживав цей епізод?

- Надзвичайно важко. То був останній матч у його кар’єрі. Прикро, що все так закінчилося. Щось схоже потім пережив і я.

"Деякі хлопці реально боялися спускатися під землю"
 

- Партнери відзначають вашу прекрасну швидкість. Ці дані у вас від природи?

- Так, я завжди швидко бігав. У збірній УРСР здавав тести у Валерія Лобановського і демонстрував непогані результати. Якщо на стометрівці Олег Блохін був сильнішим за мене, то "30-ку" і "60-ку" вигравав я.

- У Шахтарі конкуренцію у швидкості вам міг нав’язати лише Володимир Сафонов?

- О так, Володя прекрасно бігав. Його, а також Яремченка, любили і поважали в команді. Володя закінчив біологічний факультет Донецького університету, був порядним сім’янином. Дуже шкода, що Сафонов пішов від нас у 41. Інсульт, подальші операції… Володі не стало на Новий рік, 1 січня.

- Унікальність Валерія Яремченка полягала не тільки у якісних оборонних діях, а й у пристойній результативності як для захисника.

- Ключова риса Яремченка-футболіста – високий інтелект. Безгольових сезонів у Валерія справді практично не було. Яремченко був капітаном команди, стабільно виходив у стартовому складі і володів особливим авторитетом. Він і тренером став сильним, закінчив ВШТ.

- У Шахтарі ви конкурували за позицію з Олександром Васіним. Попри це, стосунки були хорошими і після вашого гольового пасу в протистоянні з Гонведом Васін біг до вас через пів поля, щоб подякувати за класний асист.

- Сашко старший за мене на п’ять років. Чудовий хлопець з хорошим почуттям гумору. Важливо, що ми були друзями за межами поля. У тому Шахтарі було чотири рівноцінних гравці атаки: Васін, Старухін, Рєзнік і я. Якщо місце у старті довіряли мені, то Васін жартома казав: "Нехай діти грають". У 1977-му Сашка в Мінськ запросив Олег Базилевич – там він і закінчив кар’єру.

- Михайло Олефіренко грав за Шахтар пізніше за вас, проте був вражений суперовою атмосферою на домашніх поєдинках. Як вболівали у Донецьку в середині 70-х?

- Розповіді про людей на териконах – це чиста правда. Футбол для Донецька це певною мірою релігія. Коли грає Шахтар, місто занурюється у свято. Футболіст Шахтаря для місцевих – герой. Нас часто розподіляли по шахтах і ми їздили на зустрічі із шахтарями. Уся команда спускалася в шахту, спілкувалася з гірниками. Страх? Психологічно незручно і моторошно. Деякі хлопці реально боялися спускатися під землю.  

"До матчу не готуєшся, твою долю вирішить бюро обкому партії"
 

- У 70-х Шахтар стабільно боровся за найвищі місця в таблиці. Кого ви вважали найбільш принциповим суперником?

- Москвичів. Тоді і Спартак грав, і Торпедо, і Динамо, і ЦСКА. Цікаво було проти киян. В Донецьку ми традиційно розходилися миром, а  у гостях поступалися. Тільки у 1978-му ми перемогли Динамо в Києві 2:1. І мені пощастило другий гол забити у ворота Віктора Юрковського.

 

- У тому ж 1978-му Шахтар завойовує бронзу, а ви отримуєте важку травму у Тбілісі, про яку ви згадували раніше. Як це трапилося?

- Захисник динамівців Давид Муджирі підкотився ззаду і я травмував обидва коліна. Начебто ігровий епізод, жодного умислу, але наслідки серйозні. Взагалі у мене були чудові відносини з усіма грузинами. Вони хлопці веселі, товариські і добрі. З усмішкою згадую, як за Муртазом Хурцилавою хлопець ходив і носив стілець. Муртаз йде по базі, захотів присісти, а тут бац – і стілець готовий. Кумедно виглядало (посміхається). 

- Через рік Шахтар очолює Віктор Носов. У вас відразу не склалися стосунки?

- Віктор Васильович працював тренером дублюючого складу і вважався таким собі старшим товаришем для нас усіх. Після Володимира Салькова особливо нічого змінювати не потрібно було – команда на ходу. Поступово Носов почав прибирати старших гравців, залишилися лише Михайло Соколовський, Валерій Горбунов і я.

- У 1982-му році команду залишили і ви.

- Ми попали Дніпру 0:2. Приїхали в Донецьк, провели командну зустріч. Носов сидів із представником партійного керівництва. "До наступного матчу не готуєшся, твою долю вирішуватиме бюро обкому партії", — повідомив Віктор Васильович. Це тепер на трансфер виставляють. А тоді реалії були іншими. Важко, коли сталевару забороняють сталь "варити", а пекар більше не може хліб пекти. Я ж нічого не умів, крім футболу.

- Вам було всього 28 років. Чому так рано закінчили кар’єру?

- Мені заборонили грати у футбол навіть за "збірну ліфта". А ще у всіх газетах понаписували, який я поганий – пройшлися трактором. Минуло багато років, Носов працював у Полтаві, ми зустрілися на якомусь святкуванні у Донецьку. Він вже був сивим дідусем. Обійняв мене… "Васильовичу, давайте не згадуватимемо все це", — відповів я. Хоча певною мірою мені тоді життя зламали. Через півроку я з дружиною розлучився. Начальник команди Михайло Калінін переконував прийти і попросити пробачення у тренера. Я цього не зробив, втім зараз вчинив би інакше.

- І все ж після приходу Носова трапилося чимало успішних моментів. Ви почали багато забивати, команда виграла Кубок СРСР.

- Позитиву справді вистачало. У 1979-му ми до останнього боролися зі Спартаком за чемпіонство. Однак зміна поколінь не минала гладко і команда потрохи сипалася.

- Перед півфіналом Кубка СРСР у Шахтаря виникли величезні проблеми. Напередодні в поєдинку чемпіонату з Кайратом червону картку отримав Старухін, і це означало, що в Кубку проти Спартака він не зіграє.

- Навіть без Віталіка ми виграли 1:0 завдяки голу Соколовського. Після виграного півфіналу наш воротар Юра Дегтярьов пішов не у свою роздягальню, а в спартаківську. На емоціях почав кричати і доводити, що замість Кубку "спартачі" отримають дещо інше (посміхається).

- У фіналі проти тбіліського Динамо вас замінили у середині другого тайму. Елемент непорозуміння з Носовим?

- Ну я трохи побурчав. Тбілісі – непростий суперник. Ми їм вдома у півфіналі 1976-го програли 0:2. А тут ми ведемо 1:0, мене знімають, а на 80-й хвилині Шахтар пропускає. Я в думках почав прокручувати, що трапиться, якщо ми не переможемо. На щастя, через кілька хвилин після цього Володя П’яних забив переможний гол.

- Як вас зустрічали у Донецьку?

- Ми прилетіли вночі, тому традиційних святкувань не організовували. Виходжу з літака, а нас зустрічають якісь темношкірі хлопці. Думав, що привиділося. Але ж ні, взяли студентів-іноземців з Донецького університету (посміхається). 

"В Донецьку трава була вкрита льодом"
 

- У 1980-му ви забиваєте один з найкращих голів у кар’єрі у ворота одесита Івана Жекю. У пресі писали – від кутового прапорця.

- Протягом усього матчу падав дощ. Традиційно я пролітав по флангу і навішував на Старухіна. Проте в тому епізоді "Бабуся" запізнився. Я ще встиг крикнути "Віталя!" Воротаря одеситів це дезорієнтувало і він вийшов з рамки. Мені залишалося тільки підкрутити у ближній кут. Влучив!

- Не менш знаковий момент – гол у ворота берлінського Динамо у 1976-му. Як виглядав історичний перший гол Шахтаря у єврокубках?

- Ми приймали в Донецьку берлінське Динамо. На 3-й хвилині Яремченко видав розкішну передачу. Німецькі захисники слідкували за Старухіним, мабуть, знали про його гру на другому поверсі. Про мене забули і м’яч у сітку відправив я – головою на випередження замкнув. Згодом у матчі-відповіді в Берліні я знову відзначився.

- Ще один суперник у тому розіграші Кубка УЄФА – грізний Ювентус. Різниця у класі відчувалася?

- Джованні Трапаттоні мав у розпорядженні фантастичних виконавців: Дзофф, Ширеа, Бонісенья, Каузіо, Бонетті. Стадія 1/16 фіналу відбувалася наприкінці листопада – на початку грудня. Зазвичай ми у такий час перебували у відпустці. В Турині три "сухих" голи отримали ще до перерви – так і програли 0:3. В Донецьку трава була вкрита льодом. Нам вдалося забити один гол, потім ще у штангу влучили. Італійці просто засушили гру, поступилися 0:1, зате пробилися далі.

- Московський літописець згадував, як у 1980-му Шахтар начебто програв Спартаку в обмін на поїздку в Марокко. Такі події могли мати місце?

- Чесно кажучи, нічого про це не знаю. Хоча в Марокко ми справді були – ця поїздка мені запам’яталася полюванням на шкіряні плащі. Там, мабуть, найдешевша шкіра у світі. На фотоапарат можна легко було виміняти якісний плащ. От я і понакупляв плащі і куртки собі та жінці.

- Ваша дружина була актрисою?

- Так, родом із Гребінки, що на Полтавщині. Вона працювала у Дніпропетровському драмтеатрі імені Горького. Приїхала на гастролі в Донецьк – там ми познайомилися. Її ось уже 8 років немає. Ще на початку 90-их Микола Амосов робив їй операцію на серці.

- На вистави ходили?

- Аякже! Наша історія знайомства гідна екранізації. Побачив у ресторані красиву дівчину, як потім виявилося, якраз після вистави. Дивлюся, прямує до ліфта. Я не роздумував жодної секунди, просто побіг за нею. Двері відчинилися, я зайшов з незнайомкою. Пізніше розповідала – подумала, що бандит якийсь її переслідує (посміхається). "Вам який поверх? Я до вас у гості", — просто повідомив я.

- Ви залишилися наодинці без футболу і дружини у 28. Що допомогло не опустити руки?

- Якщо скажу, що не було важко, то це буде брехнею. Завжди треба з гідністю долати випробування. Футбол – це справа мого життя. Я не міг просто так викреслити його. На щастя, люди допомогли, почав дітей тренувати. А згодом очолив кафедру спорту в інституті. Це повернуло мене до життя.